Спогад.

Час немов вода. Тече швидко і без зупинок. Рік перетворюється в десять, за ним п’ятдесят, а за ними плавно перетікає у століття і тисячоліття. Змінюються періоди, правителі, держави.

Революції, війни, геноциди.

Електрика, високі будівлі, гаджети.

Мінялося усе, від ландшафтів до залізних рук городів. Люди утворювали інших людей, потворно змінювали сенс життя.

Чімін пережив їх усіх. Він бачив піраміди, що у Єгипті стоять століттями, ще не побудованими. Римську імперію, напади різних племен і купу боїв. Брав участь у запеклих битвах і залишався живим. Єдиним живим із всього війська.

Його боялися, ненавиділи, проклинали. Але головне – страх.

Хлопець з білосніжним волоссям немов сніг купався в блаженстві страху потвор людських. Ненавидів і проклинає свій дар.

– Смерть іноді дар з небес.

Думка що блукає за ним по стопах вже котре століття, не дає спати, їсти та просто жити. Роз’їдає немов отрутою зсередини.

Крик. Потужний і гучний до зриву зв’язок, до кришталевих сліз на щоках, до оніміння кінцівок.

Ще молодим хлопчиськом він бажав смерті, перепробував усе можливе, але костяна за ним не ходить, навіть не спостерігає. Чорні очі ніколи не загоряються вуглецем надії й радості, цей світ весь грубий і не поважний до створіння що живе тут купу літ.

Пам’ять підводить почала ще десятки тисяч років тому, ні матері, ні батька не згадати. А тим паче його вік… Це вже загадка свята.

Франція. Колись пишна на моду та архітектуру країна стала сірою і необачною. Проходячи повз місця знайомі вже надто давно з вуст зривається лише тяжке зітхання. Місто не дивує більше, мода не чарує, а пані виглядають блякло. Не цікаво.

Пальцями розтираючи персні золоті чоловік йде вулицями – лабіринтами. Правда досконало знаючи на пам’ять кожний провулок, кожну будівлю і місцевість. Сумні райони минулого житті застигли немов пісочний годинник.

– Нічого тут не змінюється з часів дев’ятнадцятого століття…

Коричневе пальто і великий шарф у клітинку забирає власника у недра тепла. Невеличкий пар з рота і шмигання носом привертає увагу чорнильних очей. Погляд небесно – блакитних очей навпроти впивається у самісіньке тіло. Злорадна посмішка і німе питання кивком голови.

– Знову приперся у Францію?

– Я теж тебе радий бачити, Юні.

– Не зви мене так, ти чортяка погана!

Злий голос роздався у тихому провулку надто голосно, брови хмуряться і складають між собою неприємну складочку. Руки закріплюються на грудях у знак повної нелюбові до старого приятеля.

– Якого ти взагалі сюди приперся? – нарешті видає юнак сильніше кутаючись у шарф намагаючись сховатися від холодного вітру. Чорняві пасма його волосся розтріпано літає в різні боки, а очі дивної краси продовжують пильно слідкувати за об’єктом поряд.

– Я скучив. – м’яко і тихо відповідає Чімін та тягне легку посмішку торкаючись срібного персня з великим рубіном на безіменному пальці лівої руки.

– Як благородно, нарешті через століття згадати що десь там є твоє подружжя. Ох, молодець! Я так тобою пишаюсь!

– Не будь такою колючкою, золотий. – спокійно підходить до хлопця блондин і заправляє пасма що заважають за вуха, дивиться у вічі та насолодитися не може цим злим ангельським поглядом. Він скучив. Однозначно точно скучив.

– О вибачте шановний месьє, як я міг, ображатися на Вас? Та ви що? Таке чекав?

– Від тебе точно ні. Але чекав хоча б на один поцілунок. Від тебе, мій рубін.

– За Петрус 95 року народження хоч десять, мій аметист.

Губи ніжно торкаються каблучок з різними дорогоцінностями у звичній формі вітання. Аметист і рубін виглядають неперевершено один з одним.