Вічна мить

Це дивно і частково трагічно… та знаєш, у мене відчуття, що плівка заїла, вона почала пробігати туди-сюди, декілька секунд вічності, назавжди залишивши нас в цьому моменті. А може тільки мене. Я ж не знаю, чим ти дихаєш.

Іноді ти схожий на космос, Діне. Чорний, похмурий і такий всеосяжний, що в тобі можна загубитися і померти. Я роблю це кожен. чортів. раз., коли вдихаю твій запах, коли відчуваю теплоту крові, що циркулює у твоєму тілі, як би це не звучало.

Та мені подобається момент який обрало життя, щоб увічнити. Або його обрав бог, щоб поставити на паузу.

Ти просто сидиш тут. Я підходжу до тебе і сідаю поруч. А ти посміхаєшся… посміхаєшся так, ніби для тебе більше немає нікого в цьому світі. Цілуєш мою шию, я гладжу твоє волосся. Пам’ятаю, що тоді твій запах здавався найріднішим у світі.

Насправді це сталося давно, роки тому, але я назавжди залишився в тому моменті. Знаєш, інакше біль, інакше темрява зжере мене, а цей спогад мене рятує. Завжди. Я відображую картинки у пам’яті настільки часто, що не забув нічого: твої руки тоді були блідими, в них диміла цигарка, а губи на дотик м’якими, хоч і потрісканими. Ти пах попелом і сливами які з’їв на передодні. У твоїх очах відбивалося пізнє сонце, воно от-от мало сісти та показати нам справжній космос.

Я вивчив це досконало.

Де ти зараз, чому не зі мною, чому, чому, чому… це вже немає сенсу. Більше нічого немає сенсу, окрім того дня.

Я майже вірю, що вигадав все це. Тебе ніколи не було. Тебе просто не існувало.

Ця думка болісно б’є по серцю, хоча я знаю, що це не правда. Ти був, там, зі мною, в ту мить, ти був. Про це свідчить геть неглибокий шрам на лікті. Просто я насправді погано все пам’ятаю. Можливо, це був не вечір, а світанок, можливо, шкіра твоя була золотиста, ти, здається, ніколи не палив… А цей шрам з роками блідне. Скоро вже нічого не залишиться від тої вічної миті. Скоро ти перестанеш існувати у моїх думках.