1

Мінхо майже двадцять шість, він доросла самостійна людина. В нього престижна робота в університеті, декілька близьких друзів, чудова підтримуюча сім’я. Він знімає квартиру недалеко від центра міста та ходить до ресторану кожні вихідні. Він щасливий. Начебто.

Він тримає своє тіло у формі, ходить до зали, проте більше не танцює. «Мені більше не цікаво.» «мені не подобається». «я переріс». «це не перспективно». Кожен раз нова відмовка. Проходячи повз танцювальні студії він намагається згадати це відчуття та дати йому назву. Що це було? Свобода? Пристрасть? Натхнення? Та він не знаходить відповіді, лише тупий ниючий біль у коліні. Він більше не плаче. Всі свої сльози він залишив там, на тій лікарняній постелі, на який ридав кожну ніч, посміхаючись в день на слова: «з такою травмою ви зможете повернутися до танців не раніше ніж через рік». Він пройшов реабілітацію, стабільно ходив на масаж та старанно виконував всі вправи, прописані лікарями. Проте він більше не міг танцювати.Він не відчував більше музики, жодна композиція не змушувала його тіло поворухнутися, він наче закам’янів.

Джісон та Банчан не давили на нього, проте вже шостий рік намагалися затягти Мінхо у студію. Дати послухати свої треки з надією, що це допоможе віднайти втрачене. Та він лише посміхається: «викладачу корейської танці не потрібні». Він тікає від розмов, а кожну п’ятницю тижня купляє випивку, дію якої посилює нікотином, сидячи на підлозі кухні на самоті.

Він у порядку. Йому не сумно. Йому ніяк.

Мінхо кутається у своє чорне тепле пальто і думає, що в цьому році набагато холодніше ніж завжди. Або це він за перевіркою домашнього завдання, забув ввімкнути обігрівач і тепер мерзне сильніше ніж потрібно. Він запалює цигарку, але не курить, лише дивиться на те, як дим розтікається по повітрю наче тоненькі нитки вен.

– Якщо так любиш переводити цигарки, то може поділишся? – трохи хриплуватий голос з сусіднього балкону вириває Мінхо з власних думок. Він повільно повертається та дивиться на свого сусіда. – Будь ласка? – хлопець у легкій шкірянці трохи нахиляє голову, намагаючись зробити миленький вираз обличчя.

Мінхо заворожено дивиться у темно-карі очі і намагається розліпити пальці, які замерзли та не ворушаться. Він наче замирає, розглядаючи обличчя напроти, але очі мимоволі опускаються нижче на накачане тіло, на руки, на груди туго обтягнуті шкірянкою. Сусід простягає до нього руку у німому жесті «давай швидше цигарку» і Мінхо бачить як м’язи перекочуються під одягом.

– Ох, вау.. – випалює він і відчуває як червоніє.

– Можна просто Со Чанбін, – його сусід самовдоволено посміхається і трохи підіймає одну брову. – тож що там щодо цигарки?

Мінхо нервує, але простягає пачку та запальничку. Чанбін все ще посміхається та уважно розглядає обличчя навпроти. Ідеально правильні риси обличчя, кошачий розріз очей, йому здається що перед ним не жива людина, а статуя. Лише темні круги під очима та нервове заламування пальців дає зрозуміти, що перед ним звичайний хлопець.

Мінхо викидає цигарку, вибачається і вже хоче зайти до себе у кімнату, та Чанбіну чомусь сумно відпускати його.

– Може скажеш своє ім’я, а, сусіде ?

– Мінхо. Лі Мінхо. – Мінхо ввічливо кланяється та посміхається.

Після цього, Чанбін чомусь завжди виходив курити одночасно з Мінхо. Завжди просив його цигарки і багато розповідав про себе. Мінхо частіше за все лише слухав та відмічав десь у свій голові «Со Чанбін. 24 роки. Музикант. Продюсер. Репер. Невимовно гарячий. Тренажерний зал – другий будинок». До цього додавалися якісь дрібниці, типу «не п’є каву без цукру », «любить смажену курочку» і Мінхо вже думав про те, як приготує йому свою фірмову страву та ніколи не ризикував запросити ні до себе, ні навіть сходити випити кави. Ці п’ятнадцятихвилинні моменти стали для нього наче розрадою. В ці п’ятнадцять хвилин, коли легені наповнюються нікотином, а мозок голосом Чанбіна, Мінхо відпускав себе, не думав ні про що. Чомусь слухати про музику Со йому було набагато простіше, ніж про пісні своїх друзів. Та він відганяв ці думки від себе.

Приблизно у той же час, Джісон почав розповідати про нового хлопця, якого вони запросили до себе у студію.

– Він геніальний продюсер! Тобі сподобаються його пісні, ти тільки прийди. – починає канючити молодший, на що Лі лише посміхається.

– А до лекції ти замість мене підготуєшся?

Джісон, похнюпившись, відповідає, що він знайде чим зайняти його студентів, а Чан лише спостерігає за своїми друзями і намагається зрозуміти, чи змінилося щось у Мінхо чи йому лише здається.

Вони товаришували ще зі школи, хоча всі навчалися у різних класах. Та одного разу Чан побачив як якийсь хлопець танцює у спортзалі школи, танцює так наче це його останній день на землі, танцює без музики, але так натхненно, наче його тіло рухається окремо від усього. Саме так вони познайомилися. Банчан ще пообіцяв тоді писати йому музику, а Мінхо, посміхаючись, казав що буде танцювати ще завзятіше. Джисон прив’язався до них тоді, коли вони на перерві обговорювали черговий трек старшого. Вони настільки швидко знайшли спільну мову з Мінхо, що Чан почав називати їх соулмейтами і навіть вирішив, що вони точно будуть зустрічатися. Проте на останньому році школи Мінхо зламався.

Після травми вони не говорять про танці. Лише іноді про музику, але Мінхо завжди здається відчуженим. Не таким як раніше. Чан боїться почати порівнювати його з тим хлопчаком, якого він знав, боїться знайти ту темряву, яку ховає Лі, боїться віддати їй його, проте мовчить.

Вони виходять покурити, Джісон залишається у кімнаті, кидаючи їм «досить травити себе цією гидотою». Чан спостерігає як Мінхо закурює і каже:

– Ти змінився.

– Це ж очевидно. Ми дорослі люди, Чане. Чого б нам не змінитися? – Лі посміхається якось занадто сумно та відводить очі. – Я більше не мрію про свою студію, я мрію про аспірантуру та..

– Невже? – перебиває старший і роздратовано викидає недопалок у смітник.

Лі виглядає як покинуте кошеня. Попіл з цигарки падає на його пальці і трохи обпалює, та він навіть не кривиться. Він лише повільно підіймає очі на друга та ніяково посміхається, мовляв: «Чого ти, Чане?». Він намагається, щось сказати, проте не знаходить слів. Сил вистачає лише на :

– Так. Все добре.

Чан не розуміє свого друга, проте міцно обіймає його, розуміючи, що якщо розмова продовжиться, він втратить довіру Мінхо. Лі йде від них через десять хвилин, аргументуючи ранню втечу з їхньої зустрічі, необхідністю готуватися до пар. Коліно ниє так само як і через місяць після виписки з лікарні. Мінхо викликає таксі та думає про те, що в нього вдома все ще залишилося те вино, яке студенти подарували на день викладача, а запас цигарок він зробив лише недавно. Горло здавлює неприємне почуття відрази до себе та свого життя. Він просить водія вимкнути музику, бо відчуває, що його нудить від неї. Дорога додому займає не більше двадцяти хвилин та Лі відчуває, ніби вже пройшла вічність. Він тоне. У брехні, у жалості, у відразі, у самотності, у всьому, чому не може дати назву.

Мінхо виходить з таксі, дякує та залишає чайові. Та у будинок не заходить, він замирає на тротуарі, бо біля вхідних дверей стоїть Чанбін та дивиться на нього. Погляд молодшого занепокоєний, темний та важкий. Зазвичай у такий час вони як раз зустрічаються на сусідніх балконах, Мінхо слухає про треки, що пише Чанбін та чомусь не відчуває відрази до себе за це. Це не так як з Чаном та Джісоном. Він не відчуває, що зрадив когось. Бо в них була одна мрія на трьох. Своя танцювальна студія, де Мінхо б ставив хореографію під музику цих двох. Але він не зміг. З Чанбіном було легче. Напевно.

– Ти, що… мене чекав? – голос Лі ламається на останньому слові. На нього навалюється весь тягар останніх років. Неможливість танцювати, вибачити себе та зізнатися, що він до дідька сильно сумує за цим. Що йому страшно починати все заново. Він загубив себе. Він відчуває спочатку свої гарячі сльози на щоках, а потім теплі міцні обійми, в які його заключає Чанбін.

Старший завмирає, проте вже за секунду випускає з рук сумку з зошитами студентів та ще якимось неважливим мотлохом. Він чіпляється за незмінну шкірянку Чанбіна, заривається однією рукою у темні короткі пасма, обіймає міцно за шию та ридає навзрид. Молодший гладить його спину, відчуває як сильно дрижить хлопець, намагається вжати його ще сильніше у себе, щоб заховати від усього, від цього страшного та холодного світу, що давить на Мінхо, ламає його все сильніше та сильніше. Коли ридання трохи стихають, Чанбін пропонує йому зайти до нього та випити чаю. Мінхо лише киває.

Він розуміє, що нікому не давав себе побачити у такому стані, вже сидячи на м’якому невеличкому дивані молодшого, у його домашньому теплому гуді та з великою чашкою ромашкового чаю. Він спостерігає за тим, як ніяково Чанбін намагається швиденько прибрати у квартирі, і всередині розливається досі незвідане тепло, він якого ставало трохи нервово та дуже спокійно одночасно. Коли молодший пропонує замовити піццу «бо до гостей він не готовий», Мінхо погоджується та невпевнено посміхається. Його обличчя трохи опухло від тридцяти хвилинної істерики та Чанбін ловить себе на думці, що це найгарніше, що він бачив у своєму житті. Він думає так само, коли під час вечері Мінхо підсувається трохи ближче, бо він замерз, «а ти, як міні пічка, завжди теплий». Со трохи ображається на слово «міні», починає бурчати, що він не винен, що старший виріс таким та коли чує тихий сміх, він розуміє, що вже попав.

Цілуючи Мінхо, він вдруге розуміє, що попав. А коли відчуває невпевнену, проте щиру відповідь на поцілунок, думає, що більше його не відпустить. Він шуткує про те, що завжди мріяв замутити з викладачем університету, на що отримує легкий удар у плече, і через п’ять секунд тихо стогне, бо Мінхо сідає йому на коліна та стискає їх своїми стегнами. Вони довго цілуються, а потім довго обіймаються лежачи на цьому дивані. Чанбін слухає про захоплення Мінхо танцями, про травму, про його страхи та розуміє чому його сусід завжди виглядав так загублено та самотньо як тільки молодший починав говорити про музику. Та коли Мінхо починає розповідати про своїх друзів, Чана та Джісона, Чанбін завмирає:

– Вони твої друзі?! – Мінхо морщить ніс, бо після нервового напруження голова болить, а молодший різко став дуже голосним.

– Так. А що, ти їх знаєш?

– Я з ними працюю! – очі Чанбіна загоряються, він стає гіперактивним та радіє як дитина, що його друзі – це друзі Лі і навпаки.

Мінхо здивовано дивиться на нього та потім згадує опис нового товариша від Джісона і розуміє, що десь між «офігезно накачаний» та «до біса талановитий репер» він мав впізнати свого сусіда. Він стає трохи похмурішим, бо розуміє, що він втік від друзів, закрився від них та майже перестав слухати, тоді коли вони ділилися своїми досягненнями. Та з важких думок його дістає м’який поцілунок у щоку. Мінхо відчуває як до горлянки підступають важкі сльози та дуже важливі слова. Він намагається їх втримати, але відчуття міцних обіймів, ніжний погляд Чанбіна дістає все, що заховано десь всередині.

– Я хочу танцювати.. – шепоче старший. – Я хочу танцювати. Я хочу… – повторює він як заведений, та сльози заважають. Він починає знову плакати, його голос ламається, його ніби накриває хвиля страху, переживань, його затягує кудись у пітьму. Чанбін підхоплює його, обіймає міцніше та шепоче якусь ніжну безглуздість.

На ранок Лі соромно та ніяково, бо через нього Со довелося незручно спати всю ніч на дивані, обіймаючи старшого. Той лише відмахується та каже, що раз Мінхо йому тепер повинен, він таки поїде з ним до студії Чана та Джісона. Старший намагається придумати якусь причину відмовити, проте міцні руки на талії та гарячі поцілунки не дають мозку гарно працювати, тож він погоджується. А потім розуміє, що треба було погодитися ще кілька років тому, щоб знову побачити ці захопленні обличчя своїх друзів. Звичайно він чує багато зауважень «а ми думали тебе не цікавлять накачані хлопці?», «а як же статус одинака?». Та його друзі враз замовкають, коли бачать як Мінхо реагує на спільний трек Чанбіна та Банчана. Він замирає, навіть не кліпає. Проте його руки наче відмирають, а коліно не так вже ниє. Він відчуває як музика заповнює його вени і давно забуте почуття відмирає, заповнює його всього. Вони сидять кілька годин у студії, Чанбін не зводить очей з Лі, а Мінхо, в свою чергу, відчуває якусь незвичну для нього тривогу.

Через тиждень Мінхо вдруге приходить у студію та закривається у танцювальному залі. Хлопці чують як він матюкається та падає, як іноді шипить від болю, проте не виходить звідти протягом кількох годин. Чанбін говорить «я не бачив його з того моменту вже тиждень», і хлопці розуміють, що Лі знову втік від усіх. Та коли двері різко відчиняються, до них заходить мокрий від танців Мінхо та за руку витягує з кімнати Со, друзі розуміють, що у зал краще не заходити ще кілька годин.

– Куди ми? – невдоволено питає Чанбін та намагається зупинити Лі.

– Просто йди за мною.

– Ти зник на тиждень, а тепер я повинен просто йти?!

Мінхо затягує молодшого до зали, зачиняє двері і відпускає руку. Він відходить до середини зали і дивиться на Чанбіна

– Я хочу станцювати для тебе. – Со замирає від цих слів, образи за відсутність старшого витісняється незрозумілою напругою та очікуванням, від яких нервово поколює руки. Він всідається на підлогу і чекає. Розуміючи, що Лі вмикає його з Чаном трек серце пропускає удар та коли Мінхо починає рухатися, Чанбін розуміє, що він завмирає. Він дивиться на хлопця напроти і не відчуває, що дивиться на людину, що не танцювала більше 6 років. Він бачить як обличчя Лі враз стає серйознішим, як він хмуриться коли робить складні рухи травмованою ногою, як одночасно плавно та різко рухається старший.

Чанбін розуміє, що діє по інерції, коли під кінець танцю, підходить до Мінхо, хапає його за обличчя  та гаряче цілує. Старший відповідає різко, жадібно та нетерпляче. Чіпляється за талію Со, притягуючи ще ближче, залазить руками під одяг, обпалюючи тіло молодшого крижаними руками, визиваючи табун мурашок.

Опинившись у квартирі Мінхо, Чанбін на периферії свого розуму відмічає, що у старшого три кота і наступного разу слід купити їм іграшок, а Лі десерт, бо на столі валяється упаковка з тістечок з сусідньої пекарні. А ще б не заважала вішалка на вході, бо залишати пальто та шкірянку на підлозі – погана ідея. Проте це їх не хвилює. Їх взагалі нічого не хвилює крім один одного у цей момент. Гаряче тіло Чанбіна контрастує з крижаними руками Мінхо і молодший шепоче, що тепер він забов’язаний гріти Лі кожну ніч. Та замість відповіді він чує лише пристрасний та голосний стогін, бо Мінхо не у цьому світі, він десь у іншій галактиці, у галактиці на ім’я Со Чанбін, у його руках, жадібних цілунках та рухах. Молодший цілує потворний шрам на коліні Мінхо і старший хниче,  намагаючись відсторонити Со. Проте не відчуває жалості до себе, він відчуває лише пристрасть та кохання, які Чанбін викарбовує у душі Мінхо.

На ранок Мінхо з дурнуватою посмішкою спостерігає як Чанбін намагається потоваришувати з його котами. Він обробляє перекисом невеликі подряпини на руках Со, бо коти трохи різко відреагували на гостя. А потім ніжно цілує плече молодшого, коли той хазяйнує на кухні Лі. Він все так само дурнувато посміхається, коли снідає трохи підгорівшу яєчню, бо цілуватися і готувати Чанбін ще не навчився. Мінхо розуміє, що більше не зможе собі брехати, коли дивиться на неслухняне волосся молодшого після душу, та заривається у нього пальцями.

– Я хочу танцювати. – він каже це спокійно і нарешті не відчуває, як горло стягує ланцюгом невимовного жалю та страху. Сльози не душать його, а коліно більше не ниє. Він відчуває гарячу долоню на коліні, яка легко стискає його, та ніжний поцілунок у скроню. – Ти будеш дивитися на мене? – він заглядає своїми котячими очима в обличчя Чанбіна і знаходить там лише безмежну ніжність.

– Я вже давно дивлюсь лише на тебе.

Мінхо майже двадцять сім, він доросла самостійна людина. В нього престижна робота в університеті, декілька близьких друзів, чудова підтримуюча сім’я. Він власник танцювальної студії та хореограф. Вечорами він пропадає у студії своїх друзів та ставить танці на їх музику. Він знімає квартиру у центрі міста зі своїм хлопцем та полюбляє домашні побачення з піццею та фільмами. Він щасливий. Це точно.