Я не буду вчити твого хлопця танцювати з тобою

He’s got two left feet and he bites my moves

– Якщо ти прийшов їбстися, то вибери інший час. Я сьогодні вихідний. Неприйомні дні.

– Я не прийшов… Я не для цього прийшов.

– Та ну? Згадав що в мене глибокий духовний світ і я нічого такий співрозмовник?

– Можна і так сказати

– До діла давай.

– Я хочу, щоб ти поговорив з Мішою.

– Перепрошую?

– Він внизу, в машині.

– Арестович, ти дебіл? Ти хочеш, щоб твій колишній перетер з твоїм теперішнім? В сосну лупнувся?

– Я думаю нам всім це треба.

– Ні, мені ні. А що там вам треба мене мало цікавить.

– Я прошу

Просить, блять. І від цього комусь легше? Не те щоб він ридав за ним і мріяв довгими ночами. Він не бачив його світлий лик, коли засинав і не згадував, коли прокидався. Він не носив його фото в медальйоні і навіть не гуглив імені. Співіснувати з ним в одному просторі було не так складно, як здавалось на перших порах. Все йшло гладко.

Але який, блять, Подоляк?!

Якщо він скаже, що Михайло Подоляк не подобається йому сам по собі, то звичайно ніхто не повірить. Він би й сам не повірив, якби дивився на цю ситуацію збоку.

Він би не повірив.

Але!

Але це справді так. Михайло Подоляк просто не подобався Сергію Іванову і він мав повне право на цю нелюбов.

Це не та нелюбов, яка породжує бійки й гучні розбірки. Якщо вони перетнуться на вулиці, то він не штовхне його плечем, показово не принизить.

Але й руки не подасть.

Михайло Подоляк не подобався йому і він не подобався Михайлові Подолякові. Складно пояснити собі чому не можна все залишити так, як є, коли Арестович приходить на студію зі своїм «прошу».

Михайло Подоляк пише дурні речі у своїх соцмережах з претензією в гумор, але походить більше на невмілого клоуна. І це не так смішна незграбність, яка веселить молодших школярів, а жалюгідна і ница претензійність в розуміння молоді.

«Мокрі штанішки»

«Ляпаси по мордасах»

«Курячі лохушечки»

– Арестович казав, що ти хочеш поговорити.

Кутик його губ повзе вгору і він розгублено згинає пальці. Кортить вже зараз знести цей кривий усміх з його лиця, але, господи, Іванов, чи пройшла хоч хвилина? Тобі ж далеко не двадцятка вже.

– Мені Льоша казав, що це ти хочеш.

А, ну тоді да, тут гріх не посміятись. Арестович як завжди: наробив, а ви, пацани, розхльобуйте.

Зараз в голові жодної порядної думки й Іванов думає, що це черговий психологічний трючок: Арестович наїбав їх обох і цим самим поставив на одну сторону, протиставивши собі. Чорт добре знав, що робить.

І ще чудесно знав, що вони з цієї ситуації не вислизнуть: Іванов надто гордий, щоб зараз тікати, а Подоляк надто хоче догодити бойфренду, бо вони типу пробують в здорові екологічні стосунки і усе таке.

А на виході сидять в машині як киваки і слів не знаходять.

– Ну раз він так хотів, щоб ми поговорили, то давай може хоч погоду пообговорюємо чи шо… – це найкраще, що він може йому запропонувати. Зрештою, що ще спільного може бути у нього і Михайла Подоляка? Плюс тринадцять на вулиці і армійські анекдоти Льоші.

– Угу… Холодає… – Міша виглядає в цьому не більше зацікавленим ніж він сам, то ж вони буквально роблять це заради одного лише Арестовича. І куди це має привести? Що далі? Сімейні обіди? Побачення парочками? Будуть усі разом їздити на вікенди?

– Угу… – серед сотні слів, які хочеться озвучити не знаходиться жодного цензурного. Зрештою може Льоша цього і хотів? Думав, що зараз вони почнуть з’ясовувати стосунки чи може навіть поб’ються? Така собі європейська дуель без трьох кроків.

– Птахи вже відлетіли… – Міша Подоляк в інтернеті і Міша Подоляк на водійському сидінні потасканого паркетника це разюче різні люди.

Іванов дивиться на нього як на дебіла навіть не приховуючи істинного ставлення. Зрештою якщо вони обидва не раді опинитися в компанії один одного, то для чого грати непотрібні ролі?

То ж він і не витримує.

– З біса йому взагалі прийшла така ідея, га? Зіштовхнути нас лобами. До такого ще додуматись треба.

– Я не знаю…

– Не починай, Подоляк. В житті не повірю, що ти не знаєш, що до цього привело. Ви ж папужки нерозлучники, як би це ти не знав. Кажи

– Він думає, що мене хвилюють ваші колишні стосунки, – можна б і не мямлити. Чого відразу не сказати?

– А тебе хвилюють?

– Ні.

– То чого він так думає?

– Може його сумління гризе і він перекидає на мене свої хвилювання.

– А ти що?

– А що я?

– Не спішиш його переконувати у протилежному?

– Слухай, перше, що я втямив за часи спілкування з Льошою так це те, що його не переконаєш. Він до всіх висновків має прийти сам. Йому більшого задоволення доставлять броди і болота, аніж коли ти за руку проведеш його протоптаною стежиною до правильної відповіді, то ж…

– І ти сидиш збоку і дивишся як він тоне в болотах в гонитві за своїми висновками? Чого ж не перекинути його через плече й не донести куди треба? Спрощує життя обом, рекомендую.

– Іноді дитині треба дозволити обпектись, щоб вона не лізла до гарячого. Ти ж не станеш пояснювати однорічці нічого.

– О, то ти ставишся до свого партнера як до однорічки? Як мило, Михайло Михайлович.

– А чим твої методи з перекидуванням через плече відрізняються?

– Туше.

Цей діалог нікуди не приведе і він завідомо програшний. І був програшним ще тоді, коли Льоша його вигадав. З більшим успіхом він би міг поговорити з Сірі: вона наловчилась базікати з ним не гірше сусідки, то ж мало чим уступала Подолякові.

Ну хіба не мала набору зморшок на лобі і смішних щенячих очей.

– Можливо іноді це мене і справді парить

Ясно.

Ніхуя не ясно.

Можна просто годину загадково посидіти, а потім Арестовичу сказати, що все було, щоб він від’їбався від обох?

– Просто Льоша так часто говорить, що він «савєцкій школьнік»… Ну ж розумієш, насправді ніхто не шкодує за союзом. Це ностальгія за самим собою. Не світ тоді був іншим, а він сам: молодий, безтурботний, легкий і непобитий зовнішніми обставинами. Від того і трава зеленіша, і пломбір смачніший. І іноді я не можу розділити його тягу до минулого. Я от цього не розумію. В мене немає питань до тебе і до ваших стосунків, бо насправді я думаю, що він сумує не за тобою, а за тим, яким він був біля тебе.

– Ого, – ну а бо що ще сказать? Розраджувати його? Ще що! Втішати? Ніфіга! Переконувати в чомусь? Краще дулі покрутити. – Часто думав про це?

– Та не те щоб…

– А йому ти це казав?

– А що тут скажеш? Хіба можна засуджувати тугу за минулим? Любов до молодості ніколи не була злочином.

– Слухай, я не буду тебе зараз запевняти, що у вас там світле і чисте кохання, якщо ти цього хочеш. Ідіть до біса обидва, – от тепер легше. Ніби вдихнув вперше за день. – Але я думаю, що він з тобою, бо ти потрібен йому. Так само як він був зі мною, коли я був потрібен йому. Це нормально. То ж не став зайвих запитань і не ускладнюй, бо ти зараз звучиш як іменинник, який замість того щоб радіти торту і гостям, думає про те, що колись торт закінчиться і гості розійдуться.

– Це ти так розлого кажеш «закрий рота і не вередуй, тішся тому, що є»?

Так.

Це він і казав.

Казав ловити момент. Казав насолоджуватися. Казав дивитися, поки є на кого; надивлюватися. Казав слухати і торкатися, казав думати. Це і казав.

Т-і-ш-и-т-и-с-ь.

– Знаєш, я розумію тебе. Справді розумію. Тусуватися з Арестовичем це як бути в коридорі, розумієш? Ти наче і в квартирі, але краще не дуже то й роздягайся і не знімай черевиків, бо тобі скоро йти. Якби мені хто сказав це багато років тому, то все було б по-іншому. Я не накручую тебе, просто ти ж і сам знаєш, що Льоша це зовсім не статичний чувак. Скільки шлюбів, скільки професій. Йому все набридає. Набриднув я, набриднеш і ти.

– От вже клас. Дякую, Іванов. Яким я маю бути в кінці цього діалогу?

– Та яким хочеш. А ти чого чекав? Що я буду вчити тебе танцювати з ним?

– Ви танцювали?

– Я грав в рок-групі і ми шість днів на тиждень проводили в клубах і барах, бувши укуреними в усмерть. Звичайно ж ми танцювали.

– Він не казав, що він курив.

– Ооо, сідай зручніше. Короче, одного разу він так накурився…