Історія четверта, або така, що завершує цикл

— В тебе ще лишилися ці, як їх, бланки? В мене все по нулях… Останній пішов на того діда з ікластою кицею, дай Боже їм обом здоров’я, тьху!

Хлопець у дивакуватих чорних окулярах відкинувся на сидінні і вкотре оглянув свою долоню: на середньому пальці красувалися дві симетричні дірки − подарунки від минулого «клієнта». Біляве волосся, зібране у акуратний хвостик, блищало на сонці – додому не вдавалося потрапити вже три дні, а мити голову милом у туалеті Макдональдсу не хотілось. Тиждень видався дійсно божевільним – дев’ять рейдів, а нині лише середа!

— Хельмеппо, якщо тобі тигро-рись останні мізки з голови вибила, то я нагадаю – ті бланки, що в нас були, ти втопив у озері, тому ні, зараз ми без бланків! І будем без бланків до того моменту, поки не зайдемо у будівлю офісу! А якщо нас побачить, не дай Боже, Гарп, ми будемо без бланків як мінімум місяць! І без зарплатні теж!

За кермом сидів замучений юнак з рожевими пасмами – на обличчі в нього застигла посмішка «для наших чудових клієнтів», окуляри скотились на кінчик носа, бандана з квітковим візерунком ледве не сповзала на очі, і хлопець щохвилини роздратовано її поправляв.

Хельмеппо підняв руки догори та вже спокійніше пробелькотів:

— Та добре-добре, Кобі, спокійно! Не гарячкуй, пупсику! Зараз відзвітуємось, приїдемо до хати, поїмо, відмиємось, і вляжемось спати! А завтра вихідний – будем весь день відпочивати, їсти піцу і дивитись «Детективне агентство Дірка Джентлі»!

Парубка на ім’я Кобі, здається, ці слова розлютили ще більше – його пальці з усіх сил стиснули кермо, очі налилися кров’ю, посмішка змінилась на майже звірячий вищир.

— Ти прекрасно знаєш, як сильно я ненавиджу цей серіал! Там нема ані краплинки правди, і всі персонажі лише аматори, а не справжні рятівники! Ми допомагаємо людям! Яка основна мета нашої організації?!

Хельмеппо втомлено позіхнув. Ну от, знову почалось. Набравши у легені повітря, хлопець сів рівно, поклав руки на коліна та процитував витяг з документу найбільш нудним та змученим голосом, що був у нього в арсеналі:

— «Згідно статуту номер чотирнадцять, затвердженому п’ятнадцятого жовтня цього року, організація під назвою «Екстрена служба допомоги у випадку виявлення невідомих зараз» – скорочено «ЕСД УВВНЗ», несе зобов’язання у вирішенні проблем різноманітного характеру у разі виявлення небезпечних аномалій, напів-небезпечних аномалій, а також аномалій, які не знаходяться в офіційному переліку, але можуть класифікуватися як небезпечні»… Кобі, ти краще за мене знаєш усі правила та розпорядження, будь-ласка, не забивай мені зараз баки непотрібними питаннями!

Кобі усміхнувся.

— От же жук, − пробурмотів Хельмеппо.

— Що ти там кажеш? В мене досі вода у вухах, погано чую, − ліниво протягнув хлопець з банданою.

Блондин знову відкинувся назад на сидіння.

— Кажу, що дуже тебе люблю, і мені неймовірно пощастило, що ми разом… Чорт, як же хочеться додому, жах один! Чому ми маємо здавати звіт у той же день, як закінчили справу?! В нас має бути більше часу на складання рапорту! Та й за бланки зараз буде… У відділі з опрацювання запитів того паперу – хоч сракою жуй, а нам видають один нещасний формуляр за раз!

— Того і видають один, що вони в нас то горять, то топляться. Скоро взагалі давати на руки перестануть, будемо у відділку під диктовку писати, як в академії. Може, так навіть правильніше – і нам спокійніше буде, і сварити не так стануть.

Далі їхали в тиші – надворі стемніло, пішов дощ, і народ  зграйками біг до своїх теплих будинків. За поворотом нарешті вигулькнула будівля, де працювали хлопці – гігантська цегляна споруда з металевою табличкою «Поліцейський відділок» височіла над ними, як гора.

Виходити з теплої автівки не хотілося, але сидіти до третьої ночі над папірцями не хотілося ще більше. Кобі міцніше загорнувся у тепле пальто, стиснув у руках рюкзачок з приладдям і вийшов на вулицю. Грюкнули двері автівки, і з пасажирського місця вивалився Хельмеппо.

— У-у-у, який вітер! Скоріше до відділку!

Хлопці рвонули до будівлі. Зазвичай, усередині їх зустрічали здивовані погляди поліцейських – ті все ще не звикли, що приміщення над їх офісом тепер займала чудернацька організація, де працюють самі лиш хіпстери, але сьогодні на парубків взагалі не звернули уваги − у працівників органів правопорядку були інші проблеми: у відставку пішов Смокер. Про Смокера знали всі, навіть  ЕСД УВВНЗ – чоловік працював за десятьох, часто ночував на роботі і тягнув на своїх плечах весь відділок. Багато хто вважав, що чолов’яга буде на службі до скону, але, як виявилось, навіть у настільки відданої справі людини могло луснути терпіння – цього ранку він залетів до начальника у кабінет, поклав на стіл заяву про звільнення, вибіг з відділку і пішов у невідомому напрямку.

Вислухавши цю історію від колишньої помічниці Смокера, Ташигі, Хельмеппо прокоментував ситуацію лаконічним «правильно зробив, я теж так колись хочу», схопив завислого Кобі за руку, і помчався до сходів. Підйом тривав десять секунд – хлопці перестрибували за раз по три сходинки. Залетівши до офісу, парубки скинули куртки, підлетіли до своїх робочих місць і сіли за рапорти – слава Богу, зайвих бланків у столі Кобі вистачило, тому хлопцям залишалося лише описати виконану справу, прикріпити фотографії з результатами, занести рапорт начальнику, і все – можна йти додому. Якого біса у вік передових технологій вони гнули спину над паперовими бланками знав лише Гарп, але сперечатись зі стариганем не було сенсу – все одно в кінці у дурнях лишишся.

Заповнивши стос паперів з дурнуватими питаннями (кому воно треба?), хлопці поскидали у ящики речі, віддали заповнені формуляри начальнику, і, поки той не встиг оговтатися, вибігли на вулицю.

— Твою наліво! Тільки цього не вистачало! – крик Хельмеппо, напевно, налякав пішоходів, але причина такої емоційної реакції була серйозна: поки він та Кобі сиділи у відділку, якась мерзота проштрикнула колеса їхньої автівки. «Подумали, напевно, що машина поліцейська», спало на думку Кобі, але той промовчав – злити напарника ще більше не хотілося, все-таки краще готував у їхній парі блондин.

— Та не хвилюйся так, я зараз наберу Луффі, в нього наче брат має тачку, вони нас і підвезуть! Все буде добре, от побачиш!

Але Луффі, як на зло, не відповідав. «Нічна зміна, напевно», пробурмотів Кобі. Виходу не було – додому доведеться плентатись автобусом. Дощ посилювався, підбиваючи хлопців лишитись спати у відділку, але вони були вперті – якщо вже вирішили сьогодні ночувати у себе, то так воно і буде. Завтра має бути довгоочікуваний вихідний: валяння на дивані, купа фаст-фуду та ніяких пришелепуватих клієнтів з купою дурнуватих вимог, о так! Ніяких тобі тигро-рисів, холодних боліт та звітів – лише відпочинок!

Хельмеппо дійшов до зупинки першим. На щастя, на лавках ніхто не спав, під лавками теж (Кобі перевірив), тому хлопці з чистою совістю завалились на тверде сидіння та притулились одне до одного ближче – щоб було тепліше. Блондин взяв руку Кобі у свою. Вони обидва жахливо втомились та заслуговували, якщо вже бути чесними, на довгу відпустку, але у офісі вважали інакше – у ЕСД УВВНЗ були серйозні проблеми з працівниками, особливо з тими, хто брав роботи на виїзд. Та воно й не дивно – компанія, яка щойно вийшла на ринок, вже встигла отримати неоднозначну репутацію серед страхових компаній, судів та усіх чесних громадян, які хоча б раз цікавились існуванням та історією заснування цієї організації.

Все почалось у липні цього року – у нежилому приміщенні, прямо над поліцейським відділком, почався ремонт – принаймні, так було зазначено на велетенській дошці, яку встановили біля сходів. Поліцейські тоді не звернули уваги – в них є свої справи, нащо їм цікавитися, чим там ремонтники займаються? Тим паче, будівельний шум їх не турбував – здавалося, усі роботи проводили вночі, по вихідних та на свята, адже під час робочих годин відділку на другому поверсі панувала тиша.

У вересні до приміщення нагорі почали стікатися люди. Спершу приходив лише високий сивочолий чоловік у дурнуватій шапці, схожій на голову собаку – дивак завжди щось жував, сміявся та лаявся, представлявся начальником нового департаменту і казав, що «він тут надовго». Згодом до чоловіка доєдналась група студентів – ті носили дивакувату форму, їздили кудись на державних автомобілях, а потім повертались брудні, змучені, і майже завжди наносили тини на поріг поліцейського відділку. Обличчя у групі постійно змінювались – напевно, юнаки не витримували величезного потоку роботи, та молодь, врешті-решт, звільнялась. Лишались тільки високий блондин з дивним підборіддям та хіпстер з рожевим волоссям – приходили до офісу брудні, замучені, з подряпинами та синцями, але ж приходили! Деякі працівники відділку навіть з ними здружились – ввічлива Ташигі, наприклад, неодноразово запрошувала хлопців на чашку кави або чаю, але ті завжди відмовлялись − забагато роботи. Чим саме займались Хельмеппо та Кобі на службі було невідомо. Зрозуміло було одне: робота у хлопців надзвичайно серйозна, важка та інколи навіть небезпечна.

Хоча сфера занять організації мало кому була зрозуміла, з документацією там ніколи проблем не було – факт заснування компанії був нотаріально затверджений, з усіма відповідними підписами та печатками, відведена під потреби ЕСД УВВНЗ частина будівлі теж документально належала Гарпові, усі працівники отримували зарплатню вчасно і мали усі законні вихідні та відпустки. «Комар носа не підточить, еге ж?», насміхався над горе-юристами керівник відділу. Він добре знався на паперах, тому проблеми у тому, щоб, відкинути будь-які судові позови, не існувало.

— Та в мене онук краще протокол складе, а він лише до сьомого класу вчився! От молодь пішла! – гиготав старигань у відповідь на чергову заяву від обурених правознавців.

Хельмеппо та Кобі боялися і поважали Гарпа – чоловік мав розважливу натуру, але до роботи відносився відповідально. Під його керівництвом відділ миттєво набув потрібної форми, а хлопці з новачків поступово перетворилися у професіоналів – робота вимагала швидкої реакції, гострого розуму та неабиякої фізичної сили.

Перше завдання Хельмеппо пам’ятав дуже добре, наче це було лише вчора. Тоді, о сьомій вечора у п’ятницю, до них надійшов дивний виклик – суворий чоловічий голос, що представився паном Зеффом, стверджував, що бачив справжнісіньку аномалію: по його канаві коло городу плавала довжелезна тварюка, схожа на корову, але зі зміїним хвостом та гострими іклами. Чоловік сказав, що міг би її і сам прибити, але не знав, що з такою чупакаброю робити. Хельмеппо не розгубився, спитав адресу, закинув до рюкзака стос бланків, схопив Кобі за рукав та побіг до машини. На місці вони опинились, як сіло сонце – дорога зайняла багато часу, і декілька разів хлопці ледь не заїхали у стовпи. За названою адресою стояв спантеличений чоловік з великим ліхтарем. Кухарський ковпак, довжелезні вуса, зав’язані у косички та сигарета в зубах створювали доволі погрозливий вигляд. Змірявши їх поглядом, клієнт недовірливо примружився. Сиплуватий, стомлений голос запитав:

— Хлопці, а ви точно впораєтесь? Я того звіра чіпати не став би, без підготовки, себто, і всього такого… Ні, я в вашій компетенції не сумніваюсь, але очікував когось більш…

— Дорослого? – гаркнув Хельмеппо.

— … скоріше, міцної статури, − обурено закінчив фразу Зефф.

Кобі відчув, що між напарником та замовником пробігла чорна кішка, і поки блондин не бовкнув зайвого, почав з неймовірною швидкістю брехати:

— Не хвилюйтеся, пане, ми хоч і не виглядаємо сильними, але і не з такими замовленнями мали справу! Знаєте, Хельмеппо одного разу навіть, е-е-е, власноруч спіймав велетенського чорного пса з от-такими іклами, − хлопець розкинув руки у різні боки, − тому з Вашою коровою ми теж впораємось, от побачите!

Чоловік нахмурився.

— Ну, коли вже мали справу, то воно добре, звісно… Але якщо з завданням не впораєтесь – хоч як вмовляйте, ані копійки не дам!

Кобі швидко захитав головою, мовляв, так, діду, можете не платити, але хоч позов у суд не робіть.

Зефф пішов, лишивши хлопців удвох. Хельмеппо відкрив багажник та став розглядати приладдя для мисливства.

— Так, ну, гарпун нам точно знадобиться, ще можна взяти мотузку, і, не знаю, сітку? Якщо воно у воді, то сітка точно треба! Ще б наживи якоїсь…

— З наживи тут тільки ми, Хельмеппо, − похмуро відповів Кобі. Ця справа вже йому не подобалась.

Блондин був налаштований оптимістичніше.

— Та годі тобі, пупсику, все буде добре! От побачиш, зараз ту тварюку спіймаємо, раз-два, приїдемо у відділок, похизуємось, а далі – квартира, їжа, сон!

— Мені би твою впевненість, − зітхнув Кобі. З дитинства в нього був добре розвинутий так званий «радар на неприємності», і нині у голові настирно загорялося червоне світло ліхтарика під написом «небезпека».

Забравши з багажника все необхідне приладдя, хлопці закрили машину на ключ та відправились до місця, де за словами діда знаходилася аномалія. Розклавши сітку та зручно влаштувавшись, стали чекати. Вечір повільно переходив у ніч, і через високу вологість місцини парубки швидко задубли – з можливостей хоч трохи зігрітись були лиш обійми. Завдання затягувалось.

— Слухай, може ну його, те замовлення, га, пупсику? Ми тут сидим вже котру годину, а цією корово-змією і не пахне навіть. Приїдемо до офісу, скажемо, що діду просто здалося, протокол напишемо…

— Ш-ш, − зашипів Кобі.

— Ти чого це? Вже сам на зміюку перетворюєшся, еге ж? От так і буває…

— Цить! – вже гучніше сказав хлопець. – Я, здається, щось почув. Треба підійти ближче.

Навпомацки, обережно пробираючись крізь пітьму, хлопці дістались краю канави. Земля навколо траншеї поросла папороттю, смородиною та огірками, кожен кущ яких коловся та лишав по собі неприємне свербіння. «Треба було вдягати форму з більш грубого матеріалу», зауважив для себе Кобі. Прямо з ями пролунав дзвоник.

— Я з одного, ти з іншого, тягни, як дам сигнал! – прошепотів хлопець.

Хельмеппо кивнув. Підкотивши краї штанів, парубок рвучко перестрибнув на інший бік ями, зачепився за кущ, взяв до рук край сітки та глянув на Кобі. Хлопець з рожевим волоссям вхопився за свій край, та, не втрачаючи ані секунди, крикнув:

— Тягни!!

Хлопці потягнули одночасно – і полетіли. Немовби прокинувшись від сну, звірюка у канаві заревіла та заборсалась: гострі, мов лезо, ікла, засвітились у місячному сяйві, довжелезний хвіст бився о боки канави, знімав тину та шматки землі, зривав кущі та ламав гілки смородини. Засліплена люттю від різкого пробудження, корово-змія ошаленіло поповзла далі по канаві – неймовірна швидкість істоти змусила навіть переляканих до напівсмерті працівникам ЕСД УВВНЗ добряче здивуватись. Перед очима в Кобі проносилися грядки та хати, і парубок розумів, що діяти треба швидко – якщо вони не втримають звірюку зараз, то далі буде вже пізно.

Крізь свист вітру у вухах та гучне ревіння істоти Хельмеппо намагався розібрати крик свого напарника: той махав вільною рукою та показував вперед. Блондин нахмурився: натяки Кобі були йому зовсім незрозумілі.

— Що ти кажеш?! Я тебе не чу-у-у-ю-ю! – пробасив хлопець.

— … ворот! Там далі буде поворот! З моєї сторони! Врізатись треба! Інакше капець! Іншого шансу не буде!

Зважити всі «за» та «проти» часу не було – блондин відстрибнув, наскільки дозволяла довжина мотузки, напружив м’язи ніг та рук, розбігся, що було сили, і полетів. Вуха заклало, очі почали сльозитись, і хлопець сам не помітив, як опинився на спині змії. Луска була слизькою – втриматись на ногах було неможливо. Хельмеппо стиснув зуби, ліг на спину та по інерції скотився на інший бік, туди, де був Кобі.

Партнер мав жахливий вигляд – окуляри, заляпані водою та брудом, сповзли на ніс, бандана десь загубилась, а червоне обличчя свідчило про надзвичайні зусилля, що їх прикладав хлопець у цей момент. Кобі, міцно тримаючи мотузку, глянув на Хельмеппо.

— Зараз будуть стовпи, треба зачепитись! Хапайся й обмотуй!

Блондин здивовано вирячив очі − план був не просто божевільним, а ще й потенційно небезпечним. Не вірилось, що стовп зможе витримати силу гігантської злющої звірюки. «Правильно у «Гобіті» казали: побачиш сплячого дракона, не буди його». Хельмеппо вдихнув та видихнув – згадувати казкову мудрість було пізно: дракона вони вже розбудили, тепер треба було вирішувати, як його приспати назад.

— ХЕЛЬМЕППО, ЗАРАЗ!

Хлопець зреагував з блискавичною швидкістю – затиснув у зубах мотузку, схопився обома руками за бетонну трубу і швидко перев’язав навколо неї вірьовку. Коли останній вузол було закріплено, парубок поглянув на Кобі – той тримався ногами за другий стовп та теж в’язав петлю. Звірюка спробувала вирватись уперед – імпровізована сітка натягнулась, але не порвалась. Скажена змія ревіла, борсалась та показувала страшний вишкір, але вибратись з пастки не могла. Хельмеппо ще раз перевірив міцність сітки, але та була напрочуд тривкою. «З мітрилу їх роблять, чи що», дивувався парубок.

— Так тобі! Н-на! З першим завданням упорались! – кричав Кобі, енергійно підстрибуючи на місці та розмахуючи, немов вітряк, руками. – Так тобі, зміюко, юу-ху-у!

Хельмеппо втомлено позіхнув. З завданням вони успішно впорались, тепер лишалось повернутися до відділку та віддати папери. Чорт, папери!

— Кобі, а куди ти кинув рюкзак? Ну, той, в якому бланки були?

Кобі почухав голову.

— Та, той, в машині лишив. Напевно.

Рюкзака в машині не було. Бланків також не було. Всі речі знайшлися у калюжі, папери безнадійно намокли, але з найголовнішим завданням вони впорались – небезпечна істота була успішно знешкоджена, департамент утилізації та ресторації скоро буде на місці, а Кобі та Хельмеппо могли повернутись до відділу, заповнити звіт про свою найпершу, успішну виконану задачу, і спокійно поїхати додому на відпочинок.

⁕⁕⁕

Звісно, у той день ніхто їх додому не відпустив.

І весь наступний тиждень теж.

⁕⁕⁕

Кобі настільки сильно заглибився у спогади, що геть забув про те, де він знаходиться. Якби не голосний вигук його хлопця, парубок з рожевим волоссям так би і лишився у власних думках, але, на щастя, роздратований крик було чути дуже добре:

— Та де ж той, чорт його бери, автобус!

Злий та роздратований Хельмеппо нарікав вже годину. Так, зрозуміло, дощ, їздити важко, дороги побиті, але треба ж мати совість! Блондин махав руками, тупав ногами та ледве не іскрив від ледь стримуваного гніву.

— Я маю працювати по шістнадцять годин, шість днів на тиждень, залазити буквально! Повторюю, буквально! У самісіньке Пекло, а йому важко приїхати за розкладом! От настільки важко, у сухому, теплому автобусі, припхатися на срану зупинку біля поліцейського, чорт його бери, відділку, і поїхати собі далі! Ах! Щоб їх усіх!

Кобі дістав зі свого рюкзака бутерброд. Очікування можна було зайняти ранньою вечерею.

— Що ти вже зробиш, Меппо. Сьогодні просто не наш день, − плямкаючи відповів хлопець. – Спочатку тигро-рись, потім бланки в озері, тоді – машина, і от зараз з автобусом щось не те. Пороблено і запаяно, − гикнув юнак.

Хельмеппо насупився. «Еге ж, як воно буде «так», коли у нас все завжди через сраку», гадав хлопець. Ще трохи потоптавшись на місці, блондин сів біля Кобі, поклав голову йому на плече і заліз в телефон. Нових сповіщень не було – через величезний об’єм роботи парубкам не вдавалось підтримувати постійний контакт з кимось із знайомих, і єдиними, хто міг хоч іноді їм писати, була компанія Луффі. Колись одне з замовлень Кобі та Хельмеппо довелось виконувати у секс-шопі, де Монкі (тоді ще) стажувався. Балакучий хлопець, хоч і мав купу роботи, знайшов час для двох дивакуватих парубків, і офіційно додав їх до своєї компанії. На роботі непосидючий продавець завжди знаходив час надіслати у груповий чат якийсь жарт або фото нового чудернацького товару. Ейс та Санджі – брат Луффі та хлопець брата Луффі − надсилали типові для парочок знімки – «ось, дивіться, які ми молоді, щасливі та безтурботні, щоб ви від заздрощів луснули!». Намі  − подруга Луффі − надсилала фото з роботи, фото Віві (своєї дівчини) та купу селфі (і як тільки час знаходила). Зоро – підозрілий друг Луффі − з’являвся у мережі рідко, але періодично постив смайлики чи фото з секондів.

Рідше за інших писали, як не дивно, Кобі та Хельмеппо. Іноді після приходу додому сил лишалось тільки на швидкий душ, холодну вечерю та тепле ліжко, але ніхто з друзів не ображався – у всіх були справи, робота, навчання та обов’язки.

Хельмеппо надіслав у чат фото сьогоднішнього замовлення (у контракті не було жодних міток про нерозголошення, він читав), передивився стрічку Твітера, подивився декілька смішних відео, надіслав їх Кобі, та, врешті-решт, виключив телефон. М’язи нарешті розслабились, очі потихеньку закривались, і Хельмеппо відчув, як провалюється у сон.

— … агов! Аго-о-в! Прокидайся! Ми зараз автобус пропустимо, давай!

Блондин прокинувся. Біля нього схвильовано стрибав Кобі. Хлопець тримав у руках рюкзак та гроші. Хельмеппо піднявся, протер очі та позіхнув.

— Кобі, нащо так галасувати! Нічого ми не пропустимо, нас водій уже запам’ятав, мимо точно не проїде.

— Аякже! Давай, прокидайся!

Хельмеппо позіхнув та озирнувся. До них під’їжджав червоний трьохповерховий автобус («звідки в нашому районі трьохповерхові автобуси? Вони взагалі існують?!»). Лобове скло яскравого велета було вкрите чорною рідиною, але це не заважало водієві гнати на неймовірній швидкості. Автобус зупинився прямо навпроти парубків. Двері-гармошка повільно відкрились, і з проходу вигулькнуло обличчя літньої пані – червоні щоки, дикі сиві коси та дуже сильний запах алкоголю створювали доволі дивне враження.

— Е-е-е… Пані? – пробелькотів Кобі.

Жінка п’яно усміхнулась. Грубий, сиплий голос відповів:

— А шо, в тебе є сумніви, хлопчику? Чи дівчинко? Я людина стара, але на ваших молодіжних тенденціях знаюся! В мене онука – емо! Мене звуть пані Кокоро, якщо тобі, звісно, цікаво.

Кобі знітився. Він не любив такі ситуації – коли не знаєш, як людині відповісти, щоб і себе у дурні не пошити, і співрозмовника не образити. Цього разу на допомогу прийшов Хельмеппо:

— Ніяких сумнівів, пані! Підкажіть, будь-ласка, чи їдете Ви до вулиці Морквяної? Не зрозумійте мене неправильно, але на Вашому автобусі нема ані номера, ані маршруту!

Кобі протер окуляри та придивився: і справді, там, де зазвичай розташовані таблички з номером та маршрутом, висіли лише дивні обереги, іграшки та малюнки. Один з них особливо зацікавив парубка: на ньому, очевидно, було зображено дуже спрощену та значно тверезішу версію пані Кокоро, яка тримала за руку маленьку дівчинку з величезними косичками. У дівчинки на шиї була чи-то іграшка, чи-то дивна звіринка.

— Подобається? Онука моя намалювала. Розумна, як чорт! Завжди мені читає, ці, енциклопедії про Єгипет, і ото все! Я їй завше кажу: «От виростеш, підеш в університет, станеш великою ученою»! А вона мені каже: «Бабусю, ти шо, я тіки до тебе працювати, в автобуса!» Бач яка, о! Любить бабцю! До Морквяної їдем, да, але маєм робити коло – по плаці нині ремонт, то ми їдемо ще півгодини з гаком, о!

— Добре, ми згодні, дуже дякую!

Кобі поліз у кишеню, до гаманця, але пані Кокоро його зупинила:

— Нє, хлопчику, грошів не нада! Ми, цей, благодійна організація! Допомагаємо, так би мовити, подорожуючим! А ви ще й народу служите, еге ж?

Хлопець оглянув спочатку себе, а потім Хельмеппо: дійсно, коли вони звалювали з офісу то навіть не помітили, що забули лишити на місці форму. «Ой, попаде потім», скривився Кобі.

— Та й так воно є, пані! – гордо вигукнув блондин. – Працюємо в ЕСД УВВНЗ!

Пані Кокоро насупилась – очевидно, про такий набір літер вона ніколи не чула.

Хельмеппо тяжко зітхнув – ну от, знову почалось.

— «Згідно статуту номер чотирнадцять, затвердженому п’ятнадцятого жовтня цього року, організація під назвою «Екстренна служба допомоги у випадку виявлення невідомих зараз» – скорочено «ЕСД УВВНЗ», несе зобов’язання у вирішенні…», − затараторив Кобі.

— Так, все, молодець, вже пояснив! Якщо доступною мовою – нас викликають, коли бачать аномалії, незрозумілості тобто, − скоротив Хельмеппо.

Автобус здригнувся, чмихнув та рушив у путь з небувалою для такого виду транспорту швидкістю. «Штрафів давно не виписували, чи що?», хотів було пробурмотіти Хельмеппо, якому вже порядком набридла ця, щойно розпочата,  поїздка, але пані Кокоро, гикнувши, його випередила:

— Аномалії? Хм… Єсть в нас і таке, да… Тих аномалій останнім часом розвелося так, шо страшне…

— Розвелося, кажете? – вже більш зацікавлено спитав блондин.

П’яна кондукторка гикнула, чхнула, дістала з кишені форми носовичка і гучно висякалась. Поклавши тканину назад до кишені, продовжила:

— Та й кажу ж – розвелося так, шо страшне! Все через той туман, кажу! Не було тої бридоти, то й проблем не було! А зараз шо – через п’яте-десяте то собаки з курячими головами, то люди зникають, то ще шось! Ех!

— Люди зникають? – стурбовано спитав Кобі, раптом згадавши усіх працівників їх організації, які наче розчинились у повітрі.

Кокоро хильнула з невідомо звідки взятої пляшки.

— Так, синку, зникають, кажу ж! Щоразу одне й те саме: ми їх довозимо, а там той туман, чортяка! Я їх питаю, мовляв, може туто переночуєте, в автобусі, у нас оно навіть ліжка є, а завтра по світлому підете, га! А вони кажуть: «Нє, тьотя, ми маєм до того пагорба дійти! Справи є!». Ну, справи так справи, ми їх до пагорба і везем. Вони йдуть, ми їх чекаєм. А потім: вух! І нема людини! Зникла, як і не було! Ви не подумайте: ми організація чесна, нікого не воруєм, але тут така дивина, що аж самій моторошно…

«Дійсно, дуже моторошно», розмірковував Кобі. З одного боку, це взагалі не їхня справа, і зі зникненнями людей ані він, ані Хельмеппо ніколи не стикались. З іншого боку: дивний туман, таємничі події, цей пагорб… У статуті було прописано, що ЕСД УВВНЗ мають справу також з нереєстровими аномаліями, а причиною чудернацьких зникнень у їх відділі, можливо, були саме вони. «Але це ж треба узгодити з керівництвом», парубок намагався надати своїй свідомості контраргумент, але бажання допомогти тут і зараз перевищило бажання знову зв’язуватись з Гарпом.

— Ми беремося за справу. Покажете, де те місце? – впевнено випалив Кобі.

Хельмеппо вирячив очі – йому кортіло висловити усе, що він думає про свого напарника, але у присутності іншої людини так гучно висловлюватись не хотілось. Зітхнувши, хлопець змирився зі своєю участю. Постало питання про зброю – усі робочі знаряддя вони лишили у машині біля відділку.

Немовби прочитавши думки самого Хельмеппо, Кобі подивився на кондукторку та захитав головою:

— Ми з напарником із задоволенням почали б роботу прямо зараз, але, на жаль, усі наші інструменти лишилися у відділку. А йти на невідому тварюку з голими руками, знаєте, не дуже розумна ідея.

Кондукторка гикнула. Дивне, немов риб’яче, око заглядало хлопцям у самісінькі душі.

— Та чого ж, гик! Ви раніше не сказали! У нас, гик, простих кондукторів, того добра, як гімна у корови! Зараз ми вам швидко щось знайдемо!

З цими словами пані рушила углиб автобуса. Поки жінка була відсутня, хлопці встигли роздивитись інтер’єр бусу – високі стелі та скляна люстра створювали дуже дивну атмосферу.

— Осьо, хлопчики, тримайте! Беріть, не бійтеся, вам воно знадобиться!

Хельмеппо та Кобі відволіклись від споглядання автобусу та зосередились на предметах, які їм протягувала пані Кокоро: величезний металевий гарпун, риболовецька сітка та дві палиці з шипами виглядали дійсно серйозно.

— Звідки це у Вас? – охриплим голосом запитав Кобі. В горлі у нього пересохло.

Жінка посміхнулась.

— Скажім так: раніше я справлялася з усім сама, але нині вже вік не той, гик! Та й не гоже мені такий приклад онуці подавати! Вона як дізнається, шо баба на пагорбі мерзоту била, то й сама до пагорба полізе! А мені й без того клопоту! Давайте, хлопчики, я по вас бачу, шо ви серйозні. Заламайте ту бридоту бабці на втіху!

«Ну, з такою мотивацією дійсно гріх не заламати», в’їдливо подумав Хельмеппо, перевіряючи знаряддя. Начиння було у хорошому стані – хазяйка добре дивилась свою зброю. Закатавши штани, хлопці вхопили усе, чим їх наділила пані Кокоро, подякували їй, вийшли з автобусу та рушили у бік пагорбу.

Кондукторка дивилась їм у слід та підбадьорливо кричала:

— Давайте, хлопці, так її, гидоту! Щасти вам!

Дощ припинився. Йти по слизькій траві було зовсім незручно, але все одно краще, ніж коли відро холоднючої води ллється на тебе зверху. Хельмеппо шмигав носом, сопів, але нічого не казав – слова тут були зайві. Туман, на який так нарікала п’яна кондукторка, дійсно був схожий на аномалію – клуби водяної пари піднімались у повітря, стелились по землі, вкривали, здається, кожний куточок оточуючого їх простору, і мали дивний трав’яний запах.

«Дійсно, це по наші душі діло», пробелькотів хлопець, але у густоті туману навіть його голос загубився, перетворившись на шепіт. Спереду почувся шурхіт. Блондин простягнув руку уперед, немов намагаючись доторкнутись до того, хто ховається за молочною вуаллю, але марно – повітря голими руками не вхопиш. Зі знарядь хлопцю дісталися одна з шпичастих палиць та сітка: стара, але міцна, з товстої вірьовки, перев’язаної купою морських вузлів. На думку хлопця, така пастка має тварюку втримати.

Хельмеппо йшов уперед. Рожева потилиця Кобі миготіла удалині («волосся вони так і не помили»), тому блондин спокійно ступав далі, та намагався згадати, чи мали вони вже справу з істотами,  ціллю яких було викрадення людей. У вільний час парубок переглядав папки з протоколами про зникнення, але ані про вбивства, ані про щось таке незвичайне нічого не свідчило: людина просто йшла, наприклад, вранці на роботу, а ввечері не поверталась. Ані родичі, ані знайомі не знали, куди міг податися зниклий. Справи швидко набували статус холодних – ані зачіпок, ані тіл, ані свідків.

— Хельмеппо! Меппо, ходи-но сюди!

Хельмеппо випрямився – у декількох метрах від нього Кобі уважно розглядав щось у траві. Блондин підійшов до свого хлопця і також придивився – на сирій від вологи землі можна було розгледіти слід від чоловічого взуття, який точно не належав Кобі. У ямці, що лишилась від сліду, була монета.

— Нам треба йти далі. Мені здається, десь на цьому пагорбі та в цьому тумані схована розгадка нашої справи, я це відчуваю, − гаряче випалив Кобі. Очі його горіли, щоки були червоні, а руки трусились від нервового збудження.

Хельмеппо знітився – затія, що з самого початку йому не подобалась, тепер здавалась небезпечною.

— Любий, якщо тобі розум теж затуманило, я хочу нагадати – зникнення

працівників ЕСД УВВНЗ не на нашій совісті, та й ми не служба розшуку. Ти ж сам казав – ми усуваємо аномалії, а не знаходимо людей! Це не наша робота, Кобі! Треба тікати, поки не пізно!

Кобі нахмурився.

— Меппо, я пішов працювати у цю компанію не тому, що хотів ловити змій та акул у ставку; я пішов, тому що завжди хотів допомагати людям. І ти це добре пам’ятаєш. Коли нас не взяли у поліцію, я зневірився у собі, гадав, що зі мною щось не так, що з тобою, Хельмеппо, щось не так. З нами, розумієш? Коли вони дивилися на нас, як на лайно, мені хотілося щось зробити з ними, або з собою, я вже й сам не знаю. Але Гарп… Він дав нам шанс, не сказав нам ні одного кривого слова. Ми підписали контракт. У контракті зазначено, цитую, «Ви зобов’язані допомагати». Ось так, просто допомагати. Я хочу допомогти тим людям, Меппо. Я вірю, що вони живі, і чекають на порятунок. Якщо не хочеш йти зі мною, я не буду тебе змушувати, − Кобі протягнув до блондина руку. – Але якщо хочеш, я прошу вірити мені. І йти далі.

Хельмеппо тяжко зітхнув та усміхнувся.

— Іноді я забуваю, що ти закінчив акторські курси, Кобі. Я з тобою, − парубок вхопився за простягнуту руку. – Але якщо ми помремо тут, я змушу тебе прибирати квартиру місяць.

— Добре, добре! – засмівся хлопець з рожевим волоссям. – Як скажеш, бурко-

Фразу обірвав чийсь крик. Хлопці міцніше стиснули зброю у руках – їх ціль була вже зовсім поруч.

Раптовий спалах яскравого світла засліпив обидвох. Кобі натягнув у руках сітку.  Сильний порив вітру збив його з ніг – парубок впав на коліна та заплющив очі. Поруч з ним хтось плакав. Голос був знайомий.

— Хельмеппо! – з усіх сил крикнув хлопець. Відповіді не було. Хельмеппо зник.

⁕⁕⁕

— Та тут я, на тому ж місці, де був п’ять секунд тому, заспокойся, пупсику!

Кобі відкрив очі. Він піднімався по пагорбу, поруч з ним був Хельмеппо: у руках в того була шипчаста палиця та сітка. На хлопцеві не було ані подряпини.

− Любий, якщо тобі розум теж затуманило, я хочу нагадати – зникнення працівників ЕСД УВВНЗ не на нашій совісті, та й ми не служба розшуку. Ти ж сам казав – ми усуваємо аномалії, а не знаходимо людей! Це не наша робота, Кобі! Треба тікати, поки не пізно!

У грудях Кобі щось захололо. Він точно пам’ятав, що декілька секунд тому вже чув ці слова, і навіть надав дуже розгорнутий та ґрунтовний аргумент стосовно того, що роботу треба виконати, якою б безнадійною не здавалась задача.

— Що, навіть не скажеш нічого? От, бачиш, кажу ж – справа ця тхне лайном, по-хорошому сюди треба кликати лягавих! Ми блукаємо, як дурні, а тут якісь маніяки з кущів – бац! І все! Нема!

Блондин закінчив монолог і поглянув на Кобі. Схоже на те, що переляканий вид хлопця його самого добряче налякав, тому далі Хельмеппо говорив вже спокійнішим тоном:

— Та годі тобі, сонце, ти чого?! Не лякайся, я ж це так, для пафосу… Зараз ми все швиденько закінчимо, тоді – в офіс, а там раз-два − і додому, так?

Кобі задумливо вдивлявся в туман і не відповідав блондину. Щось у цій справі було нечисто, але що саме? Повернувши голову у бік Хельмеппо, парубок ще раз уважно оцінив його стан – та ні, наче виглядає, як зазвичай, ніяких аномалій не видно.

— Так, тепер вже ти починаєш лякати мене. Кажи, що сталось, бо я зараз сам собі придумаю версію подій, почну панікувати та робити щось… Дурне!

Кобі поглянув Хельмеппо у вічі та тихо, немов їх підслуховували, заговорив:

— Це вже було, розумієш? Цей пагорб, туман, фрази… Це все було! Все немов… йде по колу, і повторюється. Історія повторюється, як в Гарі Поттері, та серія з Таємною кімнатою та Слизерином, чи щось на кшталт того!

Хельмеппо нахмурився: очевидно, він нічого подібного не помічав, але звик довіряти своєму партнеру навіть у таких чудернацьких ситуаціях.

— Добре… Ти можеш зрозуміти, з чим воно пов’язане? Якісь зачіпки?

Кобі з усіх сил намагався пригадати щось таке, що могло би слугувати каталізатором дивних подій, але нічого, окрім дурнуватого туману, в голову не лізло… Точно!

— Туман! Точно! Хельмеппо, ти геній! Це все туман! Я тоді ще подумав, що він якийсь чудернацький, і рухається дивно, але тобі не сказав нічого! Чорт, тут, напевно, ті люди і загубились!

Блондин геть зніяковів.

— Ні, ти не подумай, мені приємно, що ти мені тут дитирамби співаєш, але це якось…

Кобі втягнув носом повітря. Дійсно, Хельмеппо не відчував ніякої різниці, і зрозуміти суті феномену не міг.

— Слухай, ти ж пам’ятаєш як ми дивились ту серію «Дивних див», де містер Кларк пояснював про паралельну реальність на прикладі листку паперу. Штибу, існують паралельні світи, які існують одночасно, і можуть перетинатися у певних точках, створюючи канали. А що як це місце, де я зараз опинився, це щось типу такого каналу, де історія повторюється по колу, і туман слугує каталізатором! Цей пагорб – найвища точка, так? Скупчення туману тут найбільше, тому саме на цьому місці люди і зникали! Я впевнений – якщо пройти далі, ми їх знайдемо. Ми розкриємо справу, Хельмеппо!

Блондин дивився на Кобі, як на божевільного. Справді, пояснення парубка було занадто «туманним» та майже не несло важливої інформації, але… Їхні замовлення ніколи не мали сенсу, правда? Хто у здоровому глузді скаже, що ловив гігантську зміюку у канаві сільського городу? Хельмеппо вдихнув та видихнув.

− Добре, я тобі вірю. Про цю твою «сансару», і все таке… Сансара… Бог, що повертається до місця свого початку. Не пам’ятаю, щоб у книжках було щось про туман, але, можливо, це одне з його уособлень.

Кобі прикусив губу. Йому подобалось, коли Хельмеппо так очевидно робив посилання на Вікіпедію, а не на книги. Парубок поглянув на пагорб, туди, де за його теорією знаходились зниклі люди.

— Я впевнений, що вони там. Це очевидно. Питання тільки одне – як повернутись назад самому і привести їх?

Блондин посміхнувся. Його силует, що до цього моменту був чітким та фізичним, розпливався у повітрі і зникав, немов грозові хмари після дощу.

— А хіба це теж не очевидно? Треба дійти до початку.

Хельмеппо розчинився у тумані. Кобі здригнувся, але не злякався. Він цього очікував, немовби знав, що Хельмеппо не був справжнім, тому його зникнення було єдиним правильним варіантом розвитку подій. «Я маю рухатись далі. Він чекатиме з того боку», пробурмотів парубок.

Кобі стиснув кулаки. Так, треба рухатись далі.

Підніматись угору ставало дедалі важче, але принаймні хлопець знав, навіщо він це робить. У його голові сформувалась чітка думка, що якщо зараз він зможе зберегти здоровий глузд, то зможе врятувати і себе, і тих, хто опинився у небезпеці. «Довбане згущене повітря», нарікав Кобі. Здавалось, що туман у цьому місці дійсно був магічним, чи може просто діяв як дуже сильне заспокійливе – хлопцю постійно доводилось нагадувати собі, куди він йде і з якою метою.

Час то тягнувся, як мед, то намагався вирватися уперед самого Кобі – здається, минув щонайменше тиждень, поки парубок дістався до найвищої точки пагорба. Його засліпило сонце – яскраве, рожеве сонце, яке він не бачив, напевно, цілу вічність. Зовсім близько було чути голоси.

— Чорт! – загиготав Кобі. – Чорт забирай, Кобі, ти зміг! Ха-ха! Я знайшов їх! Я їх знайшов! Ги-ги-ги, Хельмеппо, я скоро повернусь! Чорт забирай! Наро-о-од!

На його голос вийшла невелика купка людей – Кобі впізнав кожного, адже до того годинами роздивлявся справи зниклих працівників ЕСД УВВНЗ.

̶  Ти хто такий, шкет?! Ще один з купи лохів, яких вислали на цю гору смерті? А ну, відповідай, поки я тебе не відгамселили!   – висока постать з рожевим волоссям та виряченими очима недовірливо глянула на хлопця.

Кобі з останніх сил захитав головою.

— Ні, я тут не на завданні! Ми з другом вирішили перевірити це місце, і я сам тут загубився спочатку, але я точно знаю, як нам повернутись назад! – Кобі ще раз уважно глянув на співрозмовника. – Вас звуть Перона, так? Мене звуть Кобі, я читав вашу справу. Ви теж працювали в ЕСД УВВНЗ, а потім раптово зникли під час виконання завдання. Це все туман, правда ж? Він, е-е-е, створює часову аномалію, і все йде по колу. Але я знаю шлях назад!

Перона з ще більшою недовірою глянули на хлопця. Очі з величезними зіницями звузились.

— А з якого дива я тобі маємо вірити? Як там тебе… Кобі! Прийшов тут, каже, що знає мене, каже, що знає, як звідси вибратись! Думаєш, ми тут сиділи просто так і споглядали краєвиди?! Та ми днями-ночами не спали, шукали довбаний вихід, і не знайшли ніфіга! А ти сюди приперся, чистий такий, ситий і вдоволений, і кажеш, що знаєш як звідси драпанути?! Ми тут шо, жарт для тебе, чи як?!

Кобі зніяковів. Люди дивились на Перону з повагою – очевидно, вони стали для цієї групи орієнтиром, своєрідним ватажком, тому переконувати треба перш за все саме їх. Хлопець набрав у легені побільше повітря – треба застосувати всю красномовність, що в нього є. Сформулювавши свою думку, парубок почав говорити:

— Я розумію, що у вас всіх більше досвіду у виживанні тут, аніж в мене. Ви блукали тут. Дуже довго блукали. І, напевно, знаєте цю місцевість напам’ять. Але я теж вивчав цю справу. І навіть опинився у схожій ситуації сам. В мене нема якихось доказів, але є теорія. Я вірю, що ми зможемо дійти назад.

Перона примружили очі. Схоже, Кобі вдалося хоч трохи їх переконати.

— Добре, будемо вважати, що ми тобі повірили. І шо за геніальна теорія в тебе є?

Кобі посміхнувся. «Хельмеппо, хоч ти і виявився несправжнім, завдяки тобі я зміг про все здогадатись. Дякую». Кобі почав переказ. Деякі слухачі, очевидно, йому не вірили. Але деякі виглядали зацікавлено. Під кінець розповіді Перона його перебили:

— Так, стоп, ти мені цьою казковою метушнею мізки не забивай! Ми зрозуміли з туманом, дірою у просторі, і все таке… Але як його звідси вийти? Ось справжнє питання. Про механізми потім розкажеш, ми всі послухаємо, але зараз є проблема важніше!

Парубок з рожевим волоссям почухав потилицю.

— Нам треба повернутись на початок. І перш ніж ви скажете, що вже намагались це зробити, я скажу от що – в мене є теорія, що туман впливає на вашу свідомість. Я бачив видіння з людиною, якої насправді у той момент не було поруч. Ми теж ходили по колу. Вам здається, що ви спробували усі можливі варіанти, але це не так. Я зможу вам допомогти, бо пари ще не встигли настільки сильно вплинути на мене та заплутати, так, як це сталось з вами. Я зміг відрізнити брехню від реальності, і доведу вас назад. Від вас мені треба лише довіра та бажання рухатись далі. Нам треба дійти до початку. Тоді все вийде.

Перона гучно втягнули носом повітря. Очевидно, вони все ще сумнівались, але варіантів було не дуже багато – рано чи пізно в їх групи закінчиться їжа, і тоді шансів на виживання не залишиться взагалі.

— Добре, веди. Але якщо ми тут всі помремо, я обіцяю перетворитися на найбільш жахливого привида з усіх, яких ти коли-небудь бачив, та довести тебе до сказу навіть у потойбіччі.

Кобі кивнув. Треба було якнайскоріше рушати уперед. Часу було небагато – все ж, туман дійсно змінював свідомість, і хлопець не знав, скільки в нього самого ще лишилось часу.

⁕⁕⁕

— Кобі-і-і! Кобі-і-і!

Кобі почув голос. «Хельмеппо! Це ж Хельмеппо!». Парубок побіг швидше. Здавалось, він не чув свого хлопця вічність.

Блондин стояв на тому ж місці, де Кобі бачив його востаннє. В руках у нього було приладдя, з яким вони починали підйом на пагорб, а по щоках текли сльози.

— Хельмеппо! Ми тут, я знайшов їх! Їх усіх!

Хельмеппо дивився на Кобі та, здається, не міг повірити своїм очам. Він ледве не підлетів до свого хлопця та стиснув його у обіймах.

— Боже, я думав, що ти зник назавжди! Я тебе гукав, але те довбане світло… І… Минуло лише десять секунд, але мені здалося, що минула ціла вічність. А… А це хто? – здивовано запитав хлопець, глянувши на купку людей, що плелися позаду.

Кобі усміхнувся.

— А це, любий, наші зниклі. Всі до останнього. Тут і цивільні, і ті, про яких я тобі казав, ну, з ЕСД УВВНЗ. Точно! Треба терміново їхати до відділку! Ми розкрили справу! Уяви, як Гарп здивується!

Хельмеппо тяжко позіхнув та подивився на Кобі.

— От дивак! Щойно з такої дупи вибрався, а вже про бланки думає! – блондин поглянув на Перону, яка щойно підійшла до краю пагорбу. – О, я вас знаю! Я Хельмеппо, приємно познайомитись.

Перона позіхнули.

— Так, так, мені теж дуже приємно, але я хочемо швидше доїхати до відділку та закрити цю довбану справу! Тут десьо має бути автобус, я маємо рацію?

Кобі кивнув. Процесія рушила до зупинки у тиші – всі надзвичайно втомились, і мали бажання якнайшвидше дістатись своїх ліжок та проспати, як мінімум, тиждень.

Червоний трьохповерховий автобус немов чекав на їх повернення. Пані Кокоро тримала у руках уже нову пляшку вина, і задимленим поглядом дивилась на натовп.

— Шо, гик, знайшли-таки? Ото молодці, хлопці, ото молодці! Сідайте всі, ниньки будем рушати! Гей-го, старий, заводь мотор!

З труби автобуса чмихнула пара чорного диму. Народ миттю забився у теплий та зручний салон. Кобі та Хельмеппо ще раз глянули у бік пагорбу. «Ото чортівня, хех», усміхнувся про себе блондин.

— Як гадаєш, цю аномалію в рапорті краще назвати «туманність Альбіону» чи «коловоротна задимленість»? Мені більше друга назва подобається, але перша теж нічогенька, еге ж? Що думаєш, Хельмеппо, га?

Парубок усміхнувся. «От невгамовний».

— Думаю, що зараз ми доїдемо до відділку, щось накалякаємо, а завтра − вихідний, так?

Кобі втомлено позіхнув. Дійсно, всі питання можна вирішити завтра.

Автобус рушив у ніч. У вікні хлопець бачив пагорб, що ставав дедалі меншим, а згодом зовсім зник за поворотом. «Хороша у нас робота, хоч і стресу, як на мене, могло бути поменше», подумав Кобі. Хельмеппо був поруч.

— Розбудиш, як будемо на місці, − пробурмотів хлопець, і нарешті заспокоївшись, заснув.

«Та куди ж я дінусь», гикнув Хельмеппо. Попереду на них чекали нові справи, але нині… Нині все було добре. І цього було достатньо.

 

 

---

Під час написання роботи надихалась піснею “The Old witch sleep and the good man grace”. Дякуємо, що прочитали