Цей Вельмишановний оповість вам продовження історії

Розділ 20 – Цей Вельмишановний оповість вам продовження історії

 

Наступного дня, коли родина Чень повернулася додому від родичів, перед їх очима постали повалене мандаринове дерево та плоди, що розлетілися землею. Місцинка була глухенька, лишень сім’я Лво жила поряд. Раптом згадалася Лво Сяньсянь, чий погляд повсякчас із жадобою спостерігав за стиглими мандаринами. Миттю сім’я сповнилася впевненості…

Без сумніву, це справа рук тієї безталанної дівчинки — Лво Сяньсянь! 

Ба більше, не тільки мандарини взяла, а й із заздрощів нещасне дерево зрубала!

Сімейка Чень негайно ж рушила до вченого Лво зі звинуваченнями. Пан Лво, ясна річ, не збирався зносити такого приниження, тож одразу ж покликав дочку й гнівно спитався чи не вона поцупила мандарини.

Сяньсянь заридала та відповіла, що то не вона.

Тоді її спитали, чи вона це зрубала дерево.

Дівчинка продовжувала заперечувати.

Наостанок, її запитали чи не їла вона потайки мандарини.

Лво Сяньсянь брехати не вміла, тож відказала правду.

Не встигла дівчинка й у виправдання щось мовити, як роз’ятрений батько наказав їй опуститися навколішки та на очах у родини Чень став бити дитину лінійкою, примовляючи:

— Виховав на свою голову дівчинку гіршу за хлопця! Така юна, а вкоїла! Як посміла?! Соромота! Ти опорочила свого батька! Як покарання сьогодні їсти тобі не дозволено. Стань обличчям до стіни на трійко днів, покайся та обдумай свої вчинки, аби почати все з чистого аркуша!..

— Батечку, це не я! Справді не я!

— Не смій мені перечити!

Ніхто не повірив їй. Хоч Нижнє Царство світу гартування огортало сум’яття, місто Барвистих Метеликів вирізнялось поміж инших. Мешканці жили простим чесним життям, та ніхто навіть дверей на ніч не зачиняв. Розповісти, що якийсь вар’ят увесь у крові прийшов сюди посеред ночі? Та хто у це повірить? 

Тендітні рученятка Сяньсянь скрізь укривали рани, що кривавили.

Родина Чень байдуже споглядала як пан Лво хльостав дочку, лишень найстарший хлопчик поводив себе инакше; смикав за поділ убрання матінки, немовби бажав щось сказати. 

Мати дивилася на сина крізь пальці. Він нічим не міг зарадити. Гарне личко спохмурніло, й хлопець закрив очі, не бажаючи глядіти на хлосту далі.

Тієї ночі дівчинка не наважилася зайти до будинку, тож присіла навпочіпки під вікном лицем до стіни, покірливо відбуваючи покарання. Її батько був ученим, для якого крадіжка була найбільшим із гріхів. Він часто зациклювався на чомусь та був упертим, хоч кіл на голові теши[1]. Говорити до нього зараз — марна справа, він не чув доводів розуму.

 

[1] Дзвань ньов дзяо дзянь (钻 牛角尖  zuān niú jiǎo jiān) — ідіома, що описує впертюха, що возиться з невирішуваними або несуттєвими проблемами.

 

Після цілого дня без їжі у Лво Сяньсянь паморочилося в голові. Зненацька хтось упівголоса прошепотів до неї:

— Сестричко Лво.

Обернувшись, дівчина узріла точене обличчя хлопчини, що визирав з-за валькової стіни. Це був той самий хлопчик, що намагався заступитися за неї того дня, старший син родини Чень — Чень Бохвань.

Хлопець озирнувсь на всі боки. Упевнившись, що довкола ні душі, він у два кроки переліз через стіну, дістав з-під одягу жарку маньтов та без жодних пояснень сунув Сяньсянь у руку.

— Бачив ти ввесь день простояла під стіною без їжі. Ось, візьми маньтов та їж хутчіше.

— Я…

Лво Сяньсянь була сором’язлива за вдачею: живучи тут з кілька місяців, вона й словом із сусідським хлопцем не обмовилась. Нині, стрівшись з ним так близько, дівчинка відступила на пару кроків і стукнулася головою об стіну.

— Я не м-можу його п-прийняти… Т-тато не д-дозволяє мені… В-він с-сказав… — заїкаючись проказала Сяньсянь.

З голоду та втоми дівчинка розмовляла безладно, не в силах зв’язати жодного речення.

— Їй богу, твій батько тільки й може, що торочити одне і теж саме зі своїх книженцій! Захворієш, якщо голодувати продовжиш. Їж скоріш, остигне ж бо.

У руках хлопчика була білосніжна, ніжна маньтов, м’яка мов пір’їнка, така гаряча, що від неї усе ще йшла пара.

Лво Сяньсянь на мить опустила очі, проковтнувши слину.

Утім, вона дуже зголодніла. Відкинувши манери, дівчинка схопила м’яку булочку і вгризлась у неї зубами.

За мить від маньтов не зосталося і крихти, й Сяньсянь підняла очі. Перше зв’язне, що вона сказала Чень Бохваню було:

— Це не я зрубала мандаринове дерево, і я не збиралася потайки їх зривати.

Хлопець на секунду сторопів, а затим його губ торкнулася усмішка:

— Звісно.

— Але ніхто з них не повірив моїм словам…

Від погляду, в якому не було ані краплі зневаги, запечатані дверцята серця Сяньсянь поволі прочинились. Образи розтанули, неначе лід зі снігом на сонці. Вона ахнула, змахнула сльози та заголосила:

— Ніхто з них не повірив моїм словам… Я не крала… Не крала…

Чень Бохвань погладив її по плечу:

— Я знаю, що ти не крала. Бог свідок, щодня ти стояла під деревом і ні разу не зірвала мандарина. Як хотіла б їх украсти, то вже давно б це зробила…

— Це була не я! Не я! — заридала Сяньсянь сильніш. Сльози застилали очі, з носа текло.

Хлопчина продовжував погладжувати дівчинку по плечу.

— Звісно це була не ти, авжеж не ти.

З того дня вони усе більше пізнавали душі одне одного.

Пізніш у селищі неподалік сталося вбивство. Кілька ночей тому до будинку однієї з родин увірвався весь скривавлений опришок і став вимагати кімнату на нічліг. Хазяїн відмовив, а грабіжник у відповідь вколошкав усю його сім’ю. Опісля вар’ят спокійно спав у кімнаті повній трупів, аж доки сонце не зійшло. Та просто так він будинку полишити не схотів. На стіні красувалося криваве послання. У ньому безумець розтікся мислю по древу, описуючи все скоєне, ніби боявсь, що світ не дізнається про існування такого недолюдка.

Вість ширилася, мов лісове багаття, та й невдовзі дісталася міста Цай Ді. Виявилося, що бузувірське вбивство сталося тієї ж ночі, коли Лво Сяньсянь зустріла “навіженого ґеґе”.

У родини Чень і вченого Лво відібрало мову.

Залагодивши конфлікт, дві родини заприятелювали. Подружжя Чень зрозуміло, що Сяньсянь доволі мила, працьовита та й, крім того розумна й вродлива дівчина. Зважаючи на їх сімейне становище, годі й бажати кращої невістки, тож вони вирішили заручити свого старшого сина Чень Бохваня із нею. Як тільки діти сягнуть повноліття, вже влаштують весільну церемонію.

Учений Лво бачив, що його дочка та панич Чень уподобали одне одного, тож із радістю згодився.

День за днем час нещадно плинув. Якби пан Лво не зацікавився мистецтвом ароматів, то можливо дві сім’ї жили б собі скромним, утім спокійним життям, на яке й сподівалися.

Кого й варто звинувачувати, так це вченого Лво, який, най і незумисне, однак створив парфумовану пудру “Сотня Метеликів”.

Здавалося б, звичайнісінький аромат, нічого особливого, проте була в ньому одна перевага над иншими: запах тримався протягом ста днів, не вивітрюючись.

Аромат пудри був украй стійким та довго не втрачав своїх якостей, саме такий засіб шукали пересічні люди за помірною ціною.

Учений Лво свято вірив у те, що “Злото можна віднайти й утратити, а знання — навік”. Створивши ароматну пудру, він не збирався наживатися на її продажу, вважаючи, що це заплямує його честь.

Пан Лво, ясна річ, не став би таким займатися, але инші б не відмовилися від такої вигоди.

Газдиня Чень не раз намагалася вивідати рецепт у батька Сяньсянь, заохочувала його відкрити крамницю, однак він повсякчас відмовляв. Після кількох невдалих спроб жінка зрозуміла, що виставляє себе на посміх, тож більше не порушували цього питання. Утім, в глибинах душі, вона все ще чітко пам’ятала про це.

Коли Сяньсянь виповнилося п’ятнадцять, пані Чень випала можливість утілити свої плани в життя. Учений Лво, який завше був слабкий здоров’ям, захворів на сухоти й урешті-решт, після кількох місяців страждань відійшов у засвіти. Хоч Сяньсянь ще не вийшла заміж за Бохваня, майбутня свекруха та дівчина були прихильні одне до одної. Пані Чень вирішила допомогти в організації похорону, узявши на себе безлік клопотів.

Дівчину пробило на сльози від вдячності, проте вона гадки не мала, які приховані наміри керували цією жінкою. Розбираючи речі покійного, пані Чень непомітно узяла рецепт пудри.

Того ж вечора корислива пані запалила олійного ліхтаря, і сповнена наснаги присіла, аби прочитати записи. Лишень глянувши, вона раптом застигла.

Писанина пана Лво скидалася на танок дракона й фенікса; ієрогліфи були змальовані елегантним, упевненим почерком на скору руку. Провівши півдня у роздумах, пані Чень так і не втямила ні слова.

Жінці нічого не лишалося, як мовчки покласти записи на місце.

Через кілька місяців, коли Сяньсянь почасти стала на ноги після втрати батька, пані Чень запросила її на вечерю. Невимушено балакаючи з дівчиною, майбутня свекруха “ненароком” згадала про парфумовану пудру “Сотня Метеликів”.

Лво Сяньсянь подумала в душі:

Яка користь із рецепта, що лише пилом покривається в домі. Пані Чень завше виявляла доброту до мене, тож якщо їй потрібні записи батька, чом би не віддати?

Тож дівчина дістала з речей батька нотатки і навіть помогла свекрусі прочитати частину написаного. Урешті-решт, вона змогла розібрати заплутаний рецепт пудри.

Ґаздиня Чень землі під собою не чула від щастя. Отримавши записи вченого Лво, жінка разом із чоловіком стала планувати відкриття парфумерної крамниці.

Звісно, тоді пані Чень усе ще дорожила ніжною, чуйною майбутньою невісткою. Сяньсянь гарнішала день від дня. Попри те, що на сім’ю Лво навалилося стільки нещасть, врода дівчини була неземною. Багацько парубків у місті стали звертати на неї увагу.

Пані Чень проказала подумки:

Не можна затягувати, бо клопотів потім не збудемося. Треба хутчіше розібратися, аби гарну невістку з-під носа хтось не забрав.

Утім, Лво Сяньсянь нещодавно втратила батька. За звичаями міста Барвистих Метеликів, якщо людина втратила батька або матір, то вона не може взяти шлюб упродовж трьох років.[2]

 

[2] За старим китайським звичаєм у деяких місцинах, людина має три роки носити траур за померлим родичем, тож радісні події такі як шлюб вважаються недоречними. Зараз переважно у Китаї можна брати шлюб через сто днів трауру.

 

Однак, як вона могла чекати три роки? Жінка обмізкувала все і придумала вихід зі становища.

Того дня Сяньсянь заплітала волосся молодшій дочці родини Чень. Між ними була близька дружба. Щодня дитя ходило за дівчиною назирці, мов хвостик.

Пані Чень вийшла у двір та покликала Сяньсянь усередину, сказавши:

— Сяньсянь, ви з Бохванем з самого дитинства кохаєте одне одного й, крім того, уже заручені. Тепер, коли твій батько помер, ти лишилася сама самісінька, життя стало непростим. Ти мала увійти до нашої родини в цьому році, однак зараз треба дотримуватися трирічного трауру за твоїм батьком. Про публічну церемонію можна забути на цей час.

Дівчина схилила голову й промовчала. Сяньсянь була достатньо кмітливою, аби здогадатися про що піде мова далі. Її щоки порожевіли.

— Звичайно, — продовжила майбутня свекруха. — Жити на самоті важко й сутужно. Чому б вам не побратися у родинному колі? Проведемо весільну церемонію за зачиненими дверима, подалі від сторонніх очей. Якщо хтось спитається, скажеш, що я просто приглядаю за тобою. Так ми дотримаємось звичаїв і не стрінемося із докорами пересічних. Твій батько на небесах також буде спокійний. Як три роки минуть, улаштуємо церемонію як належить, гаразд?

Усе це звучало, неначе турбота про Сяньсянь. Як людина, що ніколи злих намірів не мала, та й в инших їх не вбачала, вона згодилася.

“Сотня метеликів” була справжньою золотою жилою, завдяки якій родина Чень із ницої бідноти перетворилася на заможних крамарів. Вони з’їхали зі старого будинку, купили чималу ділянку землі у місті, збудували маєток і стали впливовою сім’єю.

Лво Сяньсянь обернулася на тінь, яка майже не показувалась на очі мешканцям будинку.

Усі в містечку гадали, що дівчина живе з ними, бо пані Чень дуже опікає її. І нікому й на думку не спадало, що Чень Бохвань та Лво Сяньсянь уже побралися.

Невістка була не в захваті від такого життя, проте вважала, що свекруха вчинила так заради її добра, аби уникнути пліток, тому не нарікала. Чень Бохвань щиро кохав Сяньсянь, тож вони безтурботно жили вдвох і чекали, коли минуть три роки та все повернеться на круги своя.

Утім, Лво Сяньсянь так і не дочекалася дня свого справжнього заміжжя.

Парфумерна справа процвітала, а Чень Бохвань став вельми привабливим. Невдовзі, не тільки дівчата з Цай Ді стали заглядатися на нього, а й заможні панянки з селищ навкруги не барились. Час плинув і ґаздиня Чень почала сумніватись.

Влаштувавши заручини між дітьми, жінка думала, що для них — бідних селян, не знайти кращої невістки за Сяньсянь, тож вона поквапилася пов’язати родини Лво та Чень.

Хто ж відав, що з примхи долі сім’я Чень стане настільки заможною? Коли жінка дивилася на Сяньсянь, здавалося, що та недостатньо гарна й розумна, неговірка і нудна, безкінечно вперта, вся у покійного стариганя-батька. З кожним днем невдоволення невісткою росло.

Вона дещо шкодувала про ці поспішні заручини та таємну весільну церемонію.

Та коли на обрії з’явилася Яо Цяньдзінь, “дещо” перетворилося на “цілковито”.

Панянка Яо була розбещеною дочкою магістрата повіту, шибайголовою, яка полюбляла носити обладунки. Одного дня, повертаючись із полювання на жвавому скакуні, вона помітила парфумерну крамничку й вирішила зайти. Та замість того, щоб обрати собі аромат до смаку, дівчина примітила вродливого та працьовитого молодика за прилавком.

Цим парубком був не хто инший, як Чень Бохвань, чоловік Лво Сяньсянь тільки не на папері.

Нотатки авторки:

Чу Ваньнін (холодний зирк):

— Ця справа — наочний приклад, чому нерозумно проводити весільну церемонію таємно. Якщо угоду укладено за зачиненими дверима, то одна зі сторін може будь-якої миті розірвати такі стосунки й при цьому жодної відповідальності за це не понести.

Чорнильний корм для рибок (невинне обличчя):

— Та невже? Здається, кілька розділів тому, дехто три рази схилився переді мною у весільних поклонах, утім щось не можу пригадати хто це був. Я збиравсь узяти на себе відповідальність за це, та він, схоже, не особливо цього й бажає, тому байдуже (усмішка).