Одкровення

—Осаму, ти поснідав? 

                                                                             *** 

—Осаму, перша година ночі. Лягай спати, прошу тебе. 

                                                                             *** 

—Знову ти за своє? Осаму, ти ж обіцяв не робити нових спроб самогубства… 

                                                                             *** 

— Ось,– Чюя простягнув тарілку, — якщо не зможеш з’їсти все, то хоч спробуй. 

  Дадзай втупився в тарілку перед собою беземоційним поглядом. Минуло близько п’яти хвилин, а він так і дивився, не торкаючись. 

–Ну хоч трошки, Осаму, це ж… 

—Хто ти?– різко перервав Чюю Дадзай. 

–Про що це ти? — здивовано запитав Чюя. 

  Дадзай подивився на нього, та так, ніби збирався пропалити в Чюї дірку своїм поглядом. 

—Хто ти і що зробив із Чюєю? — повторив він. 

Накахара продовжував здивовано на нього таращитись. 

—Ти що, в своєму агенстві вже зовсім всі мізки розгубив?! 

—Вдале копіювання, я майже повірив. Та ти не можеш бути Чюєю. 

Накахара насупився: 

—Це ще чому? 

—Твої дії тебе видають. Справжній Чюя не робив би того, що робиш ти. 

–І що ж “справжній Чюя не робив би”? — саркастично промовив рудоволосий, показуючи кавички пальцями. 

  Осаму мов води в рот набрав. Здавалось, що йому не вистачає рішучості на зізнання, яке так і рвалося на свободу до цього. Та Чюю його мовчання ще більше розгнівало: 

—Що, скумбрія, язика проковтнув? Сказати нічого? То якого біса, поясни мені на милість, ти розпочав цю безглузду сварку?! Ти… 

—Справжній Чюя, — знову перебив його Дадзай,– ніколи б про мене не піклувався. 

Накахара так і закляк з відкритим ротом. 

–Тому відповідай, де мій Чюя? 

Дадзай продовжував спопеляти хлопця поглядом, а Чюя стис кулаки. 

—Тц, чортова скумбрія, — пробуркотів він, та ні в його голосі, ні на його обличчі не було й натяку на гнів. Натомість почала проявлятися провина. 

Осаму вперто продовжував стояти на своєму: 

–Ти не відповів. 

–Тому що це я, Осаму.  

–Ні. Чюя ніколи б не промовив моє ім’я, це занадто огидно. Він би не готував для мене, не слідкував за режимом сну, а, тим паче, не жив би зі мною в одній квартирі. Навіть дивитися б на мене не міг. 

–Чому? 

Голос Чюї став зовсім спокійним, на вустах грала сумна посмішка. 

–Бо я його зрадив, — чесно відповів Дадзай. 

  Накахара не зміг стримати тихий сміх. Та, чим спокійнішим він ставав, тим більше Дадзай починав нервувати. 

–Що в цьому смішного? 

–Нічого. Просто я так не вважаю. 

–Бо ти фальшивий Чюя. 

–Ти настільки переконаний у цьому? 

Дадзай промовчав трохи, сумніваючись, та все ж твердо відповів: 

–Так. Бо справжнього я зрадив. Пішов, не сказавши ні слова. Навіть якщо він мене ненавидів, це було несправедливо з мого боку. Тому ти не можеш бути моїм слимаком. Він би вбив мене за першої ліпшої нагоди. 

  Слова про ненависть боляче вкололи Чюїне серце, губи зімкнулись у тонку лінію. Він глибоко вдихнув і сів поруч з Осаму. 

  Якийсь час вони сиділи мовчки. Першим тишу порушив Чюя, його голос майже перетворився в шепіт: 

–Знаєш, спочатку я дійсно сильно на тебе гнівався. Клявся собі, що власноруч притягну тебе назад і страчу без суду й слідства. 

Він підпер голову рукою й намагався уникати погляду карих очей, розглядаючи поверхню столу. 

–Та потім, — продовжив хлопець,– я почав думати. Багато думати. Прокручувати в голові всі моменти проведені разом, і тоді, — його очі почали наповнюватись слізьми, — я розумів, наскільки жахливою була моя поведінка. 

–Ти мав на це повне право. 

–Ні, — відрізів Чюя, — я був ідіотом. 

–Я… 

–Ти дійсно багато чого накоїв, Осаму. Та я ніколи не замислювався над причинами твоїх дій. Мене просто засліплювала порожня лють, в усіх своїх проблемах я звинувачував тебе. І моє ставлення до тебе було жахливим. Коли ти пішов, я нарешті це усвідомив. Запізно.  

  Накахара посміхнувся, та на фоні мокрих від сліз щік і почервонілих очей, ця усмішка виглядала зламаною. Він нарешті змусив себе подивитися на Дадзая, і картина його здивувала: ніколи ще на його обличчі не було стільки емоцій. 

–Чюя… 

–О, то тепер тепер ти віриш, що я справжній? 

  На кухні знову настала тиша. Осаму просто не міг підібрати слів, незважаючи на свій талант у цьому. З Чюєю так завжди: він єдиний може змусити Дадзая відчути себе людиною. 

–Ти піклувався про мене, Осаму, — промовив замість нього Чюя,– хоча й у своєрідний спосіб. Я просто цього не розумів тоді.  

Він підсунув тарілку з уже забутою вечерьою поближче до Дадзая: 

–Зараз я отримав шанс усе виправити. Теж у своєрідний спосіб. Якщо ти дозволиш мені це зробити. 

  Дадзай, на диво, продовжував мовчати й невіряче дивитися на Чюю. Накахара очікував відповіді, та, пригадавши ще дещо, поспішно додав: 

–І не думай, що ти на це не заслуговуєш. 

Дадзай відкрин рота, аби заперечити, та Чюя спішно затулив його рукою: 

–Мовчи. В душі ти знаєш, що я маю рацію. 

Осаму похитав головою і щось промичав. Чюя тяжко видихнув, та його голос став ще лагіднішим: 

–Ти заслуговуєш на всі скарби цього світу. І на щастя. Особливо на щастя. Я знаю, що словами донести це до твоєї розумної голівоньки не вдасться, але я спробую. Поступово. Гаразд? 

  Не дочекавшись відповіді, Чюя м’яко обійняв Дадзая. Той закляк, розгублено кліпаючи очима й намагаючись усвідомити почуте. Згодом почувся тихий всхлип, і Чюя відчув, як Осаму швидко витирає з обличчя сльозу. Рудоволосий не став його втішати, знаючи, як важко для Дадзая дати волю сльозам. Вони сиділи в обіймах один одного, незважаючи на час. Можливо, минула мить, а, можливо, вічність, перш ніж Дадзай обережно  відштовхнув Чюю й прийнявся за вечерю. Накахара на це тільки вкотре всміхнувся, та цього разу щиро й радісно. 

  Так, далі буде нелегко. Але в його душі запалав вогник надії на те, що все у них буде добре.