Маленький бешкетник

— Малюк, прокидайся швидше, ти знову запізнишся в університет.

Банчан потягнув за собою ковдру, стягуючи її з молодшого. З ліжка почулося тихе сопіння, яке обірвалося милим зітханням. Фелікс не мав бажання йти на навчання та його хьон це єдине, що змушувало його все-таки підняти свою дупцю на зустріч новому дню. Юнак сів на край білих простирадл, протираючи свої оченята.

— Ти поводишся себе, як татко, — хлопчина спочатку обурювався, адже його солодкий сон перервали, а потім хитро подивився на все ще стоячого в кімнаті Чана, — може ти зробив мені каву?

— Навіть не думай, промінчик. — Старший склав руки на грудях, всім своїм виглядом показуючи, що зараз не найкращий час, аби спокійно випити гарячий напій. — В тебе є рівно десять хвилин, а я поки дороблю за тебе вчорашній конспект.

Фелікс не став злити хлопця своєю поведінкою, тож уже через декілька секунд попрямував до ванної з речами, аби прийняти душ та загалом привести себе в порядок. Блондин потягнув вверх піжамну кофту з милими ведмедиками, а потім зняв і такі самі штани, опиняючись під теплими струмінцями води. Його руки ретельно вимивали виразні ключиці, шию, а далі йшли ще нижче та нижче. Юнакові було настільки добре, що він просто забув про те, що вже давно пора в університет. Лише закрив очі та насолоджувався моментом, допоки зі спальні не почувся бурчливий голос його сусіда по кімнаті:

— Я більше не буду тебе відмазувати за запізнення. Я пішов!

Хлопчина швиденько виліз з душової кабінки, моментально перевдягаючись, аби все-таки встигти догнати Чана. Без нього точно ніяк. Взявши з собою рюкзак та вдягнувши взуття, Лікс вибіг з дому, намагаючись поглядом відшукати друга, але позаду почувся знайомий смішок і це змусило його зупинитися.

— Хьон! Це не смішно! Ти мене налякав! Я подумав, що ти мене взагалі залишив одного. — юнак ображено надув губи, обурюючись такій поведінці від старшого. Не малі діти все ж таки, аби шуткувати таким способом.

— Вибачай, промінчик, але ти та ще черепаха, тож я не міг знайти іншого способу, аби витягнути тебе з душа як умога швидше.

— Не мороч мені голову, пішли вже скоріше! — блондин знову вирвався вперед, але на це старший тільки усміхнувся, слідуючи за ним.

На вулиці стояла чарівна осінь. Не всі полюбляють осінь через її примхи, через її холодні подихи та безжиттєвий стан. Але з іншого боку вона прекрасна. Затримавши дихання, Банчан йшов через парк, роздивляючись різноманітні барви на деревах. Він настільки проник у свої думки, що не помітив, як вже опинився біля великої будівлі університету, де вони разом навчались на факультеті дизайнерів. Лі йшов трохи спереду зі своїми друзями, яких зустрів по дорозі. Вони весело сміялися та обіймались. Хлопчина завжди був таким життєрадісним та люб’язним. В нього було багато друзів, на відміну від Чана, бо той не міг підпускати до себе людей. Молодший був винятком з правила. Вони начебто доповнювали один одного та завжди ділились усім, що було у кожного на душі. Справжні друзі з молодшої школи.

— Хьон, ми пішли! Я сьогодні сяду поруч з Мінхо. Сподіваюсь, ти не будеш сумувати за мною. — Юнак підморгнув хлопцю та не очікувавши відповіді, попрямував в аудиторію.

Так було майже завжди. Тож Чану залишалося тільки кивнути та зайняти місце в іншій половині приміщення, аби Фелікс міг відчувати себе комфортно.

///

Трапляється інколи так в житті, коли почуття самотності занурює в глибокі думки. Інколи думаєш лише про те, що турбує насправді твоє серце. Не помічаючи нічого навколо себе, люди починають віддалятися від реальності. Так сталося і з Крістофером. Він насправді відрізнявся від своїх однолітків. Після пар одразу прямував додому, аби відпочити і майже ніколи не говорив з однокурсниками, бо ті не вважали його особливо цікавою людиною. Але він вже звик. Його цілком влаштовувало життя і він точно ставив цілі на майбутнє, тож пару років в такому оточені можна було.

— Напевно, як завжди, пішов на якусь тусу, — в голос промовив старший, говорячи з собою наодинці. Таким чином, він намагався хоча б якось поділитися своїми почуттями. З пустотою. — Малий бешкетник.
Рука потягнулась до тумбочки біля ліжка, на дотик намагаючись знайти книгу та окуляри. Читання – це був його один із сенсів життя. Зазвичай читав класику, психологію. І читав він так багато, що книжок в його спальні було стільки, що довелося половину перемістити в кімнату молодшого. Лі навіть не заперечував щодо цього та й до читання він не був занадто проникливим, тож поставився до цього байдуже. Взявши свою найулюбленішу книгу Ремарка, брюнет поринув у вигаданий письменником світ.

На годиннику була вже майже перша година ночі, а Чан не міг заснути. Він все ще гортав сторінки книг, дочікуючись малого розпусника. Ще б трохи й він би сам пішов його шукати, бо вже роздумував де міг бути хлопчина. Він настільки задумався, що навіть не помітив, як над ним стояв Лікс, уважно спостерігаючи за своїм хьоном.

— Ти такий гарний. — Навіть п‘яна посмішка вийшла доволі щирою і старший нарешті підняв голову.

Зараз він виглядав дійсно симпатично. Окуляри злегка спадали і вже були на переносці. Декілька чорних прядок волосся спадали на лоб, а погляд чорних очей був дуже суворий і надто наполегливий.

— Лі Фелікс, ти взагалі бачив час? Від тебе тхне алкоголем за кілометр. — хлопець схрестив руки на грудях, показуючи своє невдоволення.

У відповідь нічого не почулося, але неочікувано для старшого поруч на ліжку завалилось худеньке тіло, яке відразу склалося в комочок, нагадуючи маленьке котеня. Перший час вони обоє мовчали, бо Банчан трохи ніяковів, але згодом він повернувся до нього, аби продовжити розмову, але блондин вже мило спав. Його пухленькі губи були напіввідкриті й він часто причмокував, що розчулило серце Кріса і воно почало битися сильніше. Тоненькі руки потягнулись в сторону чужого торса, намагаючись бути максимально близьким до теплого тіла.

— О Боже… — тихо промовив хлопець, завмираючи, аби не розбудити малюка своїм копошінням.

Таке сталося вперше. А почуття Чана стали ще сильнішими.