Розділ перший, в якому Валік страждає від похмілля та радіє дружбі з Колею

Сіре осіннє небо щільно затягує темними хмарами, і Валік смикає блискавку на потертому пуховику догори. Подумки проклинаючи того, хто поставив йому першу пару на восьму ранку в понеділок, хлопець обережно минає стороною брудні калюжі – черевики у нього одні, і драяти їх зайвий раз не хотілося б.

Пора вранішня, погода похмура, але навіть від тьмяного сонячного світла хочеться примружити очі (а краще накритися ковдрою з головою і відіспатися де-небудь хоча б ще годинку). Дехто, не будемо тикати пальцями, всю ніч святкував день народження свого друга Вови. З Шумко вони не бачились достатньо довго, і тому самовіддано закривали хвости вчорашнього вечора.

Хлопцям нещодавно виповнилося по 19, вони бідні студенти українського міста Дніпра – в кишені миша повісилася, ще й мишоловку спиздила. Саме тому Валік і почуває себе зараз так «добре» – довелося пити палену «Морошу» та запивати вином з картонної коробки літр за сорокєт.

Спогади про вчорашнє не такі чіткі, як хотілося б Валіку – ось він презентує імениннику подарунок, довгу стрічку презервативів та літрушку пива (тому що з порожніми руками приходити не можна), ось вони пародують Вітаса та ржуть як не в себе, ось вони товчуть Вову головою в бутерброд (тому що торти, сука, дорогі)… а чому він прокинувся не там, де засинав – залишається загадкою.

Утім, напевне, не так вже йому і кортить дізнатись – навряд чи там щось таке, чим Міхієнко міг би пишатися.

Голова болить нестерпно, неначе невидимий Раскольніков смачно довбить її сокирою. Валік задумується про те, що похмілля після вечірки – найпростіший прецедент злочину і кари, і якби головний герой хоча б раз відбухав дніпровської горілки, бабуся-лихварка побачила б ще не один болотний пітерський світанок.

У таких неймовірно радісних думках проходить весь шлях до універу. Власне те, що він на місці, Валік розуміє, переїбнувшись через поріг головного входу в ДМА. Здається, що навіть сам навчальний заклад не дуже радий його бачити.

Ну і похуй – у нього сьогодні лише дві пари, зовсім скоро можна буде відпочити.

Проходячи довгими обшарпаними коридорами, Валік задумується про те, що тут напевне нічого не змінилось з часів Першої світової – їхній універ було засновано ще до неї.

Тутешні викладачі часто хизуються тим, що Дніпровська медична академія – один з найстаріших навчальних закладів у країні. Однак хлопцю щиро незрозуміла причина їхньої гордості – ніхто ж не пишається тим, що його бабця древніша за чужу. Зазвичай це зумовлює те, що вона і наклюнеться раніше, а це вже якесь сумнівне досягнення… У його розумінні вік нічого не вирішує, особливо якщо йдеться про якість освіти, а не про те, що вони протирають штани на столітніх стільцях.

У приміщенні темно й прохолодно – не так приємно у звичайний навчальний день, але для похмільного Міхієнка, «грози скла в радіусі метра» та містера «сонце з‘їби нахуй не світи сука бля», краще не придумаєш.

До початку пари залишається ще хвилин десять, тому він поспішає доєднатись до групи однокурсників, які вже товчуться біля потрібної авдиторії. Хтось виглядає заспаним, хтось дещо припухлим (хтось, як наш Валік, підпадає під обидві категорії), а хтось Костік – виблискує білосніжною посмішкою і бадьорим підтюпцем прямує Міхієнку назустріч.

Костя Трембовецький – один з небагатьох одногрупників, що не дратує Валіка. Він непристойно голосний, одесит (риса характеру), часто відпускає безглузді жарти і може витрахати весь мозок історіями про те, які ахуєнні патчі купив вчора в Єві, але людини кращої на всьому курсі не відшукати.

Так що, як не дивно, зараз хлопець навіть радий його бачити.

— Їбать у тебе морда, брата-а-н, – Костя плескає його по плечу у вітальному жесті.

Ну добре, може все ж не такий він і радий.

Судячи з того, як одногрупник розглядає обличчя Міхієнка – всі навколо вже знають, що він вчора бухав.

— I тобі доброго ранку, – кидає Валік, спираючись на стінку.

Сам жахається свого голосу – і справді, «Золоту чашу» йому сьогодні не співати. А йому так же ж блять хотілося.

Костя тут же заповнює всю його порожню голову. Від «та не дуйся, майже норм виглядаєш» вони швидко переходять до «Боже, ти такі плітки прошльопав». І в цьому вся краса Трембовецького – в телефоні у Валіка він підписаний як «Балаболка».

Пропускаючи повз вуха історію про те, хто з ким перетрахався на останній вечірці, Міхієнко гарячково оглядає коридор в пошуках води. Сушить страшно, неначе хтось приставив до його горла вакуумний пиложер. Не найкраща практика для прелюдії, але яка вже є.

Скрізь напів замкнені повіки він буквально бачить світло в кінці тонелю – по той бік коридору майорить щось рятуючо-прекрасне: хлопець з пляшкою води в руках. Руки Валіка легенько тремтять в передчутті. Ще три кроки, два…

— Ей, брат?

Невисокий хлопець з копицею темного волосся на голові обертається на звук невнятних хриплих стогонів, які мали б бути чітким шанобливим звертанням. Секунду веде поглядом по обличчю стражденного, і, слава Господу, розуміє все без зайвих слів. Він посміхається куточком вуст і протягує пляшку Валіку.

Хлопець нещадно впивається в життєстворну вологу, краєшком ока помічаючи шкодування на обличчі Кості і невелику ніяковість від того, що він майже не слухав його історію. Нехай, він все зрозуміє, Костян – справжній друг.

— Красно дякую, – вже трохи менш хрипло тягне Міхієнко, повертаючи пляшку назад і втираючи обличчя тильним боком долоні. – Я твій боржник.

Його спаситель безмовно посміхається і рухається в інший бік коридору, до протилежного кабінету.

Тільки зараз Валік помічає, що хлопець-то і не наш начебто. Обличчя у нього азіатське – він би назвав його «вузькооким», будь зовсім позбавлений властивого пацану з дніпровського двору почуття такту. Зовнішність примітна, запам‘ятовується, всього-то.

Мимоволі проводжає його поглядом, і бачить як напів(?)-азіат обіймається з якоюсь дівчиною.

Хлопець ніколи в житті не бачив її до цього. Трохи нижча від нового знайомого, прозваного в його голові «Спасителем», з чудовою стрункою фігуркою, блискучим чорним волоссям та чарівними блакитними очима.

Вони зі Спасителем обіймалися так, що обличчям дівчина була повернена до Валіка, і (о диво), підморгнула йому. Розглянувши її чіткіше крізь наплив наслідків вчорашнього алкогольного турне, хлопець ледве скумекав, що дівчина – напевне сестра цього посланця від Бога Похмілля – теж азіатка. І неймовірно, блять, красива. От дідько.

Перед тим як зайти до авдиторії, вона коротко йому посміхнулася. Всередині щось майже йокнуло, і Міхієнко відчув підступаючий до серця легкий хвилюючий мандраж. Цікаво, як її звати…

— Балда, ходімо.

Трембовецький вже тягнув друга в кабінет. Починалася пара.

***

Фортуна все-таки зухвало посміхалася Валіку того дня, тому що першою парою були основи лікувального масажу. Іноді їм доводилося відпрацьовувати практичні завдання один на одному, тому за годину із аудиторії Міхієнко вийшов вже зовсім іншою людиною.

Голова ще трохи боліла, але розім‘яті м‘язи почували себе вже не так, наче він всю ніч спав під столом в однушці Шумко на купі чиєїсь білизни. Ще можна було трохи пожити.

На другій парі у них було вікно, а з голови ніяк не виходила ця прекрасна незнайомка, що трохи раніше привернула його увагу в коридорі. Гордість, звісно, не дозволяла хлопцю відкрито визнати, що він сильно нею зацікавився. Тому як тільки вони з Костею опинилися вдвох у найближчому гастрономі, Валік вирішив зайти здалеку:

— Слухай, а ти не в курсі, що за тіпок підсобив мені з водичкою сьогодні? Не бачив його раніше.

Друг якраз обирав між пачкою найдешевших сухариків та йогуртом, і відповів знехотя:

— Хто? А, цей.. Кореєць за обміном, живе зі мною в гуртожитку. Прикинь, по нашому три слова знає, а стєпуху отримує.

Вони просувалися до каси, обходячи повільних неповоротких бабусь.

— Прям три? А як він…

— В душі не їбу, – Костя викладав на касу нехитрий харч, стискуючи плечима. — А що, сподобався?

Єхидна посмішка змусила Міхієнка закотити очі.

— Да так, цікаво просто. Що ти там розповідав?

Довелося ненадовго зайняти Костю його улюбленою справою – повторенням пліток. Це він завжди за милу душу – і матір рідну забуде, аби слухачу було цікаво.

Валік досі був не дуже зацікавлений у тому, що відбувалося, тому слухав, більшою мірою пірнувши у власні думки. І розслаблено видихнув, коли підійшов час наступної пари.

Ще трошки, і він зможе відіспатися.

***

Зазвичай Валік не палить. Палити шкідливо, він вчиться на лікаря, в цигарках багато смолу та іншого гімна. А ще, як заповідав Фройд – всі, хто люблять палити, підсвідомо хочуть смоктати член. Можливо тому не палить Валік тільки «зазвичай», а в моменти стресу йому так і кортить намацати в кишені куртки пачку «Вінстону».

Уперше він спробував, звичайно, разом з Колею – його давнім найкращим другом дитинства. Так часто буває – спочатку ви разом жерете какашки в пісочниці, потім хизуєтесь один перед одним (піськами) шрамами, отриманими внаслідок небезпечно-крутих трюків на вєліку, а потім ділитесь історіями про перший секс і як пробували горілку за гаражами. Це невблаганний процес дорослішання – так трапляється з усіма, і так було і у Валіка з Колею.

Коля молодший на декілька років, але від цього його безмежна життєва мудрість ніколи не припиняла дивувати всіх пацанів на районі. Так було і в п‘ять, і в п‘ятнадцять, і кожен раз коли він відчайдушно верещав «Не сци бля, я сто разів так робив», всі чомусь беззаперечно йому вірили.

Не дивлячись на все, що могло статися між хлопцями за довгі роки життя в одному будинку, вони з Зиряновим завжди стояли один за одного – якось Валіку навіть на стрєлку за нього ходити довелось. Якщо, звичайно, можна назвати «стрєлкою» акт тотального залякування малолєток із сусіднього двору, в якому Міхієнко користувався виключено перевагами зросту, віку та довгої товстої палиці в руці (нею навіть користуватись не довелося).

Загалом, незважаючи на те, що Зирянов не виблискував широким словниковим запасом, а з банки пива його безповоротно заносило (і, вочевидь, змушувало смоктатися з усіма (якщо пощастить) дівчатами навколо), Валік по-справжньому любив Колю. Як друга, звісно.

І от зараз, поки вони стояли з Колею на курілці за будинком, він у черговий раз задумався про те, як круто, що в нього є такий друг. Ось з ним ділитися думками про дівчат було не страшно – він завжди знаходив потрібну пораду і з легкістю розрулював будь-яку ситуацію.

Тому, затягнувшись ще раз для хоробрості, Міхієнко випалив:

— Бля, братан, тємка одна є.

Коля завжди чудово відчував його настрій. Розумів, коли за фразою слідуватиме щось інтригуюче, коли намічається якась заварушка, або, що ще більш цінно, коли варто було стулити хліборізку і мовчки слухати.

Він стримав посмішку, що рвалася назовні, і зацікавлено підвів очі на друга.

— Валяй.

Чєртіла.

Валік коротко переказав йому історію сьогоднішнього ранку, яка супроводжувалася здавленими смішками Колі в моменти, що стосувалися того, наскільки йому було хуйово.

— Ну і коротше, розумієш… Вона така… Неначе світло від неї йде. Познайомитись з нею хочу, але їбу як це зробити, приводу-то немає. А просто підійти – може зрозуміти неправильно.

Коля задумливо затягнувся дідусевою самокруткою. Він завжди палив тільки їх, вважав що це «стільово» і виділяє його серед усіх на районі.

— Так а шо не так? З братом її закорєшись. Костян же знає його. Там само піде.

— Та не сильно й знає. Я потім ще раз спитав – так, бачив декілька разів і чув як його стібали за мову.

Ще трохи задумався.

— Ну у вас же є туси якісь, блядушнікі ці лікарські ваші. Він там може бути?

«Лікарськими блядушніками» Зирянов нарік звичайні студентські вечірки в медгуртожитку, на яких зазвичай бували всі, хто там жив. Не прийти на таку тусовку було дивним – спати-то в цей момент все одно неможливо.

— Голова. Так а шо я йому скажу, якщо він по-нашому ні бе ні ме.

— Бля, та чого ти яйця мнеш. Не може ж він зовсім ні бе ні ме, якщо навчається у нас якось, ази знати повинен же ж якісь. А взагалі…

Коля потушив цигарку носком черевика.

— Стій, ща прийду.

І втік.

Скільки Валік пригадував, Коля завжди жив в квартирі на першому поверсі – милій двушці разом з бабусею. Так як вони стояли просто за рогом будинку, збігати туди-назад займало приблизно хвилину. І за чим цей дурбелик пішов?

Як і припускалося, дурбелик за хвилину прибіг захеканий і щасливий, з якоюсь товстенною книженцією в руці.

— На, у мене бабця ж лінгвіст. Досліджуй і підкатуй до свого вузькоокого, ги-ги.

Серйозно, тепер він приречений на підорські жарти?

Вліпивши Колі легенький дружній підзатильник, Валік оглянув книгу. Товстенький українсько-корейський словник з великою кількістю стрьомних символів – незамінний та єдиний шмат дороговказу, що приведе його до цілі.

— Дякую братан, з мене пиво.

— Та звідки ж в тебе бабки на нього… Так бери.

Їхня дружба і справді була найкращим, що коли-небудь траплялось з Валіком. Такого безкорисливого дурбелика ще пошукати треба було.

Розкланялися та розійшлися по справах.

***

Валік ніколи не був старанним учнем – ні в школі, ні в університеті. Набагато приємніше йому було валити з пар та курити в туалетах – домашнє можна в когось списати, а двійку в щоденнику замазати.

Однак тепер, коли в крові його пульсувало передчуття закоханості, а на серці муляла стріла Амура-муділи, шляху назад не було.

Корейська виявилася до пизди важкою.

Хлопець був згоден на французьку чи італійську – там хоча б символи нагадували знайомі англійські літери. Та що там англійські, хоча які-небудь літери…

Корейський алфавіт почав снитися йому вночі. Приходив зненацька, чекав за рогом моторошного будинку, міцно стискав фатального ножа. Одного разу студентові наснилося, що його душить словник – Валік ніби чужими очима бачив картину: він кумедно булькає і затихає помираючи, а товста книженція відрощує собі руки і починає жерти його тіло. Ще й плямкала так огидно в процесі, фу блять.

Але здаватися хлопцю хотілося ще менше, ніж навчатися. Міхієнко ще давно помітив чудернацький феномен – як тільки тобі доводиться з кимось познайомитись, ти починаєш помічати його скрізь. Хоч все життя проведіть в одному будинку, ніхто не звертає уваги на незнайомців – і так само з дивовижною легкістю око чіпляє нових знайомих.

Тому тепер хлопець бачив прекрасну азіатку скрізь – з братом у їдальні, в коридорах, на подвір’ї. Один раз вони навіть зіштовхнулися у дверях аудиторії – вона саме йшла на перерву, коли Валік заходив до кабінету.

Романтика надзвичайна: вона випускає книжки з рук, вони валяться на підлогу (всю червону та марку від клятої мастики), він нахиляється їй допомогти, їхні руки романтично дотикаються…

У реаліях дівчина вдарила Валіка тяжелезною книжкою з анатомії в живіт, а потім вронила її хлопцеві на ногу. З його вуст зірвалося далеко не романтичне «блядьсуканахуй», а вона ніяково пробурмотіла щось на знак вибачення і поквапилась забратися з місця злочину.

Її брат траплявся на очі ще частіше – вони жодного разу не заговорили, але діло зсунулося з мертвої точки – якось на подвір’ї після пар вони обмінялися вимученими посмішками.

Коротше кажучи, робота кипіла, залишалось тільки помішувати, щоб не пригоріла.

Після універу Валік летів на курілку до Колі – той зазвичай вже пихтів дідовою самокруткою, коли зайобаний Міхієнко повертався з навчання.

— Ну шо там, як успіхи з твоїм джекічанським?

— Від’їбись.

— А корейською послати можеш?

Оскільки хлопець навчався на лікаря, то вважав, що має повне право на дружні лікувальні піздюлі, з точки зору оздоровчої профілактики. Коля мав свій погляд на це питання, але як справжні друзі та гідні представники суспільства дніпровських молодиків, тримали їх при собі та не сперечалися через дрібниці.

***

— Давай блять, ну ти зможеш… Анатомія же сука складніша…

Якби роки три тому Валік побачив цю картину, ви б чули його гегіт у Тернополі.

Дорослий юнак, височенний лоб, студент медичного університету – сидить у своїй кімнаті над підручником з корейської і ледве стримує сльози.

Глибокий вдих. Видих. Вдих. Видих.

Колись мама навчила його цій дихальній вправі – маленький Міхієнко був дуже неспокійною дитиною. Кажуть, що це причина, з якої зникли його брови.

— Аньо-асе-ьо!*

— Синку, чи ти здурів, чи занедужав?

Згадай сонечко ось і промінчик. На порозі кімнати стоїть мама з чашкою чаю в руці.

— Навіть не питай.

Анжела Петрівна лагідно сміється, але нічого не питає. За останнє щиро дякую – пояснити те, що відбувається в цій кімнаті, було б ду-у-у-же складно.

————

*привіт (з корейської)

***

Більше за середу Валік проклинав тільки бабць, яким дує в маршрутці. Людина, яка смикала за ниточки у ляльковому театрі його життя, чомусь вирішила, що буде єбєйшою ідеєю поставити всі найжахливіші предмети в один день.

У їдалці університету зібралася купа студентів – здається, у багатьох зараз було вікно.

Тільки що Валентин Міхієнко відмучився на найгіршій парі за все його життя. Програма медика включала купу різних дисциплін – логічно, що якісь цікавили його більше, якісь менше. Був і невеликий список з предметів, сама згадка про які викликала у нього неконтрольовану нудоту і бажання трощити арбузи головою.

Одним з таких предметів була латинська мова – щосереди хотілося померти. Його викручувало кожну хвилину ненависної пари, хотілося спати, срати, їсти або полетіти на Марс в пошуках води. Лінгвістичного таланту у студента не було і на жменю. Найобразливішим було те, що він відчував це і вивчаючи злощасну корейську. Це ще й підливало олейни у ватру – коли голова забита цими дурнуватими азіатськими символами, дурнуваті латинські в голову тим паче не лізуть.

Бідний Костік вже хвилин двадцать вислуховав ниття, якому не було кінця-краю (аж черства булочка ставала поперек горла).

— Бляяяядь, це така хуйня братан…

— Валік, я…

— Ти не розумієш, я такої поїботи в житті не чув ще!

— Брат, ну…

— У мене наче в голові насрано, я блять…

— Валя, зупинись, я теж в чорта був на цій парі!

Валя не зупиняється. Валю розносить так, наче він об‘ївся шаурми на вокзальній, але ментально. Його монолог стає все голоснішим, витончені розмахування руками все ексцентричнішими – він мало не плюється в нещасного Трембовецького.

— Та шоб він всрався у сухих будяках, цей Володимир Олександрович! Їбав я до рота його лекції ла…

Хлоп.

Раптом Костік бачить, як на плече його щиро обуреного друга лягає чоловіча долоня. Валік зупиняє тираду на півслові і повільно підводить очі на нового учасника розмови.

Ну блять.

Звісно.

Як у дешевому ситкомі.

Шматок його ґречної промови перервано (сюрприз сюрприз) викладачем латинської мови. Володимиром Олександровичем.

Насправді це був досить милий чоловік років 30ти. На кафедрі його дуже любили, хоча й він був нетутешній – вихідець з Кривого Рогу. До студентів він ставився з повагою та як міг намагався привити їм любов до свого предмету.

З Валіком, очевидно, не вийшло.

— Міхієнко, якщо сподіваєшся скласти сесію – за мною в кабінет. Кабанчиком.

Зелене обличчя друга перекошує мовчазним криком про допомогу. Декілька дівчат поруч загиготіли, а бідний хлопець, не підводячи голови, встав зі свого місця. Викладач латинської був невисокого зросту, але Валік зжався настільки, що поруч з ним почав нагадувати семирічну дівчинку.

У голові пролітали якісь прокльони – звернення чи то до Будди, чи то до Гаутамі. Можливо навіть до маминого борщу, якого, як здавалося, Валік більше ніколи в житті не скуштує.

Володимир Олександрович йшов мовчки. Чемно вітався з колегами, навіть трохи пританцьовував, і все начебто говорило про те, що він насправді сьогодні в гуморі.

А потім він відкрив двері своєї 95ої аудиторії і кам’яним тоном відрізав:

— Сідай, розумник.

Міхієнко похнюплено сів за перший стіл, завалений якимись товстими словниками. Мимоволі пригадалася книжка з корейської, що лежала у нього в сумці.

Важкі кроки викладача нагадували похоронний марш Валентина Міхієнка. Зараз він змусить його витирати пробірки. Або відрахуватися за власним бажанням. Або заносити в журнал результати аналізів. Або таскати стільці. Або продати нирку на досліди університету. Або змусить відсмоктати за залік. Або ще гірше…

— Шо, обісрався, да?

Суцільне непорозуміння розрізало обличчя хлопця навпіл. Рот відкрився сам по собі, і жодні титанічні зусилля не допомогли привести його в нормальне положення.

— Та не сси, я ж бачу що тобі предмет мій не подобається. Буває таке, не смертельно. Але раз ти вже попався на гарячому, я, як то кажуть, скористаюся службовим становищем.

Що він…

– Адміністрація навісила на мене дебільний конкурс, – викладач відкинувся на спинку стільця і легенько потер вилиці пальцями. Хочуть, щоб я зібрав команду для участі в студентському КВН.

Володимир Олександрович показово відкашлявся і, очевидно пародуючи їхню ректоршу, писклявим голосом протягнув:

— Ну Во-о-о-ова, ти же молодий, легко знаходиш спільну мову з дітьми.

Захотілось голосно заржати. У цей момент Валік просякнувся щирою симпатією до викладача ненависної латинської. Він реально був нормальним мужиком – простим, прикольним, рівним тіпом. Аж соромно стало за все, що він наговорив Трембовецькому у їдальні.

— Коротше, – повертаючи собі напускну серйозність продовжував Володимир, – візьмеш участь? Я чув як ти анекдоти в коридорі травив. Чесно, ледь стримався від сміху. Непедагогічно ж…

Насправді участь у КВН займала десь неіснуюче місце у списку планів Міхієнка на цю осінь. Але він вже так провинився, що відмовлятись було не можна. Насправді хлопець щиро здивувався тому, що йому наче запропонували право вибору: оце «візьмеш участь?» Звучало так, неначе він міг відмовитись.

«Хитрий жук, давить на почуття провини», – подумав хлопець.

Одначе яке це мало значення, якщо він таки хотів скласти зимову сесію?

— Можете на мене розраховувати.

****

Звуки Леді Гаги сильно бʼють по мізках. Валік обіцяє собі придушити дівчат, які ставлять музику – за весь вечір жодної достойної чоловічої пісні. Сьогодні визначний день, він навіть попрасував свою улюблену футболку перед тим як вийти з будинку. Перекур біля під’їзду ще ніколи не був таким нервовим.

Коля смішно плямкає губами, коли затягується цигаркою.

— Та не дрєйфь малий, не зʼїсть же він тебе, ти ж не собака.

Хочеться одночасно дати йому в морду і міцно стиснути в обіймах.

Міхієнко декілька разів продумав те, що і як він буде сьогодні говорити. За три тижні корейська, звісно, не почала відскакувати в нього від зубів, але терпець Валіка шось зовсім не шліфував.

Його загадковий Спаситель точно буде сьогодні на вечірці, і якщо все пройде добре, то він наблизиться до дівчини його мрії.

Чарівна азіатка не дає йому спати. Він згадує її образ перед тим, як лягти спати, вона ввижається йому у снах, дратує своєю чарівною посмішкою в сонних думках перших хвилин пробудження. Це якась підліткова маячня, наче затемнення розуму, справжнє божевілля. Не можна закохатися в людину, яку бачив-то усього декілька разів за життя.

Але Валік не робот, з нього навіть аналітик досить кепський, тому він просто відчуває те, що відчуває.

І дуже хоче, щоб його план спрацював.

Пиво його щось не задовільняє – в голові паморочиться, але не настільки, щоб думати про наслідки було не боляче. Він мільйон разів розмовляв з собою перед дзеркалом, навіть двічі повторив заготовлений текст у туалеті гуртожитку, але колінця досі дрижать. Хлопець відчуває себе першокласницею, якій треба прочитати вірш перед класом.

Валік ненавидить вірші.

Глибокий вдих не допомагає заспокоїтись – повітря у приміщенні затхле, ніби спресоване. Через ніздрі йому пхають не кисень, а цеглини, що складаються купою вдесь у грудях.

Він зараз сам відкладе декілька цеглин у іншому місці.

— Шо ти, старий?

Він вітається з якимись людьми, посміхається дівчатам, чокається зі знайомими, але мандраж поступово та наполегливо поглинає його цілком.

Здатися зараз – він шо, сцикло якесь?

Зробити зараз – е-е-е-е нє, оно я ще з Вітьком не привітався…

Костя очікувано знаходиться в самому центрі кімнати – затиснутий між купою незнайомих Валіку людей. Здається, зараз він розповідає якусь кумедну історію, і всі навколо сміються з його дотепності. Валік хоче не паритись – як Костя. У Валіка не виходить.

Очі щораз повертаються до Спасителя – хлопець з невідомим імʼям та великим серцем стоїть собі осторонь натовпу і втикає в телефон. В руці у нього така сама пляшка пива, як і у Валіка, футболка на ньому простенька і помʼята. На прекрасному азіатському обличчі ніби великим буквами написано «МЕНІ ПОХУЙ».

Міхієнка проймає нестерпний душевний щем.

«Ну звісно блять, з ким би йому тут спілкуватись, якщо ніхто не знає його мови?» – десь всередині прокидається його природнє співчуття та милосердя.

Мимоволі згадується як цей хлопець поділився з ним водою і жодним чином не видав своєї зневаги чи засудження. А він в той момент, певне, виглядав як справжній бомж, ще й ледве прохрипів своє прохання.

Стає якось млосно. Якщо не заради його чарівної сестри, то хоча б з ввічливості варто з ним заговорити.

В голові знову пролітає оце Коліне «Ну не зʼїсть же він тебе», і Валік робить величезне зусилля над собою. Він, може, трохи кобеліна, але на собаку таки не скидається.

Зупиняє якогось рудого молодика, що йде йому назустріч з пляшкою горілки. Вириває її з рук незнайомця, прихиляється до горлятка, витирає уста тильною стороною долоні.

Молиться, щоб Спаситель цього не бачив. Все буде добре, він зробить благородну справу, вб‘є двох зайців одним махом. Дай боже щоб сам він не став третім.

Зараз він це зробить.

Два кроки.

Три.

П‘ять.

Ну всьо, пізда.

Валік раптом усвідомлює, що значно вищий за свого Спасителя. Між ними різниця у зрості – щонайменше сантиментрів десять. Хлопця трошки пересмикує від того, як сильно вони схожі з сестрою (і це не жарт про те, що всі вони на одне обличчя). Погляд у цих двох абсолютно однаковий, і від цього якось трохи дивно.

Хоча очі у Спасителя карі.

«У вас такі чудові очі, немов палаюча Москва»*.

Валік блять, шо з тобою, бєлочка напала?

Стрес заганяє в його голову дивні думки.

Міхієнко набирає повітря у груди і видає на одному подиху:

— Аньо-асьо-о! Во-ха-сє-о?**

Спаситель звертає на нього увагу. Його обличчя на мить прояснюється – рот смикається, він усміхається.

Затуманений розум Міхієнка радіє не по-дитячому: от він, довгоочікуваний успіх, результати безсонних ночей, крок до перемоги та вселенського тріумфу!

Зараз у них завʼяжеться діалог, потім дружба, а потім чарівна азіаточка, любоф-маркоф і двоє дітей…

— Шо блять? Ти мене потролити вирішив?

В обличчя Валіка летить кулак.

————-

*цитата з віршу @iam_assia12

**привіт! що робиш? (з корейської)