Відьмак 4. The Witcher 4

Прийом був звичайним прийомом. Усі багаті і відомі були тут… У всьому цьому Ередін не бачив великої честі бути з цими людьми. Він не мав сильного бажання бути серед цих багатих, незнаних крові та поту ельфів. Він і його військо цілодобово захищали їх та їх спокій і тому йому було комфортніше знаходитися зі своїми підлеглими, і, навіть, випивати з ними доброго вина. Але сьогодні він був почесний гість з нагоди ювілею його як командування над червоними вершниками.
Він вислухав кілька тостів в свою честь і чемно вибачившись, вийшов з бокалом вина на вулицю. Біля обриву на якому стояв замок короля Вільх стояв його вірний помічник і права рука – Імлеріх, він був уже добряче п’яний, але такого як він ніщо не могло збити з ніг, а особливо якесь там вино.
– Ти в порядку? – запитав Ередін, йому не властивим тоном занепокоєння.
– Так… просто хотів трохи провітритися, бо дівчатам не подобаються такі п’яні чоловіки. А я маю пару планів на вечір… – обернувся і підморгнув кільком дівчатам, які стояли біля виходу.
– Зрозуміло.
– А ти як? Сьогодні твій день, а ти ще тверезий! Я знаю… це не твоя компанія, але все ж таки постарайся розслабитись. – Імлеріх поклав руку на плече полководцю, ледь усміхнувся і поправивши лати пішов до дівчат.
Ередін провів його поглядом, але не обернувся все-ще дивлячись на місто, що світило вечірніми ліхтарями у низу урвища. Місяць круглий у повні світив не жаліючи себе, бо небо було чисте від хмаринок і лише зорі переблискувалися між собою. За спиною він почув жваву розмову і обернувся, щоб побачити що так стривожило гостей, які так само вийшли на двір. Його погляд привернув молодий світловолосий ельф з пишною шпилькою, що закріплювала його волосся, наче, пучок на чубку та гострими вилицями.
Він прийшов ще з одним ельфом трохи молодшим, але таким же ж красивим, з м’якими рисами обличчя. Ередін поспішив до зали, де його уже зачекалися усі гості, пройшовши мимо новоприбулих гостей не привітавшись. Його кубок уже був повний, а смаколики, які і так переповнювали багатий стіл поновлювали новими та ще смачнішими.
– Вітаємо! Ще раз вітаємо нашого захисника і мудрого короля. – лилися звідусіль привітання.
– Вітаю тебе Ередіне! – нарешті сказав світловолосий ельф. – Ти, нарешті, добився всього чого так хотів. – сухо промовив ельф.
– Дякую, Авалак’х… що не забув про мене. З нашої останньої зустрічі ти сказав, що “дуже розчарований в мені”, але все ж таки ти тут і як я бачу не сам.
– Ах! Звісно, познайомся – мій “названий син” Карантир.
Ередін пильно глянув у вічі молодого ельфа і швидко перевів погляд на Авалак’ха, який також «сверлив» його поглядом.
– Син… значить. – Ередін усміхнувся і уже ніжніше глянув на Карантира, який розгублено стояв споглядаючи на наїдки на столах. – Іди щось перекуси, бо ти виглядаєш голодним.
Ередін встав із свого трону і підійшовши до Карантира провів його до столу взявши під руку.
– Спробуй це. – Ередін простягнув персик Карантиру. – Це дуже смачно.
Авалак’х споглядав за діями Ередіна, за його руками і поважним станом. Він ще більше помужнів і став більш граційним. Хоч він і досі вміло приховує свої почуття, Авалак’х його зразу “розкусив” лиш він з’явився на подвір’ї його палацу…
Ередін був радий знову його бачити, його охоплювала радість і ностальгія і ще ревність. Він радів, що Авалак’х не дотримав свого слова і все ж таки повернувся до його замку, до нього… Карантир був слухняним і наївним, але щось він таки приховував і це “щось” не давало спокою Ередіну.
– І ти поїш. – запропонував Ередін Авалак’ху. – Чого там стоїш?
– Дякую, я присяду?
По опівночі гості почали розходитися і залишилися лише кілька наближених осіб до Ередіна і звісно Карантир з Авалак’хом.
– Мої слуги приготують твоєму супутнику кімнату, якщо ти не проти переночувати в моєму замку? – Ередін поглянув Авалак’ху просто в очі.
– Я охоче прийму твою милість і не тільки через те, що ми лише сьогодні приїхали і ще не знайшли собі притулку. – Зверхньо відповів Авалак’х і додав усмішку, що показувала його маленькі рівненькі зубки.
Гостям відвели найкращі кімнати у східному крилі замку, з яких відкривався прекрасний краєвид на численні водоспади, що стікали стрімким потоком з гір. У кімнату тихо постукали і увійшли. Це був господар замку і Тір на Ліа – Ередін. Його довге чорне волосся спадало йому на обличчя зробивши його ще більш загадковішим та страшнішим.
– Ти знову прокрадаєшся серед ночі. – Авалак’х не повернувшись, смакував вином і дивився на величність цього казкового світу.
– Я надіявся, що ти ще не будеш спати… хотів запитати…
– Про Карантира… – не дав закінчити Ередінові.
– Так..? – трохи спантеличений зненацька Ередін підтвердив головою.
– Як я уже і казав він витвір мого мистецтва. Мистецтва, яке спасе наш світ і зробить нас вільними як колись. Він тобі потрібен, він потрібен всім нам… тому, що він провідник і він зможе відкрити нам шлях до нашого дому.
– Навігатор? Невже… тобі вдалося?! – Ередін явно радів щиро і як дитина посміхався. – Я такий радий! Дай я тебе обійму!
Ередін обійняв Авалак’ха сильно-сильно, але відповіді не отримав. Авалак’х стояв як монолітна статуя. Ередін розумів чому він так поводиться і нічого йому не сказав.
– Я все розумію, я зрадив твої принципи і твою любов, але я нічого не можу з собою зробити. Я дуже довго йшов до цього як і ти?! Ти ж заради нашого спасіння виростив цього хлопчика, щоб він врятував нашу цивілізацію від загибелі. Так, що у нас одна мета хоча і різні шляхи до неї.
– Ти правий, але таким кривавим шляхом?! Ти знаєш, що я став таким же я ти?! Одержимим своєю мрією про краще майбутнє, не зважаючи ні на що і ні на кого. Ти знаєш, що і я вбивав через свою мрію??? – очі Авалак’ха почервоніли, а потім потекли сльози.
Авалак’х ридав, схилившись на мармурову підлогу, а його чудове волосся замітало підлогу біля каміну. Ередіну нічого не залишалось як лише присісти біля нього і обняти як вперше…Кілька хвилин вони сиділи впершись до стіни, а тоді Ередін встав і потягнув з собою Авалак’ха до ліжка, де цілував його губи та витирав його сльози.
– Вибач, що тобі довелось це пережити. – ще пристрасніше почав цілувати Ередін.
Авалак’х лиш усміхувся і віддався пристрасті, бо хоч він цього ніколи не визнає, але він сумував за Ередіном, за його наполегливістю і пристрастю.
Карантир лиш стояв…