Фанфіки українською мовою
    Фандом: Bangtan Boys (BTS)
    Персонажі: Jeon Jung-kookKim Tae-hyung
    Мітки: Алкоголь
    Попередження щодо вмісту: Ч/Ч

    На вулиці завірюха. Вже пізній вечір, але пухка білосніжна ковдра відбиває сріблясті промені повного місяця так, що небо, ніби підсвічене, вбирається в бліді лілові барви, й здається, ніби вже світає. 

    Лапаті сніжинки в невпинному танго кружляють у морозному повітрі. Невблаганний вітер свистить і не вщухає, усе змітає навкруги, дерева гнуться під його натиском, а ці старанні танцівниці, підхоплені зимною піснею, гасають, вкривають все своєю білизною. 

    Чонгук, насунувши глибокого капюшона на лоба, впевнено крокує простовіч всупереч стихії. 

    Для багатьох сьогодні особливий день: переддень Різдва. Усе навколо так і пройняте святковим настроєм: будівлі прикрашені яскравими ліхтариками й урочистими декораціями, звідусіль лунають різдвяні пісні, а люди метушаться, радіють зимовій казці, поспішають додому, аби провести більше часу з рідними. 

    Чонгук спостерігає за цим видовищем, і йому просто байдуже, його це не проймає. Ніби ліміт на емоції вичерпано, і він більше не здатний відчути й прожити те ж, що й інші. 

    Перехожі виглядають щасливими. А він… а він не знає, що таке щастя, де його шукати, і як зрозуміти: можливо вже його знайшов, але ще цього не збагнув? Чи існує воно взагалі, це міфічне щастя? Чому до когось воно приходить так легко, а комусь доводиться вічність проводити в пошуках? 

    Та він поки що всі ті думки відганяє подалі і концентрується на нагальній проблемі: як би швидше подолати ті нещасні двісті метрів й опинитися вдома, в теплій квартирі, в затишку та комфорті. Адже спортивний костюм, кросівки, що першими під руку попалися, та коротенька куртка не виправдали себе як надійний захист від десятиградусового морозу. 

    Хай там як, він вже майже добрався, залишилось ще трішки, лише подолати кілька поверхів, і місія буде успішно виконаною. Можна буде повертатися до самокатування.  

    – Притримайте двері, будь ласка, – підвищує він голос, аби його почули, тим часом перекладаючи трохи промоклий від снігу паперовий пакет з однієї руки в іншу, щоб відігріти в кишені ту, яка вже побіліла від холоду. 

    Чоловік в чорному костюмі та довгому сірому пальто, що вже був майже зайшов у під’їзд, трохи затримується на вході, чекаючи, поки юнак підійде. 

    – Дуже дякую, – промовляє він та трохи киває в знак подяки, на що чоловік відповідає йому скромною ввічливою усмішкою. 

    Вони вже разом проходять далі в під’їзд, і, очікуючи на ліфт, Чонгук нетерпляче озирається навколо, а потім мимоволі кидає погляд на людину, що стоїть поряд. 

    Він виглядає молодим, не більше 30 років. Гладко укладене волосся вугільно-чорного кольору підкреслює чіткі риси обличчя. Проте замучений погляд та ледь помітні темні круги під очима видають його очевидну втому. Працював у святковий день? Напевне, він точнісінько так само хоче вже скоріше добратися додому, щоб нарешті відпочити. Можливо, розділити цей вечір з близькою людиною. 

    Костюм ділового стилю сидить на ньому ідеально, а рівна постава та ледь підняте підборіддя складають враження серйозної та впевненої людини. Можливо, працює в сфері бізнесу, хоча Чонгук не здивується, якщо той має власний. Зрештою, апартаменти в цьому будинку коштують недешево. 

    Чонгук вже раніше зустрічав його кілька разів тут, в під’їзді, хоча нагода познайомитись досі не випадала. 

    У костюмі він його бачить вперше, і, варто визнати, виглядає той ефектно, хоч і незвично. Замість очікуваної ділової краватки на шиї під розстебненим коміром сорочки видно сріблястого кольору товстий ланцюжок, можливо з білого золота. 

    Ліфт нарешті прибуває, і чоловіки разом мовчки проходять в маленьку кабіну. Незнайомець натискає на кнопку з номером 21, а потім “зачинити двері”. Чонгук – на свій 17 поверх. 

    Двері ліфта зачиняються, і він рушає вгору. Юнак, аби не витріщатися на людину, слідкує за цифровою панеллю, де змінюються поверхи. 9, 10, потім 11. Стрілка вже йде вгору, готова змінитися цифрою 12, як раптом ліфт зупиняється.

    Вони з незнайомцем обмінюються швидкими поглядами, перш ніж лампа, поблимавши кілька разів, згасла. Кілька секунд в кабіні стоїть тиша. Чонгук прислуховується: нічого не чути. Ні шуму сусіднього ліфту, ні людей поблизу, нічого. Лише десь дуже віддалено пробивається невпинний свист зимового вітру. 

    – Приїхали… – Чоловік промовляє з нотками роздратування. 

    Чонгук подумки зазначає, що голос в нього приємний, низький та глибокий, ніби темний оксамит. 

    – Схоже, світло зникло. – Він висловлює свою очевидну здогадку, на що незнайомець лише виснажено зітхає та, діставши телефон, вмикає ліхтарик і приймається розглядати все навколо в пошуках рішення проблеми. 

    Він береться натискати різні кнопки на табло, проте, досить передбачувано, без світла жодна з них не відгукується. Точнісінько як і та, що призначена для зв’язку з диспетчером. 

    Він ще кілька разів поклацав останню, ніби справді вірив, що це допоможе, а потім, знову тяжко зітхнувши, виносить вердикт: 

    – Не працює. 

    В кабіні на якийсь час знову настає тиша. 

    – Можливо варто кудись подзвонити? – Чонгук пропонує ідею та метушливо починає шморгати руками по всіх кишенях в пошуках телефона. – Тут є якісь номери аварійних служб? – Вслух розмірковує він, а за кілька секунд марних пошуків, нарешті згадавши, гірко озвучує: – Дідько, я ж телефон вдома залишив. 

    – Я зараз спробую щось придумати, – промовляє сусід та розблоковує свій ґаджет. Він щось клацає, потім піднімає телефон вгору, підносить до різних кутків, проте, схоже, марно. 

    – Зв’язку нема? – Здогадується юнак. 

    – Абсолютно нічого. – Приречено відгукується сусід. – Але навіть так, я сумніваюсь, що у святковий вечір хтось би швидко приїхав. Залишається чекати. 

    – Що ж, сподіваюсь, у Вас нема клаустрофобії. – З іронією промовляє Чонгук. 

    Незнайомець ледь чутно всміхається й відповідає: 

    – Ні, на щастя, нема. 

    – Справді пощастило, – підхоплює юнак. – Бо, раз ми вже за це заговорили, то в мене вона є. 

    Чоловік нарешті повертається до Чонгука і вперше дивиться йому ось так прямо в вічі. 

    Він кілька секунд розглядає обличчя навпроти, ніби лише щойно зрозумів, що поряд з ним є інша людина. 

    – Серйозно? – Ніби не вірячи та вважаючи це за жарт, з ледь помітною усмішкою запитує він. – То що ж нам робити? 

    – Все гаразд, – запевняє Чонгук. – Мені просто потрібно розслабитися й відволіктися від думок про те, що я зараз вмру. 

    – Чи стане Вам легше від розуміння, що Ви вмрете не один? – Намагається розрядити обстановку незнайомець. 

    – Можливо. – Юнак вже відчуває, як підступає паніка, і намагається переключитися на розмову, аби тільки не концентруватися на власних думках. – Я до речі Чон Чонгук, з 17С. – Він простягає вільну від магазинного пакета руку для знайомства. 

    – Кім Техьон, 21А. – З привітною усмішкою він потискає руку. – Радий познайомитися. 

    – Взаємно. – Чонгук мимоволі затримує погляд на темних очах навпроти, помічаючи, що голос співрозмовника звучить трохи віддалено, ніби у вакуумі. Він знову докладає зусиль, щоб припинити концентруватися на відчутті тривоги, тим часом тримаючи чужу долоню в своїй трохи довше, ніж того вимагає рукостискання, а потім, ніби отямившись, різкувато вириває свою руку та ніяково відводить погляд. 

    Повітря в ліфті починає нагріватися, здається, зі швидкістю світла. Серцебиття прискорюється, дихати чомусь стає важче, і Чонгук починає гарячково бігати очима по кабіні, немов вперше збагнувши, наскільки та маленька. 

    – Все гаразд? – Питає Техьон, поглядаючи на нього трохи збентежено. – Я можу якось допомогти? 

    – Просто говоріть що-небудь, щоб я не занурювався в свої думки і цей стан. – Відповідає Чонгук, розстібаючи куртку, намагаючись вдихнути в повні груди. 

    – У Вас руки крижані. – Видає Техьон те, що перше спало на думку, на що Чонгук лише пирскає зі сміху. 

    – Так, на вулиці холод собачий. Погода жахлива, здається, через це й перебої з електрикою. – Відволікається він пустими балачками.

    Зрештою, він сповзає по стінці ліфту на підлогу та присідає навпочіпки, а магазинний пакет ставить в один з кутків, звідти виловлює пляшку Jack Daniels та, хутко зірвавши акцизну стрічку, відкручує кришку. 

    – Не прийміть за грубість, – коментує він свої дії, відчуваючи, як кінцівки німіють, – але, якщо я зараз не вип’ю, мене накриє паніка. 

    Зробивши кілька ковтків, він відчуває, як жар розливається по його тілу, концентрується на цих відчуттях, і, трохи почекавши, знову відпиває. 

    Лише після цього піднявши погляд на сусіда, він протягує тому пляшку, ніби пропонуючи: 

    – А Ви не бажаєте? – Він усміхається абсурдності ситуації. 

    Чоловік кілька секунд розглядає його, ніби трохи вагаючись, а потім так само сідає на підлозі навпроти Чонгука, обпершись спиною об стіну. Поклавши на підлогу свій шкіряний портфель, а на нього телефон з все ще увімкненим ліхтариком, він приймає пляшку з чужих рук зі словами: 

    – Давайте вже тоді на “ти”. 

    Чонгук киває в знак згоди, а той тим часом, недовго думаючи, відпиває спиртного й повертає пляшку назад, ненароком зачепивши чужу руку. 

    Якийсь час вони мовчать, потроху спустошуючи посудину, проте згодом Техьон вирішує розбити навислу тишу: 

    – Я бачу, планувався веселий вечір. – Говорить він, натякаючи на наявність віскі серед інших покупок. 

    – Куди вже веселіше, ніж зараз? – Іронізує Чонгук. 

    – Це в честь Різдва? – Здогадується Техьон. 

    – Ні, – відмовляє той, – я його не святкую. То так, для творчих пошуків. 

    Техьон підводить зацікавлений погляд на співрозмовника: 

    – То ти, виявляється, творча людина? 

    – Дуже стараюсь підтримувати цей статус, проте останнім часом стає дедалі складніше: натхнення зовсім нема. 

    – І чим же ти займаєшся? 

    – Живопис. У різних його формах та проявах. 

    – Цікаво, – всміхається Техьон. – Це в усіх митців доля така, що натхнення то йде, то приходить? 

    – Я б не сказав, що митці в цьому якось виділяються. – Задумливо відповідає Чонгук. – Ця риса притаманна кожному, просто в творчих людей від натхнення буквально залежить їхнє життя. Вони живуть мистецтвом, присвячують цьому весь вільний час, переважно цим вони й заробляють на життя. Тому, коли натхнення нема, вони почувають себе як без рук. Можна звісно продовжувати щось робити, але в тому-то й справа: це буде просто робота, бездушна і беземоційна, не витвір мистецтва. 

    – А ти, напевне, перфекціоніст і вчинити так не можеш? – Жартома підколює його Техьон. 

    – Я, чесно, намагався, але, за моїми мірками, вийшло огидно. 

    Техьон тихо хихикає собі під носа, пояснюючи: 

    – Смішно, що сьогодні я уже мав справу з одним художником в творчій кризі, який говорив точнісінько те саме. У вас ніби є якась методичка одна на всіх. 

    Чонгук кидає на нього скептичний погляд. 

    – Думаєш, це все працює так легко? 

    – Ні, ти не подумай, я ні в якому разі не применшую ваші проблеми, просто в моїй галузі це не йде на користь. 

    – В твоїй галузі? – Уточнює. 

    – Я маю музей сучасного мистецтва й кілька галерей, – пояснює Техьон, – і, повір, дуже добре знайомий з темою творчих пошуків. Але, знав би ти, наскільки це ускладнює мою роботу. 

    – Уявляю, – з розумінням відповідає Чонгук і відпиває ще трохи алкоголю. 

    – Я знаю стільки талановитих авторів, – продовжує Техьон, – а попрацювати вдається лише з одиницями, через те, що в інших “нема натхнення”. – Він знову бере пляшку з чужих рук. – Звісно, є й такі, що роблять, аби зробити, але тут я з тобою погоджуюсь: виглядає все інакше, по-штучному. 

    Вони на деякий час замовкають, думаючи про своє, а потім Техьон знову каже: 

    – Дідько, ти мене заінтригував, тепер мені кортить побачити твої шедеври. 

    – Якщо прямо-таки кортить, – з украдливою усмішкою промовляє Чонгук, очима зустрічаючи чужий погляд, – то якось обов’язково поділюсь. 

    Якийсь час в кабіні стоїть тиша, і вони мовчки по черзі спустошують пляшку, не наважуючись порушити цей момент.

    А потім все наново: то буденні, то глибоко-філософські розмови. То зацікавлені погляди, то такі, від яких перехоплюєш подих, ніби в саму твою душу дивляться. 

    Кількість алкоголю стрімко зменшується, а думки поступово втрачають ясність, тіло й розум розслабляються. Вже й тісний простір не так давить: увага сконцентрована на людині навпроти. 

    З’являється ірраціональне бажання підсісти ближче, вдихнути запах чужого одиколону в повні груди, роздивитися обличчя зблизька, розглянути всі деталі, закарбувати в пам’яті. 

    Натомість Чонгук знову відпиває віскі й відкладає ці думки до кращих часів. 

    – Ти як? – Через якийсь час запитує Техьон. – Паніка ще не накрила? 

    – Ні, зараз все гаразд, – захмелілий, відповідає Чонгук. – Як щодо тебе? Ти не виглядаєш надто засмученим усим, що сталося. 

    – Чому мені бути засмученим? – Ледь здивовано запитує Техьон. 

    – Ну, вже майже ніч, на вулиці холод собачий, ти у святковий вечір повертаєшся з роботи втомлений, напевне хочеш відпочити, а ліфт застрягає, і тобі доводиться сидіти тут, в компанії художника на межі алкоголізму. 

    – Зрештою, могло статися й гірше. 

    – Наприклад?

    – Я міг би тут застрягти один, і мені б довелося вкотре думати про своє життя, і про те, де ж я все-таки звернув не туди, що в 27 років воно виглядає таким жалюгідним. 

    – Жалюгідним? Ти не складаєш враження людини з жалюгідним життям. 

    – Яке ж тоді враження я складаю? 

    – Не знаю… – Задумується Чонгук. – Людини, у якої все під контролем. 

    – Он як… – Дивується Техьон. – Виходить, я гарний актор. Цікаво, в чому це проявляється. 

    – Ну, коли дивлюсь на тебе, мені здається, що ти знаєш, чого хочеш, маєш плани далеко наперед, впевнений у своєму майбутньому. Мені таке може тільки снитися… 

    – В кошмарах, напевне. – Жартує він. 

    – Чому? В деякому сенсі, я тобі навіть заздрю. Я ось наприклад живу одним днем і взагалі планувати нічого не можу. – Пояснює Чонгук, підібгавши одну ногу під себе: тіло вже затікає він сидіння в одній позі. – І справа навіть не в тому, що це моя свідома позиція, а скоріше особливість характеру: все швидко набридає, потрібна зміна обстановки, нові емоції. 

    – Можливо ти просто ще не знайшов те місце, де захочеться залишитися і куди захочеться повертатися? 

    – Може й так. – Задумливо промовляє він. – Ну а ти? 

    – А що я? 

    – Знайшов це місце? 

    Техьон тяжко зітхає. 

    – Я засиджуюсь на роботі допізна через те, що не хочу повертатися в холодну порожню квартиру, де мене ніхто не чекає і буквально кожен куточок ніби просякнутий задушливою самотністю. Чи схоже це на людину, яка знайшла своє місце? 

    – То справа ж виходить не в місці, а в людині, що поряд. 

    – Так і є. 

    “В людині, що поряд…” відлунням чується в голові. 

    Про це Техьон зазвичай ні з ким не говорить, це в деякому сенсі наболіла тема для нього. 

    Навіть не через гіркий досвід в минулому, а просто через те, що йому ще не зустрічався ніхто, хто б його повністю задовольнив.  

    “Варто занизити свої стандарти і припинити перебирати”, – сказали б інші. Але чи правильно буде так вчинити? Чому людина має відмовлятися від себе й свого комфорту і кидатись на шию першому зустрічному просто через те, що суспільство звикло бачити людей в парі? 

    На щастя чи на жаль, Техьон – романтик. І він досі шукає свою людину. Можливо не ідеальну, але ту, яка його зрозуміє і прийме таким, який він є. 

    Але чи потрібно далеко ходити, щоб знайти свою людину?  

    – Ти віриш, що справді можна знайти свою людину? Ту, єдину. – Ніби зазирнувши в його думки, цікавиться Чонгук, якого в стані алкогольного сп’яніння завжди тягне на філософські роздуми. 

    – Не знаю… – Техьон відповідає задумливо. – Напевне ні. Але, зрештою, хотілось би принаймні знайти когось, хто розбавить твою самотність. 

    – Ну, це здається не таким складним. Для цього будь-хто підійде. 

    – Ось тут не погоджусь: швидкі зв’язки і секс заради сексу не заповнять порожнечу. А іноді просто так хочеться елементарно поговорити, вилити душу, щоб тебе зрозуміли і не судили, просто вислухали… 

    “Як зараз”, – залишається несказаним. 

    Техьон дивиться в очі Чонгука і точно знає: той зрозумів. 

    – Самотність здається страшною, – після недовгої паузи промовляє Чонгук, – але потрібно її прийняти як частину нас, ніби колір очей чи шкіри, і навчитися з нею жити. Інакше, скільки б ми не шукали спасіння в інших, вони ніколи не врятують нас від самих себе. 

    – Потрібно мати мужність, щоб справді з цим зіткнутися і прожити. Набагато легше шукати щастя деінде, ніж взяти на себе відповідальність за своє життя. 

    – Згоден, це складно. – Він допиває залишки спиртного й відставляє порожню пляшку в бік. – Не думай, що, якщо я це говорю, мені вдалося досягти цієї гармонії. Зрештою, якби все було так просто, я б і не пив. 

    – Я думав, це для творчих пошуків. – Жартома нагадує йому Техьон. 

    – Я теж так думав. І сьогодні, і раніше. А зараз розумію, що можливо вони творчими навіть не були: намагався себе знайти. 

    “Вийшло тільки ще більше загубитися”, – думає він. 

    – Хіба алкоголь справді допомагає віднайти натхнення? 

    – Не зовсім. Він дає короткочасний ефект. Проте іноді й цього достатньо. А іноді він робить тільки гірше. 

    – То навіщо ж тоді взагалі пити? 

    – Бо це досвід, нові емоції. Під дією алкоголю ми робимо вчинки, які б не зробили на тверезу голову. 

    – Які наприклад? – Звучить очевидний натяк, і в кабіні на мить настає тиша. 

    А Чонгук ніби тільки цього й чекав. Він повільно, смакуючи момент, нахиляється до чужого обличчя, зустрічає його пильний погляд. Випробовує. Рука лягає на шию, і губи нарешті притуляються до вуст навпроти. Спочатку легко, дуже м’яко, ніби вивчаючи, довідуючись реакцію. А потім з кожною секундою все глибше, наполегливіше. 

    Він відчуває, як чужі пальці вплітаються в його волосся, а поцілунок стає палкішим, відвертішим. Він цілує довго, самозабутньо, поки не збивається подих. Коли повітря в легенях закінчується, Чонгук, відірвавшись, тихо промовляє прямо в губи:

    – Наприклад такі. 

    – Ти не зробив би цього на тверезу голову? – Всміхається Техьон. 

    – Зробив би не так скоро. 

    Він знову цілує його, пробує його усмішку на смак, забуває про все на світі. І всі проблеми зараз здаються такими далекими, ніби реальність звузилася до розмірів цієї маленької кабіни, а поза нею не існує більше нічого. 

    Чонгук спускається поцілунками до шиї, пестить шовкову шкіру, коли лампочка в ліфті раптом загоряється й кабіна автоматично рушає вгору, куди тримала курс до відключення. 

    Чонгук з Техьоном, розплющивши очі, відриваються один від одного й трохи розчаровано оглядаються навколо, ніби справді не вірячи, що цей короткий епізод так швидко скінчився. 

    Їхні погляди знову зустрічаються, і тепер, при світлі, втративши всю інтимність, ситуація здається трохи більш прозаїчною. Вони мовчать з кілька секунд, не наважуючись порушити тишу, поки Чонгук нарешті не говорить: 

    – Я ще ніколи не був такий злий на можливість піти додому. 

    – Куди ж поділась клаустрофобія? – Хмикає Техьон. 

    – Твоя присутність її затьмарює. 

    – Який ти хитрий лис… Знаєш мене годину чи дві од сили, а вже он якими фразами розкидаєшся. – Всупереч напускній серйозності, він не виглядає надто засмученим. – Ти завжди дієш так хутко? 

    – Тільки коли мені хтось настільки сподобався. 

    Двері ліфта відчиняються, й на стіні видніється напис “17”. 

    – Це мій поверх, – каже Чонгук. 

    – Знаю, – відповідає Техьон і, натиснувши на кнопку “зачинити двері”, ще раз коротко цілує Чонгука. – Підемо до мене. Сьогодні переддень Різдва, все-таки, – будемо святкувати. 

    Коли ліфт знову відчиняється, уже на 21 поверсі, вони нарешті піднімаються з підлоги і, забравши речі, виходять з кабіни, що на цей вечір послугувала їм куточком терапії. 

    Голова трохи паморочиться від випитого алкоголю, і ноги, ніби ватні, пересуваються неохоче, але Чонгук з Техьоном стійко долають коридор й опиняються в квартирі. 

    Вони не вмикають світло, темрява стала їм більш звичною. В темряві звучить правда. 

    Сп’янілі, вони говорять і говорять без кінця, ніби давні знайомі, що багато років не бачились, і лише одна зустріч заполонила цю прірву. Стільки ще всього належить дізнатися, пережити, а вони вже за один короткий вечір стали рідними: ніби самі їхні душі тягнуться одна до одної. 

    Чому і як – ніхто не знає. Можливо, попри всі переконання, знову шукають втіхи в чужих обіймах. А може, нарешті набравшись мужності зіткнутися з самими собою, своїми злетами і падіннями, своїми бажаннями, наважились впустити в своє життя іншу людину. 

    І чи могли б вони подумати, що в цей святковий вечір здійсниться одне з їхніх найзаповітніших бажань? 

    Чи справді потрібно далеко ходити, щоб знайти це міфічне щастя? Іноді достатньо просто озирнутися навколо, зняти свій незмінний панцир і відкрити серце новому: водночас страшно-незвіданому й прекрасному. 

    І, хто знає, можливо, саме цей вечір стане доленосним для кожного з них. 

    Так чи інакше, зараз не про колись. Зараз про сьогодні. Сьогодні вони просто віддаються моменту, не думаючи про майбутнє. 

    Довгі розмови, що змінюються ще довшими поцілунками. Темрява, в якій видно більше, ніж на світлі, в ній видно саму душу. Холодне повітря й розжарені тіла. Тиша, яку перебиває збите дихання двох. 

    Творча криза, думає Чонгук, не існувала б, якби він кожного дня бачив це обличчя, ці очі, чув цей голос, відчував ці руки на собі. 

    Якби кожного дня на нього чекали ось так, з відкритим серцем і палкими поцілунками, думає Техьон, він би щодуху мчав додому, забувши про все на світі. 

    І може всьому причина – алкоголь. Але навіть якщо і так, вони готові напиватися кожного дня, щоб переживати цей момент знову і знову. 

    Руки блукають по чужому оголеному тілу, ніжними дотиками вибивають повітря з легень. 

    Знову і знову. 

    Тихий стогін і збите серцебиття. 

    І знову…

    Глибокий, відвертий поцілунок у відкриті почервонілі вуста, що на смак, як пристрасть – хочеться випити до дна. 

    Знову. 

     

    0 Коментарів