Частина 1.

В дитинстві Чонгукові казали батьки, що перше враження важливе, але те, що тобі відкриється далі – от те, від чого залежить твоє життя. І це одна з небагатьох речей з якою він дійсно може погодитись з ними.

Легкий вітер холодної осені, наповненої дощем, жовтим листям і смутком. Ось, що Чону нагадає про ті часи, коли дихати було важко і водночас так необхідно. Але історія починається зовсім не там. Вона почнеться десь на початку травня, коли зеленітиме трава так невчасно.

***

Речі вже лежали в старих, але нових, особисто для Чонгука, шафах. Білі кольори кожного ранку зустрічали і проводжали його, а легке відчуття тривожності з безсонням додавали відчуттів, ніби все ж таки та лікарня, якої він уникнув раніше, наздогнала його. Хлопець завжди ненавидив білі стіни, вони лякали його, ніби через секунду вони стиснуть в своїх обіймах і більше він не матиме змоги дихати. Але за іронією долі, його життя усе наповнено білими шпалерами.

Чонгук переїхав нещодавно. Нова країна, нові правила, нове життя – от на що він розраховував, коли збирав речі в невелику валізу. Але все що його очікувало – нудьга, постійна туга і відчуття, що йому знову тут не місце. Хлопець думав, що ці проблеми давно його оминули, покинули в той момент, коли він став повнолітнім і вільним від дурнуватих гормонів і вічних прищів на обличчі. Але не сталося, як гадалося.

От де він зараз? Стоїть коло чиєїсь машини, викурюючи п’яту чи шосту цигарку і в котре оглядає безкраї поля і паркан лісу. Людей навколо немає, що мало б бути для нього абсолютним плюсом і навіть втішати серце інтроверта, але тут настільки самотньо, що легке хворобливе відчуття, що якийсь зомбі нападе з-за спини, зростає в геометричній прогресії помноженій на страх і прекрасну фантазію. Він вкотре дивиться через плече, намагаючись знайти хоча б когось. Але картина незмінна. Ніякого полегшення.

«До цього треба звикнути» – вже пару днів, як на повторі, каже матір, чия стурбованість щодо переїзду застигла перманентним станом на обличчі.  Але хлопець не може звикнути. Як людина з великого міста він чекає буденних сварок сусідів десь о другій ночі, а ще постійних інновацій та тих триклятих машин, що їздити будуть навіть в день кінця всесвіту. «Чому він тут?» – от яке запитання зустрічає Чонгука щоранку.

***

Хлопець сором’язливо ховає пальці в довгих рукавах худі, тягне нещасну тканину, щоб ніхто не помітив, що купа незнайомих облич напружує його. Він стоїть осторонь, намагаючись максимально уникнути середини компанії і не потрапляти під прицільну увагу людей. Але десь серед десятків невідомих Чонгук чує знайомий голос. Високий, з нотками посмішки, а може навіть сміху.

– Всім привіт, мене звати Чон Хосок, я тут не один, зі мною молодший брат, – десь на цьому моменті фрази хлопець стискає кулак до хрусту пальців, звук виходить дуже чітким і десятки очей помножених на два ніби в уповільненій зйомці вхоплюють його непримітний силует, – О, Чонгукі, ти вже тут?

Риторичне питання. Але хлопець невпевнено хитає головою і піднімає очі на натовп. Страшно сказати навіть слово, але вони чекають банального привітання і хлопець збирається з силами. Його трохи трусить і шкіра зудить, він в останнє переводить дихання і набирає повні груди повітря перед промовою.

– Привіт, я рідний брат Хосока, мене звати Чон Чонгук, – він посміхається скоріше рефлекторно, показує свої кролячі зуби і трохи нахиляється в поважливому поклоні. Всередині все здригається, душа б’ється о стінки міцного тіла і хапається за молоде серце, тягне вниз, до п’ят, які єдині залишились теплими в цю хвилину.

Чонгук відчуває на спині теплу руку і він достатньо розумний, щоб здогадатися, хто це і чому смілива не велика долонь втішає його. Брат.

Так, Чон Хосок бісова проблема молодшого. Він завжди посміхається, привертаючи своїм теплом увагу оточуючих. Мало того, що старший сам по собі зовнішньо гарний: витягнуте обличчя, гарна постать, тонкий ніс, волосся, яке трохи хвилясте ближче до кінчиків. Але його аура виразно коралового кольору. Що так і манить кожного торкнутися, а той і не проти, десь довірливо-відкрито, він впускає всіх і кожного зігрітися в нього на серці. Чонгук таких не любить. Зазвичай не любить. Не любить усіх, хто не є Чон Хосоком.

Можливо, це так пішло з дитинства, можливо, це сталось через те, що старший обирав йому ім’я, можливо, існують ще якість причини. Але Гук до болю любить брата. Любить бачити того пом’ятим, втомленим, п’яним, в старих речах і в будь-якій ситуації. Вони абсолютно точно різні, вони ніколи не зрозуміють почуттів один одного, але вони – брама кожного з них. Та, яка не зламалася через сварки батьків і через дурні проблеми на душі. Тож має вистояти протягом всього їхнього життя. Вони пов’язані нитками долі, що сплетені в тугі вузли і які нікому не розірвати. Не дивлячись на усю аромантичність душі Чонгука, той дійсно так вважає. Він в це вірить.

– Чонгук, мені здається, що ти занадто напружений, – шепоче Хосок, все ще не прибираючи своєї руки.

– Ти ж знаєш, що мене напружує така кількість невідомих людей, то що я можу зробити з тим?

Молодший з двох братів озирається назад, запам’ятовуючи розташування меблів в коридорі. Краєм ока помічає фотографію якоїсь жінки на стіні, що виглядає трохи насупленою, а вибагливість в її очах пробиває на легке тремтіння. Позаду Хосока лава інстальована під старовинну скриню і який дивний рушник зверху. Двері в кожен кабінет однакові, а стіни чисті. Немає звичних стенгазет і довбаних плакатів на тему безпеки, голі стіни. Чи не вганяє це в депресію?

– Здається, що то наша викладачка, – наголошує хтось. Чонгук здригається ніби листя восени, готове зірватися в будь-яку хвилину, – так, це точно вона!

Молода жінка проходить повз, вона посміхається, а щоки в неї червоні, дихання трохи збите і вона поспіхом прибирає пасмо волосся за вухо. Щебече англійською вибачення, відкриваючи двері в клас. Вони всі за крок до невідомого.

***

Всі заняття одноманітні. Викладення мови о восьмій і о дев’ятій, і о десятій. Хоча ніхто розваг і не обіцяв, але хлопець чекав чогось складного та захоплюючого, чогось, над чим він голову ламатиме, а тут все виявилось занадто простим. Але знову так, можливо, то іграшка в умілих руках. Весь клас шаленіє від темпу та обсягу інформації в перший день, в папці лежить вже п’ять листків з новими словами і перші сторінки зошита в форматом А4 так швидко брудняться чорнилом. А Чонгуку нудно. Правда кажучи, не тільки йому, Хосок вже вдесяте намагається розбудити себе, але щось в нього йде шкереберть і він знову вкладає голову на плечі брата.

Він дивиться у вікно і ледь вхоплює запитання, що лунають. Аби ж в них був сенс. Іноді він відволікається від спостереження за зеленим листям і пояснює правило, що тільки що так старанно вимальовувала вчителька на дошці. Всі дивляться здивовано, питають його вкотре чи не вчив він цю мову раніше. Гук не вчив, але схеми і конструкції розуміє добре. Як ніяк, але технічний склад розуму, хоч десь допомагає. Хлопець роздивляється таблиці і світлий кабінет, переписує всоте слово «мама» іноземною мовою під стукіт крейди.

Буденність цього дня переривається ледь чутним «вибачте» і Чонгук неохоче повертає голову у бік дверей. Він оглядає статуру, трохи худорляву (особливо, якщо звернути увагу на ноги, обтягнуті чорною джинсою), темне волосся зібране в невелику гульку, а ще, в очі кидається, що це стовідсотковий кореєць. Його погляд холодний, колючий і неприємний. Десь під боком прокинувся Хосок, почавши метушливо щось шукати серед листків паперу і майстерно намагаючись на стільці знайти зручне місце для своїх сідниць.

– Всім привіт, – рідна корейська лунає від незнайомця, його голос спокійний, впевнений, Чонгук мав би позаздрити, – мене звати Мін Юнгі і я буду допомагати з перекладом якихось документів і спілкуванням по робочих питаннях. Попереджаю, на чому я не знаюся, допомогти не зможу, дзвонити мені тільки в робочий час і пам’ятайте, я вам нічого не винний.

Чон старший трохи кривить губи, як і завжди, коли йому щось не подобається, він вимальовує в зошиті троянду, а потім різкими рухами починає його прибирати з нещодавно цнотливої сторінки. А потім знову торкається гострим олівцем листка.

– Грубіян, – шепоче він лише для Чонгука, а молодший відвертається до вікна, мичить ледь чутно.

Чесно кажучи, для молодшого це зовсім не грубо, не звично, скоріше. Але не більше того. Вони з братом жили в умовах, де рідні казали ризькі, неприємні слова в обличчя, нагадуючи про недосконалість своїх дітей, виказуючи вічне невдоволення, але чужим людям, в їхньому суспільстві серед дорослих людей це було заборонено. Лише повага і аристократична постава, якою Чонгук ніколи не володів. Хоча з іншого боку, ніхто й не брав зобов’язань лебезити  перед ними та перед ним зокрема. Тож хай вже так.

– Запитання, якісь є? – голос майстерно розрізає тишу, а Чон й не помітив, що з моменту промови, ніхто навіть видихнути не встиг.

– В мене! – хтось кричить з задніх парт, але Чонгук не звертає уваги, лише бачить, як Хосок повертається в бік людини, що звернула на себе увагу.

Молодший занурюється глибоко в свої думки, які майстерним чином з чогось тупого перетворюється в щось більше тупе, але вічне. Хлопець знову торкається країв рукавів. На душі не спокійно і серце чогось знову заходиться, немов після довгого марафону. Він вдихає глибоко і затримує повітря в легенях, прикриває очі і його довгі чорні вії відкидають рівномірні тіні. «Має стати легше» – повторює Чонгук в голові і видихає. Гук не знає причини такого стану, але він помічає, що це стається все частіше, що паніка, без причини наздоганяє його будь-де. І як би він майстерно не вмів долати такі напади, все одно це займало досить велику частку моральних сил.

– Чон Чонгук! – його виривають з цього стану неохайно, вириваючи з усіма коренями спокою, що він зміг пустити тільки що. Хлопець оглядається і бачить вишукуючий погляд перекладача-помічника. Якщо б секунду назад він не переживав невеличку панічну атаку, то обов’язково б звернув увагу на той факт, що новий знайомий виглядає в натовпі, як маленьке загублене кошеня, помітив би, що той встає на носочки, тому що зросту катастрофічно не вистачає. Але Чон не помічає.

Він тягне руку в гору і ледь чутним голосом промовляє:

– Я тут.

Впевнені кроки і крип половиць під ногами. Рука протягує білий конверт.

– Уважно прочитай, якщо будуть проблеми, звертайся, – Чонгук забирає свій лист і мимохідь торкається холодних чужих пальців. Рука Мін Юнгі така ж холодна, як і він сам.