Розділ 1

Сінцьов чудово розумів, чому чинив так чи інакше в різних ситуаціях. Хлопець був дуже розумний, тому йому було не особливо складно аналізувати свої вчинки. Набагато важче було дивитися правді у вічі і визнавати свої помилки. Адже більшість його дій виглядали як звичайні маніпуляції.

Він так часто жартував над Чон’юнь, що це вже стало звичкою. Повсякденною буденністю, яка, втім, не віщувала нічого доброго. По-справжньому серце щоразу щемило, коли він бачив засмучене личко котика-друга після чергової невдалої вилазки. Але… О Архонти, Сінцьов просто не хотів, щоб його найдорожчий Чон’юнь постраждав у сутичці з якимось страшним духом! Він усіляко оберігав його, вигадуючи нові й нові справи.

Але чи потрібно було це самому Чон’юнь? Здається, його дбайливий товариш, який завжди був поруч, лише ускладнював ситуацію, тим самим погіршуючи стан свого друга. Екзорцист повільно втрачав віру у свої сили і все частіше вибачався за слабкість та невдачі. Сінцьов було боляче дивитися на юнака, що втратив притомність духу, тому він раз у раз заспокоював його і годував смаколиками. Але… Ох, який же він був дурний.

Сінцьов мав намір врятувати друга, але лише занапащував його душу. Свідомість Чон’юнь затьмарилася тривогами. Кожна поразка додавала негативних думок у скарбничку жалю. Екзорцист почував себе останнім невдахою.

 

***

 

Зустрівши Шеньхе, Сінцьов вперше почув стільки грубості на свою адресу. Ця дівчина відрізнялася особливою прямотою, а ще, певною мірою, простотою, тому сказала все в лоб. Вона буквально заборонила парубкові спілкуватися з її племінником і прогнала його, немов брудне докучливе кошеня, яке нікому не потрібне. Але вони дорослі люди вже! Не ті підлітки, як раніше. Вісімнадцятиріччя вже давно сминуло, так чому вони не можуть самостійно вирішувати свою долю?

Після цього він почував себе огидно: бридко і пригнічено. Здавалося, що всі його найстрашніші побоювання справдилися. Ось чого він боявся насправді… Втратити  Чон’юнь!

Всі ці роки Сінцьов був жахливою людиною, яка залежала від свого друга. Ця прихильність стала просто хворою. Він хотів тримати екзорциста завжди поряд, коло себе. Раз у раз він оберігав його від негараздів, вигадуючи чергові місця з духами, щоб провести час із найдорожчим товаришем. Ця гра стала токсином, який приносив задоволення, руйнуючи організм.

Юнак намагався показати себе чудовою людиною, яка допомагала всіма силами позбутися недугу Чон’юнь. Сінцьов змушував відчувати свого друга залежним від нього.

Хлопець намагався прив’язати його до себе. І спосіб вибрав він наймерзотніший, адже екзорцист вважав його дуже гарним другом і боявся навіть якось заперечити, тому що товариш так намагався допомогти. Ну як же Чон’юнь міг звинуватити когось у своїх невдачах? Сінцьов витрачав свій час, сили, заспокоював, підтримував, допомагав шукати справи і ніколи не засуджував – ідеальний напарник.

 

Хлопця просто загризло б почуття провини, якби він сказав Сінцьов, що його зачіпки помилкові і робили лише гірше. А Гуру школи Ґохуа цим вміло користувався, граючи на цьому найболючішому почутті, вірно?

Сінцьов заганяв друга все глибше у яму, а потім зігрівав і обіймав його на самому дні, надаючи всіляку підтримку.

 

Сінцьов хотів бути потрібною і найважливішою людиною.

 

Доводячи Чон’юнь до краю, він простягав руку допомоги, навіть не даючи другові шансу сумніватися у своїх намірах.

Невже ці стосунки були сповнені брехні? Маніпуляція, гра на почуттях, співзалежність і підлі хитрощі – ідеальні складові втраченого щастя.

 

***

 

Сінцьов намагався зосередитись на черговій книзі, але нічого не виходило. Через добрі дві години він здався, коли зрозумів, що перечитував один і той самий абзац уже раз так двадцятий. Старі сторінки старого роману були просякнуті вологою. Хлопець і не помітив, як встиг так пройнятися прочитаним, сутності якого не розумів.

Хоча… Ні. Зміст цієї нехитрої літератури мало зворушив Сінцьов. Власні роздуми були причиною беззвучних ридань. Він уже довгий час намагався заспокоїтись, але все тіло ломило від болю та жахливого почуття залежності. Йому хотілося просто вибігти і знайти Чон’юнь, де б він не був. Просто обійняти… Міцно-міцно. І вибачитись.

 

Будь ласка.

 

Хоча б раз.

 

Ще раз.

 

Побачити. Вдихнути його свіжий крижаний аромат. Закопатись головою в плече, прошепотівши про те, як він жалкував про скоєне. Можливо, після такого визнання Чон’юнь залишить його.

 

І правильно.

 

Сінцьов сам винен, що став настільки одержимим та залежним. Кожна людина – коваль свого щастя, причому голова служить йому то молотом, то ковадлом. Цей же юнак використовував огидні «матеріали» та найгіршу «заготівлю» для майбутньої «зброї» під назвою «Радість всього життя». І все ж…

Як же хотілося поговорити та вибачитися.

Але Сінцьов не міг. Вже цілий тиждень він усіляко уникав зустрічі з другом відповідно до  “люб’язної настанови Шеньхе”. І ні, він не боявся її (нахабна брехня, адже він ще й як побоювався), а просто усвідомив, що завдав Чон’юнь забагато болю, про який сам не відав. Здається, нова родичка розплющила очі на те, що відбувалося всі ці роки.

– Я жахлива людина, Чон’юнь… Жахлива… Мені так шкода… Я не заслуговую на тебе… – Сінцьов схлипнув, згорнувшись калачиком на ліжку.

Сонячна усмішка цього золотого хлопця вкотре виникла перед очима. Пелена сліз не дозволяла Сінцьов щось розглянути, тому лише спогади могли відтворювати такі чіткі образи.

Його блакитні очі такі світлі, ніби вони й освітлювали шлях друга. Здавалося, що все життя він перебував у темряві, що не відчутна, та про існування якої він дізнався лише зараз, бувши зовсім самотнім і нещасним.

Хлопець розумів, що виглядав максимально сумно та жалюгідно. Йому так хотілося стати тим стовпом суспільства, на який рівнятимуться майбутні покоління. Він просто мріяв бути стіною, на яку у будь-якої миті свого життя може спиратися Чон’юнь, якщо втомиться або зіб’ється зі шляху.

Сінцьов бажав бути тією стіною, яка в один момент зможе явити величезну браму, якщо друг заблукає і не зможе знайти ніякого іншого виходу.

Хлопець жадав навчитися бути островом спокою та вмиротворення, щоб друг завжди міг розслабитися поряд з ним.

 

Але…

 

Сінцьов став бурею. Саморуйнування – головна риса, що супроводжує все його життя. Як той, хто не міг врятувати та зрозуміти самого себе, спроможний сподіватися на свою героїчну натуру? Хлопець не міг бути рятівною опорою, якщо був каменем, що тоне в безодні самозаглиблення.

 

 

***

 

У двері наполегливо постукали, а потім зазирнув брат, який сповістив, що Чон’юнь завітав на гостину. Сінцьов відразу відповів, що нікого не бажає бачити. Його голос був хрипким від сліз, чим одразу насторожив брата. До нього тільки зараз дійшло, що його молодший, як це зазвичай бувало, не байдикував, захоплений книгами, а поринув у відчай.

Брат уже пошкодував, що раніше не звернув уваги на його стан. Він дуже звик, що така творча натура часом замикалася і не хотіла нікого бачити. Сінцьов міг безперервно проводити дні в роздумах після нещодавно прочитаної книги, тому не дивно було побачити його в такому стані. Він завжди приймав близько до серця почуття персонажів. Але… На цей раз стало ясно, що емоції були такими яскравими через його власний біль.

Хоча направду хвилювання через долі персонажів були набагато глибшими. Це був порятунок самого Сінцьов. Часто він вважав, що його почуття – найнікчемніші у всьому світі. Саме тому йому було так важко заплакати через власні переживання. Він не дозволяв собі бути слабким. Це було неприпустимою розкішшю.

А ось персонажі – інша справа. Хлопець вміло переносив власні переживання на їхні зображення, аналізуючи чужі життя. Це досить добре допомагало відчути біль, який так майстерно описували автори.

Це були чужі почуття, тож страждати було дозволено. Сінцьов вбирав написане кожною клітиною тіла, дозволяючи атмосфері проникнути в душу. Тільки так він міг висловити емоції, а не ще більше заглушити весь біль.

І лише сьогодні він дійшов до краю, занурившись у вир беззвучних ридань через свої власні переживання.

 

Брат точно відчув цю тонку грань, що була льодом, який так невчасно надломився.

Однак було надто пізно, адже старший через дурість вже запросив Чон’юнь, вирішивши, що той відволіче Сінцьов і виведе його прогулятися. Так-так, він керувався принципом “я краще знаю, що тобі потрібно”. І, певно, даремно.

З-за дверей визирнув Чон’юнь, який уже давно там стояв. А ось брат швидко ретирувався, усвідомивши свою помилку, але розуміючи, що виправляти щось надто пізно. Екзорцист пропхнувся в щілину, одразу прикривши за собою двері. Комочок з ковдр на ліжку не віщував нічого доброго.

Хлопець присів на краєчок, м’яко погладив Сінцьов через тканину. Він майже ніколи не бачив його в такому стані. Найчастіше той жартував і веселився наодинці з ним. Нехай з іншими учнями школи Ґухва він поводився стримано і спокійно, але тільки не з кращим другом. Йому він довіряв повністю і показував себе справжнього.

– Сінцьов, все гаразд? Я можу чимось допомогти? – тихо спитав Чон’юнь, не знаючи, як краще підступитися до засмученого хлопця.

– Чон’юнь, прошу, йди. Будь ласка. Тобі не варто тут перебувати, – так само тихо попросив друг, не збираючись показувати навіть носа з-під ковдр.

– Тут – це де? – вирішив уточнити екзорцист.

– Тут – це там, де є я. Ти не мусиш бути поруч зі мною. Точніше, навіть не так. Ти маєш право бути скрізь, де тільки забажаєш. Ти заслуговуєш на краще, Чон’юнь. Це я не маю права бути там, де ти… – голос Сінцьов затих разом із коротким схлипом.

– Сінцьов, що ти таке кажеш? Я чимось образив тебе? Пробач, будь ласка. Мені дуже шкода.

Заплаканий хлопець виліз з-під ковдри. Здається, це стало останньою краплею, тому що Сінцьов буквально захлеснуло емоціями, тому він висловив усе, що так довго зберігав у серці:

– Образив? Ох, Чон’юнь. Знову ти за своє! Той, хто має вибачатися – це я! Як же ти не зрозумієш… Винен тут лише я! Я жахлива людина, Чон’юнь. Чон’юнь… Найдорожчий Чон’юнь… Я справді жахлива людина. Огидний маніпулятор, який постійно тобі брехав. Я хотів уберегти тебе від небезпеки, але по-справжньому рятував лише себе. Я бажав, щоб ти був моїм. Я огидний привласнювач, який боявся втратити тебе. Я не бачив життя без тебе. Я ніщо. Лише поряд з тобою я міг відчути себе потрібним та важливим. Здається, я просто використав тебе. Скільки разів я твердив, який я геніальний учень? Стільки ж разів і всі довкола казали, який я особливий і здібний хлопчик. Тільки це не так! Я не такий! Я не вірю в це! Моя самооцінка то надто завищена, то надто занижена. Чон’юнь, я не знаю, що зі мною відбувається. Я… Я просто нестерпно жадав бути поряд. Я змушував тебе страждати і вважати себе невдахою, а потім, у моменти болю та розчарування, я рятував тебе. Я виробив у тебе рефлекс, а ти, у свою чергу, тоді почав думати, що я твій герой. Я раз у раз призводив тебе до таких обставин, коли тільки я міг розрадити тебе… Я хотів бути потрібним… Потрібним… Я… Я думав, що лише так зможу стати кимось… Втримати … Втримати…

Тепер ридання вже були в голос і не давали Сінцьов зосередитись на своїх словах. Він багато разів повторювався і був стурбований цим, але не міг упорядкувати думки. Чон’юнь не очікував такого потоку відвертості, тому єдине, що він міг зробити, це просто міцно обійняти Сінцьов.

Міцні руки екзорциста, що акуратно погладжували  спину хлопця, подарували спокій і те неймовірне почуття надійності, якого так не вистачало. Ця впевненість у завтрашньому дні гріла покалічене серце, змушуючи тицятися носом у таке рідне плече.

– Дурненький Сінцьов. Ти гадав, що я не знав? Я сам винен, що боявся тобі відмовити чи поговорити бодай раз. Мені… Мені була приємна твоя турбота. Я сам змушував тебе стати героєм та рятівником для себе. Я справді вважав себе невдахою, але… Ох, здається, іноді мені подобалося страждати. Мені хотілося, щоб ти… Ти дбав про мене. Тому я продовжував йти на дно, не намагаючись врятувати себе від негативних думок. Гей, Сінцьов, людина – коваль свого щастя.  Поки я сам не захочу себе витягти з цього стану, нічого не вийде, – почав тихо шепотіти Чон’юнь, намагаючись привести друга до тями.

Екзорцист був чесний з ним, але Сінцьов продовжував гнути свою лінію:

– Ні… Ні… Ні… Чон’юнь, це я зробив тебе таким! Не намагайся мене виправдати.

Юнак досить різко відсторонився, хоча все ж намагався відсунути Чон’юнь дбайливо. Йому було важко повірити в те, що запевне не могло бути правдою, адже власний детальний аналіз Сінцьов заперечував будь-яку можливість, де він не винен .

– Сінцьов, я все чудово розумів. І всі твої жарти… Я міг ображатися лише навмисне та не всерйоз. Мені було весело. Здається, це в тебе… Своєрідний спосіб флірту? Я не особливо на цьому розуміюся, але в книгах, які ми читали разом, йшлося про подібне. Може, так і є? А ти цього просто не розумієш? – обережно припустив Чон’юнь.

Він довго збирався з думками і боявся якимось чином емоційно відштовхнути Сінцьов, однак довелося йти напролом, наважившись діяти швидко, різко і без найменшого зволікання.

Дані слова екзорциста справді мали шалений ефект, змушуючи хлопця округлити очі. Він точно не очікував, що хтось зможе прочитати те таємне і сокровенне, що навіть він сам усіляко заперечував, бо не дозволяв собі відчувати подібного до такої прекрасної людини.

Сінцьов вважав себе негідним і не найкращим варіантом, про що прямо заявив згодом:

– Я – хвора людина, Чон’юнь. Мені треба розібратися у своїй голові, а потім лізти зі своєю нікчемною дружбою. Я не повинен лікуватися за рахунок тебе…

Чон’юнь важко зітхнув, чудово розуміючи, що парубок спеціально використав термін “дружба”, щоб обірвати всі нитки, що ведуть до теплого поняття “любов”. Він миттєво занапастив ці почуття. Просто вбив у зародку думки, щоб не завдавати незручностей Чон’юнь. Але…

О Архонти, Сінцьов, чому ж ти такий упертий? Іноді це погано позначається на відносинах, між іншим! Ось цей момент справді варто буде пропрацювати…

– Ох, Сінцьов, що ти таке кажеш? Ти не правий. Я так не вважаю. Ти великий молодець, бо зміг мені це висловити. Але ти не маєш рації. Насправді! Якщо мені було так погано, то навіщо я дружив з тобою усі ці роки, га? – Чон’юнь сумно посміхнувся куточками губ, відчуваючи, як його серце нестерпно ниє.

Йому так хотілося знову бачити усмішку і на вустах Сінцьов. Тим часом ця розмова в їхньому житті стала набагато важливішою, ніж усі усмішки, отримані Чон’юнь від дорогого друга за всі ці роки. Юнак не стримував емоцій: таке неабияк потішило екзорциста. Але одночасно було так боляче дивитися на страждання коханої людини. Однак Чон’юнь нізащо не змусить Сінцьов посміхатися крізь біль.

Це було б дуже жорстоко та егоїстично. Будь-які заклики “не сумувати, заспокоїтися, не плакати” просто руйнують співрозмовника зсередини, забороняючи йому відчувати. Просто вішають замок на серце, змушуючи заблукати у своїх емоціях, що згодом призводить до нерозуміння свого життя.

Якщо Чон’юнь скаже посміхнутися, то буде егоїстом, адже тоді вийде, що він просить про це, щоб не страждати самому, бо він не може бачити Сінцьов, що плаче і страждає. Тоді справді вийде, ніби він у глибині душі переживає лише про власний комфорт та небажання відчувати біль через переживання іншої людини.

Якщо вирішив кохати, то маєш бути готовий відчувати жахливий тягар у грудях, коли коханий страждає. Втім, кохання може вилікувати рани. Хоча у Сінцьов вони набагато глибші, ніж Чон’юнь міг собі уявити.

– Тому що я викликав у тебе залежність, почуття провини і став уявним героєм для тебе, – продовжив твердити хлопець, знову схлипуючи та витираючи сльози нещасним білим рукавом, який уже просочився вологою.

– Ні, Сінцьов. Я дружив, бо ти мені дуже дорогий. Мені було абсолютно байдуже, чим ми займалися, адже ми були поруч. Нехай іноді я чинив опір читанню чи чомусь подібному, але по-справжньому я хотів, щоб ти попрохав мене ще раз. Хіба це не та сама маніпуляція? Я мріяв також стати важливим та потрібним. Просто хотів, щоб ти проводив ще більше часу зі мною. Я розумів, що ти ображаєш мене не всерйоз. Я сам часто жартував, що створюю клуб жертв Сінцьов. Ти справді вважаєш мене таким наївним, га? – Чон’юнь присунувся близько, схопивши хлопця за обидві руки.

Він міцно стиснув його зап’ястки між своїми долонями, продовжуючи розпалено шепотіти такі важливі слова. У його голосі було стільки неприхованого й наївного ентузіазму, що кожен міг позаздрити цій трохи дитячій безпосередності. Хоча слова, якими він намагався розрядити обстановку, явно йшли від щирого серця і звучали дуже доросло.

Можливо, з них двох, Чон’юнь виявився більш зрілим, ніж Сінцьов.

– Але чому… Чому ти хотів бути поряд? – спокійніше спитав хлопець, опускаючи очі на стислі руки.

– А ти? – відповів питанням на запитання екзорцист.

– Я… Мабуть, через власний егоїзм. Хотів довести собі, що можу бути добрим другом, – розгублено промовив Сінцьов, швидко підводячи голову.

Але, зустрівшись із другом поглядами, юнак швидко зрозумів, що припустився помилки, коли подумав, що зможе сказати таке йому в обличчя. Здається, він обманював сам себе. І лише Чон’юнь, виявляється, навчився його безпомилково викривати. Але як так?!

Адже всі витівки завжди залишалися таємницею. Тим часом можна припустити, що в ті моменти Чон’юнь просто не бажав знати правду, тому не розкривав усіх цих геніальних задумів. Адже Сінцьов так намагався щоразу придумати нову справу, аби побути поряд.

– Оу, Сінцьов, ти знову собі брешеш. Невже причина була у тобі? Я можу чесно зізнатися, що хотів бути з тобою, бо… Я… Кохаю тебе, Сінцьов. Я правда не розуміюся на цих усіх почуттях. Вони навіть небезпечні для мене, але… Я тільки зараз зміг подивитися ясно на всю ситуацію в цілому, – Чон’юнь променисто посміхнувся, навіть змушуючи Сінцьов трохи примружитися.

Хлопець був надто здивований таким раптовим освідченням і водночас наляканий, все ще вважаючи себе негідним. Адже його відмова теж спричинить біль розлучення для Чон’юнь. Тоді вони ніколи не зможуть бути разом, адже Сінцьов не простить себе.

Але чому одразу відмова? Невже не кохає у відповідь? Ох, звісно, ні, бо кохає ж… Однак все-таки вважає себе найгіршим варіантом, тому й відмовився б у разі чого.

Однак… Ось цей випадок. Прямо зараз. А Сінцьов не міг вимовити й слова. Він чудово розумів, що просто зобов’язаний відмовити, щоб не псувати життя дорогої людини. Але… Ні… Язик просто не повертався заперечити.

– Чон’юнь, ти… Я… Я не можу повірити, що це так. Ти дуриш самого себе. Я змусив тебе так думати, – все ще з сумнівом у голосі промовив хлопець.

– Ні, Сінцьов. Усі твої метання були проявом закоханості. Якби тобі не було діла до мене, то ти б так не плакав зараз через почуття провини переді мною. Ти все зрозумів і вибачився. Тобі боляче, тому що ти не хотів по-справжньому змушувати мене страждати. Ти не розумів, що краще для мене. Ти просто хотів завоювати мою увагу, але теж не знав, як це правильно зробити, – Чон’юнь відпустив руки Сінцьов, перекладаючи їх на прохолодні щоки друга.

М’який дотик хвилював свідомість і змушував прикривати очі. Сінцьов у глибині душі вже почав думати, що навіть його стан зараз – це суцільна маніпуляція, щоб привернути увагу і міцніше прив’язати до себе Чон’юнь. Втім… Ох, його слова були такими щирими і торкнулися його серця. Здається, він має рацію.

Може, навіть зараз юнак ще більше накручував і звинувачував себе, аби не нашкодити Чон’юнь. Просто хотів, щоб той не страждав і не відчував провини. Жив щасливим життям. Ймовірно, без Сінцьов.

Хлопець обрав спосіб, де йому простіше було перенести всі ці муки самостійно, звинувативши себе абсолютно у всіх гріхах. Це було не так боляче, ніби він стежив за муками друга. Сінцьов був готовий пережити сам будь-які негаразди, навіть якщо це занапастило б його. Але це ніколи не буде болючіше, ніж стежити за тим, як в’яне найдорожча людина.

Але… Саме цей стан зараз у товариша. Чи не означає це, що Сінцьов зробив лише гірше? Не врятував, а перевернув усе з ніг на голову, роблячи лише болючішим? І кого він тоді рятував? Знову себе? Знову егоїст?

І ще раз нескінченно себе звинувачувати. Це просто колообіг роздумів, який не можна так просто зупинити. Потік думок та самобичування просто захлеснув новою хвилею.

Сінцьов надто багато думав і аналізував, граючи шахову партію із самим собою, – проти себе, – у своїй голові. Це битва сам на сам, яка ніколи не закінчиться, якщо хтось не втрутиться.

 

Він готовий зазнати будь-якого болю, але не дивитися, як страждає Чон’юнь.

 

Виходить, що сам хлопець зараз страждав. Значить, Чон’юнь опинився в тому становищі спостерігача за чужими стражданнями, в якому так судомно не хотів опинитися Сінцьов. Значить, екзорцист у результаті все-таки страждає через страждання друга. Зачароване коло.

– Тоді це болісні стосунки, де два партнери лише страждатимуть, – на видиху кинув Сінцьов, розплющуючи очі.

Він голубився до рук, наче кіт. Такі дії абсолютно не співпадали зі словами, які могли переконати хіба що його самого, але явно не найдорожчого Чон’юнь.

– Ні, Сінцьов. Не обов’язково. Адже ми змогли чесно поговорити. А ти зміг нарешті зрозуміти, що відчував і де помилявся. Хіба це не перші кроки? – Чон’юнь продовжив гладити щоки Сінцьов, відволікаючи хлопця від роздумів.

Йому треба хоч раз менше думати. Просто жити реальністю, а не продумувати все наперед і втомлюватись заздалегідь. Страх перед майбутнім, яке ще не настало, може зруйнувати свідомість раніше від належного.

Сінцьов нарешті подивився Чон’юнь у вічі, розуміючи, що здався.

 

Здався.

 

Тільки це був не програш, а справжнісінька перемога! Сінцьов віддався цьому чарівному почуттю “кохання”, дозволяючи собі його відчувати. Хлопець дозволив Чон’юнь здобути перемогу в цій битві. Здається, екзорцист зміг довести своєму другові, що той гідний всього найкращого у цьому житті.

– Чон’юнь, я… Я кохаю тебе. Дуже сильно. Вибач… Пробач мені, будь ласка… Благаю, пробач… – шепотів Сінцьов, відчуваючи, як від горла відступив комок.

Чон’юнь м’яко поцілував Сінцьов у губи, змушуючи хлопця на якийсь час затихнути. Наступний поцілунок був у щоку, зібрав усю вологу сліз. Ще один, у куточок ока, подарував тепло та затишок. Сінцьов міцно обійняв друга, не припиняючи говорити йому слова подяки. Він ніколи не був ТАКИМ. Здається, навіть найсильніші люди ламаються.

– Це тобі Шеньхе сказала, що ти не маєш права спілкуватися зі мною? І тому ти цілий тиждень уникав мене, щоб не завдавати болю? – тихо спитав Чон’юнь.

Сінцьов розгублено кивнув і притулився ще дужче. Екзорцист зітхнув і ніжно поцілував хлопця в маківку. Чорне волосся пахло свіжістю і трохи вогкістю старих книг.

Сінцьов тихо схлипнув, трохи відсунувшись. Він ніжно поцілував Чон’юнь в тильний бік долоні, знімаючи рукавичку. Вкриваючи поцілунками кожен палець, він хотів висловити безмірну подяку. Чи заслужив він на таку чудову людину поряд?

Втім, Чон’юнь думав те саме, не розуміючи, за які заслуги йому доля подарувала таке сонце.

Кожен поцілунок закінчувався гарячим видихом, який неймовірно лоскотав шкіру. Чон’юнь не витримав і засміявся, поваливши друга на ліжко. Нависнувши зверху, він подарував йому ще один поцілунок у губи, прошепотів слова кохання знову. Сінцьов відповів взаємністю, відчуваючи, як поступово приходив до норми.

Нехай люди не змінюються, але вони можуть відкривати світові свої найкращі сторони. Для Сінцьов весь світ – це Чон’юнь. І заради нього він готовий навчитися любити і поважати себе, щоб більше не повторити помилок минулого. Йому ще вчитися та вчитися.

 

Ця розмова давно мала відбутися. Іноді в океані порожнечі та болю народжується квітка кохання, навколо якої обов’язково з’явиться твердий ґрунт довіри та розуміння.

 

Розділ 2

Навіть після найвдалішої розмови існує необхідність відпочити, аби хоч трохи відновити емоційні ресурси. Нехай Чон’юнь чудово розумів це, але все одно не міг раціонально мислити, коли його нова самотність тривала більше тижня. Сінцьов попросив дати йому трохи часу, але в голові екзорциста снувалися сумні думки.

З одного боку, він зобов’язаний довіряти партнеру, адже це показник здорових стосунків, але, з іншого боку, страх втратити близьку людину поглинав. Розлука не так лякала, як смерть Сінцьов.

Звичайно, Чон’юнь всіляко заперечував таку можливість, але раптом все було набагато гірше, ніж він міг собі уявити? Ще Шеньхе підлила олії у вогонь. Звісно, Чон’юнь чудово розумів, що тітка бажала йому лише добра, але його щастя – це Сінцьов.

 

Глибокі роздуми перервала сама Шеньхе, яка вирішила перевірити настрій племінника. Вона одразу тихо привіталася, розглядаючи хлопця:

– Добрий день, Чон’юнь.

– Добрий день, – стримано відповів екзорцист.

Він був весь як натягнута струна, тому не мав особливого бажання підтримувати бесіду. Довелося слабо посміхнутися, щоб личко не було зовсім кислим. Хоча навіть Шеньхе зі своєю мінімальною емпатією чудово зрозуміла, що справа зовсім кепська.

Напруга буквально висіла у повітрі, роблячи його до неможливого задушливим. Самому Чон’юнь вже було важко дихати, ніби легені наповнювалися багатолітнім пилом, хоча хлопець прибирав у себе кілька днів тому, щоб відволіктися.

– Я здивована, що твій моральний стан залишився незмінним, – напряму заявила Шеньхе, не збираючись особливо церемонитися, адже правда, на її скромну думку, була набагато важливішою.

Утім, її судження не важко зрозуміти, бо вони вірні. Її хвилювала істина саме заради того, щоб допомогти терміново і не затягувати жахливий моральний стан Чон’юнь. От тільки шлях вона обрала помилковий, коли вирішила, що усунення Сінцьов із життя екзорциста зробить світ прекраснішим.

Чон’юнь не влаштовувала така перспектива. Барви його життя тьмяніли з кожним кроком друга, який віддалявся нестерпно швидко. Проте тепер він зупинився і, здається, знов повернувся до коханого.

Це був момент роздумів, коли Сінцьов – другий син голови торгової гільдії Фейюнь – обирав подальший шлях. Чи повернеться він назад на стежку страждань, а чи дозволить собі бути трохи щасливішим?

Саме тому Чон’юнь боявся залишати свого друга наодинці, адже це могло призвести до непоправних та неминучих подій кінця. Хотілося освітити стежку, щоб Сінцьов бачив, куди ступати. Але… У світі хлопця так темно, що він сам навчився орієнтуватися, чи не так? Втім, це не заважало екзорцисту стати чудовим повітряним ліхтариком, який згодом перетвориться на дороговказну зірку. Ну, а чому ні?

Якщо Сінцьов не дозволить бути ні сонцем, ані місяцем, то його найдорожчий друг готовий стати хоч світлячком, хоч ліхтариком, хоч навіть маленьким духом, що світиться. Останнє припущення настільки абсурдне для екзорциста, що навіть кумедно думати.

 

І все-таки…

 

Який вибір належить зробити Сінцьов? Болючий або рятівний.

Чон’юнь готовий стрибнути у вир із головою, щоб підказати правильний шлях. Але… Знову ж таки… Довіра. Він просто зобов’язаний вірити своїй коханій людині.

Проте… Як же вбивало очікування! Іноді бездіяльність призводить до неможливості всіх подальших дій, які ще не почалися і ніколи не почнуться в результаті.

– Хіба стійкі протягом багатьох років стосунки, які були вмить майже зруйновані, можуть мене потішити? – Чон’юнь важко зітхнув, розуміючи, що відволіктися було набагато складніше, ніж він думав.

– Майже? Гм, не вдалось? Я була недостатньо ініціативною? – Шеньхе здивовано нахилила голову трохи набік.

Хлопець округлив очі від такого обурливо наївного та дурного питання. Звичайно, вголос не хотілося засуджувати, але на вустах так і крутився цілий аналіз ситуації.

– На щастя, ні! – дуже емоційно замахав руками Чон’юнь.

Обличчя юнака почало червоніти через напруження, що негативно позначилося на його енергетиці Ян. Напівтемрява кімнати не дозволила Шеньхе помітити цю деталь, тому вона продовжила “допит”, який хотіла спочатку подати під соусом дбайливої розмови, але в результаті вийшло якось дивно та негативно, хоча вона не мала того на меті.

– Оу, але чому? – Шеньхе пильно подивилася на племінника.

– Ти питаєш, чому наші стосунки все ще цілі? – з нотками обурення в голосі перепитав Чон’юнь.

Він почув розчарування і навіть певну претензію в голосі тітки, тому його власному здивуванню і невдоволенню не було меж. Утім, він чудово розумів бажання родички захистити його, а ще усвідомлював, що їй дуже важко осягнути щось у взаєминах, не маючи нагоди відчувати все це на власному досвіді.

– Ні, я хочу зрозуміти, чому “на щастя”? – чітко запитала Шеньхе.

Чон’юнь задумливо глянув у порожнечу. Йому щиро сподобалося, що дівчина намагалася зрозуміти. А це багато що означало! Ті, хто не намагається усвідомити, ніколи не зможуть стати частиною взаємин: чи то дружніх, чи то любовних.

– Ну, тоді це відповідь і на те питання, яке мав на увазі я. Тітко, дякую, що дбаєте про мій добробут. Я справді радий. Справді! Ось тільки… Іноді потрібно запитати саму людину, що зробить її щасливою. Розумієте? – Чон’юнь усміхнувся, намагаючись дбайливо донести найголовнішу думку і взагалі сутність подій.

Шеньхе якось помітно спохмуріла і напружилась: на її лиці з’явилася тінь роздумів. Втім, незабаром риси обличчя помітно розгладилися. Очі буквально засяяли, ніби дівчина змогла перейнятися цією ідеєю по-справжньому. Здається, тези племінника сприятливо вплинули на її розуміння ситуації.

– М… Мабуть, – коротко сказала вона, хоча в цій ствердній відповіді було більше правди та розуміння, ніж у її часом довгих промовах.

– Так, це справді важко збагнути. Ви тільки вчитеся взаємодіяти із суспільством. І так, починаєте потихеньку робити успіхи. Я поважаю Вашу незмірну працю та неймовірне прагнення, яке явно викликане не емоціями, адже вони пригнічені. Ваша історія… Ох… Просто жахлива. Мені так шкода. Але все-таки… Я не хочу, щоб хтось вирішував за мене, що справді принесе мені ту невимовну радість, яку так усі бажають відчути хоча б раз у житті, – Чон’юнь випростався, гордо заявивши про свою позицію.

Він не збирався ховатися чи відступати. Тим часом варто розбирати ситуацію з різних позицій, використовуючи спосіб і похвали, і виставлення майбутніх цілей. До певної міри це можна було вважати вимогами, які будувалися на твердих позиціях життя. Переконання Чон’юнь щодо Сінцьов уже давно стали непохитними.

– Я зрозуміла помилку. Мені треба виправити це непорозуміння, – Шеньхе активно закивала, погоджуючись із усім.

– Ні-ні, зачекайте! Це “непорозуміння”, як Ви назвали наші майже зруйновані стосунки з моїм найкращим другом, – це моє життя! І ми… Ми з ним змогли поговорити відверто. Ймовірно, штучно створений конфлікт таки розворушив осине гніздо проблем, але завдяки цьому неймовірному болю ми змогли виговоритися один одному. Тож, певною мірою, Ви все-таки впоралися зі своїм завданням. Правда, Вашою метою було зробити мене щасливим шляхом роз’єднання з Сінцьов, але це була помилкова стратегія, адже спокій мені приносить саме його присутність у моєму житті, – у голосі Чон’юнь мука грала усіма барвами, але водночас якась смиренність змушувала голос менше тремтіти.

Шеньхе насупилась і дуже владно поцікавилася:

– Тобто… Тебе не кривдять його витівки? Чи не завдають біль? Дискомфорт? Хіба він не знущається?

Чон’юнь важко зітхнув, чудово розуміючи, що це вже в минулому. Цю тему вони встигли детально обговорити з Сінцьов, тож уже не було потреби знову піднімати це питання. Іноді для початку нового життя варто залишити відчай у минулому. Ні, звичайно, забувати не можна, але й вічно до того вертатись – не вихід. Варто правильно розставляти пріоритети та пробачати, залишаючи надію на щасливе майбутнє. Кожен із них був у чомусь не правий, але це не скасовує того факту, що вони кохають один одного.

– Все дуже складно, але ми справді обговорили всі нюанси, – Чон’юнь слабко посміхнувся, намагаючись заспокоїти і себе, і тітку.

– Однак чому ти все ще засмучений, якщо становище мало поліпшитися після розмови? – Шеньхе нетерпляче цикнула, все ще сподіваючись остаточно розібратися в ситуації.

Втім, іноді турбота буває токсичною. Проблеми у відносинах найчастіше варто вирішувати саме тим, кого вони торкнулися. Треті особи можуть стати лише черговою перешкодою. Посередництво тут недоречне, як це буває у міжнародних відносинах. Тут проблеми іншого штибу, пов’язані більше з емоціями.

– Ох… Сінцьов сказав, що йому знову потрібен… Час. І я готовий йому надати такий необхідний ресурс, який дорожчий за будь-яке море у світі, – Чон’юнь злегка розгублено заморгав, намагаючись позбутися марення.

Шеньхе розгублено зітхнула, таки вирішивши, що діалог на цьому закінчено. Здається, багато речей відкрилися їй з нового боку. Або ж… Вона дозволила їм показати себе іншими? Теж цілком можливо. Іноді варто ризикнути розслабитися і пропливти за течією хоч якісь сотні метрів, щоб набратися сил і просто поглянути з інакшої преспективи.

Дівчина змогла заглибитися у почуття цих двох хоч трохи. Це явний та незаперечний прогрес. Такий початок дасть шанс на щасливе майбутнє не лише хлопцям, а й самій Шеньхе.

– Звучить розважливо, хоч я мало на цьому розуміюсь, – тітка м’яко торкнулася голови Чон’юнь, розкуйовдивши волосся.

Хлопець із вдячністю посміхнувся, нарешті відчувши віддачу. Здається, його праця не була даремна: “лекції” мали ефект.

– Я впораюся, – впевнено промовив екзорцист.

– Мені здається, що в цій ситуації третя сторона все-таки теж має щось зробити. Це має бути не конкретне рішення для конфлікту, а якась поверхнева участь, – обережно припустила дівчина, намагаючись таки вивести закінчення розмови у потрібне русло.

Чон’юнь дуже скептично сприйняв таке припущення, але був радий виявленій ініціативі в бік примирення та визнання своїх помилок.

– Ви натякаєте, що просто зобов’язані вибачитись перед Сінцьов? Повірте, він не такий, яким міг здатися Вам на перший погляд. Прошу, будьте обережні у висловлюваннях. Я… Я не хочу, щоб ви поранили одне одного. Будь ласка. Ніхто з вас більше не повинен страждати, – Чон’юнь чарівливо посміхнувся.

Ця сонячна посмішка вразила Шеньхе, змушуючи її повністю погодитися з племінником. Вона не втрималася і просто міцно обійняла хлопця. Вперше у своєму житті вона відчула таке різке бажання отримати тактильний контакт із кимось.

– Я зрозуміла. Вибач, Чон’юнь. Я все виправлю, – щиро пообіцяла дівчина.

 

***

 

Набридливий стукіт у двері навряд чи міг змусити Сінцьов піднятися з ліжка. Як прикро, що деякі гості не вміють іти після тиші у відповідь. Мабуть, відсутність відгуку для них зовсім не означає, що людини немає вдома. Хоча адекватні особи відразу зрозуміли б, що господар цього приміщення просто не хоче нікого бачити.

Незважаючи на ці роздуми, Сінцьов чудово тямив, що Шеньхе прийшла розгладити всі шорсткості у їхніх взаєминах. Якщо її вже «впустили» в будинок, то вона ні перед чим не зупиниться.

– Сінцьов, я прийшла попросити … Гм… Щиро попросити пробачення, – гордо заявила дівчина.

– Я не хочу нікого бачити, але я почув Вас. Якщо це все, то можете йти, – крикнув Сінцьов, закочуючи очі.

– М, ні, – спокійно промовила тітка Чон’юнь.

Шеньхе буквально випадково виламала хисткі двері, не розрахувавши силу. Вона трохи здивовано подивилася на нещасний шматок дерева, вирішивши обережно поставити його назад, ніби нічого не сталося. Однак неповороткі двері з гуркотом упали на підлогу, тож дівчина знову потяглася піднімати їх.

– О Архонти! Шановна, дайте цьому шматку дерева спокій! Кажіть, що хотіли, якщо до того двері чомусь Вам заважали висловити все це вголос, – пробуркотів хлопець.

– Погана чутність, – Шеньхе стенула плечима без особливого сорому.

– Виключено. Хіба що жахливі манери, – невдоволено кинув Сінцьов, відвернувшись.

– Підтверджую, – дівчина навіть не збиралася сперечатися, вирішивши, що цього разу вона залагодить все без зайвих образ та рукоприкладства.

Втім, настирливі дотики ніхто не скасовував. Саме тому вона владно повернула обличчя Сінцьов до себе, дуже зухвало взявши його за підборіддя. Хлопець здавався надто витонченим і наче прозорим на перший погляд, проте таке враження було частково оманливим. Навіть зараз у його червоних від минулих сліз очах горів вогонь битви, а ще – бажання вижити та перемогти. Цей малий був куди сильніший і винахідливіший, ніж вона могла подумати. Можливо, Сінцьов теж постійно та своєрідно захищав Чон’юнь, як це намагалася робити сама Шеньхе. Так, їй теж не завжди вдавалося з першого разу, але вона справді старалася.

І саме тому вона прийшла вибачитися, дивлячись у ці перелякані очі, які, незважаючи на злість, відчуження та страх, все-таки були сповнені рішучості та готовності до битви у будь-яку мить. Цей хлопчик сильний духом, але такі часом ламаються без належної підтримки. Можливо, вони з Чон’юнь, як Інь та Ян.

– Пробач, я справді перейшла межу минулого разу. Я не маю права втручатися у чиїсь стосунки, якщо мене не просять. Просто… Можливо, Чон’юнь – мій єдиний родич. І він уже став мені дуже дорогий. Я не хочу, щоб він страждав, – Шеньхе вклала весь свій жаль у ці слова, приховано мріючи отримати відгук у серці Сінцьов.

Хлопець гмукнув, хоча його погляд ніби пом’якшав. Напевно, він чекав цих слів від людини, яка справді покаялася. Але чи були йому по-справжньому потрібні ці слова вибачення? Сінцьов пожирало почуття провини, тому він і сам хотів отримати спокуту. Тож важка ситуація. Його душа мріяла про прощення, тому й він хотів навчитися прощати.

– Шляхетні помисли, ось тільки їхня реалізація порядком страждає, – Сінцьов дружньо посміхнувся.

– Раніше я б за такі слова вже приклала кілька разів свого співрозмовника об стіну головою, але зараз я згодна, – цілком серйозно прокоментувала дівчина.

Сінцьов ледь помітно здригнувся, вирішивши наступного разу стежити за своїми словами. Однак навряд чи такі погрози змусять його відповідати з менш уїдливо або дозволять знизити градус сарказму. Такі прийоми захищали хлопця від загрози. Безглуздо, зате зі смаком. Промовчати він просто не міг.

– Які ж у тебе радикальні методи. Де твоя… – почав був Сінцьов, але його безсовісно перебили, не давши домовити.

– Жіночність? – різко перепитала Шеньхе, агресивно зсунувши брови до перенісся.

– Що? Оу, ні. Ненавиджу всі ці поняття жіночності та мужності. Я хотів сказати “людська солідарність”, – хлопець махнув рукою, абсолютно не передбачаючи нічого іншого.

– Мені здається, цей вислів тут не особливо доречний, – Шеньхе відразу трохи розслабилася, бо звикла до таких зауважень.

Хлопець не знайшов сил, щоб сперечатися:

– Ймовірно.

І Сінцьов, і Шеньхе замовкли, стомлені такою важкою розмовою. Кожен із них намагався не зірватися, а навчитися ладнати між собою не лише заради Чон’юнь, а й заради їхнього власного майбутнього теж. Зайві сварки навряд чи принесуть їм омріяний спокій.

Сінцьов було важко приховувати свій страх, тому він тремтів. Шеньхе його справді лякала. Він уже подумки уявив, як вона розмаже його бідну гарну голову об стіну. Це була друга причина (чи все-таки перша?), чому він не хотів з нею так яро сперечатися. Є маленький шанс, що в швидкості він перевершить дівчину, але не в силі. Його тендітне тіло зламається, наче порцелянова лялька.

 

Зоровий контакт із Шеньхе тривав точно десять хвилин: ніхто з них не наважувався продовжити діалог. Втім, дівчина явно бачила страх хлопця, тож вирішила першою виявити ініціативу та якось згладити кути. Це не було на неї схоже, але сімейні зв’язки часто змушують відкривати свої приховані сторони.

Вона акуратно відпустила підборіддя, переміщуючи руку на плече Сінцьов. Направду, шия хлопця вже затерпла від незмінного пороження, тож він був дуже радий. Звільнення подарувало якусь легкість, хоча тяжкість на плечі знову змусила напружитися.

Шеньхе почала якось підозріло гладити його ні в чому не винну руку. Хлопець уже продумував план втечі, вирішуючи, за скільки секунд він зможе врятувати своє життя від неминучої смерті. Однак дівчина не робила нічого надзвичайного. Здається, вона намагалася своєрідним чином заспокоїти молодого пана торгової гільдії Фейюнь.

– Знаєш, у мене з’явилася ідея! – Шеньхе розпливлася в посмішці.

Ця емоція видалася найбільш зловісною для Сінцьов. Порушена ідеєю тиша не віщувала нічого доброго. Навряд чи задум занадто стурбованої і тривожної тітки може врятувати ситуацію. Минула спроба виявити ініціативу у вирішенні чужого конфлікту призвела до страждань усіх сторін.

– Я-яка?! – його голос зрадливо здригнувся, видаючи його страх із тельбухами.

– Та не хвилюйся ти так. Ідея чудова. За моїми мірками, – Шеньхе, на скромну думку Сінцьов, зловісно облизнулася, змушуючи душу хлопця піти в п’яти.

– За Вашими мірками? О-у-у, тоді це не призведе ні до чого гарного… – жалібно протягнув Сінцьов, розуміючи, що йому вже прийшов “кінець”, коли ця жвава тітка Чон’юнь встигла зайти до кімнати, ненароком виламавши двері одним незграбним поштовхом.

Дівчина помітила кінчик червоної стрічки, що стирчав з-під зачинених дверей шафи. Вона швидко підскочила з ліжка, відчиняючи дверцята. Стрічка була “захоплена”, а потім її око впало на Сінцьов.

Ох, здається, він не був готовий до таких виправних ігор!

Хлопець моментально активував Візія, хоча в маленькій кімнаті було важко розвернутися для широкого прийому з чудовим стилем Ґухва.

Шеньхе задоволено свиснула, побачивши всю витонченість воїна в польоті. Хоча цей захват виявився лише швидкоплинною емоцією, адже вона одразу застосувала стрічку, буквально загортаючи Сінцьов. Він легко міг розрізати її своїм клинком або водяними мечами, проте міцно прив’язані до тіла руки стали перешкодою до здійснення цього нехитрого плану.

– Ну і? Навіщо це? Продовжити мене мучити? – Сінцьов невдоволено цикнув, вирішивши, що супротив марний.

Може, ця дамочка хоч колись прислухається до голосу розуму? Так добре йшло. І ось знову! Ну що їй ото свербить, га?!

– Я просто хочу, щоб ти став подарунком для Чон’юнь. Я зав’яжу гарний бант. І принесу тебе. Згоден? – безапеляційно заявила вона, не бачачи в цьому жодної проблеми або порушення особистих кордонів.

– Ну, знаєте, Ви спочатку могли спитати дозволу на таку безсоромну процедуру! Взагалі-то… У… – Сінцьов не домовив те заповітне словосполучення “у людських колах”.

Так, він був обурений, а також наляканий, але… Але він просто не міг знову розпочати конфлікт. Здається, проблеми були трохи залагоджені, хоча й дивним чином. Шеньхе вже не виглядала вороже, а скоріше, була просто натхненна своєю шаленою ідеєю.

Сінцьов просто не міг знову робити їй боляче, натякаючи, що вона відрізняється від людей. Це низько і підло.

Тоді доведеться змиритись зі своєю долею подарунка? Хах, нехай так.

– Так-так, я все зрозуміла. Але це… Ем… Жарт? Ну. Як ти жартуєш над Чон’юнь? Йому теж неприємно. Правильно? Напевно, не всі жарти доречні, – дівчина вимовила це без жодних емоцій, проте юнак готовий був заприсягнутися, що вона знущається з нього.

Усмішку можна було просто відчути, навіть не побачивши її на обличчі опонента. Спокійний голос дівчини лише більше роздратував Сінцьов, але у відповідь він розсміявся:

– Ха-ха-ха, то це своєрідна помста? Хоча… Якщо всі мої кінцівки будуть на місці, то чому ні? Головне, щоб подарунок був не вроздріб.

Шеньхе якось замовкла, ніби вирішила трохи помізкувати над такою привабливою пропозицією. Сінцьов подумки вже встиг кілька разів проклясти себе за довгий язик, а ще мріяв тріснути себе по лобі. Ну навіщо він подає ідеї? Такі особи, позбавлені емпатії, можуть мати конкретні проблеми з розумінням жартів.

Якщо Шеньхе готова вирішувати конфлікти, приклавши когось головою об стіну, то що тут говорити про добробут її улюбленого племінника? Існує мотив та кінцева мета. Якщо мотив у неї благородний – щасливе життя Чон’юнь, то ціль вона бачила постійно помилково – порятунок екзорциста від Сінцьов. Мету якраз треба було залишити таку ж! А ось цей момент з “поганим другом” – це та сама кульгава реалізація. Загалом, дурість та повна відсутність розуміння ситуації.

– Я не планувала розчленування. Цілий ти куди корисніший, – якомога веселіше додала Шеньхе, спостерігаючи за складними розумовими процесами Сінцьов, які відбивалися похмурою тінню на його обличчі.

– Це дуже мило з твого боку. Гаразд, зав’язуй свій бант і неси мене на зустріч із Чон’юнь. Тільки дивися, щоб він знову не подумав, що ти знущаєшся з мене, – Сінцьов продовжив іронічно жартувати, намагаючись абстрагуватися від того, що відбувається, хоча до того встиг вирішити, що жарти не привели ні до чого доброго.

– Якщо ти не скаржитимешся, то цього не станеться, – миролюбно пообіцяла Шеньхе.

Хлопець округлив очі від подиву, не втримавшись від обуреного зауваження крізь нервовий смішок.

– Гм, це я ще тут винен?

– Здається, мені доведеться зав’язати два банти. Або навіть три, щоби не втік! – очі дівчини дивно заблищали.

– Щ… – домовити Сінцьов не дав масивний бант на обличчі, який Шеньхе блискавично зав’язала.

Ще один красувався на талії, а останній був у районі колін. Загалом конструкція досить стійка, тож Шеньхе легко підхопила хлопця, наче наречену, вирушаючи на вихід. Подарунок поспішав у дорогу!

 

***

 

Шеньхе знову майже з ноги влетіла до дому до Чон’юнь, а потім тихо промовила:

– Тук-тук, чи можна увійти?

– Е-е-ем… Ну, здається, вже пізно питати, тож… Мабуть, так. І, стоп, це… Сінцьов? – бідний Чон’юнь зовсім розгубився, починаючи ковтати слова і судомно заїкатися, не очікуючи, що в його кімнату так можуть вдертися.

Втім, до того тітонька так само порушила спокій Сінцьов, тож ця шкідлива звичка явно почала ставати буденністю.

Шеньхе не поспішала щось пояснювати, вирішивши не витрачати час на зайві слова, тому дуже розслаблено кинула:

– Я залишу вас.

Дівчина обережно посадила гостя на ліжко свого племінника, хитро підморгнувши. Де вона дізналася про такий жест? Серйозно? Так, здається, Шеньхе навчалася швидше, ніж можна було собі уявити. Вона чудово зрозуміла, ЩО саме відбувалося весь цей час між цими двома, тож можна вважати її прогрес у навчанні людським емоціям просто колосальним.

 

Чон’юнь відразу ж м’яко накрив долонею щоку хлопця, заспокійливо погладжуючи, а друга рука почала розв’язувати бант, який не давав бранцю ні з ким сперечатися.

Залишившись наодинці, Сінцьов теж зважився подати голос, коли рота звільнили:

– Ми, до речі, дуже мило поговорили.

– Ох, і саме тому вона принесла тебе зв’язаного стрічкою, га? Чи не сильно болить? Бідолашні зап’ястя… Зовсім затерпли, га? І шкіра почервоніла місцями. Передавило зовсім… – голос Чон’юнь стурбовано тремтів.

Хлопець відразу потягнувся до рук Сінцьов, поверхово торкаючись ніжної шкіри трохи вище за стрічку. Дуже помітне почервоніння викликало жалість, тому хотілося якнайшвидше позбавити бранця від його пут.

Однак сам Сінцьов чомусь не особливо поспішав бути звільненим. За його дивною усмішкою можна було зрозуміти, що тут явно ховається щось більше.

– Ні-ні, все гаразд. Мені подобається, – Сінцьов хитро посміхнувся, явно натякаючи на непристойність.

– Що? – наївно перепитав Чон’юнь.

– Що? – на той самий лад повторив Сінцьов.

 

Чон’юнь одразу відчув, що щоки почали нестерпно горіти від таких одкровень. Втім, було видно, що Сінцьов подобається таке становище явно не тільки через “ігрища”, а це добряче засмутило екзорциста і охолодило запал. Здається, юнак досі не змирився з думкою, що був просто жахливою людиною, тому зараз таким чином карав себе фізичним болем.

Чон’юнь акуратно доторкнувся до зап’ястя знову, маючи намір цього разу позбутися стрічок. Злегка послабивши їхню хватку, хлопець вивчаюче подивився на зв’язаного друга. Стало ясно, що найкраще рішення – спочатку розв’язати інші банти, тому що з першим було давно покінчено. Чон’юнь спрямував усі свої зусилля на талію.

– І все ж, чому тітонька прийшла до тебе? – начебто між іншим запитав хлопець, продовжуючи “операцію з порятунку”.

– Кгм, – почувся нервовий збентежений кашель, – ну це ж із твоєї подачі вона прийшла вибачитися?

– Мабуть, так. Але ти не подумай! Вона справді багато чого пережила, а зараз дуже намагається влитися до спільноти. Шеньхе справді хороша. Але така поведінка не може бути нормою. Мені шкода, що вона зв’язала тебе, – з провиною у голосі прошепотів Чон’юнь, намагаючись одночасно і виправдати родичку, і пожаліти Сінцьов.

Юнак блаженно прикрив очі, отримуючи справжнє задоволення, коли сильні руки друга обвили його талію, намагаючись позбутися надокучливої стрічки. Хлопець буквально божеволів, слухаючи дзвінкий голос екзорциста десь у районі власних ребер. Такий холодний хлопець, а подих обпалює навіть крізь одяг.

Сінцьов навіть мимоволі затримав дихання, боячись завадити товаришеві. Хотілося зупинити цю мить, щоб побути з ним трохи довше. Хлопець завжди знаходив нові і нові справи, частково (чи повністю) вигадуючи історії, щоб привернути увагу Чон’юнь і вирушити з ним на чергову пригоду. Так безглуздо було намагатися втримати його біля себе брехнею.

Це низько і огидно. Сінцьов варто було стати краще, щоб Чон’юнь хотів бути поруч із ним заради нього самого.

А хіба це було не так? Той факт, що Сінцьов вважав себе негідним, ніяк не міг перекреслити судження самого Чон’юнь, які були цілком інакшими. Все-таки добре, що вони змогли поспілкуватися та обговорити ці душевні муки.

 

Рани, які довгий час не лікуються, можуть почати гнити, немов найжахливіше покарання у вигляді хвороби не тіла, а душі.

 

– Та я помітив. Вона молодець. Намагається, – трохи згодом відповів Сінцьов, переводячи подих.

– Сінцьов, мені дуже шкода, що так сталося, – знову повторив Чон’юнь, згадуючи болючі сльози найдорожчої людини.

Екзорцист дбайливо розмотав “ланцюги” на тілі друга, тим самим отримавши доступ до його рук. Вони також опинилися на волі. Сінцьов трохи розгублено облизнувся, відчуваючи, що загубився в цих дотиках.

– Не бери до голови. Мої проблеми були і до того, а вона просто зачепила край рани. Цьому емоційному сплеску все одно належало колись статися, – відмахнувся Сінцьов, розминаючи м’язи , які затекли.

– А як ти тепер почуваєшся? – схвильовано запитав Чон’юнь, явно маючи на увазі не стан після зв’язування, а глибші почуття.

Це питання змусило Сінцьов помітно стрепенутися і напружитися, тому екзорцист одразу почав ніжно гладити коліна хлопця, щоб заспокоїти його. Його рука м’яко ковзнула на литки, викликаючи легкий напад лоскоту.

Напружені сталеві м’язи трохи розслабилися, а сам Сінцьов зважився знову розпочати досить довгий діалог, якщо вже мова знову зайшла про це:

– Вибач, що мені знову знадобився час, щоб відійти. Але мені так було легше зібрати свої думки докупи. Однак це зайняло більше часу, ніж я гадав. І ти знову втратив зі мною контакт. І навіть зараз ти турбуєшся про мене, а не про себе… Знаєш, навіть тоді, коли я був на межі, мені почало здаватися, що мої сльози – це маніпуляція. Втім, якби це було справді так, то я не намагався б ховатися і не показувати емоцій стільки часу. Замикався б у собі, аби не турбувати тебе. Але… Що з цього вийшло? Я тільки змусив тебе ще більше страждати. Чому ти зараз переживаєш за мене, хоч жертвою був саме ти, а не я? Мені дуже соромно, що я ніби виставив себе мучеником. Це так бридко. Я хотів вибачитися і врятувати тебе від самого себе, але в результаті тобі знову доводиться нянькатися зі мною і терпіти мої міркування та саморефлексії. Це не правильно. Я не хочу, щоби так було.

– Я все розумію, не варто перейматися. Сінцьов, ти добрячий молодець, бо зміг все це проаналізувати. Але я зараз думаю і про себе також. Можливо, менше, ніж про тебе, але все ж таки. Я повинен пообіцяти тобі, що наше кохання не будуватиметься на жертвах. Воно має стояти на фундаменті довіри та розуміння, а не якихось втрат та страждань. Дякую тобі, що так турбуєшся. Твої почуття і тим більше сльози – справжні. Не варто їх знецінювати та знову приховувати за сімома замками. До чого це призвело? До краю. Я не хочу, щоб хтось із нас зник у небутті, – Чон’юнь просто мріяв донести ці думки до найвіддаленіших куточків розуму друга.

Сінцьов був вражений до глибини душі, відчувши, що ось-ось і може розплакатися через усе сказане. Серце шалено билося від надлишку почуттів. Це було так важливо для нього. Здорові стосунки – найкращі ліки від власних душевних травм.

– Дякую, Чон’юнь. І ти маєш рацію, бо твоя тітка дуже старається. І ми також обов’язково будемо намагатися! Справді, – Сінцьов кивнув, натхненний такою душевною промовою.

– Звичайно, – екзорцист теж активно закивав головою у відповідь.

– О Архонти, чому ти такий чудовий? Любий! Неймовірно красивий. Добрий… Дбайливий… Такий ніжний, ніби я – найтендітніша істота у світі. Чон’юнь, я дуже люблю тебе. Дякую. Я… Я просто потопаю у твоєму коханні. Напевно, єдина смерть, на яку я готовий, – це захлинутися в цих почуттях, – голос Сінцьов тремтів, але він не міг припинити шепотіти дурниці, які все одно залишалися надто милими.

– Ну що ти таке кажеш! Я не дозволю тобі захлинутися. Хоча я згоден подарувати кохання з лишком, але пообіцяй мені, що ми разом триматимемося на плаву! – екзорцист завзято засміявся, чудово розуміючи, що Сінцьов нахапався всіх цих пишномовних висловів зі своїх любовних романів.

– Обіцяю! Ти світиш мені, немов найяскравіше сонце, – мрійливо промовив юнак, а потім зніяковіло додав: – Ох, цікаво, наскільки всі ці компліменти нудотно звучать?

– Хочу сказати, що рівень солодкості нашої розмови підвищений до максимуму, але це не скасовує того факту, що ти ще більш солоденький, – Чон’юнь не втримався від такої самої романтичної маячні.

Здається, читання книг вголос разом не залишило його розум без змін, тому екзорцист теж почав так висловлюватися. Це смішило і бентежило, але наодинці цілком можна було бавитися таким чином. А от на людях, всерйоз, він ніколи б не дозволив собі таке сказати: згорів би з сорому. Це потужніше за будь-яку страву із захмарним перчиком!

– Я не можу, який ти чарівний. Я теж би так і з’їв тебе! – Сінцьов пирснув зі сміху, розуміючи, що атмосфера змінилася до неможливого.

Вміє ж Чон’юнь розвіяти будь-які страхи і негаразди одною лише теплою фразою!

Сам екзорцист владно навис згори, поваливши Сінцьов на ліжко. Він опустився нижче, знову притулившись до його ніг. Йому подобалося покривати поцілунками м’яку шкіру, вдихаючи її приємний аромат свіжості, ніби саме море поцілувало хлопця. Однак Чон’юнь не готовий ділити цей скарб навіть з природною стихією. Жодному морю не дозволено забрати цю коштовність на саме дно.

Хлопцю подобалося мучити друга очікуванням, тому він грайливо цілував тканину стрічки на колінах, іноді спеціально промахуючись, щоб накривати шкіру гарячими вустами. Зняти цей елемент зубами здалося спочатку чудовою ідеєю, проте згодом стало зрозуміло, що це зробити не так просто. Довелося розв’язувати бант трохи шорсткими пальцями, звільняючи бранця остаточно.

Тепер “подаруночок” був у повному розпорядженні Чон’юнь. Сам же Сінцьов теж не хотів гаяти часу, тому спритно обхопив хлопця ногами за шию, легко змінюючи їхнє положення і опиняючись зверху, сидячи на грудях. У екзорциста аж дихання перехопило через різку зміну обстановки. Він не очікував, що друг знову почне розважатися, як це частенько бувало.

Хоча зараз, знаючи почуття один одного, хлопці могли чудово побачити зовсім неприкритий сексуальний підтекст таких ігор.

Сінцьов дбайливо змінив їхнє положення, хоча у бою такий жест міг придушити супротивника чи зламати шию. Однак хлопець був обережний. Його руки захопили червоні щоки Чон’юнь, починаючи їх легенько відтягувати, тискати і всіляко мучити, аби розглянути і помацати це обличчя довше.

– А ти такий самий невгамовний, – екзорцист загадково посміхнувся.

Серце Сінцьов пропустило удар після такої вульгарної посмішки. Миленький друг виявився куди більш пустотливим , ніж можна було уявити раніше.

Чон’юнь накрив своїми руки хлопця, намагаючись урятувати свої нещасні щічки. Втім, він надто наївно вважав, що його друг більше не має абсолютно ніякої “зброї”. Звичайно, це була не «важка артилерія», але чудова гнучкість тіла дозволяла виконувати різні вихиляси не тільки на полі битви, а й у ліжку.

Сінцьов м’яко ковзнув нижче, опускаючи таз з району плечей Чон’юня кудись ще нижче у бік грудей та сонячного сплетіння. Подібний рух він повторив кілька разів, починаючи крутитися туди-сюди. Ноги зручно розмістилися по обидва боки, бувши злегка зігнуті в колінах.

Чон’юнь приречено застогнав, розуміючи, що зачеплені вкотре соски не давали йому спокою. Хлопець відпустив руки Сінцьов, вирішивши, що також варто йти в наступ, а не намагатися врятувати свої щоки. Долоні екзорциста вправно провели по тильній стороні стегон, просуваючись пальчиками під шорти. Розставлені з обох боків ноги давали відмінний простір для дій. Сінцьов сам себе загнав у кут, коли вирішив, що переможе у цій сутичці.

Збитий з пантелику хлопець одразу відпустив щоки Чон’юнь, припиняючи ковзати туди-сюди, адже наступний рух лише дозволив би екзорцисту глибше проникнути пальцями під тканину шортів.

Друг вловив це моментне збентеження, вміло ним скориставшись. Тепер їхнє становище знову змінилося, адже Сінцьов виявився спочатку повалений на бік, а потім притиснутий до простирадла сильними руками. Його зап’ястя опинились у полоні, зафіксовані десь над головою. Хлопець гаряче видихнув у обличчя Чон’юнь, невинно сіпнувшись. Спроба увінчалася провалом, адже тепер екзорцист сидів згори. Він обрав найкраще місце для такого нехитрого положення – пах товариша.

– Не боїшся перегрітися? – Сінцьов слабко посміхнувся.

Хоча його голос і звучав трохи глузливо, в ньому таки чулися нотки хвилювання за коханого. Чон’юнь чудово розумів побоювання друга, але не збирався зупинятися. Все тіло дійсно горіло від збудження, але чомусь це не давало дискомфорту. Здавалося, що можлива енергія Інь Сінцьов доповнює і втихомирює запал. Ймовірно, вона просто допомагала регулювати та спрямовувати у правильне русло Ян екзорциста. І ні, саме спрямовувала, а не стримувала. Це ніби допомога та підтримка.

– Все гаразд, Сінцьов. Я правда дуже хочу тебе, – хлопець нахилився ближче до обличчя друга, злегка потершись об його член через одяг.

– Цікаво, наскільки буде доречним, якщо я зараз запропоную тобі зустрічатися? – на видиху прошепотів Сінцьов, втрачаючи голову від такого близького контакту.

– Я скажу, що це так само доречно, як і моя цілком ствердна відповідь, – Чон’юнь присунувся ще ближче до обличчя, накриваючи губи хлопця своїми.

Це був настільки довгоочікуваний поцілунок, що у голові все змішалося від вибуху емоцій. Якісь загубленість та дезорієнтація подарували відчуття плавності та легкості у всьому тілі. Сінцьов подобалося іноді покусувати губи друга, щоб забутися в цьому потоці пристрасті.

Чон’юнь дозволяв товаришеві абсолютно все, почуваючи себе найнеймовірнішим чином щасливим. Стримуватись уже не було сил, тому він опустився трохи нижче, розводячи ноги Сінцьов. Тепер тіло екзорциста зручно вмістилося посередині, і він почав поступальні рухи тазом. Через одяг були дуже дивні відчуття, але це заводило ще більше.

Голова Чон’юнь опинилася десь у районі шиї коханого, тому він не втримався від ніжного покусування шкіри, залишаючи характерні відмітини, про які доведеться подумати пізніше. Кожен укус вінчався вологою доріжкою після неквапливого “шляху” язика.

Сінцьов вже не стримував стогін, дуже часто подаючи голос. Здавалося, що з кожним поштовхом він втрачає цноту, хоча прямого входження і не було. Але, здається, це поняття і справді краще трактувати на емоційному рівні, а не фізичному.

Горбок Чон’юнь, що випирав через одяг, все енергійніше стикався з розпаленим анусом Сінцьов через тканину шорт, коли хлопець трошки піднімав стегна друга вище.

Екзорцист періодично змінював поштовхи на тертя, намагаючись торкнутися більшої площі, тим самим стикаючись з яєчками та членом друга. Тяжке дихання Чон’юнь теж супроводжувалося тихими стогонами, які часто змінювалися на гучніші звуки.

– Можна… Я… Трохи… Теж? – тихо прошепотів Сінцьов, маючи намір побути активнішим для більшого ефекту.

Чон’юнь, погоджуючись, кивнув, трохи здивувавшись, що його друг спитав дозволу. Здається, до того вони без розбору змінювали позиції та пози. Втім, таке прохання лише більше заводило. Ще й після того, як Сінцьов дуже владно поклав Чон’юнь на лопатки, скинувши з себе. Благальний голос був лише відволікаючим маневром. Юнак розплився в хитрій усмішці, залазячи зверху.

Досить активними рухами стегон він почав скакати зверху, змушуючи член Чон’юнь ще більше наливатися кров’ю від збудження. Сінцьов нестримно рухався вгору-вниз, намагаючись дотримуватись єдиного темпу. Втім, незабаром йому сподобалося “проїжджати” членом хлопця вже не піднімаючи тазу. Тут рухи вже були рваними і ще більше зводили обох з розуму.

Сінцьов вирішив трохи подражнити товариша, тому опустився нижче, починаючи використовувати коліно друга для отримання приємних відчуттів. Воно було таким твердим і незграбним, що викликало хвилю задоволення аж до мурашок. Юнак витончено зігнувся, видавши гучний стогін. Ось тільки екзорцист чудово зрозумів, що його друг скоро кінчить, тому просто не міг дозволити, щоб він досягнув фінішу, задовольняючись його коліном!

Чон’юнь наполегливо схопив Сінцьов за талію, знову переміщаючи його на подушки, наче пушинку. Він владно ліг зверху, починаючи тертися всім тілом об тіло партнера. Тепер їхні члени були в тісному контакті, розігріваючись ще більше від тертя тканини.

Гучні зітхання та стогони увінчалися бурхливим оргазмом, який стався майже одночасно. Чон’юнь без сил завалився зверху на Сінцьов, намагаючись прийти до тями. Його друг теж важко дихав, відходячи після яскравого завершення. Втім, їм двом було цього мало, тому хотілося піти на друге коло. Можливо, ця бурхлива ніч триватиме набагато довше, але вже без одягу.

Руки Сінцьов безсоромно рушили вздовж хребта, опускаючись на соковиті сідниці і міцно стискаючи їх своїми тонкими пальцями. Чон’юнь від несподіванки аж видав тихий стогін. Він був такий червоний і скуйовджений, що викликав у Сінцьов зітхання розчулення. Хлопцю було важко стримувати порив обіймати свого коханого до хрускоту кісток.

Втім, він і справді вирішив не обмежувати себе, тому міцно обійняв ногами екзорциста, поцілувавши в маківку. Закудлане волосся смачно пахнуло морозом і свободою. Сінцьов із задоволенням вдихав ці аромати.

– Я так сильно тебе кохаю. Дякую тобі за все, мій дорогий Чон’юнь, – з неймовірною теплотою в голосі прошепотів Сінцьов.

– Я кохаю тебе, Сінцьов. І тобі дякую, що ти поряд. Попереду у нас дуже багато часу, який тепер ми будемо проводити з розумом, чи не так? Говорити про свої почуття – це важливо, – Чон’юнь трохи підвівся, а потім знову вмістився на грудях Сінцьов, слухаючи його прискорене серцебиття.

Було по-домашньому затишно та тепло. У геть юні роки така пристрасть не виникала, але після вісімнадцяти їхнє життя заграло новими барвами. Навіть знайдена тітка, яка намагалась їх роз’єднати, врешті-решт зрозуміла, що це хибий задум.

 

Тепер вони зрозуміли все, що відчували.