Фанфіки українською мовою

    Пейринг: Гаррі Поттер/Оригінальний чоловічий персонаж. Джіні Візлі/Драко Мелфой

    Анотація: Хефмін Мор тікав зі своєї планети з надією більше ніколи не побачити ненависні зелені очі, що зруйнували його життя та вбили батьків. Але вони продовжують переслідувати його навіть тут, на Землі. Гаррі Поттер дивиться такими ж очима, як Вони. Він Їх спадкоємець. Він — небезпечний. Варто було б уникати Гаррі Поттера за будь-яку ціну, проте все, як завжди, йде не за планом..

    Коментар від автора перед прочитанням: задля “певних” сцен, навчання у Гоґворсті розпочинається з 13, а не з 11 років.

    Пролог. Початок кінця

    Система постачання кисню пошкоджена!

    Критичні витрати палива!

    Стабілізатор тиску пошкоджений!

    З кожним повідомленням, що безперервно відлунювало у свідомості, Хефмін Мор все сильніше втискався у крісло, намагаючись маневрувати поміж скупченнями невеликих астероїдів. Деякі з них миттєво вибухали при влученні ворожих снарядів.

    Намагаючись відігнати думки про те, що з ним станеться, якщо солдати Корхали все таки схоплять його, Хефмін гучно крикнув:

    — Знайти оптимальний маршрут! — І хоча виглядав хлопець молодо, та голос пролунав надто надламано і хрипло.

    Пошук оптимального маршруту, — відізвався холодний голос. — Маршрут знайдено. Зчитування космічних струн. Завантаження даних. — На лобовому склі корабля одразу ж спроектувалась напівпрозора карта. — Режим автопілота активовано. Починаю покриття від’ємною енергією. До червоточини П-107-НЛ залишилось 564 637 467 кілометрів.

    Пальці Мора, що аж побілили від перенапруги, нарешті відпустили важелі управління, і він осів у кріслі, розуміючи, що більше від нього нічого не залежить. Нехай удача посміхнеться мені. Від цього усвідомлення відлуння повідомлень, звук вибухів і реву двигунів трішки притихли у свідомості — Хефміна з головою накрив незрозумілий у цій ситуації спокій.

    Почався зворотній відлік: кілометри до кротовини стрімко скорочувались. Тепер або все, або нічого. З одного боку, вивільненої від’ємної енергії може просто не вистачити для того, щоб без пошкоджень пройти крізь червоточину, а з іншого, якщо все пройде успішно, — я виживу. Після вильоту корабля з протилежного кінця та просто на певний час дестабілізується, а переслідувачі зостануться в дурнях. 

    Виявлено ворожі кораблі прямо по курсу. Перешкода на шляху до заданої цілі. Усуваю.

    Кораблі-охоронці… як я міг забути…  біля кожної червоточини. Даруле… Думки Хефміна, попри нову небезпеку, залишись в’язкими і повільними.

    Декілька напружених секунд, приглушених вибухів, скрипів, і корабель різко труснуло, через що Мор незграбно впав на підлогу. Срібний підвісок із сапфіровим камнем все, що залишилось з Корхали гучно вдарився об залізний корпус, приводячи Хефміна до тями. Його рука автоматично стисла кулон, але, всупереч власним очікуванням, після цього жесту він не відчув ні жалості за минулим, ні болю від втрат, нічого лише саму смиренність.

    Хефмін завжди знав, що “повстанців” роздавлять. Знав ще з чотирнадцяти років, коли довідався про всю ситуацію. І вже тоді було зрозуміло: епоха рівноправ’я на Корхалі минула її ніколи й не було, лише пил в очі, вірус вже не стримати, а влада приховує занадто багато скелетів у шафі, щоб зі всією відповідальністю прийняти свої обов’язки і почати розрозробляти вакцини а навіщо, якщо вона сама цей вірус і створила?

    Тисячі років Корхала була процвітаючою планетою, де магія і наука тісно сплелись в одну сутність. Шляхом штучних доробок і масштабних експериментів, вчені-корхальці врешті-решт змогли імплантувати незнайомі, як вони казали, магічні частинки в організм.

    І ось, сотні років еволюції по тому, старання вчених були виправдані і винагороджені. Майже кожен корхалець від народження був наділений “магічними” силами, котрі визначались кольором його очей та деяких пасм волосся. Але в процесі довготривалих адаптацій тіло все більше змінювалося: магія підпорядковувала його, самостійно прорізаючи в тканинах “канали” для кращого циркулювання магії та спотворюючи ДНК.

    “Повстанці” вважали, що здібності простолюдинів з часом нерідко вставляли вельможам палиці в колеса; тому й не дивно, що спочатку ті почали впроваджувати жорстокі закони, які б обмежували використання чарів, а згодом вирішили розпоширити вірус, що або частково зменшував кількість магічних частинок в організмі, або ж зовсім їх знищував.

    Варто було корхальцям почати втрачати свої сили, як паніка та страх сколихнули планету. Дехто помирав прямо на вулицях — їх кольорові пасма волосся — луни — і райдужки очей біліли, а вони падали на землю понівечиними стариганами. 

    Батько Хефміна — вчений, що раніше працював на владу, — був одним із небагатьох, хто одразу розпочав пошуки вакцини. Але неочікувано зіштовхнувся з таким спротивом з боку королівської сім’ї, що стало зрозуміло кожному: тут щось нечисто. 

    Два роки батько і його спільники таємно намагались протистояти аристократії їх світу та врятувати якомога більше життів. Але не встигли вони досягти принаймні найменших успіхів, як раптово в їх лабораторію увірвалися королівські солдати. 

    До космічного корабля, що у випадку небезпеки мав би відправити їх сім’ю подалі від Корхали, дістався лише Хефмін. Один єдиний.

    Двигун пошкоджено! — Корабель знову сильно труснуло, і хлопець повністю впав додолу, чіпляючись побитими пальцями за підлогу.

    Хефмін зрозумів, що пролетів крізь кротовину лише з відносним успіхом. Тепер ще й корабель був майже знерухомленим.

    Зафіксовано горіння в правому секторі! Зачиняю шлюзи! — не встигнув Мор відреагувати, як система продовжила: — Зафіксовано горіння в службово-побутовому відсіку. Паливні баки вибухнуть через тридцять шість секунд. Запит на активацію телепортаційної капсули. 

    Часу на роздуми не було. Якщо Хефмін залишиться на кораблі, то просто вибухне разом з ним, і всі його зусилля виявляться марними. 

    Поновлення небезпеки змусило Мора підвестись швидше швидше рухайся швидше!!! і з усіх сил побігти до лівої частини корпуса управління — саме там розташовувався рятувальний пристрій. 

    Система сприйняла це як знак згоди і продовжила, одночасно активуючи капсулу:

    Пошук оптимальної планети для висадки в радіусі п’яти мільйонів світлових років у секторі П-107-НЛ. Планета знайдена. Фіксація найкращого місця висадки на основі отриманої інформації, — Хефмін ледве встигнув забігти в капсулу, як вона зачинилась і загуділа. — Зчитування космічних струн. Активація процесу розщеплення.

    Мор притиснувся на задньої стінки і намагався навіть не дихати спокійно!спокійно!спокійно!. Йому вже доводилось бачити наслідки невдалої телепортації, коли капсула при різких рухах неправильно зчитувала атоми і при їх відновленні формувала руку на животі, а рота десь на потилиці. Повторити долю цих невдах Хефміну не хотілось. 

    Неприємні, пекучі відчуття по всьому тілу; нудота, декоординація, і ось Мор різко розплющує очі від болю в колінах, коли онімілі ноги підкошуються і він падає додолу. В роті відчувається неприємний засолодкий присмак: навантаження на організм і перепад тиску викликали несильну кровотечу.

    — Т-телепортація пройшла успішно, — пошепки сказав він замість системи, що була знищена разом із кораблем. — Д-дякую.

    Мор заледве розплющив очі і спробував підвестися будь ласка, вставай, вставай!, але тіло й свідомість вже досягли свого ліміту — Хефмін звалився додолу без свідомості.

     

    ЕПІЗОД 1

    Розділ 1. Нові починання

    Після пробудження Мор почував себе… повністю розбитим на частини але живим!. Тіло місцями було онімілим, а десь неприємно пекло. 

    Раптово збоку почулось тихе копирсання, що змусило Мора припинити дихати і вслухатись в сторонні звуки. Невиразний оклик: “?%(%?:*” і скрип дверей не задовільнили його цікавості — довелось повільно привідкривати повіки.

    Очі звикли до освітлення не одразу, але коли картинка тільки почала прояснюватися, він знову почув дивний пронизливий скрип.

    — Не *%(*?, будь ласка. І не %;№%:№% сісти хто це?. Ваше тіло %:*”%№;?* із довгого сну. Будь ласка, *№:%* сили, — хоча це була точно не корхальська мова, та Мор із здивуванням відмітив, що частково її розуміє.

    А потім на голову різко і нещадно звалилось усвідомлення того, що з ним трапилось. Тримай себе в руках. Це вже минуло. Минуло. 

    Але батьки… я тут, а де вони? Їх вбили, кинули до карцерів? Розстріляли? Закатували?

    Минуло. Ти не можеш нічого вдіяти. Нічого не змінити. Зосередься на… на зараз… я їх, в Дарула, розумію.

    І цьому було лише одне логічне пояснення: він телепортувався на Пераму — одну із планет-близнюків Корхали, яку використовують для експериментів. Але це були ті сторінки їхньої історії, які б Мор волів ніколи не згадувати. А можливо, навіть й не знати. 

    Чому саме тут? Чому саме сюди? Є стільки інших планет. 

    І яких? Спустошених? Про які я нічого не знаю? Де я можу померти в перші секунди?

    Зараз я тут… тут… якби не батько, якби не досліди, на які він мене водив… то я би тут пропав. Ні. Помер, згнив заживо, з’їхав би з глузду. 

    Я знаю… я знаю…

    Даруле, в мене досі є шанс.

    Я знаю.

    Хефмін знав, що на Пераму, яку місцеві жителі охрестили Землею, було багато країн, мов, ще Дарул знає чого, і тому, відчуваючи змішане почуття полегшення та відрази, подумки подякував системі. Та за такий короткий час проаналізувала стільки інформації й перемістила його саме сюди, в англійськомовну країну, а не в якесь інше місце. Адже його батько і я разом з ним Дарул його побери до того, як врешті-решт покинув роботу на владу, проводив дослідження людей в… як її? Муранії? Тиранії? Дританії? Яка, в Дарула, різниця?

    І оскільки тоді батько був засліплений надіями на єдиного сина, що, за його планами, мав би успадкувати місце в королівській лабораторії, Хефмін з самого дитинства був навчений одній із найпоширеніших перамуських мов для кращої… комунікації

    — Пити. — Слова чужою мовою пролунали незвично, із сильним акцентом і… важко, але лікаря це не занепокоїло. 

    — Мірандо, принеси, будь ласка, склянку води. 

    Мор повільно повернув голову наліво і перетнувся поглядом із дорослим чоловіком, одягнутого в дивну синю тканину, мабуть, місцеву уніформу. Одразу після цього лікар мимоволі здригнувся і відвернувся, на що Хефмін нетямуще звів брови вгору.

    — Тут є… е-е-е… зиркало? — так само ламано запитав він, підозрюючи, що саме налякало лікаря. Але відповідь Мору не знадобилась: майже одразу він побачив на стіні щось схоже на старовинне маленьке зеркальце.

    Лікар, на бейджі якого було написано “Ренсом Рід”, принаймні так його трактував Мор, прослідкував за поглядом пацієнта і одразу попередив:

    — Дзеркало, сер. І вам ще не можна вставати, містере… — Рід з очікуванням поглянув на Хефміна, проте той досі мовчав. — Ваше ім’я, сер. Ім’я. :?:?*(№?

    — А… Хельм, — сказав хлопець перше, що спало на думку. Справжнє ім’я казати не хотілось: підсвідомість прямо таки волала, що він ще про це пожалкує.

    — Що ж, містере Хельме, хоча у вас і немає важких травм, але тіло все одно ще не відновилось після… такого виснаження… І… — Він хотів сказати ще щось, але в цей самий час повернулась Міранда. Отримавши дозвіл лікаря, вона повільно допомогла Мору сісти. Хефміну здалося, що цей процес тривав хвилини три — тіло досі було затерплим. Але коли він нарешті почав жадібно пити, то стало легче. Здавалось, що навіть пальці перестало поколювати.

    — Містере Хельме, як ви себе почуваєте? — Хефмін хотів відповісти, але таке живописне слово було поза межами його перамуського словникового запасу, тому він просто сказав:

    — Погано. Але, думаю, виживат… прожив… жити можна, — потрібне слово нарешті знайшлося. 

    Батько був би розчарований, почувши, як я жахливо розмовляю англійською. Через хвилювання нічого не тямлю… і чому я взагалі про це подумав? Дарул би побрав розчарування батька. Дарул би побрав їх всіх і мене також. 

    — Тоді вже сьогодні… або завтра, бо о дев’ятій вечора їхати ніхто не захоче, я ще раз зв’яжуся із представниками поліції, щоб вони якомога швидше знайшли ваших батьків. Вперше ми це зробили ще вчора, — повідомив лікар, — але сенсу з них тут, якщо ви були непритомні… до речі, містере Хельме, при вас зовсім не було речей, і ви знаходились у дуже виснаженому стані. Дозвольте запитати перед приїздом поліції, що з вами трапилось? На вас напали?

    — Я? М-м… — Питання викликали у Мора заціпеніння. Він був зовсім до них не готовий. — Ні, що ви… відстань від мене просто відстань йди залиш мене одного нічого не запитуй будь ласка.

    Лікар спохмурнів, пронизуючи Мора недовірливим поглядом. Але, опанувавши себе і привітно посміхнувшись, продовжив:

    — Як скажете. Тоді, поки не приїде поліція, я можу вам допомогти зв’язатися із родиною як же?. Якщо у вас є стаціонарний телефон, ви можете мені сказати номер, і ми…

    — Я… я не знав їх… е-е-е… номер що таке твій телефон? Даруле, я не тямлю у вашій термінології аж настільки. Забув. — Лікар замовк, а потім промовив, повільно проціжуючи кожне слово:

    — Нічого страшного. Думаю, що поліція все одно допоможе їх відшукати. Правда, хоча вони й робили оголошення про розшук по телевізору і радіо, та все одно ніхто з ними не сконтактував… і повідомлень про зникнення дитини окремо також не було… хоча пройшла ціла доба. Але, у будь-якому випадку, виправте, якщо помиляюсь, але ви ж не з Англії.

    — Не з Англії. — Хефмін мало що зрозумів із всіх слів, промовлених лікарем. Але, собі ж на щастя, він все таки розтрактував останню репліку правильно. — З… е-е-е… думай думай думай що тут ще є??? Норжевії.

    — Норжевії? — Після питання лікаря Мор трішки прикусив собі язика. Він пригадував якусь таку назву в книгах про Пераму, але не був впевнений, що не спутав у ній деякі літери.

    — Так, — більш впевнено сказав Хефмін, мимоволі сковтнувши, коли побачив підозрілий погляд Ріда.

    — Що ж з вами трапилось, містере Хельме, що чоловік знайшов вас безсвідомого в парку зовсім самого, без будь-яких речей і в дивному засмальцьованому…

    — Я, — перебив його Мор. — Я не пам’ятав… не пам’ятав нічого… — Він розгубився і почав перелякано переводити погляд із лікаря на жінку. Містера Ріда така відповідь не задовільнила: хоча у пацієнта і були пошкодження голови, але його поведінка зовсім не була схожа на постраждалих із амнезією: занадто швидко і чітко відреагував на попередні запитання.

    — Містере Ріде! — Міранда незадоволено крикнула, вириваючи того із безладних роздумів. — Досить! Ви не бачите, у якому він стані? Любий, заспокойся. Твоїх батьків обов’язково знайдуть. Все буде добре. Тобі… Любий, скажи, скільки тобі років? Ти пам’ятаєш?

    Хефмін знову завмер, нишком кидаючи погляд на лікаря. Він знав, що  співвідношення віку на Корхалі і Пераму однакове, проте все одно боявся помилитися. Врешті-решт повільно, на межі слуху промовив:

    — Ші… е-е-е… шістнадцять?

    “То часткова амнезія, чи він просто дурить нас?” — Ренсом так і не наважився запитати це у самого Хефміна вголос. 

    — Ну, приблизно стільки, як я і думала. — Хефмін полегшено видихнув. — Ой, а…

    — Годі, Мірандо, — перебив її лікар. — Наразі дійсно досить. Дочекаймося поліції. Містере Хельме, відпочивайте. І не хвилюйтесь, все буде добре. Може, вам щось ще потрібно? Ще води, їжі, до вбиральні? — Його очі прищурились.

    — Їжі, будь ласка, — негайно попросив Мор: йому потрібно було відновити енергію якнайшвидше. 

    — Звичайно. У нас тут немає їдальні, але думаю, що, враховуючи ваше становище, декілька бутербродів організувати ми зможемо. Ви вже можете рухати рукою? На диво прекрасно. Тоді ми незабаром до вас повернемося, а поки що, прошу, відпочиньте. І не хвилюйтеся.

    Ренсом і Міранда покинули палату, залишивши Мора, який полегшено зітхнув, наодинці. Але лікар Рід ще більше спохмурнів і тепер сказав з усією впевненістю:

    — Він бреше. Ну, або щось замовчує.

    — З чого такі висновки? Після пробудження він був сильно дезорієнтований. Боже, бідний хлопчик. Думаю, що на нього напали і пограбували… ще й побили. Його ж також могли вбити! Що ж це в нас відбувається, а? Що не день, то більше нападів на звичайних людей. — Міранда швидко пішла по коридору, схвильовано хитаючи головою. — Ну нічого, поліція з цим розбереться. 

    — Він все одно якийсь дивний, — продовжив наполягати Ренсом. — Ти чула про Норжевію? Можна було б подумати, що мова йде про Норвегію. Але його зовнішність зовсім не типова для тих регіонів. Шкіра занадто засмагла — більше вже на іспанця схожий. Хоча, можливо, в нього від природи така шкіра: гени одного з батьків… Але акцент в нього точно не норвезький! Я такої вимови раніше взагалі не чув… чи могло це також бути зумовлене дезорієнтацією?..

    — Думаєте, він бреше? — несхвально перепитала Міранда.

    — Думаю, що так. Ручатись за це перед поліцією не буду, але те, що він дивний, — це факт. Надіюсь, що до їх приїзду він не викине якогось коника.

    А Мору тим часом принесли тарілку дивної їжі, котру він раніше не бачив навіть у книжках. Переконавшись, що Хефмін вже може самостійно їсти, медсестра покинула палату. 

    Мор декілька секунд вдивлявся в незнайомі продукти і ось нарешті наважився скуштувати. Він не був впевнений, що чужа їжа не нашкодить йому, але голод переборов і страх, і обережність.

    Спустошивши тарілку, він поставив її на невисоку тумбу і лише тоді почав відчайдушним поглядом кидатися по кімнаті, намагаючись вигадати, як йому забратися звідси куди подалі. У нього залишалось лише декілька годин — опісля його обов’язково розкриють і що зроблять? вб’ють? арештують? відправлять на такі ж самі досліди? будуть катувати?. Він бачив вже занадто багато таких сцен у своєму житті, і їх вистачило з головою, щоб відбити у Хефміна будь-які думки про можливість залишитись на місці. Потрібно було тікати навіть через не можу.  

    Різким рухом Хефмін відкинув убік ковдру, схопив праву ногу так сильно, що шкіра під пальцями моментально побіліла, і допоміг підвинути до краю ліжка. Те ж саме зробив і з лівою. Звісивши ноги і схопивши руками стілець, що стояв поруч, Мор почав поступово переносити центр маси на ступні, що віддались неприємним поколюванням терпи нормально порівняно непогано. Ноги, на диво, не підкосились, але почали помітно тремтіти. Повільно, крок за кроком і все допомагаючи собі стільцем, він підійшов до дзеркала. Відображення його не здивувало.

    Незначна кількість синіх — майже ультрамаринових — пасм зблякла й потускніла, стала блідо-блакитною. А на тлі іншого темно-каштанового волосся ті взагалі виглядали сивими. З очами трапилось те саме, хоча там пігментація поступово поверталась до норми — навколо зіниць формувався яскраво-синій ореол.

    Такі зміни означали лише одне — Хефмін жахливо виснажений. Коли сили відновляться, то й волосся з очима стануть колишніми. Та й на тілі проявляться луніди — магічні візерунки. Невідомо, скільки часу на це знадобиться; але в Мора його не було зовсім.

    — Що робити? Що робити? — Відпустивши стілець, Хефмін почав поступово розходжуватися по кімнаті: дискомфорт з кожною секундою все зменшувався, але назовсім не зникав. 

    Вискочити з вікна було не варіантом: хоча він знаходився лише не другому поверсі, але можливість померти при стрибкові була більшою, ніж вижити.

    — Ну, думай! — Але мізки відчайдушно відмовлялись генерувати хоча б якісь думки. — Якби я був… батьком?.. Що б я зробив? Що? А якби я був Елом? А-а, та хто їх знає, вони б обов’язково щось вигадали…

    Погляд Хефміна знову благально впав на двері.

    — А може, мені просто вийти? А далі подивимося? — запитав він сам у себе, а потім підтвердив: — А далі подивимось… Бо які у мене ще є варіанти?

    Поки Хефмін не відмовився від своєї відчайдушної ідеї, то став перед дверима. Але ті так і залишились зачиненими. Тоді він спробував дати їм команду відчинитися, але й це не допомогло. Як і легенький поштовх.

    — Може, десь тут є сканери? Або… потрібно доторкнутись до… цього? — Мор зі здивуванням поглянув на звичайну дверну ручку. 

    Невпевнено потягнувшись до неї пальцем, Хефмін доторкнувся до ручки і одразу ж відсмикнув долоню назад. Але зрозумівши, що все в нормі і він просто драматизує звичайні перамуські речі, Мор набрався хоробрості, схопив дверну ручку, потягнув донизу і зі всією силою штовхнувся плечем у двері. Як виявилось, останнього не варто було робити.

    — Вибачати. — Намагаючись говорити якомога точніше, Мор звернувся до прибиральниці, що з подивом поглянула на нього. — Але я дуже хотіти… туалет? Він де?

    — Звичайно, любонько. — Її лице пом’якшилось. — Якщо вбиральні немає в палаті, то загальна чоловіча є на першому поверсі. В тому ж напрямку сходи. Чекай-но, любонько, ти ж зовсім босий!.. Так не го…

    — Дякую, — перебив її на півслові Хефмін і якнайшвидше, шаркаючи ногою, попрямував у вказаний бік. На першому поверсі. Найнижчому. Сходи там. Там. Тіло раз у раз відзивалося неприємними, тягнучими відчуттями, але Хефмін зі всіх сил намагався їх ігнорувати швидше швидше поки той тип в халаті не повернувся він то все запідозрив.

    На диво, у коридорах більше йому ніхто не зустрівся. І лише коли Мор зачинив за собою двері у вбиральню, то зрозумів, наскільки швидко і гучно билось його серце.

    Він поклав руку на груди, намагаючись таким чином його заспокоїти тук-тук-тук-тук, і тоді усвідомив, що ще бентежило його весь час — одяг. На ньому, замість звичної форми, була дивна синя сукня… чи це всього лише довга рубаха? Що тут за мода? Чи це спеціальна лікарняна уніформа?

    — Чудово! Просто прекрасно! Тепер всі зрозуміють, що я втік з лікарні. Краще нікуди! — завив хлопець рідною мовою, але вчасно себе зупинив себе. — Потрібно просто зачекати, доки половина енергії не відновиться. Після цього створити собі одяг — нікчемна справа. Надіюсь.

    І це була правда. У Хефміна, як і у всіх володарів синіх лун, була схильнісь до Створення. Найнепотрібніша й найслабша здатність на Корхалі, але сама важлива тут. Сформувати відчутну матерію з нічого було для нього легше, ніж підняти предмет у повітря. 

    Мор розкрив долоню і уважно подивився неї. На пальцях уже знову синіми вихорами починали закручуватися спіралі. Це означало, що незабаром він зможе створити свій перший предмет. Але для початку потрібно вибратися звідси.

    Погляд Мора впав на вікно, яке було покрите дивною плівкою, через що він не міг побачити, що знаходиться зовні. Але декілька хвилин настраждавшись з пристроєм дурні перамуські технології, він успішно його відчинив — лице обдув прохолодний вітер.

    Його зустріла темрява — надворі вже була ніч. Добре, що не день. Бо як недоумок вдивлятись у дивне блакитне небо і зелені рослини було б дуже підозріло… але ж вони реально дивні. Нічого спільного з помаранчевим небом на Корхалі і ніжно-фіолетовим забарвленням рослин… Даруле, продумати такі деталі, як ідентична гравітація, відстань до головної зірки, абощо, і навіть не замислитись про настільки звичайні речі… і як королівські творці до цього дійшли? 

    Добре, що статура людей тут так і залишилась максимально наближеною, попри можливу еволюцію. Тому я нічим не відрізнятимусь. Ну, або майже, не беручи до уваги занадто яскравих очей, лун і таких же тонких світлових ліній, що подекуди виднітимуться на тілі, немов вени.

    З коридору долинув якийсь шум і змусив Мора пришвидшитись. Мало думаючи про наслідки бігти тікати вони можуть зрозуміти більше чим потрібно, він з горем заліз на підвіконня і ледве не пластом впав на траву назовні. І поки ті, хто зайшов у вбиральню, не помітили відчинене вікно, Хефмін пошкандибав подалі від корпуса, що, на щастя, був прямо біля виходу з території лікарні.

    Хефмін плекав надії сховатися непомітно. І хмарна ніч обіцяла йому з цим допомогти. 

    Вдача все таки посміхнулась йому. Але якою ціною?

     

    ***

    Ще ніколи раніше Гаррі Поттер не повертався на літо до Дурслів таким радісним. Але думки про Сіріуса, що втік разом із Бакбиком, так тішили його серце, що він був готовий ігнорувати випадки родичів скільки завгодно.

    Все таки життя звернуло в таке русло, про яке Гаррі міг тільки мріяти; подарувало йому спасіння від знущань Дадлі і його компанії, познайомило з вірними друзями, що завжди були поруч. Тепер ще й подарувало сім’ю.

    Але майбутнє підготувало для Гаррі ще декілька доленосних зустрічей. І в той час, як зустрітися з Волдемортом Гаррі боявся, то про друге знайомство, що могло б повністю змінити його життя, Поттер і не здогадувався.

    Сидячи на задньому сидінні авто, Гаррі посміхнувся сам собі і поглянув крізь віконце. В склі на мить зблиснули яскраво-зелені очі, але Гаррі вже відчинив дверцята машини, змінюючи відображення, і вийшов у двір будинку, де йому потрібно буде пережити це чергове довге літо, сповнене рутинних справ та таємного виконання домашніх завдань під покровом ночі.

    Що не можна було сказати про Хефміна, котрий прямо зараз притискався до цегляних стін покинутого будинку і намагався руками охопити якомога більше тіла. Йому було погано. Морально, фізично, та в будь-якому сенсі! Зараз, коли небезпека тимчасово минула, його розривало від суперечливих думок. І в той час, як він проклинав дослідження корхальців і все, що з ними пов’язано, включаючи себе самого, він розумів, що зараз був ладен упасти до ніг батька і цілувати їх, тому що, завдяки його наполяганням, в Мора є хоч якийсь шанс вижити у цьому малознайомому чужому світі.

     

    0 Коментарів

    Note