Класичні вечори втоми

 Холодний підвальний кабінет, запах різних препаратів і старі лампи, замінити які ніяк не доходили руки. У цьому була щось особливе. Проте іноді крики з сусідніх кімнат руйнували цю атмосферу, створюючи щось шумне. Так, для них це був тільки шум.
– Вони такі схожі, – тільки зайшовши, Панталоне поглянув на не готових клонів у формаліні.
– Можливо, тому що це мої клони?
– Цілком можливо, проте мені здавалось, що всі на різному етапі роботи. – жартома відповів чоловік, сівши за стіл. Речі розкидані, усе стабільно. Лікар, як завжди стояв біля іншого стола та щось переглядав. – Коли ти закінчиш їх робити?
  На його обличчі з’явилась усмішка, яка не показувала жодної чіткої емоції. Насмішка, радість, захисна реакція. Дотторе ніколи не розумів що це. Навіть вивчаючи до коріння кожен елемент організму. Саме в такі моменти він кидав записи, а під маскою з’являлись різні емоції: цікавість, трохи злості та збентеження.
– Просто дай мені ще один чек і все, – на цей раз лікар хотів залишити емоції колеги на потім.
– І на що ти знову хочеш потратити мору?
– Колби та шприци. Деякі пацієнти надто агресивні. – погляд впав на інші двері. Чоловік заплющив очі та обережно почав знімати маску.
– Настільки тебе втомили? – Панталоне обережно скинув пальто на стілець та підійшов до того. Поклавши руки на плечі, він почав обережно масажувати їх, трохи наблизившись до лиця лікаря, – Не хочеш розслабитись?
– Так, до біса втомили. Ніякої користі від цих ідіотів, але мені треба працювати.
– Дотторе, – з долею смутку звернувся банкір. Забравши руку до шиї, чоловік потягнув колечко на портупеї й залишив декілька ніжних поцілунків на прохолодній шкірі. Навіть пальта іноді не рятували від температури у підвалі, – Хіба тобі не подобається? Ми можемо продовжити зараз, забувши про всі обов’язки. Знаю, що це потрібно тобі, мій дорогий лікарю.
– Закінчуй зі спробами так говорити. – і навіть так, предвісник давав йому діяти у своєму ритмі. Доторкнутися, зняти, поцілувати. Божевільному Дотторе це на диво подобалося.