Глава сім: Мариво? Ні це – реальність

Обкладинка до цiєï глави

За третім разом Мін все-таки підняв телефон, руки зовсім не слухали свого хазяїна. Блондин був шокований, так він не дуже любив своїх батьків, тай якщо чесно то йому спокійно жилось і без них. Але він ніколи не бажав їм чогось поганого. На не гнучких колінах хлопець якомога швидше піднявся та почав вдягатись. Чи швидше він намагався натягнути спортивні штани тим більше в них же й заплутувався і все більше гнівався на себе за повільність дій.

Вже через двадцять хвилин Мін був вдягнений та сидів на задньому сидінні таксі. Шлунок скрутило вузлом нервів перемішаних з голодом, руки ж оніміли неначе в холодну воду всунуті. Усе ж таки таксі було найкращим варіантом.

Ще двадцять хвилин нервового споглядання за змінним пейзажом за вікном машини пройшли в тиші розбавленій гудінням мотору.
«М … На дворі весна, усе квітне та пахне. Сонце напевно припікає не покриті голови перехожих. Так гарно поблискує трава виблискує, так шанобливо тягнеться своєю зеленню до ранішніх променів. Та якщо все так прекрасно, чому мені так погано. От чортова природа створила таку фантастичну погоду, в такий печальний день» – за думами блондин і не помітив як доїхали до лікарні. Зайшовши в переміщення чимдуж почимчикував до тосту медсестер. Ще мить і він вже стоїть біля операційної там його батьки.

7:52 – ні очі наливають сльози. Мін обіцяє собі що буде мужнім і не заплаче наче йому п’ятнадцять. Ніс вдихає повітря. Воно наскрізь просочене хлоркою і різними лікарськими засобами. Очі щипає проте ні він не буде плакати…

7:55 – Вони котяться наче ранкова роса по блідому обличу. І так він все ж таки тихо плаче, прикриваючи рота долонею що б не смів навіть звуку видати. Це напевно най краще рішення. Схиливши голову від втоми Юн баче лиш те як солоні крапельки падають на білу підлогу, розбиваючись об неї.

8:37 – медсестра дала Юнгі заспокійливу настоянку бо він почав задихатись від тихої істерики. Гіркоту на язиці від ліків хлопець змиває ковтком води. Мозок починає сам себе заспокоювати, тож ставить на повтор як молитву в церкві фразу – «Усе буде добре»

8:46 – фраза на поставлена на повтор втрачає свої заспокійливі якості. На заміну їй приходить злість.
« Чому мої батьки їхали до Сеулу у ночі? Що такого сталося що змусило їх приїхати»

9:20 – заспокійливе почало діяти тому все що залишається це гіпнотизувати сусідню стіну. Тишу в коридорі переривають численні дзвінки та повідомлення – це дратує. Клікаючи на перше ж повідомлення Мін починає читати якесь поздоровлення. Його вітають а з чи? З тим що батьки в лікарні? Чи як? Мозок починає кипіти від цих питань поки Мін дочитує повідомлення до кінця. Очі натикаються на останні слова «З днем народження!» крива та істерична усмішка розпливається по обличу. І до Міна доходить чому йому так багато сьогодні дзвонять і пишуть. О так як він міг забути в нього ж сьогодні таке «свято»… Повинно було бути… могли б відсвяткувати… Від одної думки про це нудить.

9:38 – ніяких новин з операційної не має сказали лиш чекати. Але саме це вбиває найбільше особливо в такий напружений момент. Від думок починає боліти голова. Холодними пальці починають розтирати шкіру голови.

9:55 – медсестра виходить з операційної та каже що операція важка і прогнози не втішні. Гіркота в роті заявляється сама собою.

10:48 – лікар виходить з операційної Мін уже біжить йому на зустріч. Лікар каже лиш єдину фразу, після цього у Міна в голові лиш білий шум. Лікар каже щось ще, Юн навіть прислухається щоб почути. Але чує тільки бубоніння тай і те наче через товщу