Крок

– Ти напівкровка.

Слова ніби розщеплювалися ще до того, як торкнутися свідомості Джісона. Вони сиділи на тротуарі брудного бокового провулку, куди виходили задні двері клубу. Над головами самотньо височів жовтий вуличний ліхтар, вихоплюючи їхні силуети з темряви. Хан оббіг очами освітлений клаптик асфальту перед собою, старанно напружуючи звивини. Мінхо сидів поруч, плечем до плеча, а його тепло остаточно вгамувало тривожне клекотання всередині.

– Ні-ні-ні, ти щось плутаєш, – Джісон тихо розсміявся, потираючи шию, – це неможливо. Я все життя живу як людина, втомлююсь як людина та мої фізичні сили як у людини. Я і є людина.

– Все вірно, окрім останнього, – безсмертний тихенько зітхнув, готуючись пояснювати елементарні речі. – Ти поєднав у собі особливості від обох рас: довголіття та фізичну витривалість.

– Але завжди казали, що такі діти не народжуються, гинучи ще в утробі матері, – інформація важко проникала у запалений мозок Джісона, однак Мінхо проявляв терплячість, якій можна було позаздрити.

– Зазвичай так, але інколи трапляються випадковості.

– Виходить, я випадковість.

– Я не це мав на увазі.

– Звідки ти все знаєш? – Джісон супив брови. Він дивився перед собою і нічого не бачив, посилено намагаючись перетравити нові факти.

– Я шукав інформацію про тебе.

– Навіщо?

– Ти… – Мінхо зважував слова, легенько закусивши нижню губу (пощастило, що Хан на нього не дивився), – справа у твоїх здібностях. Не квапся, я все поясню по порядку. По-перше, твої батьки незадовго до загибелі доклали колосальних зусиль, аби приховати твоє походження, – складалося відчуття, ніби Мінхо колись продумував подібний діалог у своїй голові.

– Я вже сумніваюся, що та авіакатастрофа була випадковістю.

– Скажімо так, їхня тривога була обґрунтована. Напівкровки виявляються випадково й після цього вони переслідуються Першим, оскільки становлять небезпеку системі. Твої батьки зробили все можливе, щоб ніхто не засумнівався, що ти людина. Хоча років десь через десять твоя молодість викликала б багато питань. Але інцидент з ними дійсно випадковість. Принаймні, ми не знайшли жодного протиріччя, поки шукали інформацію про тебе.

– А ми – це?..

– Я і Хьонджін. Лідеру повстанців ми поки що не надавали інформації. Сподіваюся, обійдеться без залучення тебе до наших справ.

– Зачекай. Виходить, моя сестра така сама? Їй щось загрожує?

– Ні, – Мінхо помітив недовірливий погляд, і додав: – вона народжена від іншого чоловіка.

– Їбанутись, – підсумував Джісон. – Цікаво, про що ще я дізнаюсь від сторонніх людей.

Мінхо не відповів. Якийсь час вони мовчали. Тишу між ними порушував людський галас неподалік та приглушена музика, що лунала з клубу.

– По-моєму, кількість питань тільки збільшилась, – приречено вимовив Хан.

– Я вислухаю їх, але не обіцяю, що зможу відповісти на кожне.

– Можна я до тебе ближче сяду? Тут прохолодно.

– Звісно, іди сюди, – безсмертний моментально вирвався з роздумів та притягнув хлопця за плечі ближче до себе. Джісон якусь мить вагався, але все таки поклав голову йому на плече. Мінхо не був проти.

– Я навіть не знаю, з якого боку починати. Що хотів від тебе той хлопець? Він же один з вас?

– Фелікс з управління повстанців. Можливо, пізніше мені доведеться вас познайомити. Він повідомив, що підтвердилась інформація про імовірні штаби шісток Першого. Тільки їх там не було, тому пошуки тривають.

– Розкажи про той вибух, – Джісон озвучив питання раніше, ніж встиг спіймати його на язиці.

Мінхо підібгав губи у тонку нитку і лише через довгу хвилину почав говорити.

– Ми планували набіг на можливий ворожий підрозділ. Нас пішло троє, аби не привертати зайву увагу. Спочатку все виглядало логічно: влаштувати штаб серед жилої будівлі – як голку в соломі сховати. Основною ціллю були переговори з метою залучення до нас новобранців Першого, але готувалися до крайнього випадку, тобто повного знищення місця базування, хоча ми… – Мінхо осікся, – я завжди прагну уникати зайвих жертв. Діяти потрібно було швидко, тому заздалегідь встановили вибухівку; на таймері, як нам тоді здалося, було достатньо часу на обшук чи переговори. Однак все пішло коту під хвіст майже одразу. На нас влаштували засідку – і це були далеко не новобранці. Бійка відняла забагато часу, ми були виснажені, а нападники очікували підкріплення. Хьонджін, чортяка, не знаю як, але вивів їх за собою і добив по одному, коли ми відступали. Вочевидь, ніякого штабу там не було. Час сплив, довелося терміново тікати: залишитися демонтувати вибухівку означало підписати собі смертний вирок. Життя кількох десятків безсмертних, що жили на найближчих поверхах, було розміняно на життя трьох повстанців.

Повисла важка тиша.

– Мені шкода, – тихо вимовив Джісон.

– Не треба. Кожен знав, на що він погоджується, коли приєднувався до організації.

– А давно ти приєднався?

– Від самого початку. Я підштовхнув декого до заснування, але управління взяли на себе інші. З мене поганий лідер, – безсмертний невесело усміхнувся.

– Що тебе спонукало?

– Я знайомий з Крістофером особисто. Колись нам довелося працювати пліч-о-пліч і він мені довіряв. Можливо, дарма. Кріс сам розповів мені про свої плани, а я зробив вибір, – він хмикнув. – Йти проти нього мені не в перше, втім, зараз це вже не важливо, – Мінхо м’яко дав зрозуміти, що цей бік теми обговорювати не варто.

Питання були як та голова гідри: позбавишся одного, а на їхньому місці з’являлося вдвічі більше.

– Розкажи, чому ти шукав мене. Тобто, що за здібності тобі потрібні? – Хан напівлежав на його плечі.

– Ти напівкровка, – тон Мінхо звучав так, ніби він пояснював дитині таблицю множення. Це трохи зачепило самолюбство Джісона.

– Це я вже чув, але все ще нічого не розумію.

– Тобі відомо про зв’язок безсмертних?

– Це якось пов’язано із системою каст? – між темними бровами Хана пролягла глибока складка.

– Абсолютно вірно.

– Що він дає?

– Особисто безсмертним – нічогісінько.

– Е-ем-м… – Джісон повернув до Мінхо обличчя, повністю збитий з пантелику. – Тоді навіщо це все?

– Зараз спробую пояснити. Кожна каста – ніби певна радіо-частота, а всі її учасники – це приймачі сигналу. Тобто одна каста безсмертних, знаходячись на своїй хвилі, певним чином пов’язана між собою.

– Так ви телепати? – очі Джісона кумедно збільшилися. – Ви можете спілкуватись на відстані? А я теж так можу?

– Ні, ми не телепати, – реакція хлопця викликала у Мінхо ледь помітну посмішку. – Вважай, рації вимкнені й зазвичай ввімкнути їх може тільки Перший.

– Так ви все ж можете читати думки один одного чи ні? – недовірливо перепитав Джісон.

– Зв’язок – це дещо складніше, ніж читати думки. Це тривала церемонія, де потрібно ніби відчути один одного, а після чого вже можна буде ввійти до храму.

– Куди ввійти? – Ханові починало здаватися, що це все чийсь складний розіграш, хоча Мінхо був спокійним і зосередженим на тому, про що говорив.

– У кожного безсмертного є свій храм, покій, кімната, зала – всі називають по-різному. За мого часу це було прийнято називати храмом.

Мінхо задумливо пожував щоку перш ніж продовжити.

– Якщо люди існують у 3D світі, то це ніби 4D вимір, чи краще сказати паралельна реальність. Хоча всі ці визначення далекі від точності. Тобто, умовно це щось схоже на приміщення. Воно матеріальне, існує в реальному часі, але у своєму просторі. Храм окремий для кожної особи. Все, що відбувається на фізичному рівні там – відбувається з безсмертним і в цьому вимірі. Хоча є деякі… винятки. Про це пізніше, я хочу, щоб зараз ти зрозумів основну суть, – Мінхо зробив маленьку паузу, Джісон кивком дав зрозуміти, що уточнення можуть почекати, після чого продовжив: – Звідси храм не побачити та не відчути. У цьому випадку зв’язок діє як міст. Існують напівкровки, які можуть майже одразу його створити та ввійти у храм незнайомого безсмертного.

Джісон протер долонею обличчя, трохи здавивши пальцями скроні.

– Припустимо, я зрозумів, що у всіх безсмертних є комірка Гаррі Поттера. До чого тут, блять, я? – він знову закуйовдив волосся п’ятірнею, відчайдушно намагаючись зібрати у голові пазл. Йому досі бракувало деталей.

– Інколи допомогти безсмертному можна тільки у його храмі, але без пропуску Першого це неможливо.

– То він ще й воротар? Оце чуваку з кількістю обов’язків не пощастило, – хихикнув Хан.

– А напівкровки можуть потрапити у храм безсмертного в обхід цього воротаря, – закінчив Мінхо.

– Тобто, ти вже зустрічав напівкровок?

– Я живу досить довго і мав можливість відшукати те, чого не може бути. Фелікс один з тих, хто дуже швидко створює зв’язок і має змогу ввійти в храм.

– Дай вгадаю: він все одно не може тобі допомогти?

– Не може. Проблема у кастовому розділенні: у чужий храм може ввійти безсмертний – чи напівкровка – тільки зі своєї касти. А Фелікс сильно нижче рівнем за мене.

Джісон тяжко зітхнув.

– Окей, дещо зрозуміло. Виходить, я теж так можу? Яким чином це відбувається?

– Треба взаємодіяти один з одним.

– В якому сенсі «взаємодіяти»? – Джісон вигнув брову. – Треба стояти та триматись за ручки, поки рак на горі не свисне?

Мінхо пирснув.

– Ні, я мав на увазі комунікацію. Якщо максимально спростити, то це діє приблизно як дружній зв’язок між людьми. Тобто, якщо учасники відносяться до однієї касти та, щонайважливіше, мають намір створити зв’язок – достатньо лише підтримувати активне спілкування. Неможливо створити зв’язок, якщо один з двох цього не хоче. Далі виникає певний процес, який супроводжується когнітивними та емоційними реакціями безсмертного – або напівкровки – на переживання іншого учасника.

Коли Мінхо закінчив, Джісон відмітив про себе, що той інколи говорив нестерпно замудро та нудно.

– Звучить так, ніби ти цитуєш вікіпедію, – не стримався Хан. – Це типу емпатія?

– Можна й так сказати. Тільки цей зв’язок відчувається порівняно яскравіше. І, оскільки ти не вважаєшся “чистим” безсмертним, на тебе не розповсюджуються обмеження Першого. Ти як привид або вірус у програмі, та можеш як впустити у свій храм, так і ввійти у чужий.

Джісон підвівся на ноги. Він декілька хвилин мовчки міряв кроками клаптик дороги під вуличним ліхтарем, а Мінхо слідкував за ним задумливим поглядом, ніби за гіпнотичним маятником.

– З усього цього виходить, що тобі для чогось потрібна ця моя здібність і ти точно впевнений, що у нас метч за кастами.

– Твій рід з боку батька походить від однієї касти зі мною. Він століттями ретельно ховався й з’ясувати це було досить важко. Я витратив дуже багато часу на пошуки, і… – він знову прикусив щоку, добираючи слова, – врешті-решт, вір чи ні, але я відчуваю, що ти підходиш.

Якщо для безсмертних час плине зовсім інакше, то скільки років витратив Мінхо? Десятки? Століття?

– Блискуче. Отже, можу сказати, що я зрозумів, що ніхуя не зрозумів, – Джісон зупинився точнісінько у центрі кола світла від ліхтаря, який підсвітив зверху його кумедно розтріпане волосся, ніби кульбабку. Вуста Мінхо торкнулася м’яка посмішка.

– Окей, припустимо, з плюсами цього вашого зв’язку ми більш-менш розібралися. Як щодо мінусів, підводних каменів? – все ж Хан не хотів погоджуватись на якусь невідому авантюру з представником іншої раси, не знаючи на що йому очікувати.

– Є дещо. У цього зв’язку є свої, як би сказати, побічні ефекти, – трохи винуватий тон Мінхо змусив Джісона нахмуритись.

– Навряд чи я ще чомусь здивуюся. Що це буде? Я прийматиму сигнали з космосу? Чи роздаватиму 5G у радіусі кілометру?

– Почуття, – тихо видихнув Мінхо.

– Що почуття? – розгублено перепитав хлопець.

– Зв’язок, який підтримують тривалий час, викликає більш глибокі почуття, ніж дружню прив’язаність.

Он воно як. Джісон на кілька довгих секунд застиг з абсолютно нечитаним виразом обличчя. Він дивився перед собою пустим поглядом, чим неабияк напружив Мінхо.

– То я буду слину на тебе пускати? – нарешті, видав він.

– Це не так працює. Ти контролюватимеш себе, як і раніше. Все як зі звичайним коханням між звичайними людьми: можеш боротися, можеш піддатися чи відпустити та плисти за течією. Тобто… – знову пауза, наповнена тягучим напруженням, – чим більше ми будемо разом, тим більше почуттів у тебе виникатиме до мене. Це працює в обидві сторони, – Мінхо більше не дивився на Хана, а той помітив, як скувало йому плечі. – Я не примушуватиму, якщо ти зараз відмовиш. Я розумію, що з’явився у твоєму житті надто неочікувано, ще й з такими дивними проханнями. Я прийму будь-який твій вибір.

Здавалося, що його голос був таким самим, як і раніше: прямим, чесним, чистим, але щось у ньому коротко вкололо Хана за живе. Щось, з чим той боровся та з усіх сил це приховував. Мінхо не давив на жалість, не випрошував допомоги у будь-який спосіб, напроти, він зважав на Джісонову думку.

І Хан знову помітив це відчуття – теплий мед, що повільно розтікався по судинах від самісінького серця. Бурштиновий, густий, п’янкий та пахучий. Це асоціювалося із затишком. Це тепер асоціювалося з Мінхо. Невже побічний ефект вже дає про себе знати?

Мінхо не квапив з відповіддю. Він тихо очікував, свердлячи поглядом шнурівку Ханових черевиків, а Джісон помітив, наскільки скутою стала його постать.

– Гей, старпере, – Хан присів навпочіпки перед Мінхо та зазирнув йому в очі, – якщо я буду проти, ти дізнаєшся про це першим.

– Це означає?..

– Я допоможу.

– Ти ж ще не знаєш, у чому суть необхідної мені допомоги, – безсмертний нахмурився. – Це теж може мати наслідки, можливо, навіть тяжкі. Я не хочу аби ти поступався своїм комфортом попри мою потребу і…

– Мінхо, – Джісон м’яко, але наполегливо перервав його, – я хочу, щоб ти зараз зрозумів, що я здатен прийняти зважене рішення. Допомогти тобі – це мій вибір. Я готовий пожинати наслідки. А ще у мене залишилась купа питань, тому май на увазі, що я не дам тобі спокою, поки ти все мені не розповіси. Але давай ми поговоримо про це пізніше? Ще трохи і у мене в голові щось закипить, – він тихенько засміявся.

Безсмертний замість слів обережно притягнув Джісона до себе у теплі обійми. Мінхо все ще сидів перед ним на бордюрі брудного бокового провулку, а той просто навпочіпки перед ним, і, можливо, фізично це було не надто комфортно, але його теплі руки давали забути про все на світі.

– Дякую, – видихнув Мінхо кудись у шию, викликаючи у Хана нову хвилю мурашви вздовж хребта.

Хлопець прикрив очі та пригорнувся ближче. Міріади питань хаотично спалахували іскрами, ніби шиплячі бенгальські вогні, і швидко згасали один за одним. Важкі думки осідали десь на подкорці свідомості, як мул у потривоженій воді, але попри безладну метушню у голові, у грудній клітині нарешті панував абсолютний штиль. Джісон обов’язково все з’ясує та з усім розбереться, але пізніше. Зараз він хотів якнайдовше розтягнути цей момент затишку у міцних обіймах. Знаходитись отак у руках Мінхо, відчувати жар його тіла крізь тканину сорочок, що були зараз тонким бар’єром між їхніми тілами, ледь-ледь чути ритмічні удари серця – це все здавалося так звично, природньо. Щось всередині солодко занило.

– Джісоне.

– М? – трохи сонно відгукнувся хлопець, пригрівшись у руках Мінхо.

– Ти все ще хочеш покататися?

Джісон аж підскочив на ноги.

– Звісно хочу! – у підведених макіяжем очах спалахнув неприхований дитячий запал. Мінхо піднявся слідом, розминаючи затерплі ноги та, діставши телефон, вже натискав кнопку виклику.

– Каю, ви сьогодні збираєтесь? Мій байк на колесах? Захопи його з собою, я скоро буду, – Лі швидко завершив коротку розмову та знову звернувся до Джісона: – Спочатку заїдемо до мене. Тобі потрібна куртка, інакше наскрізь промерзнеш.

Хлопець не сперечався. Вони повернулись у клуб аби розрахуватись за напої та захватити піджак. Прямуючи до автостоянки, Мінхо накинув його Джісонові на плечі й на здивований погляд пояснив:

– Прохолодно.

– А тобі типу не холодно?

– Я погано відчуваю коливання температур. А ще біль.

– О, таке в одній дорамі про лікаря було, – стрепенувся Джісон. – Це типу вади центральної нервової системи? Хіба таке можливо у безсмертного? У вас… нас такого не буває.

Нова блискавка раптово осяяла ледь заспокоєний мозок: хлопець зрозумів, що за все життя його жодного разу не турбували якісь проблеми зі здоров’ям. Сезонні простуди були із заздрісною регулярністю, похмілля після вечорів у барі також давало про себе знати, але чогось серйозніше ніколи не траплялося. Навіть спину не хапало попри його двадцять вісім.

– Вважай, що я особливий, – знову ухильно відповів Мінхо, коли зупинився біля чорного автомобіля та похлопав себе по кишенях у пошуках брелока.

Джісон нічого не відповів. Між бровами знову провалилася складка: інколи Мінхо ніби душу перед ним вивертав, а потім уникав пояснень простих питань. Це було дивно і Ханові зовсім не хотілося вляпатися у нездорові стосунки. Втім, зараз він також не хотів про це перейматися.

– А кому ти дзвонив? – поцікавився Джісон, всідаючись на пасажирське сидіння, коли Мінхо нарешті розблокував двері та зайняв місце водія.

– Мій хороший знайомий, Кай. Ми разом брали участь у змаганнях, а тепер орендуємо один гараж на двох. Я попросив його час від часу приглядати за моїм мотоциклом.

– А чого ви маєте збиратись?

– Побачиш, – безсмертний загадково посміхнувся. – Гадаю, тобі сподобається.

Джісон картинно надув щоки, не задоволений такою відповіддю. Здавалося, він зовсім забув про свій комплекс у присутності Мінхо. Лі кинув на нього короткий погляд і хмикнув:

– Тобі казали, що ти милий?

Джісон аж задихнувся від несподіванки.

– Я… боже, – його обличчя моментально зарділося. – Як ти це робиш?

– Що саме? – Мінхо більше не відривав зосереджених очей від дороги.

– Змушуєш мене червоніти, ніби я якийсь підліток, – пробурмотів Хан.

– Якщо міряти мірками безсмертних, то ти ним і є, – помітив Мінхо.

– Точно, – якось здавлено видав Джісон. Йому ще треба було звикнутись з тим, що він не людина.

– Я просто говорю, що думаю, – Мінхо повернувся до питання Джісона. – Це легше, ніж здається. Тому і кажу, що ти милий. Ти ще під час першої зустрічі мені сподобався.

– Тобто, навіть якщо я б не виявився напівкровкою, ти все одно продовжив би зі мною спілкуватися? – Хан зацікавлено зазирнув у зосереджене обличчя хлопця за кермом.

– Якщо не враховувати, що твоє походження було причиною нашого знайомства, то, думаю, так. У тобі є щось таке… сповнене енергії, живе, рухливе. Можливо, навіть небезпечне. І що безнадійно тягне до себе.

– Ну точно старпер, – хихикнув Джісон, ховаючи за сміхом водночас задоволення і ніяковість.

– Гей, я тут поетичі зізнання озвучую, а ти, – всупереч награно-ображеному голосу вуста Мінхо торкнулася котяча посмішка.

– Не звик я таке чути, – Джісон беспокійно крутився на сидінні. – І не вмію відповідати на такі слова. Хоча спочатку ти мені не сподобався, зараз поруч із тобою дуже комфортно.

– А чому не сподобався?

– Давно пластинку не міняв, – Джісон знову засміявся, помітивши кумедно підняті від здивування брови Мінхо. – Ти просто не чув себе збоку, коли по колу розповідав мені про котів: кого де взяв, хто з них тобі розірвав штори на кухні, хто любитель пожувати драцену та хто регулярно розсипає наповнювач для лотка.

– Господи, ні, – той приречено застогнав, – це було настільки жахливо?

Дорогою до дому Мінхо вони безкінечно жартували та підколювали один одного: обом було легко, ніби не було за ними ніяких проблем та таємниць. Дуже скоро авто зупинилося у розкішному районі. «Ну, звісно, – відмітив Джісон, – він же колись володів мануфактурою, напевне, досі той ще мажор». Мінхо перед хлопцем галантно притримав двері на вході у комплекс. Першим, що кинулося Джісонові в око, був не відполірований до сліпучого блиску мармур підлоги всієї вхідної групи, і навіть не звисаюча величезна, незграбна, схожа на джазове плаття люстра в самому центрі холу. Першим він помітив десятки крихітних червоних очей камер відеоспостереження: схоже, система безпеки тут була на вищому рівні. Хан відчув себе зайвим у такому пихатому місці, мимоволі вжимаючи голову в плечі. Мінхо одразу ж заспокійливо спіймав його зап’ястя та м’яко потягнув до ліфту.

– Мені теж тут некомфортно, – раптом сказав він. Джісон підняв на нього здивований погляд.

– Тоді чому ти тут живеш?

– Переїхав відносно нещодавно, а швидко перепродати житло такого типу нелегка задача. А все Хьонджін, гад повзучий, – хлопець беззлобно хмикнув, натискаючи кнопку передостаннього поверху.

– І чому я не здивований, – пирснув Хан. – Що цього разу?

– Він слізно вмовляв мене купити тут квартиру, щоб ми жили поруч, а коли я вже підписав контракт, він раптово знайшов більш вигідний варіант та в’їхав у особняковий комплекс на іншому кінці району.

– Я пам’ятаю, як він хвалився, що йому пощастило задешево відхопити якусь наворочену хату. У нас з ним явно відрізняються поняття про комфорт, – помітив Хан. Він загіпнотизовано слідкував, як повз прозорі стіни ліфту пропливає різна комерційна інфраструктура. Хлопець помітив у панорамних вікнах розкішний спа-центр з фітнес-зоною, десь промайнули зелені більярдні столи. Це житло відносилося до зовсім іншого рівня життя, який не дуже приваблював Джісона. На виході з ліфту, там, де у звичайних багатоповерхівках була сходова клітка, тут відкрилася очам кругла секція із зеленою зоною та системою зрощення прямо посеред поверху.

У квартирі хлопців з порогу зустріли три вимогливо нявкаючих кота.

– Сумували за мною, маленькі? – Мінхо присів та почерзі погладив кожного.

Коти діловито обнюхали незнайомця та обтерлися об Джісонові ноги хвостами, залишаючи за собою шерсть на скрипучих вінілових штанинах.

– Їх хтось годує, поки тебе нема? – поцікавився Хан, простягаючи одному з пухнастих долоню, а той обережно ткнувся йому в пальці носом.

– Я придбав автоматичні годівниці, коли став рідко з’являтись вдома. Вони на диво швидко до них звикли.

Квартира була очікувано досить велика й світла. Стягнувши взуття, Мінхо пройшов вглиб і Хан прослідував за ним, опинившись у просторій затишній спальні. Хазяїн житла ввімкнув невелику лампу на тумбочці край ліжка та зупинився біля місткої широкої шафи. Джісон аж ніяк не був готовий побачити, що основна кольорова гамма інтер’єру буде персикового та рожевого кольорів: він очікував на щось стриманих холодних віддтінків. Кімната також не була ідеально вилизаною. На кріслі біля вікна лежало вже знайоме рожеве худі, ліжко недбало закинуте об’ємною ковдрою, а зверху розкидані маленькі пухнасті декоративні подушки того ж персикового кольору. На самому вікні Джісон помітив вимкнену зараз штору-гирлянду, а на підвіконні за нею кілька

горщиків із живими квітами. Хлопець дещо розбирався у видах і впізнав маленьке грошове дерево, колись пишну, але зараз подзьобану котами драцену, та квітучі дрібним абрикосовим цвітом калачики. Із натяком на затишок, кімната все одно здавалася порожньою.

– Сподіваюся, вона не буде тобі вузька, у плечах ти трохи ширше за мене, – Мінхо простягнув йому знайдену у недрах шафи важку чорну шкіряну куртку й дістав собі подібну із червоними та білими вставками. Хан без проблем натягнув її на себе і демонстративно покрутився перед хлопцем.

– Мені пасує? – він лукаво всміхнувся.

– Тобі пасуватиме навіть стара мішковина, чортеня, – хрипко вимовив той, віддзеркаливши його посмішку. Джісон помітив, як коротко юркнув рожевий кінчик язика між його повними губами.

– Чортеня, кажеш? – Хан впився у нього хижим поглядом своїх розкосих темних очей.

Він відчув гостру необхідність підтвердити це визначення. На довгу солодку хвилину хлопці так і застигли за кілька кроків один від одного, дивлячись очі в очі. Атмосфера у кімнаті різко нагрілася на кілька градусів. Джісон повільно, ніби очікував на заборону, наблизився до Мінхо, і, не зустрівши перешкод, піддався пориву. Він обережно торкнувся кісточками пальців самого центру, там, де гулко билося безсмертне серце, грудей Мінхо крізь тонкий червоний шовк. Безкінечні кавові очі у напівтемряві жадібно топили у собі погляд Джісона. Той притиснув усю долоню до гарячого тіла, відчуваючи пришвидшений ритм під чужими ребрами, і провів нею вище, торкаючись оголеної шкіри між розслаблено розстібнутим коміром сорочки. Джісон не помічав, як зірвалося його власне дихання. Він зробив ще один крок до Мінхо. Час ніби перетворився на тягучу важку патоку, оминаючи розчинених у миті хлопців. Вони обидва хотіли перейти межу – і обидва боялися цього.

Момент солодкого томлення разрубав сокирою дзвінок телефона Мінхо. Зоровий контакт розірвався, тріснув тоненькою кригою у порушеній тиші, ніби й не було. Джісон починав ненавидіти ґаджети, відступаючи назад.

– Слухаю, – у голосі хлопця сквозила неприкрита роздратованість. – Добре, дякую, що попередив. Ми скоро будемо.

– Щось сталося? – Джісон вмить напружився. – Це повстанці?

– Ні, все в нормі. Кай сказав, що вони змогли сьогодні отримати доступ до нової локації, це за містом.

Мінхо зробив глибокий вдих, щоб згамувати свою незадоволеність. Хан вже не відчував минулої сміливості, але все ж на пробу торкнувся чужої руки, сподіваючись заспокоїти. Безсмертний посміхнувся, м’яко і вдячно, та знову торкнувся губами його долоні, як тоді, у клубі. Хан вже вкотре зашарівся від цієї невимушеної, нічим не замутненої ніжності.

– Ходімо, на нас чекають, – хлопець потягнув його на вихід, захопивши з собою два чорних захисних шоломи.

У ліфті Джісон помітив, наскільки червоні вуха у Мінхо.