Чому?

– Я живий? Чому?

– Чому я живий, моє серце не б’ється.

– Чому? Чому? Чому? Чому?!

Тіло обмазане чорнотою, яка запахом нагадує кров. Чорна рідина окутала усі можливі частини колись живої людини. Холодно. Темно. Липко.

Тихий страх всередині лапами бити перестає, відчуття розпачу переростає в невдоволення в почуттях. Щось гризе, чогось недостатньо. Спина холодом покривається від сирості й бетону. Чогось не вистачає…

Пальці акуратно водять по субстанції під руками, на пробу піднімає долонь й дивиться у темряву нічого не бачивши. Обережними рухами підносить долонь ближче до вуст й облизує кропотливо кожен міліметр шкіри насолоджуючись гірким присмаком колись звичайної крові.

– Пити. Хочу пити. Вмираю.

Доноситься до вух голос. Голова повертається на звук, але очі бачать лише темряву.

– Я хочу пити,чорт тебе забирай! Принеси мені пити. Пити!

Бряскання металу від тряски б’ється у голову як ненавистний галас. Гнів росте в середині з кожною хвилиною сильніше. Терпіння лопається на ще одному вскриці “сусіда по кімнаті” й затухає після скигленя і останнього подиха створіння.

– Юнгі, Юнгі. Не можна так зі своїм колишнім другом. Ну кричав собі, чого ж ти…

Голос в’їдається у мозок, мов це гіпноз. Стогін болю виходить з власного рота, а руки закривають вуха від нестерпного болю.

– Замовкни.

– Замовкнути? Ти це мені? Ох, Юнгі, до чого ти смішний.

Потилиця розривається від болісного гулкого удару всередині. Очі заплющуються сильніше, намагаючись уйняти біль.

– Замовкни!

– Ти хочеш щоб я замовк?

– Так. Так! Так!! Замовкни!

Шепіт переходить на крик. Тіло здригається від інерції болісних відчуттів.

– Ну чого ти кричиш так? Хочеш усіх розбудити?

Очі розплющуються. Біль зникає, а голос за прутами переходить на ласкавий шепіт. Тулуб приймає сидяче положення і чорна текуча суміш повзе по грудині капаючи на холодну підлогу. Чується зухвалий сміх.

Хлопець підводиться на ноги і хитається на слабких ногах. Рідина холодними лапами тече униз, неприємно окутуючи прохолодою тіло що до цього горіло у агонії болю.

– Ти такий необережний, Юнгі.

Робить зауваження хлопець пильно спостерігаючи за кожним рухом, кожною емоцією, за кожним міліметром до божевілля улюбленого тіла. Руки так й тягнуться забрати, розірвати, відчути тепер холод цьої плоті. Закрити й нікому не показувати більше. Це його створіння. Тільки його.

– Чому я живий?

– Ну, ну. Юнгі, як так, ти мусиш жити.

– Чому?

– Бо ти єдиний із усіх заслуговуєш на життя.

Очі навпроти наливаються азартом й натхненням. Двері скрипучо відчиняються даруючи свободу або страждання.

– Ти єдиний із усіх них заслуговуєш на життя. Ніхто більше.

Один крок. Тихий й обережний. Напружений.

– Ти моє створіння. Ти моя душа. Ти моє життя, Юнгі.

Другий крок. Тихий. Властивий.

– Ти надурив мене, Юнгі.

Третій крок. Тихий. Злий.

– Ти той, хто вижив, той хто сказав мені не здаватися. Я не здався, Юнгі.

Четвертий крок. Гучний. Закоханий. Останній.

– Хто ти такий?

– Ах, моє серденько! Юнгі, милість моя, ти мене забув. Моє серце болить від твоїх слів.

– Хто ти в біса такий?!

Теплі долоні забирають собі холодні щоки. Очі в очі. Злість й радість. Протилежність не протилежних.

– Я твоє спасіння, Юнгі. Я той хто захистить тебе. Ох, Юнгі. Ти моя спокуса, ти моя насолода.

Гарячі вуста торкаються мерзлих майже білих губ. Присмак гіркої крові – присмак смерті. Руки впиваються у бажане тепло, пальці стискаються до болісних ран, нігті встромляються до кровавого м’яса. Холодна чорна кров тече по жаркій плоті.

– Мені не треба життя, Хосок.

Хватка кріпне на плечах намагаючись зламати кістки у пил. Очі палають божевіллям, запах забирає можливий останній розум.

– Тобі не треба життя, Юнгі. Ти і є життя.

Пульсацією роздається у голові слова. Тихо повторюється, роблячи акцент на кожному слові.

Тобі не треба життя 

Лунає й не зупиняється. Розриває голову. Біль. Боляче. Розривається.

– Ти мене не вб’єш. Ти не зможеш. І це не в силі справа, Юнгі.

Очі навпроти палають яскраво жовтим, наливаються від злості. Усмішка, божевільна й така тепла.

– Я тебе не вб’ю. І це справа не у силі, Хосок.

Очі наливаються багряно – червоним кольором від божевільного кохання. Вуста тягнуться за рідним присмаком гнилої плоті. Такої грішної й шаленої.