4

– З’ясували стосунки? – спитала Юзуру, котра чекала за дверима. Ханма, який раніше огризнувся б, зараз лиш кинув:
– Це явно тебе не стосується, напарнице.
– Я тобі не напарниця, – відрізала чаклунка, як і передбачав Шуджі, – і взагалі, мені було б усе одно, якби твоя нестерпна поведінка не заважала працювати.
Маг лишався спокійним. Після слів Кісакі Шіроюкі якось перестала його дратувати. Бо коли повернеться Манджіро, Ханма з Кісакі знову працюватимуть разом.
Чоловік вів чаклунку довгими коридорами вниз до моргу і гадав, що ніщо не зіпсує хорошого настрою. Аж тут назустріч з-за рогу вийшов Тачібана Наото – світлий стихійний маг. Вони з Ханмою недолюблювали один одного, бо Наото належав до магів порядку. Шуджі ж ненавидів порядок.
– Все ще працюєш над тією нудною справою, Тачібано? – не втримався Ханма. Наото, котрий демонстративно робив вигляд, що мага хаосу не існує, спинився. Десь попереду зупинилась і Юзуру. – Надто довго, я б упорався швидше.
– Тільки після тебе, Ханмо, доводиться розгрібати безлад і запевняти людей, що твої фокуси – то оптична ілюзія, – Наото говорив чітко і впевнено. Він був середнього зросту чоловіком в чорному костюмі з охайно зачесаним чорним волоссям. В руках Тачібана тримав об’ємну папку. – Про звіти я промовчу, ти ніколи не вмів їх писати.
– А ти часом не знахабнів? – слова Наото зачепили Шуджі. Він рушив до Тачібани, але Шіроюкі, котра зрозуміла, що назріває конфлікт, схопила мага за руку і потягла за собою зі словами:
– Вибачте за поведінку мого напарника.
Коли вони спустилися ще на поверх нижче, чаклунка роздратовано прошипіла:
– Ханмо, та що на тебе найшло? Ти завжди так кидаєшся на працівників агентства?
– Тачібана – мій суперник, – пробурчав Шуджі, – ще в академії ми постійно змагалися, поки не приходив Кісакі і не розбороняв нас. Тачібана – світлий стихійний маг.
– Отже, він маг порядку другого ступеня, – додала Юзуру, – а маги хаосу і порядку недолюблюють одні одних. Та це не означає, що ви маєте влаштовувати бійку в агентстві.
– Колись я таки втру носа Тачібані, – похмуро пообіцяв Ханма.
– Ви, маги, тільки й знаєте, що доводити щось один одному, – роздратовано мовила Шіроюкі. І Шуджі не стримався.
– А ви, адепти смерті, постійно ховаєтеся від людей, начхавши на всіх.
– Якби ти був магом смерті, то розумів би, чому я надаю перевагу усамітненню, – гнівно кинула Юзуру.
– То поясни! – наполіг маг.
– Іди до біса, Ханмо, – жінка різко розвернулась і пішла далі, не хвилюючись, чи наздожене її Шуджі.
В морг вони прийшли насуплені й не дивилися одне на одного. Тож не одразу помітили, що в приміщенні є хтось.
– Ханмо, кабінет Кісакі на другому поверсі, – озвалася невисока жінка з довгим світло-рудим волоссям і приємним обличяям. Але говорила вона геть не дружнім тоном. – Чого тобі?
– Не мені, а їй, – маг байдуже махнув рукою в сторону Шіроюкі, – Юзухо, це Юзуру Шіроюкі, ми з нею працюємо над однією справою. Юзуру, це Юзуха Шіба, патологоанатомеса. Ми прийшли з приводу вчорашніх тіл, що надійшли в морг.
Чаклунка зацікавлено розглядала тендітну нефілімшу, котра мовчки витягала трупи з холодильників. При цьому вона теж позирала на відвідувачів карими очима.
– Я зробила розтин лише п’ятьох, – сказала Юзуха, – тож звіти будуть ближче до полудня.
– Не потрібно, – мовила Юзуру. Жінка підійшла до найближчого тіла і відкрила обличчя. Нанесені на тілі рани її не хвилювали.
– Що ви робитимете? – нефілімша підійшла ближче до чаклунки. Юзуру водила долонею над обличчям трупа, а лазурит на персні засяяв холодним світлом. Запах розкладу і гниття тіла став відчутним. Шуджі відступив подалі. Коли він вперше був присутній під час ритуалу оживлення трупа, Юзуру зробила так, що тіло вибухнуло. Тож Ханма тоді довго лаяв чаклунку і Кісакі, котрому стало цікаво подивитися, як оживляють мерців.
– Спробую з ним поспілкуватися, – зосереджено відповіла Шіроюкі, – ці люди бачили вбивцю. Я оживлю його ненадовго, бо моїх сил не вистачить, аби утримати зомбі під контролем.
– Чому? – втрутився все ще невдоволений маг. – Ти ж ніби могутня чаклунка.
– Ханмо, помовч, – огризнулася Юзуха, відчувши, як важко дається Юзуру магія смерті.
– Вона сама нещодавно казала, що я міг би бути магом смерті, тож я намагаюся зрозуміти принципи її сил, – Шуджі не вмовкав, бо репліка Шіби ще більше його роздратувала. Шіроюкі, схоже, відгородилася від них, оскільки не відреагувала на слова напарника. Нефілімша простягла руку, аби підтримати чаклунку, та завмерла в нерішучості. Не стала заважати.
Через якийсь час Юзуру відсмикнула долоню від обличчя мерця. Лазурит перестав світитися, а сам перстень розжарився так, що лишив на пальці опік. Бліда, з темними колами під очима, Шіроюкі з байдужим виглядом зняла перстень і обперлась об стіну.
– Що сталося? – не витримав Ханма. – У тебе не вийшло?
– Душа цієї людини не вирушила в царство смерті, – втомлено озвалась Юзуру, – її нема ніде. А як нема душі – то й оживити мертве неможливо.
– Я гадав, ви оживляєте магією, – пробурмотів здивований маг. Юзуха тим часом підкотила до чаклунки крісло, і Шіроюкі буквально впала туди.
– З допомогою магії душа на якийсь час повертається у тіло, – пояснила чаклунка, – а без душі нічого не вийде. Зате тепер я точно впевнена, що це наша справа. Якась істота не лише вбиває людей, забираючи певні органи, а й краде чи знищує душі. Варто розповісти про це Кісакі.
Вона надягла перстень, що став холодним, і важко підвелася.
– Ви впевнені, що з вами все гаразд? – спитала Юзуха, ховаючи трупи. Нефілімша занепокоєно позирала на Шіроюкі.
– Адептів смерті не так легко вбити, – відповіла Юзуру, – та дякую за турботу, пані Шібо.
Юзуха підійшла до чаклунки і взяла її за руку. Долоня нефілімші випромінювала тепло. Шіроюкі зненацька відчула, що їй добіса ніяково. Зазвичай від чаклунки намагалися триматися подалі. Юзуха ніби й не відчувала важкої аури Юзуру.
– Звіть мене Юзухою, як і всі, – патологоанатомеса м’яко посміхнулася, – приємно було познайомитися. Ви ще зайдете?
– Ви ще… – почала повторювати Шіроюкі, геть забувши, нащо прийшла і що має робити далі. – Тобто так. Обов’язково. Точно.
Десь неподалік тихо засміявся Ханма. А коли детективи вийшли, не втримався від репліки:
– Що, Юзуха запала в душу?
– Ні, – різко відказала чаклунка, – просто… – і замовкла.
– Звісно, все дуже просто, – кивнув Шуджі і змінив тему. Не хотів жартувати з почуттів чаклунки, бо згадав, з якою ворожістю темні ельфи відреагували на те, що Кісакі став зустрічатися з магом. Тому Тетта й пішов від них. – Твій перстень нагрівся. Це наслідки магії?
– Якщо й так, то не моєї, – сказала Юзуру, – ми зіткнулися з чимось доволі сильним. Навіть скориставшись тілами, ця істота не дозволяє комусь іншому дістати з них інформацію магічним шляхом.
– Яким тоді буде наш наступний крок? – спитав Ханма.
– Міг би й сам щось запропонувати, – мовила Юзуру.
– Навіщо, адже ти командуєш, – посміхнувся той, – а я лиш виконую накази.
– Тобі просто нічого додати, – жінка знизала плечима й помітила, як Ханма йде до виходу замість того, щоб піднятися сходами на другий поверх, – агов, ти куди? Ми йдемо до Кісакі.
– Кісакі зачекає, я хочу поснідати, – сказав Шуджі.
– Поснідаєш потім, Кісакі сказав…
– У нього онлайн-конференція, тож ми все одно довго чекатимемо, – сказав маг. Шіроюкі насупилася.
– Звідки ти знаєш?
– Не забувай, я працюю з Кісакі вже довгий час, тож вивчив його розпорядок.
Юзуру спинилася.
– І куди ти пропонуєш піти?
– О, я знаю місце, – оживився Ханма, пригладивши волосся, – повір, тобі сподобається.
– Чому я маю йти з тобою?
– Бо ми напарники, чаклунко, – жваво озвався маг, – поквапся, я голодний.
– Ти нестерпний, – пирхнула Шіроюкі.
***
Ханма навмисне привів чаклунку, котра терпіти не могла людей, до кафе, де було багато народу. Просторий заклад з живими рослинами знаходився в центрі Токіо і приваблював оригінальним інтер’єром. Вдоволений Ханма вмостився за вільний столик коло вікна. Навпроти сіла Юзуру, чий важкий погляд пропалював наскрізь, та маг не зважав. Треба ж якось помститися за те, що чаклунка не зателефонувала йому. Крім того, весь шлях, що детективи йшли до закладу, маг курив якусь гидоту, через що напарниця болісно кривилася.
– Знаю, ти мене ненавидиш, – випередив Шуджі Юзуру, – але поглянь, яке тут меню.
– Я можу обійтися без їжі, – відказала чаклунка. Вона не зняла плаща, а за звичкою закуталась у нього і склала руки на грудях. – Вирішив помститися? І що, стало краще?
– Набагато, – кивнув Шуджі. Він замовив кілька страв для себе і Шіроюкі, бо жінка досі виглядала поганенько. – Тобі треба відновити сили.
– Людська їжа – це, мабуть, найгірше джерело сил, – буркнула Шіроюкі, – а ще тут живі рослини.
– І що?
– Скоро побачиш.
Ханма вже не слухав, бо принесли його замовлення. Юзуру з цікавості спробувала каву і скривилася від огиди.
– Як маєш намір мене вбити, то вбивай швидко, а не намагайся отруїти оцим, – сказала жінка. Шуджі ледь стримував посмішку.
– Оживити мерців не вдалося, що робитимемо далі? – спитав він.
– Доведеться поспілкуватися з родичами загиблих чи з поліцією й дізнатися, звідки взялися ті бісові картини. Мусимо забрати їх. Тоді зазирнемо в лабораторію. Спитаю у Баджі, що можна зробити з ДНК. Не може бути, щоб кров художника нам не знадобилася. І треба спробувати знищити хоча б одну картину.
– Навіщо? – здивувався напарник. Він снідав дуже повільно, і Юзуру здогадалася, що чоловік робить це навмисне. Вона ледь не вихлюпнула каву йому в обличчя. Натомість роздратовано зітхнула і спробувала з’їсти рисовий млинець.
– Рано чи пізно доведеться їх позбутися, – пояснила Шіроюкі, – я хочу знати, що це нікому не нашкодить.
– Кому може нашкодити знищення картин? – пробурмотів Ханма, орудуючи паличками. Випадково глянувши на страву Юзуру, яку вона повільно проштрикувала паличками, маг припинив їсти. – Давно твій камінь пошкодився?
Чаклунка рвучко зняла перстень і стала уважно вивчати тріщини на лазуритові. Вираз її обличчя свідчив про глибоке збентеження.
– Він був цілий, коли я працювала у морзі, – запевнила вона, – інакше я б не стала намагатись оживляти мерця. Без додаткової сили це самогубство. А камені адептів смерті взагалі важко пошкодити.
– Це якось вплине на тебе? – поцікавився Шуджі, відзначивши, що рослини, які кілька хвилин тому виглядали свіжими й доглянутими, досить швидко зів’яли.
– Мені не буде звідки черпати сили, – неохоче зізналась Юзуру, –  ввечері поїду додому. Треба взяти інший камінь.
– Це серйозно?
– Я стомлена і роздратована.
– Тоді все, як завжди, – хмикнув маг, – поки не маєш каменя, звернися до Юзухи.
– Навіщо? – оживилася Шіроюкі. Шуджі помітив, як жінка хвилюється, бо приховувати сильні емоції вона не вміла. А Ханма, котрий часто спостерігав за людьми, вмів розрізняти емоційні стани.
– Нефіліми – унікальні цілителі, – пояснив маг, – можуть відновити сили будь-якій істоті.
– Я… звернуся, – невпевнено кивнула співрозмовниця.
– Звісно, – хмикнув Ханма. Він на хвилю замовк, щось обдумуючи. Потім заговорив: – У мене є блискуча ідея.
– А в мене погане передчуття, – сказала Шіроюкі, – бо зазвичай коли у тебе ставався проблиск ідей, страждали ми з Кісакі і всі, хто опинявся поруч.
– Але цього разу ніхто не постраждає, обіцяю, – Ханма був сповнений того тривожного оптимізму, після якого починають траплятися неприємності. – Мені здається, що твій перстень пошкодила сила картин.
– Це можливо, бо я провела з ними багато часу, – замислилася Юзуру, – що ж, до Баджі точно зайдемо. Він теж був коло полотен цілу ніч…
– І я подумав, – вів далі Шуджі, – а чом би мені не торкнутися до картини і не?..
– Ні! – категорично заперечила Шіроюкі.
– Але ми можемо дізнатися…
– Ні.
– Юзуру, я сильний маг, я зможу за себе постояти.
– Ханмо, що в слові “ні” тобі не зрозуміло? – жінка почала сердитися. – Я не збираюся ризикувати тобою.
– Ого, – Шуджі зчудовано глянув на напарницю, – а я гадав, що ти готова мене прибити за першої ж нагоди.
– Я ніколи такого не казала і не бажала, – тихо відказала чаклунка, – бо, бачу, ти сам в змозі наразити себе на небезпеку. Невже всі маги хаосу такі легковажні?
– Це наш шанс побачити істоту, – не вгавав маг, – вона вийде з картини і ми її знищимо. Все, щасливий кінець.
– Що, як для вбивства нашої істоти потрібні всі полотна? Ти про це подумав?
– Та ну тебе, Юзуру. Я пропоную ідеальний план.
– Добре, – чаклунка погодилася так швидко, що Ханма завмер з паличкою, якою розмахував під час реплік. – Я дозволю тобі торкнутися до полотна.
– Я знав, що ти…
– Якщо це дозволить Кісакі.
Ханма зрозумів, що йому знадобиться вся красномовність, аби переконати впертого ельфа.
Коли маг і чаклунка виходили з кафе, всі рослини в закладі виглядали хворими.
***
На вході в агентство на чаклунку ледь не налетів Такемічі. Ховаючи в рюкзак папку з паперами, чоловік кудись поспішав.
– Ой, вибач, Юзуру, я маю декого допитати, – пояснив чоловік, – ти виглядаєш хворобливо. Щось сталося?
Ханма знову чекав на напарницю десь неподалік, гадаючи, скільки тепер вона витратить часу на порожні балачки.
– Все добре, я… з’їла щось зіпсоване, – відказала Шіроюкі, згадуючи огидну каву і несмачний млинець, – що ж, не буду тебе затримувати.
– Втрачені душі знайдеш за дверима, які треба зламати, а його – у його першому творінні, – зненацька промовив Ханаґакі дивним низьким голосом.
– За якими дверима? Що то за перше творіння? Хто тобі розповів про картини? – одразу ж спитала Юзуру. А Такемічі спантеличено дивився на неї, не розуміючи, що жінка має на увазі.
– Що? – перепитав детектив.
– Ти сказав про втрачені душі за дверима і… – чаклунка усвідомила, що Такемічі нічого не пам’ятає з того, що сказав. – Забудь. Я трохи втомилася.
– Відпочинь, Юзуру, – порадив Ханаґакі й пішов у справах. Замислена чаклунка рушила до Ханми. Удвох вони зайшли до Кісакі, і Шуджі натхненно розповів про свій план.
– Ні, – відповідь Тетти була категорична.
– Ви обоє змовилися, чи що? – маг почав міряти кроками кімнату. – Це такий шанс…
– Померти, – підказала Шіроюкі.
– Я забороняю будь-кому з вас ризикувати життям, – сказав Кісакі, поправляючи окуляри на переніссі, – зараз ви підете до Баджі й заберете картини у сховище. Попрацюєте над слідом крові й поїдете опитувати свідків щодо картин. Може, ці ниточки кудись приведуть.
– А як ні… – почав ображений Ханма.
– Ви ще нічого не зробили, – ельф почав втрачати терпіння через уперті репліки мага.
– Я ще подумаю, чи варто, – Ханма вийшов, бо зараз був злий на шефа і напарницю. Знав, що його ідея дійсно більш схожа на спробу самогубства, але не хотів це визнавати.
Юзуру лишилася.
– Як давно ти зрозумів, що Такемічі – наполовину тенші? – спитала чаклунка у Кісакі. Той сів за стіл і пильно глянув на співрозмовницю. – Хтось із його батьків – янгол, який упав, тому сила Такемічі пробуджується повільно. То як давно?
– Ще до того, як Манджіро вирішив тимчасово призначити мене керівником агентства, – відповів ельф, – та підозрював ще в академії.
– І все одно збирався зробити все, аби Такемічі не навчався там.
– Мої підозри не були підкріплені фактами.
– І що змусило змінити твою думку? – поцікавилася Шіроюкі.
– Ми з Ханмою взялися за одну складну справу, – почав розповідь Тетта, – якось я пересікся в коридорі з Ханаґакі. А він вказав, де шукати вбивцю, хоч говорив загадками. Та коли замовк, нічого не пам’ятав. Він і тобі щось сказав, так?
– Втрачені душі знайдеш за дверима, які треба зламати, а його – у його першому творінні, – процитувала чаклунка, – я здогадалася, що двері – це картини, бо Чіфую вчора про них казав.
– Втрачені душі – ті, які не потрапили в царство Смерті, – додав Кісакі, – отже, душі замкнені в картинах, а таємничу істоту варто шукати у першій картині, яку він намалював.
– Не думаю, що у нас є перша картина цього художника, – стиха зронила Шіроюкі, – він мав би десь її заховати.
– Треба знайти Ханму і все йому розповісти, бо знову образиться, – сказав Кісакі, – займися цим, Юзуру.
– Твій хлопець, ти й шукай, – зронила чаклунка, швидко зникаючи за дверима, аби Кісакі не вирішив її проклясти за таке нахабство.