Абонемент

Пекуче сонце било в очі, що змусило молодого хлопця одягнути окуляри. На вулиці було неймовірно спекотно і навіть білий відкритий одяг зовсім не допомагав. Парубок зупинився біля вітрини, придивившись до свого відображення і обережно поправивши своє неслухняне кучеряве волосся, яке, не зважаючи на те, что він причесав його кілька годин тому, вже стирчало у різні боки.

 

– Дурнуваті кучеряві гени… – пробурмотів юнак, а потім раптом уважно придивився до того, що відбувалося за склом.

 

Там знаходився звичайний коридор зі стійкою адміністратора та молодим хлопцем, що стояв за нею. Але не це привернуло його увагу. За спиною адміністратора, на стіні красувався великий об’ємний напис: “Sport Olympus”. Це був спортзал.

 

В голові з’явилися флешбеки з його минулого у рідній країні – Австралії. Тоді він дуже хотів почати займатися спортом і накачати собі міцні м’язи. Проте один з його батьків був проти, мовляв, він – омега, а омеги не можуть бути сильними. Хлопець ненавидів стереотипи. У нього було безліч знайомих омег, які займалися спортом та від цього не ставали альфами.

 

Але хлопець настільки загорівся бажанням довести, що омеги теж здатні бути сильними, що займався таємно від батьків, ховаючи свої м’язи під оверсайз толстовками. Та ось він повнолітній, йому двадцять. Він навіть живе в іншій країні уже протягом двох років, а ще досі не дійшов до опанування корейських спортзалів. Його роздуми перервав телефонний дзвінок, тому парубок відлип від вітрини, тяжко зітхнув і взяв слухавку.

 

– А щоб тебе заціпило! Де тебе чорти носять, дурко? – почулося по той бік екрану. – І довго мені тебе чекати, вовча дупа?

 

– Та йду вже я. – цикнув він. – Мінхо, ти телефонував мені п’ять хвилин тому.

 

– То й що? Давай жвавіше рухай копитами, я на тебе чекаю, Чане! – відповів Мінхо і завершив дзвінок, змусивши Чана закотити очі.

 

Бан Чан сховав телефон у кишеню і, востаннє подивившись через скло рушив туди, куди йшов. Сьогодні вони з його найкращим другом, Лі Мінхо, збиралися трохи посидіти у відносно новому кафе, що відкрилося місяць тому. Це було традиційне кафе корейської їжі. А так як Бан обожнював корейську культуру, він практично одразу погодився на пропозицію друга.

 

Рудоволосий Мінхо уже сидів за столиком і наминав за обидві щоки м’ясо, яке замовив, не дочекавшись друга. Коли Бан Чан з’явився на порозі закладу Лі помахав йому рукою. Від Мінхо пахло червоним вином і металом, що автоматично визначало його саб-гендер як альфа. Раніше батьки б нізащо не дозволили йому дружити з альбом, але, благо, вони зараз дуже далеко, та й втрачати такого друга як Мінхо він не хотів.

 

– Пане Бан Крістофер Чан, ви справжня дупа. – сказав Хо. – Я такий голодний, а ти вештаєшся казна-де.

 

– Ну то ж ти замовив їжу. Чого нервуєш? – відповів Кріс. – Смачного, до речі.

 

– Дякую. Хто нервує? Я абсолютно спокійний. – Мінхо продовжив набирати м’ясо у свою тарілку. – То де ти лазив?

 

– Ну… Насправді я пропустив свій автобус, довелося чекати на наступний. А потім побачив дещо…

 

– Інопланетян? Сподіваюсь, ти передав привіт їх населенню. – хмикнув Лі. – Варто було б просити в них політати на їхньому космічному кораблі.

 

– Бовдур… – похитав головою Бан Чан і вдячно кинув офіціантці, що принесла його порцію. – Я проходив повз спортзал. Він неподалік від цього кафе.

 

– О, ти про “Sport Olympus”? – поцікавився Мінхо.

 

– Так.

 

– Хороше місце. Я сам не був там, але один мій знайомий займався там і дуже нахвалював. Казав, що там багато молодих і симпатичних тренерів. – сказав Хо, погравши бровами. – А що? Зацікавився?

 

– Ну як тобі сказати… – Бан почухав потилицю. – Я в Австралії займався цим. Щоправда, таємно. Бо батьки сердилися через те, що я так перестану бути схожим на омегу. Дурні гендерні стереотипи.

 

– Що за нісенітниці? – насупив брови альфа. – Ти миттєво стать зміниш, якщо підіймеш гантелю, чи що? Чи член у два рази збільшиться? Якщо це так працює, то я сам готовий гирі тягати. Ну тобто… Не те щоб я був незадоволений своїм…

 

– Я зрозумів. Не продовжуй.

 

Крістофер розсміявся і похитав головою. Все таки Мінхо був тим самим другом, за якого іноді соромно перед людьми, але з яким нудно точно не буде.

 

– То ти хотів би відновити тренування? – поцікавився Лі.

 

– Не знаю. – відповів омега. – Було б круто повернутися. До того ж тут немає батьківського контролю. І я дійсно любив спорт раніше. Якби я пригадав це, то в мене б з’явилося нове хоббі.

 

– Давай купимо тобі абонемент? – запропонував Мінхо і, витерши руки серветкою, дістав з кишені телефон. – Я можу попросити мого знайомого, щоб він якось дістав тобі знижку.

 

– Може не треба…? – не впевнено озвався Бан. – Мені якось ніяково…

 

– Треба. Ти коли почав говорити про спортзал, у тебе очі загорілися. Думаєш, я не помітив? – хмикнув альфа. – Зараз я все вирішу. Дай мені кілька хвилин.

 

І вся ця розмова могла й залишитися розмовою. Якби тільки уже через кілька днів Чан не стояв біля входу в той самий спортзал, стискаючи в пальцях флаєр – абонемент на місяць. Як сказав Мінхо: “Якщо сподобається, візьмеш на довше”. Лі дійсно все вирішив і насправді Бан Чан був дуже вдячний йому за це.

 

Мінхо був тим другом, який постійно намагався зробити тебе трохи щасливим. Чан від незручності намагався повернути Лі гроші, та той відмовився, нагадавши про те, що останнім часом Чан дуже часто платив за нього в різних кафе.

 

Нарешті глибоко видихнувши, омега ввійшов в будівлю. Адміністратор, що сидів за стійкою та читав журнал, одразу підвівся і привітно посміхнувся.

 

– Добрий день. Вітаю вас у нашому спортзалі. Мене звати Хьонджин. Чим можу допомогти?

 

– Добрий день. Мені подарували абонемент на місяць. Я можу його використати? – озвався Чан.

 

– Так, звісно. Покажіть мені його будь ласка.

 

Кріс протягнув Хьонджину флаєр. Адміністратор був дуже високим і привабливим юнаком. На ньому була світло-блакитна сорочка з розтібнутими верзнуми ґудзиками, чорні брюки, а довге світле волосся було зав’язане в хвостик. Проте він не був схожим на типового відвідувача таких закладів. Юнак був струнким і трішки худорлявим, проте доволі елегантним. Неозброєним оком було видно – омега. І пахнув він кавою. Хьонджин швидко повернув Крістоферу абонемент і знову посміхнувся.

 

– Так, цей абонемент дійсний. Вам потрібно заповнити анкету. – Джин протягнув Чану роздрукований бланк і ручку. – Можете сісти на той диванчик.

 

Бан Чан вдячно кивнув. Швидко заповнивши анкету, він повернув її адміністратору, який швидко пробігся по ній очима.

 

– Омега… Нічого собі… Цікаво… – озвався Хьонджин.

 

– Це погано? – запитав Чан.

 

– Ні-ні. Все добре. Просто омеги ходять до нас дуже рідко. – куточок губ Джина піднявся догори. – Ласкаво просимо. Проходьте он туди. Там роздягальня. Через неї ви можете потрапити в основний зал.

 

– Дякую. – знову кивнув Кріс і пішов у вказаному напрямку.

 

У роздягальні Чан швидко змінив свій образ. Він одягнувся в майку і доволі короткі, але неймовірно зручні, шорти. Насправді тіло у нього було доволі непогане, адже весь цей час він продовжував тримати форму, виконуючи елементарні вправи, на кшталт, вправи на пресс і так далі. Тому тіло показати було не соромно, але Кріс, звісно ж, так не вважав.

 

Увійшовши в зал, Бан підійшов до першої ліпшої гантелі і почав виконувати з нею вправи для розігріву м’язів. В приміщенні було кілька відвідувачів і всі вони були альфами. Чан раптом відчув себе білою короною і спробував не звертати увагу на оточуючих. Кілька незграбних рухів і Бан зміг пригадати як використовувати той чи інший тренажер, тому він швидко влився в роботу над своїм тілом.

 

Раптом у залі з’явилася невеличка група людей на чолі з молодим хлопцем. Саме на нього Чан і звернув увагу.

 

Спочатку Кріс помітив його боковим зором, але коли зрозумів, що це перший тренер, якого він побачив за сьогодні, повернув голову у його бік. Високий широкоплечий юнак зі світлим волоссям, гострими вилицями і таким же гострим лисячим поглядом. У нього були пухкі губи, які він часто кусав, і красиві руки. Мало хто знав, що у Чана був фетиш на ТАКІ руки. Саме тому він труснув головою, щоб відкинути зайві думки, і продовжив займатися.

 

Група, що прибула в зал, почала виконувати вправи для розігріву, а Чан тим часом виконував вправи на тренажерів “метелик”, що змусило його забути про новоприбулих. Бан повільно зводив і розводив руки, плавно видихаючи. Його напружені м’язи, хоч і були не такими помітними, переливалися під шкірою, створюючи красивий рельєф його тіла. Чан завжди йшов до досконалості і зараз він вважав, що він все ще не досконалий. Тренуючись, він не помітив, що до нього підійшли.

 

– Непогано як для новачка.

 

Чан зупинився і повернувся на голос, побачивши перед собою того самого привабливого тренера, що прийшов сюди зі своєю групою. Він стояв, схрестивши свої руки на грудях. Широкі плечі і високий зріст дозволяли Чану подумати, що перед ним альфа. Та його запах він розрізнити не міг. Мабуть, у нього дуже сильні блокатори.

 

– Хоча, судячи з твого тіла, це не перше твоє тренування. – продовжував блондин. – Але я тебе не пам’ятаю. Ти займався ще десь?

 

– Ну… Я займався. Але в Австралії. – ніяково відповів Крістофер. – Тут я вперше.

 

– Воу… То ти іноземець?

 

– Ні, просто жив там довгий час.

 

Альфа з розумінням кивнув, безцеремонно розглядаючи Бан Чана. Йому стало ще більше ніяково, від цього щоки Бана, ніби опустили у червону фарбу, а губи неконтрольовано розтягнулися в збентеженій посмішці. Він хотів було підійти до іншого тренажера, але його ніби прибили цвяхами до тренажеру.

 

– Ти дуже милий, коли посміхаєшся. – озвався несподівано тренер. – Мене звуть Ян Чонін. Я тут постійний тренер.

 

– Бан Крістофер Чан. – посміхнувся омега і злегка схилив голову, припустивши, що перед ним старший.

 

– Гарне ім’я. – на обличчі Чоніна з’явилася посмішка і Чан побачив чарівні ямочки на його щоках. – Ти вибач, що я так одразу. Я люблю робити компліменти людям. А ти цілком на них заслуговуєш.

 

– Дякую. – Кріс раптом відчув себе особливим. – Ваше ім’я теж гарне.

 

– Боже, не звертайся до мене на “ви”. – розсміявся Ян, а Чан відмітив його красивий сміх. – Мені лиш двадцять п’ять. Я не такий старий.

 

“Отже, він дійсно старший… – подумав Кріс – А по ньому й не скажеш…”

 

– У тебе непогана підготовка. Є, звісно, над чим працювати, але як для людини без тренера непогано. Якщо хочеш, можеш приєднатися до моєї групи. Я тут в будні дні з десятої по п’яту годину дня. Звертайся. – запропонував альфа.

 

– Дякую. Я обов’язково подумаю. – відповів Чан.

 

– Що ж… Тоді гарного тренування. Чані… – підморгнув Чонін, а у Бана від цього раптом йокнуло серце.

 

Він провів поглядом тренера, що повертався до своєї групи, і вже подумки придумував їхній наступний діалог. Шкода було, що він пішов і Чану чомусь захотілось потеревенити з ним ще. Хоч розмовляли вони зовсім мало, Яну вистачило цього часу, щоб залишити хороше враження про себе. Саме через це весь наступний час тренування, Кріс частенько зиркав на нього…