Згода

Світало, край неба палало, а життя вже оживало. Січ прокидалася, тому козаки прийшли по Петлюру зранку, аби випустити. Русявий чоловік не хотів спочатку виходити через недовіру до козаків, але все ж почалапав з комори на світло. Його випустили раніше, ніж треба було, аби той ще подумав, але вже на умовній волі. Аби отримати хоч якусь зброю, він спитав в козаків де знаходиться коваль, але йому не відповіли принципово. При затриманні в нього забрали його кинджал, тому він був буквально беззахисним. Довго шукати потрібного йому чоловіка не було потрібним, бо Володимир його знайшов сам.

Бажання поквитатися взяло своє і коваль знов став нападати на Симона. Писар не розгубився, але й перемогти чоловіка з шаблею не було можливим. Знову ж таки, його врятували, але тепер це був не гетьман особисто, а його варта, яку він послав, аби та привела до нього ув’язненого. Знов засмучений “Глузливий” став бідкатися воякам на те, що вони не дають доробити те, що він хоче. Закінчити страждання в’язня вирішив Павло.

Цього разу він поставив перед доволі простим вибором ляха: або служба при Січі, або смерть з косою. Звісно ж, писар обрав життя. Дивлячись на страждання інших вояків, йому не хотілося б закінчити так само як вони. Якоюсь мірою це було хитрий вибір, бо гетьман буквально не залишив йому вибору. В цей момент велика кімната заповнилася димом від стушених свічок і в цьому тумані Павло підійшов ближче до Симона. Чоловіку стало дуже не по собі, коли сильний дим трав’янистий вкутав його повністю, й знов намарилося таке, наче в гетьмана хвіст такий білий, пухнастий. Здавалося, що й зуби наче гострі зовсім стали як в хижаків, коли гетьман посміхнувся йому. Після згоди розум затьмарило повністю, голова така важка була, а велика постать йшла на свою жертву. Земля поступово зникала з-під ніг поляка, він відчував,що він падає, але його вчасно зловили сильні руки. Після цього Симон отямився аж тільки в якійсь хаті й почав озиратися.

Він не пам’ятав, що сталося, але все тіло нестерпно нило. Скоріш за все він був під гіпнозом Скоропадського, тому нічого не міг згадати після власної згоди. На собі він помітив ту саму величезну накидку з шубкою, видно, Павло вкрив його, та й забув. Нині вечори прохолодні такі, ще й хата холодна. То було хоч і обжите житло, але відчувалося, що тут ніхто не жив давненько. На столі майже нічого не було, окрім пустого глиняного глечика, який Симон вирішив взяти до рук та подивитися на нього ближче. Але першим ділом треба було скинути ту шубу дорогезну, аби не споганити її осівшою пилюкою. На глечику красувався візерунок, майже такий самий, що він і бачив раніше на деяких поясах в охоронців. Геометричні візерунки складалися в один великий, а потім і зовсім щезали. Горло в глечика теж було розмальоване, от тільки орнамент змінився на звичайну лінію, що була доврлі тонкою, під стиль малюнку вишивки та орнаменту. На крузі гончарному вміли й не такі чудеса творити, козаки навіть робили незвичні маленькі горнятка й самі малювали на них.

Попри відчуття того, що зовні небезпека чатує, лях вийшов за поріг хати й побачив як всі займаються повсякденними справами. Ніхто не звертав на нього особливої уваги, хоч і відчувалося напруження в повітрі. Зітхнувши з полегшенням, Петлюра пішов повертати важливу частину гардеробу гетьмана, без якої образ полководця виглядав незакінченим. В першу чергу це була дуже символічна річ для Павла, він аби кому не довіряв своїх речей, та ще й таких. Чомусь він дозволяв собі поводитися більш вільно та ласкаво з колишнім в’язнем. Певно, через мавок так і було, бо поряд з Симоном вельможа відразу ніяковів, хоч і зовні цього зовсім не було помітно. Всередині ж вирували якісь дивні почуття, хотілося захистити писаку від злючих козаків. Свого часу він теж на собі таке пережив, його не хотіли приймати, але й зараз ситуація була іншою. Що це було Павло не знав, проте він був дуже радий звістці, що тепер лях на його боці. Його лице було занадто хитрим тепер, він думав тільки про те, наскільки багато він хоче зробити.

Коли Петлюра вийшов з хати, він пішов на ранкову прогулянку й хотів запитати в козаків де він може взяти хоч якусь зброю. Через те, що при затриманні в нього забрали єдиний кинджал, йому треба було добути нової. Питати де коваль йому не прийшлося, коваль сам знайшов його. Коли Володимир заговорив до нього, то поляк почав хмуритися. Він розумів трохи мову козаків, таки бачив їх не вперше, але він не міг цілком зрозуміти бороданя. Чомусь це розвеселило “Глузливого” і він щось белькочучи про його народ, під руку повів бідолашного. Занадто хитро це все виглядало, ніби Володя щось задумав і так і було. Він хотів, аби поляк послухав козачу мову, аби той її запам’ятав. Через те, що йому набридло балакати самому з собою, козак так і вирішив. Хотілося б поспілкуватися трохи з захопленим, дізнатися що і як в них там, може таки й поляки не сильно відрізняються в житті. Він навіть елементарно не знав як звати цього переполоха русого, вже не кажучи про інше. Саме це і вирішив спитати відчайдуха. Звісно ж, навіть в питанні відчувалося глузування через зовнішність Симона, але він зробив вигляд, наче нічого не чув, не дуже хотілося сваритися знов з тим чоловіком. Він тільки відповів, що він Симон, але коваль почав посміхатися і сказав, мов, Сімом будеш тут. Поляку не було якоїсь особливої різниці, інше ім’я було доволі схожим на його справжнє, тому йому нічого не залишалося окрім того, як миритися з дивацтвами нового знайомого. Він не забув, що хотів з ним зробити “Глузливий”, тому відчував себе дуже некомфортно поряд з козаком. Пізніше він дізнався від іних січовиків, що бешкетника на Січі звали Володимиром і він пакості всілякі робить як козакам, так і радникам і вищим чинам.