Квантовий розлом. Quantum Break
від Subastianita Sufyr-Джек! Мій старий друже! Радий тебе бачити! – Пол підійшов і потис руку Джека, який увійшов у його лабораторію.
-Привіт. Вау! Бачу твоя співпраця з моїм братом дуже тобі допомогла. – Джек роздивлявся навколо і дивувався.
-Так. Допоможеш? – Пол простягнув кнопку Джеку.
-Що це?
-Це дещо незвичайне! Я хочу попробувати і ти мені допоможеш. Зараз тільки введу потрібний час.
-Що? Час? Це що справді машина часу? – Джек зі здивуванням глянув на Пола.
-Так! А що ти думав я цього не досягну. Зараз і перевіримо ідемо в майбутнє на 5 хв. Таймер виставлено. Поїхали! Зустрінемось через 5 хв в майбутньому.
-Чекай! Це ж небезпечно! – намагався затримати Джек Пола за руку.
-Не переживай! Все буде добре. – відпускаючи руку Джека Пол увійшов у машину.
Двері закрилися…машина запустилась і Пол зник з поля зору крокуючи коридорами машини. Через мить з машини вийшов Пол.
-Давай звіримо час.
-Щось сталось?
-Чорт! Зараза! – кричав Пол розкидаючи папери з розрахунками.
-Що сталось? – занепокоєно спитав розгублений Джек.
-Нічого не сталось! Саме так…НІЧОГО!!! Машина не працює!
Пол метався по кімнаті, звіряв дані і перевіряв стан машини.
-Все в порядку. Давай ти, нарешті, розслабишся! Добре? – Джек став прямо перед Полом і подивився йому в очі.
-Я не можу збагнути… – розгублено промовив Пол. – Чому? Я знаю, що твій брат досягнув успіху, а я? Я десь припустився помилки і я її знайду!
-Звісно знайдеш, але потім. Ти щось недобре виглядаєш.
-А ти..? Чекай я знаю! Так переглянемо ще раз тут і тут. Звісно! Є! Джекі є! – Пол світився від радості.
-Ще раз?
-Так давай!
Пол знову зайшов у машину і вийшов. Звіривши годинник він з радістю обійняв Джека, що дуже здивувався цьому відкриттю, а ще більше його вразило, що через 5 хв з машини вийшов ще один Сайрін.
-Що? – вигукнув Джек.
-Привіт! – Пол привітався до іншого себе.
-Привіт! Але як? Машина ж не працювала!
-Але тепер працює і мені треба назад. – Пол підійшов до панелі і зник в машині.
Машина загуділа і засвітилась дуже яскравим світлом. Це був вибух. Джек не зразу зреагував і тому не встиг відбігти від дверей машини. Коли він спробував відійти, то наткнувся на стіл, який перемістився з іншого боку кімнати сюди, а коли підніс очі вгору, то помітив, що стеля практично впала на нього, але цього не відбулося, бо усе застило. Він відійшов від падаючої стелі. Він здивувався, але він міг ворухнутися. У кімнату зайшов Пол. Але це був інший Пол. Він посивів і був добре озброєний.
-Джон? – кивнув він головою.
-Як ти там опинився? І що з тобою.
-Я?! Як тобі сказати трохи постарішав і тепер я не просто вчений, а голова Монарх Солюшен. Тому раджу піти зі мною по добрій волі, а не як завжди. – Пол підморгнув.
-Завжди?!
-Ти чомусь весь час тікаєш. – Пол прикусив губу.
-Може тому, що з тобою така орава охорони?
-Може, але сьогодні ти мій! Взяти його!
Охоронці послушно виконали наказ. Джон сам пішов з ними провівши поглядом Пола, який також дивився в очі Джеку. Його привели в кімнату, де нічого не було окрім чорного кутового дивана та торшера. В кімнату зайшов Пол.
-Що це все означає?
-Нічого такого!
-Що з тобою сталося?
-Те, що із тобою…
-Що ти маєш на увазі? – не розумів Джек.
-Лабораторія? Пам’ятаєш? Ти не застив у часі. Тобто ти також маєш хроносиндром.
-?!
-У лабораторії був вибух. І мене перенесло на 17 років назад. Там я заснував компанію Монарх, але там мені не вистачало тебе. Я бачив майбутнє і я дуже б не хотів, щоб ти постраждав.
Пол підійшов до Джека в притул. Джек виглядав розгубленим, він ще ніколи не бачив Пола таким.
-Я завжди любив тебе…і тому я хотів тобі першому показати своє творіння. Хотів, щоб ми були разом вічно у всі часи. – Пол підійшов ще ближче і впився в губи Джеку.
Джек нічого не відчув, коли Пол його цілував. Навіть, коли той стягнув з нього куртку і сягнув рукою в штани. Він здогадувався про почуття Пола ще в юності, але всіляко намагався віджартовуватися і не помічати його поглядів і натяків. Але сьогодні він дозволив Полу зробити з ним усе, що він забажає. Джон йому завинив…Пол стягнув одяг із себе і Джека продовжуючи обціловувати його. На секунду він зупинився і подивився в очі Джеку, але побачив там лише порожнечу. Пол відступив і провівши пальцями по губах відвернувся.
-Що я роблю?
Джек мовчав. Глибоко видихнувши він підійшов до Пола. Розвернув його обличчям і поцілував так як ніколи не цілував дівчат, яких у нього було вдосталь.
-Ти не мусиш. Я не хотів тебе заставляти…
-Все в порядку. Тепер ми разом. Скільки ти захочеш. – лиш відповів Джек.
0 Коментарів