Секрети Великого Лісу

Влас справедливо вважав себе щасливчиком. Йому було двадцять один, коли Адам звернув на нього увагу. Альфа був звичайним: високим, кремезним й до дивного ввічливим. Наче не дотримуючись звичних стандартів, Адам здавався грубим на вигляд, але ніжним всередині, малою і ніжною дитиною. Влас відчував себе майже зобов’язаним відплатити Адаму. Гадав, що це останній шанс, щоб створити міцну сім’ю – чи це не мрія кожного в зграї?

Поки дичини в лісі було вдосталь, поки вода в озерах переливалась через край, а сонце яскраво світило над кронами дерев, зграя жила спокійно, в гармонії з собою, вовком та дикою природою. Але декілька років тому, коли Влас, після довгих місяців роздумів, все ж дав Адаму згоду на партнерство, на створення їх маленької сім’ї, до них прийшли люди.

Про існування цих слабких і кволих створінь вони дізнались не так давно, тоді ще старик Чарльз, вожак центральної зграї, зі своїм помічником Стівом завітали до їх північного краю. В той день альфи, що полювали на дичину, принесли в громаду понівечене тіло. Влас досі пам’ятає яскраво виражений запах м’яса, їжі, але ніс вперше підводив, адже не було сенсу в тому, щоб вважати за сніданок створіння так близько схоже на них самих. І тоді, наче насміхаючись, природа почала забирати саме цінне в вовка: їжу, воду, життя…

– До найближчого джерела три дні ходу. Там протікає річка Петель, – Северин, вожак зграї півночі, втомленим поглядом подивився на групу альф, що займали усі вертикальні поверхні в будинку. Прохолодне озеро, в яке били підземні джерела було єдиним близький й доступним місцем з цілющою водою, але донедавна і його не стало. – Ми могли б…

– Северин, – майже проричав ім’я, Кай випростався на стільці й з люттю промовив: – Це вони винні. Ці створіння! Коли тіло людини з’явилось на наших землях, ліс, який ніколи не переживав такий занепад, помирає! Треба не шукати, а вбивати!

Промова Кая була настільки щирою, відчайдушною, що іншим альфам під натиском чужого горя не залишились нічого іншого, як погодитися…

Влас вперше був настільки відчайдушним: він чув їх розмову, сидячи під відчиненим вікном. Після тієї наради вовки згуртувались, ролі розділились і навіть омеги, які раніше були фундаментом зграї й слідкували тільки за порядком міста, були змушені боротися за своє життя. Омеги в супроводі з альфами вчились заново полювати, бігли все далі й далі в ліс в пошуках дичини. Скільки казусів виникало не перелічити: непланові тічки й гіни, бої за прихильність прямо під час полювання… Розуміючи, що ролі розділені не правильно, Северин був змушений змінити порядок: альфи й бети йдуть по їжу й воду, а омеги за людьми. Навіть звірина форма омеги у два рази більша за кволу людину, тому це було найрозумнішим з усіх прийнятих рішень.

Люті Адама сприяло багато причин: неприємність на одному з полювань, в якому Влас колись брав участь, його походи до краю лісу, щоб слідкувати за нікчемними людьми, які не мали права входити в їх володіння, відсутність в постійній наявності води та їжі. Багато, але найголовнішим став випадок, коли Влас прямо під час тічки відштовхнув від себе Адама. Трансформувався, ігноруючи біль у всьому тілі, насторожив вуха, скалив ікла й утробно гарчав, не визнаючи в ньому свого партнера. Влас дотепер не може пояснити, чому так вчинив, чому… Він був вдячний Адаму за їх разом проведені ночі, за поцілунки, за ніжність, але щось в тієї миті в ньому гнівно заперечувало альфу… Адам відвернувся, Влас не міг змусити того знову довіритися, це було б нечесно ні стосовно альфи, ні своїх відчуттів. Якщо омега всередині нього так і не здатна думати про Адама як про пару, то… Попри те, що інколи їх сутність була найскладнішим в розумінні природним механізмом, вона суцільно зображала їх сутність вовків. Перевертнів.

– Я хочу подивитись на них, – Влас затримав Северина біля домівки, нахабно штовхнувши вожака всередину. Зачинивши за собою двері та створивши атмосферу приватності, він підвів на Северина рішучий погляд. – Вони ж чимось харчуються? Я принесу нам їжу. Мій нюх зможе розрізнити лайно від поживної їжі. Це наш шанс зрозуміти, що сталося з нашими землями.

Він сам не знає, коли став настільки відчайдушним, сильним й готовим на будь-яку авантюру заради зграї. Напевно, Влас досі відчував неймовірний смуток за Адамом. Хоч би що там було, але пройшло декілька місяців з того проклятого випадку. Влас багато спостерігав за людьми, які приходили до лісу і жодного ні він, ні інші омеги не помилували.

– Влас, – втомлено мовив Северин, прикриваючи очі, під якими сформувалися темні синці через недостачу відпочинку. – В мене немає права зупиняти тебе. Ти вільний у своїх бажаннях, але зрозумій… цей риск не виправданий. Ми не знаємо про них нічого…

– Знаємо! – гаряче заперечив Влас, на вустах Северина з’явилась виснажена посмішка.

– Розмовляв з ними? Нахабне вовченя, – фиркнув він, не побачивши в очах Власа ні краплі каяття за скоєний вчинок. – Роби, що хочеш, але я бажаю бачити тебе кожен день в один час і на цьому місці з повною доповіддю про їхній спосіб життя, – ткнув пальцем він собі під ноги, грізно наказуючи: – Мені потрібен живий, неушкоджений і у своєму розумі член моєї зграї, зрозумів?!

– Так, зрозумів.

***

В тій же компанії, що і минулої ночі, Гарет сидів на краю муру, вдивляючись в суцільну темряву. Слова Ніла викарбувалися в підсвідомості: «Він виглядає ладним, навіть привабливим. Варта намагається його зловити вже майже місяць, але той дуже стрімкий й розумний. Впіймай його, а я обіцяю тобі велику… дуже велику нагороду». Вірити скарбнику… Ні, Гарет навіть ні на мить не сумнівався в тому, що невідомий хлопець, якого розшукує усе місто здатен уникати уваги нічної варти, проте він не міг повірити в те, що той… нахабно повертається. Заходить в місто, наче це так просто і так же невимушено покидає стіни.

Пальці на твердому камінні стиснулись сильніше: азарт поглинає з головою і стримуватись з кожною секундою становиться все складніше.

– А в мене син народився, – мовив задоволеним тоном один з вартових.

– Вітаю. Як почувається твоя дружина?

– Чудово, Марі каже, що…

Гарет стрибнув вниз, роздираючи долоні об каміння до глибоких ран, але навіть не завернув на незручності увагу, схвильований фігурою, що знову промайнула в темряві в напрямку Лісу. Гарет його впіймає. Доставить поганця Нілу, отримає свою долю нагороди, змінить своє життя на краще, купить прізвище й назавжди забуде про ненависний океан з його смердючою рибою.

В легені наче кинули жменю дрібного піску, і кожен наступний подих було зробити складніше ніж попередній. Біжучи більше на голих інстинктах, ніж довірившись розуму й логіці, Гарет відчував, як сили повільно покидають тіло. Ні в якому разі не можна було дозволити втомитися. Тонка спина хлопця перед ним, маячила в декількох метрах, дратуючи своєю недосяжністю. Наважившись на відчайдушний крок, він з останніх сил зробив стрімкий ривок уперед, дивуючись тому, що досі ще не впав, не перечепився через курган чи якесь гілля, й стрибнув прямо на тіло.

– Якого дідька?! – розлючено проговорив хлопець, стрімко розвернувшись обличчям до Гарета. – Ти…

Він прийняв напружену позу, в якій простіше всього кинутись на опонента й перехопити, якщо той почне рухатись.

– Знову ти… Більше в мене не залишилось зайвого часу, – неочікувано спокійно промовляє хлопець, випроставшись й зайняв розслаблену позицію.

Гарет зосередженим поглядом дивився на те, як бігун прибирає локони волосся за спину, більше не намагаючись втекти, а навпаки, наче мав за мету зав’язати безглузду розмову.

– Відчуваєш?

– Що саме? – Гарет хмуро відповідає на питання питанням.

Хлопець робить дивний рух рукою по повітрю, окреслюючи невидиме коло, і Гарет скоріш зрозумів, ніж побачив, як той посміхається. І тоді Гарет відчув. Пісок в легенях безслідно розсіявся, дихання, що тільки-тільки вернулось до норми, перехоплює. Гарет потягнув носом повітря, що змішалось з найдивнішим ароматом… Не вірячи власному тілу, Гарет зробив крок назад, в противагу бажанню опинитися перед хлопцем якомога ближче, адже в ньому не виникло сумління – цей аромат лине саме від бігуна. З маленької амплітуди дзвін знову звучить прямо над головою. Повторюючись, Гарет затулив долонями вуха, але так і не зміг затримати дихання. Дивлячись на хлопця переляканим поглядом, він робить перший, а потім другий і третій крок вперед. Тіло рухалось неохоче, але дивне, майже нестримне бажання опинитися обличчям до обличчя, подивитися прямо в яскраву янтарну райдужку очей, неохоче штовхало тіло вперед. Зупинившись як хотілось, коли якихось декілька сантиметрів не вистачало, щоб їх носи доторкнулися, темрява нарешті дозволила роздивитися зовнішність незнайомця. І, зробивши ще один останній глибокий вдих такого насиченого й неймовірного аромату, свідомість, змилувавшись, поглинає Гарета до пітьми.

Рівновага порушилась. Нога зіскочила з тонкої опори у вигляді сталевої смуги, а тіло під силою тяжіння летить назустріч землі. Очікування неминучого удару в суміші зі страхом плететься всередині чорним клубком з огидних й тяжких ниток. Різко розплющивши очі й намагаючись перевести дихання, Гарет подумки видихає. Лише сон. Сон… Кімнату заливало яскраве полуденне сонце, свіжий вітер з відкритого навстіж вікна легеньким подувом торкнулось оголених частин тіла, аж сироти повиступали вздовж кінцівок, кидаючи в виразне тремтіння. Підвівшись й упираючи руки позаду себе, він відчував незрозумілу слабкість у всьому тілі. Таке можна порівняти тільки з виснаженим організмом за декілька днів безперервної фізичної праці. Гарет заледве знайшов в собі сили поглянути навкруги.