Зі сну в реальність

Енакіну Скайвокеру наснився дивний сон, де Обі-Ван напився і у них був секс. Джедай прокидається і намагається забути про сон, але з часом усвідомлює, що бажає вчителя.

– Здається, я забагато випив.
Енакін, на якому повис п’яний Обі-Ван, саркастично хмикнув.
– Та невже?
Скайвокер ніколи не засуджував вчителя за те, що той іноді дозволяє собі розслабитися. У публічні заклади Корусанту Кенобі ходив час від часу, та жодного разу не дозволяв собі випити більше, ніж варто було б.
Може, сьогодні щось трапилося? Енакін покосився на магістра. Той виглядав як зазвичай. Майже. Неприродний рум’янець на обличчі свідчив про те, що з Обі-Ваном не все гаразд. Очі напівзаплющені. А ще Кенобі не хотів іти на своїх двох, цілком покладаючись на учня.
Навіть уночі Корусант жив і миготів кольоровими вогнями. А на нижніх рівнях, здавалося, і зовсім не спали істоти різних рас з усіх куточків галактики. Енакін радів, що зараз темно і на шляху не зустрівся жоден джедай. Інакше хлопець помер би від сорому. Спритно обходячи різноманітних істот, Скайвокер побажав, аби Сила вправила мозок Обі-Вану. Інакше цим займеться він.
Ще й транспортних засобів, як на зло, не траплялося. І молодий джедай змушений був тягти вчителя прямо до його кімнати.
Приміщення, де жив Обі-Ван, виглядало більш, ніж скромно. Воно й не дивно: тут Кенобі тільки ночував, коли знаходився на Корусанті. Решту часу він проводив у Храмі на медитаціях, на тренуваннях з Енакіном, а в зв’язку з останніми подіями – на інших планетах, разом з військом клонів борючись з армією сепаратистів.
Незважаючи на невдоволення станом Обі-Вана, Енакін обережно вклав магістра у ліжко. Кенобі в свою чергу не бажав відпускати хлопця. Скайвокер терпляче прибрав руки Обі-Вана з плечей і полегшено зітхнув.
Іноді бувають миті, коли не вчитель піклується про тебе, а ти про вчителя.
– Спи, Обі-Ване, – сказав Енакін, – завтра Рада, і ти повинен виглядати…
Як магістр повинен виглядати, Скайвокер не договорив. Кенобі вчепився йому в руку. Шкіра вчителя була гарячою, а хватка сильною, незважаючи на сп’яніння.
– Зажди, Енакіне, – пробурмотів магістр. Скайвокер спочатку вирішив, що нічого поганого не трапиться, якщо він дочекається, поки Обі-Ван засне. І рука Кенобі, що стискала його власну, особливо не напружувала.
Зате коли Обі-Ван різко сів навпроти і пильно подивився на учня, останньому стало незручно. У штучному світлі очі Кенобі випромінювали світло. Правда, сяяли вони якось інакше. Не так, як завжди.
– Обі-Ване, ми нікуди не підемо, – рішуче сказав Скайвокер, вважаючи, що магістру мало пригод. Кенобі не відповів. Він мовчав, ніби щось обмірковував. Раптова тиша напружила Енакіна більше, ніж всі пастки сепаратистів, у які він потрапляв.
– Енакіне, – тихо мовив Обі-Ван, нахилившись уперед. Хлопець завмер, хоча недозволена близькість вчителя бентежила і нервувала. Він сам не знав, чому досі не відсторонився на безпечну відстань. – Твої губи…
Далі все сталося дуже швидко.
Скайвокер розмірковував над словами магістра, а Кенобі вже цілував його. Квапливі дотики вчителя остаточно вивели Енакіна з крихкої душевної рівноваги.
Він не очікував. Від кого завгодно, але не від Обі-Вана. Не від стриманого магістра Ордену, для якого, здавалося, не існувало ніяких розваг, окрім медитацій. Він би не дозволив собі…
Але ось же Обі-Ван, сп’янілий від почуттів і алкоголю, цілує учня. І робить це так уміло, що найменше хочеться попросити його припинити.
Енакін упустив мить, коли відповів на поцілунок Кенобі, розтуливши вуста. Та потім змусив себе м’яко відштовхнути магістра.
Змусив, тому що нестерпно захотілося дізнатися, наскільки далеко вони можуть зайти.
– Обі-Ване, – Скайвокер усвідомив, що голос тремтить, а дихання збивається. Губи горіли від чужих дотиків. Думки плуталися залишивши тільки: “Так не можна”. – Припини. Це…
Зараз Енакін взяв на себе роль голосу розуму.
– Це приємно, – Кенобі глянув на хлопця так, ніби знав, про що той думає. В глибині душі шокований Скайвокер був з ним згоден.
Надто приємно. Хочеться переступити всі заборони, межі, кодекси, аби знову відчути, як чужі долоні торкаються шкіри, як шалено б’ється серце, як губи зливаються з вустами того, до кого відчуваєш щось більше, ніж вдячність.
І це “хочеться” відчайдушно стукає в скронях, нехтуючи голосом здорового глузду, змушуючи останнього замовкнути.
– Обі-Ване, ти ж знаєш, нам не можна… – Енакін слабко заперечував. Кенобі неголосно хмикнув.
– Не можна що? – в голосі магістра звучав виклик всім правилам галактики. – Любити один одного? Нехай так, але я більше не можу приховувати це.
Скайвокер раптом виявив, що лежить на ліжку, притиснутий тілом Обі-Вана. Кенобі, не поспішаючи, роздягав учня.
А ще хлопець з жахом усвідомив, що не може чинити опір.
Не може? Чи не хоче?
– Обі-Ване, схаменися, – власний голос видавав хвилювання і щось таке, про що соромно було подумати. Бажання. Куди поділася та незламна сміливість, з якою Скайвокер кидався на ворогів?
Та Обі-Ван йому не ворог.
Кенобі не слухав слабких заперечень. Він ласкаво провів рукою по оголених грудях Енакіна. Той затримав дихання. Цей легкий дотик викликав ураган суперечливих почуттів. Від збентеження до прийняття. І першим поривом було перехопити долоню вчителя і поцілувати кожен палець. Дати зрозуміти, що йому, Енакіну, подобається.
Хлопець цього не зробив. Надто шокований він був поведінкою магістра. Надто… заворожений.
– Не можу, – видихнув Обі-Ван в губи Скайвокеру, перш ніж поцілувати. Коротка борода м’яко лоскотала обличчя. Енакін остаточно втратив здатність думати. І ніяка сила джедая не допомогла б йому зараз.
Те, що робив Обі-Ван, не вкладалося ні в одну звичну схему поведінки, яку б знав хлопець.
– Обі-Ване, – не говорив – стогнав Енакін, коли руки магістра опустилися нижче по засмаглій шкірі. – Припини…
– Ти впевнений? – долоні погладили внутрішню сторону стегон, і Енакін машинально затиснув рот долонею. Хотілося кричати від напруги, що виникла зненацька. Якщо до цього йому було нестерпно гаряче, то зараз кожен дотик Кенобі пробуджував у душі хлопця вулкани Мустафара. Скайвокер не міг більше не реагувати.
Він теж жадав принести вчителю задоволення.
Енакін підвівся. Схопив Обі-Вана за комір туніки і почав знімати одяг. Схвальна усмішка магістра свідчила про те, що він цього чекав. І не став заперечувати, коли Енакін випадково розірвав нижню туніку у відчайдушному бажанні доторкнутися до тіла Кенобі. І коли хлопець обняв чоловіка, вивчив теплу, сонячну шкіру з ледь помітними сузір’ями родимок руками і губами, коли потягнув Обі-Вана на себе і дозволив увійти…
Скайвокер прокинувся. Схопився з ліжка й озирнувся. Прискорений пульс і часте дихання видавали нервове збудження. Ще б пак, сон був таким реальним. Хлопець усе ще відчував доторки Обі-Вана. Його поцілунки. Легкий лоскіт бороди…
Та молодий джедай був один. Цей факт чомусь засмучував. Але Енакін одразу відкинув подібну думку.
– Це сон, – пробурмотів Скайвокер, піднявшись. Повільно прибрав волосся зі спітнілого чола і підійшов до вікна. Погляд неуважно блукав між залитих вогнями будівель Корусанту. Бліде штучне освітлення падало на обличчя джедая, надавши шкірі неприродного відтінку. Хлопець похитав головою, наче хотів позбутися від будь-якої думки про сон.
Чому йому зненацька наснилося таке? Енакін боявся навіть згадати про деталі того, що бачив. А що, як усе стане реальністю? Він пам’ятав, що сталося з його матір’ю, але…
У цьому сні не було нічого трагічного. Скайвокер знаходив такий сон… приємним?
І тут же заперечив. Ні, вчитель ніколи не дозволив би собі подібних дій. Більше того, Обі-Ван жодного разу не напивався. Магістр був аскетом і плотські втіхи його не цікавили.
А як же його почуття? Що, як Кенобі дійсно любить Енакіна? Не як учитель учня, а…
Скайвокер згадав, що часто чув похвали від магістра, але зізнань у коханні – ніколи. Обі-Ван – істинний джедай, навряд чи він дозволить почуттям взяти гору.
І все ж, а раптом?..
Ні, не можна сумніватися в Обі-Ванові! Тільки не в ньому.
– Всього лиш сон, – повторив Енакін для більшої впевненості. Від споглядання міста він трохи заспокоївся. Повернувся до ліжка і оглянув його, немов там повинен знаходитися Кенобі.
Проте магістра не було. Він спав у своїй кімнаті. І Скайвокер подумав: чом би не піти до нього? Наступної миті хлопець вилаяв себе за необачну ідею. Що він розповість Обі-Вану? Точно не про сон. Джедай підозрював, що про це точно нікому не розкаже.
Навіть канцлеру Палпатіну.
*****
Енакін увійшов до зали Ради джедаїв вельми схвильований. Можливо, навіть трохи роздратований – його змусили довго чекати – але хвилювання затьмарювало інші емоції.
У Раді знаходився Обі-Ван. Скайвокер, пам’ятаючи про вчорашній сон, не міг дивитися в очі учителю. Не зараз, коли спогади так свіжі. Тому він увійшов до зали з опущеною головою, цим жестом висловлюючи смиренність і повагу. Повільно пройшов у центр витонченого орнаменту на підлозі. Повернувся до магістра Йоді, чиї мудрі зелені очі, здавалося, могли зазирнути в потаємні глибини душі. Чорношкірий Мейс Вінду завмер, нагадуючи статую. Ііт Кот сидів навпроти нього. Пло Кун і Кі-Аді-Мунді були присутні у вигляді голограм. Тут же знаходились Аген Колар, Шаак Ті, Сессі Тійн, Кіт Фісто…
“І Обі-Ван”, – нагадав собі Енакін. Він без особливих зусиль відчув учителя – чиста безтурботна гладь океану Сили нагадувала казкове бачення. Кенобі був незворушний. А ще чомусь радів. Та Енакін не зміг би зараз запитати про причини радості. Він чекав рішення Ради. Кілька днів тому верховний канцлер Палпатін наполегливо рекомендував магістрам надати Енакіну місце в Раді у якості особистого представника Сенату. Джедаї довго не могли дійти до згоди, проте не підкоритися наказу не могли.
– Енакіне Скайвокере, – голос Мейса Вінду повернув хлопця з роздумів у реальність. Молодий джедай подумав (чи йому здалося?) що зазвичай суворий голос магістра сьогодні звучить дещо м’якше. Може, позначалася присутність Ііта Кота. Іншого пояснення хлопець не знаходив. – Рада вирішила підкоритися наказу канцлера Палпатіна, як і інструкціям Сенату, що дають йому владу диктувати волю Раді. Тому ти маєш місце у Верховній Раді Ордену…
Енакін стояв, затамувавши подих. Неможливо. Рада не може так просто… тут повинен бути підступ. Канцлер завжди говорив, що джедаї не в змозі оцінити силу і здібності Скайвокера.
-… як в якості особистого представника канцлера, так і в якості магістра Ордена, – незворушно закінчив Мейс Вінду.
Тепер Енакін зрозумів, чому так радів Обі-Ван.
Він став магістром.
Наймолодшим за всю історію Ордену.
Ейфорія і гордість переповнювали Скайвокера. Але він розумів, що не варто бурхливо радіти перед магістрами. Ще встигне. Тому хлопець якомога чемніше вимовив:
– Дякую, магістри. Обіцяю, я підтримуватиму вищі принципи Ордену.
Йому кивнули у відповідь і вказали на порожнє місце коло Обі-Вана. Перш, ніж Енакін сів, він встиг помітити добру, ласкаву усмішку на обличчі Кенобі.
Учитель пишався ним.
Навіть якби його не зробили магістром, Скайвокер усвідомив, що однією посмішки вчителя було б достатньо, щоб повернути надію і піднести до небес.
Серце радісно затріпотіло. Хлопець готовий був обійняти Обі-Вана. Тільки витримка і присутність сторонніх охолодили запал новоспеченного магістра.
Енакін так поринув у думки про Кенобі, що майже прослухав розмову про дроїда, якого помітили на Кашиїці. Навіть не запропонував свою кандидатуру, коли почали голосувати, кого відправити на планету. Знову думав про сон.
“Уві сні на тілі Обі-Вана були родимки”, – промайнула раптова думка, – “чи є вони насправді? Чи це тільки мої фантазії?..”
Скайвокер кинув погляд на учителя. Той був повернений до нього в профіль й уважно слухав магістра Йоду. Вбрання джедая приховувало тіло Обі-Вана. Лиш на шиї хлопець помітив маленьку родимку. І нервово видихнув, відчувши пульсацію внизу живота. Цього тільки не вистачало! Скайвокер подумки наказав собі зібратися. І якраз вчасно, щоб почути, як їх з Обі-Ваном призначили координаторами пошуків генерала Ґрівуса.
Їхня команда – Скайвокер і Кенобі – знову разом. Окрилений Енакін був упевнений: цього разу ворог не втече.
*****
Він зачекав, коли магістри розійдуться. Хотів поговорити з Обі-Ваном. Енакін знав, що його чекав канцлер, але бесіда з Палпатіном відійшла на другий план. Крім того, хлопець не міг забути, як канцлер радив залишити Кенобі вмирати на “Незримій долоні”. Звісно не прямо, але натяк магістр зрозумів. Скайвокер тоді дивом не огризнувся, мовляв це Палпатін залишиться на кораблі, а не вчитель.
Ці слова досі виникали в його пам’яті. Хлопцеві було неприємно спілкуватися з канцлером після того, що сталося, яким би добродушним і щирим не виглядав чоловік.
Енакін виразно відчував фальш у словах канцлера.
– Вітаю, Енакіне, – м’який голос Обі-Вана – живого і неушкодженого – був тим, що Скайвокер хотів почути весь ранок. Це був не Обі-Ван з його сну. Ні, цей завжди ввічливий, стриманий і навіть загадковий. Важко навіть припустити, що він насправді відчуває, коли посміхається. – Ти по праву заслужив стати магістром. Зізнаюся, не всі були згодні з таким рішенням, але більшість в Раді проголосували за.
– І хто ж був проти? – поцікавився Енакін. Він і не чекав, що всі магістри зрадіють його кандидатурі. – Певно, магістри Вінду і Йода? Я і так…
– Ні, – відповідь здивувала хлопця, – здається, магістр Вінду став більше тобі довіряти після спільних завдань на планетах зовнішнього кільця. А Йода оцінив твій вчинок, коли ти, маючи можливість вбити графа Дуку, залишив його в живих. Адже без графа очільники сепаратистів не будуть такими сміливими. Тож…
– Це завдяки тобі, Обі-Ване, – мовив Енакін. На його щоках з’явився рум’янець, серце забилося сильніше, але хлопець продовжував: – Ти вчив мене всьому, що знав, знаходився поруч, коли була потрібна порада, зробив з мене справжнього джедая.
– Мені… приємно це чути, – від низького голосу Кенобі можна було розтанути. Як і від погляду світлих очей. – Але багато чого ти досяг сам, Енакіне.
– Не сперечайся зі мною, – хлопець піднявся і підійшов до Кенобі, який дивився у вікно. Сонце Корусанта золотило його волосся і бороду. Енакіну відчайдушно захотілося погладити Обі-Вана, відчути м’якість його волосся, покрити поцілунками обличчя. Зняти одяг, милуватися, пестити його…
Як же складно втриматися!..
Це все через сон. Енакін не став би так робити.
В глибині душі магістр зізнався, що це неправда. Йому подобався Обі-Ван, хоча Енакін намагався не думати про це.
Зараз всі думки були зайняті почуттями до Обі-Вана.
– Я всього лише захоплююся тобою, – сказав Кенобі. Скайвокер мало не вимовив: “А я захоплююся тобою”, проте промовчав. – До речі, не хочеш взяти учня? Так би мовити, побувати на моєму місці?
Лукаві нотки в голосі чоловіка розвеселили Скайвокера.
– Я подумаю, – відповів він. І змінив тему: – Отже, ми знову разом? Я маю на увазі, в команді?
– Так і повинно бути, – просто сказав Обі-Ван, погладжуючи бороду, – якщо вже ловити Ґрівуса, то тільки з тобою. Адже ми разом його впустили.
– Ні, це ти його упустив, – заперечив хлопець. Він не бажав іти. Хотів говорити з Кенобі. Неважливо, скільки часу триватиме їхня розмова і на яку тему. Аби бути з учителем.
Та чоловік зібрався йти. У нього ще були справи. Енакін не став його затримувати. Лиш обняв, здивувавши своїм вчинком і Обі-Вана, і себе. Притискаючись до чоловіка, хлопець відчув умиротворення. Він обіймав Кенобі так довго, як міг, поки Обі-Ван м’яко і неохоче не відвернувся. Енакін зауважив легкий рум’янець на щоках чоловіка. “Йому ніяково?” – здивувався Скайвокер. – “Він збентежений? Чи відчуває те ж саме, що і я?”
Запитати Енакін не наважився. Не знав, як відреагує Кенобі. Він сам себе запитував, що відчуває до колишнього вчителя.
Коли Обі-Ван пішов, Енакін зітхнув.
“Чи завжди я так ставився до нього?” – запитав себе молодий магістр. – “Так, я люблю Обі-Вана. Завжди любив. Та чи любить він мене? Учитель ніколи цього не говорив.”
Енакін зрозумів, що заплутався. І сам не міг розібратися в почуттях. Як у них можна розібратися, коли все життя тебе вчать заперечувати емоції?
Так, він джедай. Але заперечувати частину себе не збирається. І плювати на Кодекс.
Сон досі не давав спокою. Варто було заплющити очі, як уява підкидала оголеного Кенобі – ніжного і чуттєвого. Посміхаючись, він схилявся над Енакіном. Хлопець дякував Силі за те, що ніхто не намагався читати його думки.
Він вирішив поговорити з деким, коли з’явиться час. Навіть не вдаючись у подробиці, Скайвокер міг почути від неї мудру пораду.
*****
Сенаторка Падме Наберріе зустріла Енакіна у своїй квартирі – такий просторій і розкішній, що Скайвокер ніяк не міг звикнути. Боявся, якщо зробить крок убік, то заблукає серед розмаїття кольорів, загубиться серед меблів.
– Енакіне, я рада тебе бачити, – Падме, як завжди, була одягнена в одну з дорогих суконь – не таких багатошарових, як за часів її правління на Набу, але не менш пишного, з вишивкою і прикрасами. З початку війни сенаторка стала подругою молодого джедая. Скайвокер знав, що їй можна довіряти, хоча Обі-Ван часто застерігав, мовляв сенатори – не ті люди, які заслуговують на довіру.
Падме була тією, кого Енакін назвав би старшою сестрою – мудрою, досвідченою і розсудливою.
З нею можна поговорити про все.
– Доброго дня, Падме, – привітав її Скайвокер, дивуючись, як з упертої й сміливої сенаторки Амідала стає звичайною дівчиною. Хлопець не любив, коли Падме надягала цю сенаторську маску. Хоч і розумів, що вона не може бути відкритою з усіма. – Я… я став магістром.
– Я щаслива це чути! – вигукнула Амідала, посміхаючись. – Скільки я тебе знаю, ти мріяв про це. Тепер ти магістр Ордену. Я вірила, що у тебе вийде.
– А хто казав, що мені потрібні терпіння і самоконтроль? – посміхнувся Скайвокер, з задоволеним виглядом крокуючи за сенаторкою.
– Іноді ці якості тобі дійсно потрібні, – Падме привела джедая в кімнату з великим панорамним вікном, звідки відкривався краєвид на Корусант. Ц3ПО, дроїд, якого Енакін подарував Падме в знак дружби, приніс напої. – Мені приємно, що ти зайшов. Стільки всього сталося. Інколи я так переймаюся через все…
Вона замовкла і стривожено подивилася на Скайвокера. Хлопець відчув її хвилювання і страх.
– Про що ти хвилюєшся, Падме? – він узяв дівчину за руку. Про свої проблеми розповість пізніше.
– Граф Дуку в полоні, але війна все ще триває, – Падме похитала головою, – це неправильно, Енакіне. Канцлер повинен натиснути на графа, щоб той відкликав війська дроїдів. Та цього не відбувається. Війна стає більш жорстокою.
– Генерал Ґрівус все ще ховається, – нагадав Скайвокер, – канцлер Палпатін ясно висловився, що війна буде закінчена після затримання або вбивства генерала.
– Ти віриш у це?
Джедай розтулив рота, аби відповісти “так”… але не зміг. Не знав, чому. Адже він довіряв Палпатіну, вірив, що канцлер піклується про Республіку.
Чи може бути інакше?
Падме мовчала. Енакін не став розвивати цю тему, оскільки розумів: заплутається ще більше. Він не був сильним у політиці.
– Не бери в голову, – сказала сенаторка, – може, ти і правий. Скоро все вирішиться. Але ти прийшов не про політику слухати, правда? Тебе щось турбує.
Скайвокера завжди вражала проникливість Амідали. Він нічого не ще не сказав, усе було написано у нього на обличчі.
– Я… – Енакін задумався, як би пояснити. – Я бачив сон. Такий… реалістичний, ніби…
– Ніби сни про твою матір? – співчутливо підказала Падме. Магістр кивнув, машинально зціпивши пальці рук, немов захищаючись. Співрозмовниця, навпаки, виглядала уважною, відкритою слухачкою.
– Так, – зізнався Енакін, опускаючи голову. У подробиці вдаватися не хотілося.
– Твій сон стосується когось близького? – запитала Амідала. Вона пам’ятала, яким пригніченим був Скайвокер, коли бачив матір, що помирала, а він ніяк не міг їй допомогти.
– Так, – знову коротка відповідь без подробиць. Дівчина зрозуміла, що розповідати більше джедай не збирається.
– Ця близька людина страждала?
– Ні, – заперечив Енакін, – вона була… я просто не розумію, що це означає.
– Ти боїшся, що сон стане реальністю?
Джедай довго думав, перш ніж відповісти.
– Не знаю, – чесно зізнався він, – той, хто мені снився, поводився так, як ніколи б собі не дозволив. Було несподівано бачити його таким. Але часом я ловив себе на думці, що його дії не викликали у мене негативу.
– Можливо, сон – це відображення твоїх бажань? Ти ніколи не думав, чого ти хочеш, Енакіне? Для себе?
– Я джедай, і я хочу… – почав Скайвокер, але закінчив зовсім іншими словами: – Я хочу, щоб мої почуття були взаємні.
Його слова здивували сенаторку. Енакін не говорив про почуття, тому що для джедаїв головне – безтурботність і спокій. У крайньому випадку, Скайвокер так говорив.
Падме зрозуміла, що її друг закохався.
– Складно приймати те, що ти відчуваєш, а ще складніше відкритися, – сказала вона, – та якщо ти закриєшся, людина не зрозуміє твоїх почуттів.
– Я повинен йому про це сказати? – на щоках Енакіна з’явився рум’янець. Він ледь не закрив долонями обличчя. Утримався від вчинку лише тому, що усвідомив: він виглядатиме кумедно.
– Так, – відповіла Падме, – по-іншому навряд чи вийде.
Магістр знову подумав про сон. Удень видіння здавалося далеким і нереалістичним, та кожна його мить зберігалася в пам’яті як важлива подія.  Зізнатися в коханні Обі-Вану… Скайвокер усвідомив, що це буде найважчим у його житті. Де взяти сміливості, щоб зробити такий крок? Що відповість Кенобі? Хлопець щось говорив Падме, а подумки перебував разом з Обі-Ваном, віддаючись теплим рукам учителя.
*****
Подальші події розвивалися надто швидко. Енакін не встиг щось удіяти у питанні з Обі-Ваном. Спочатку від удушення помер граф Дуку. Стало зрозуміло, що бранця вбили за допомогою Сили. Гвардійці, які охороняли графа, теж були мертві. Це розлютило Скайвокера. Він вважав, що сепаратисти, дізнавшись про ув’язнення Дуку, прагнутимуть до закінчення війни. Або граф їх наверне до цієї думки.
Та сітх помер від рук іншого сітха. І Енакін все більше утверджувався в правдивості слів магістра Вінду про те, що Дарт Сідіус, можливо, входить до близького оточення канцлера Палпатіна.
– Як таке могло статися?! – розлючений Енакін ставив це питання, не сподіваючись отримати відповідь. У Раді джедаїв прийняли рішення посилити спостереження за верховним канцлером. Скайвокер був повністю згоден з магістрами. В оточенні канцлера коїлося щось незрозуміле. Палпатін останнім часом ухвалював такі дивні рішення, що турбуватися стали навіть сенатори. Падме Амідала і дві тисячі сенаторів підписали петицію з проханням анулювати призначених губернаторів, яких канцлер відправив на лояльні Республіці планети. Губернатори повинні були зробити планети безпечнішими і координувати оборону проти сепаратистів. У крайньому випадку, так пояснив Палпатін.
Насправді це виглядало так, ніби хтось вирішив встановити на планетах нагляд.
Скайвокеру про це розповіла Падме, хоча канцлер просив хлопця присутнім під час бесіди з сенаторами. Магістр відмовився. Не хотів, аби створювалося враження, ніби він виступає на стороні канцлера.
– Дарт Сідіус знав, де утримують Дуку. Мабуть, не хотів, щоб граф видав будь-яку інформацію, тому вбив його, – втомлено відповів Обі-Ван. Джедаї йшли із залу Ради коридором Храму. Бачачи, що Енакін все ще злиться, Кенобі додав більш втішно: – Ми знайдемо Сідіуса. І Ґрівуса теж. Війна от-от закінчиться.
Світлі очі вчителя при денному світлі здавалися майже прозорими. Енакіну вистачило мигцем подивитися на Обі-Вана, щоб заспокоїтися. Думки вже займав не граф Дуку, що не Сенат, не Палпатін, не війна.
Тільки Обі-Ван.
Молодому магістру закортіло взяти Кенобі за руку і потягти на віддалену планету. Хоча б день пожити, як звичайні люди. Не думати про нескінченну боротьбу. Оберігати Обі-Вана. І любити.
– Я хочу в це вірити, – сказав Скайвокер, відганяючи нав’язливу думку про дотик до чоловіка. Хоча б швидкоплинний. Просто тут. І чхати на магістрів, лицарів і їхніх падаванів. – Але чому все так складно?
– Залиш питання іншим магістрам. Ми виявимо Ґрівуса і знищимо його. Скоро стануть відомі його координати. А потім… – Обі-Ван невизначено похитав головою. – Краще жити сьогоденням.
Енакін кивнув, погоджуючись, і поцілував Кенобі в щоку. Той від несподіванки зупинився і пильно подивився на співрозмовника. Скайвокер чекав будь-яких слів. Обі-Ван опустив очі.
– Я не буду питати, навіщо ти це зробив… – схвильовано почав він.
– А я відповім, – обірвав співрозмовника Енакін. Слова вирвалися самі собою. – Я люблю тебе, Обі-Ване.
Так легко. Так просто. Так природно. Скайвокер і сам здивувався. І чекав реакції чоловіки.
– І… і я люблю тебе, Енакіне, – тихо сказав Кенобі. Юнак уперше бачив, щоб учитель так хвилювався. Чоловік сховав руки в широкі рукави плаща і не наважувався дивитися на супутника. – Ти мені як брат, і я не можу уявити поруч когось іншого.
Скайвокер посміхнувся і дозволив собі погладити волосся Кенобі, злегка рощкуйовдивши його бездоганну зачіску.
– Енакіне, це зайве, – майже прошепотів чоловік. Вирішивши не бентежити його ще більше, хлопець прибрав долоню, хоча йому шалено сподобалося торкатися до м’якого волосся Обі-Вана. – Ми не можемо…
Скайвокер ледь не запитав, а чи можна магістрам Вінду і Коту демонструвати стосунки так, що лише сліпий не побачить. Але утримався.
Він вирішив втілити свій сон у реальність.
*****
Через деякий час генерала Ґрівуса вдалося виявити. Він перебував на планеті Утапау. Енакін, якому набридло сидіти склавши руки, зрадів. Він рушив до ангару, де 501 загін на чолі з капітаном Коді готувався до відльоту. Обі-Вана ще не було. Чому він так довго? Скільки можна розмовляти з магістрами? Про все вже поговорили. Насправді Скайвокер боявся, як би Рада не передумала відправляти його з Кенобі, а залишив тут шпигувати за канцлером. Хлопець пручався до останнього, і магістри не стали його затримувати на Корусанті, за що джедай був їм вдячний.
Побачивши Обі-Вана, який наближався до корабля, Енакін швидко підійшов до нього. Кенобі був спокійний і зосереджений, як зазвичай. Відсторонений від світу. Готовий до бою. Дивлячись на його серйозний вираз обличчя, Скайвокер перегородив чоловікові шлях, а потім притиснув до стіни.
– Енакіне, що ти робиш? – Обі-Ван слабо протистояв. Хлопець перехопив його руку, притиснув до своєї щоки і поцілував. Як йому не вистачало цих відчуттів! Залишивши питання Кенобі без відповіді, Скайвокер притиснувся до чоловіка, схиливши голову для поцілунку. Обі-Ван ошелешено дивився на нього, не знаючи, як реагувати. Але дозволив губам Енакіна торкнутися власних губ. Скайвокер рвучко обняв Кенобі. Серце гулко калатало в грудях. Чи він чув серцебиття Обі-Вана? Ейфорія, змішана з бажанням, оволоділи хлопцем, і він насилу почув, як магістр сказав:
– Енакіне… – Кенобі говорив напівпошепки. – Не тут, Енакіне… У нас є завдання. Ти ж розумієш…
Скайвокер неохоче відпустив вчителя. Той здавався таким розгубленим, що знову захотілося його обійняти.
– Так, розумію, – кивнув Енакін, намагаючись заспокоїтися, – не хвилюйся, Обі-Ване, ми закінчимо, що почали, пізніше.
Він першим пішов до корабля. Кенобі, поправивши плащ, пішов за хлопцем. Останні слова Скайвокера позбавили магістра спокою. Він знав, що так трапиться, коли вперше почув зізнання в любові тоді ще від падавана. І все наступні рази.
Обі-Ван не намагався нічого змінити, тому що сам любив Енакіна.
Прибувши на Утапау, магістри швидко знайшли генерала. І вдвох знищили його. Ґрівуса не захистила навіть армія супердроідов. Джедаям допомагали клони. Разом вони перетворили ворогів в гори металу.
Правда, порадіти перемозі не вдалося. З Корусанту прийшло повідомлення: канцлер Палпатін виявився володарем сітхів Дартом Сідіусом. І весь шлях назад Енакін звинувачував себе за те, що не розгледів загрозу прямо під носом. Джедаю було боляче усвідомлювати, що людина, яку він вважав добрим порадником і мудрим дядьком, нахабно обманювала його всі ці роки. Та ні, обманювала з самого початку. Всіх обманювала. Навіть магістрів. Прикрившись маскою добродушності і любові до Республіки, канцлер вів свою гру. І ледь не переміг.
“А я поділяв його погляди”, – раптом подумав Енакін. І вжахнувся від усвідомлення того, що стояв біля самої прірви. Він міг перейти на Темну сторону, піддавшись маніпуляціям володарі сітхів. Сила, що б він тоді накоїв? Джедай тут же змусив себе заспокоїтися. Обі-Ван стривожено поглядав на нього. Мабуть, відчув страх і переживання хлопця. Енакін збрехав, що йому потрібно вийти щось перевірити, аби не бачити співчутливий погляд Кенобі.
Коли вони повернулися, все було скінчено. Магістри на чолі з Йодою перемогли Дарта Сідіуса. В глибині душі Скайвокер був радий цьому. Він не знав, чи зміг би підняти меч проти того, кого вважав другом.
Звичайно, варто було ще залагодити багато справ. Наприклад, доставити очільників Торгової федерації, які, за даними розвідки, перебували на Мустафарі. Пояснити Сенату, що сталося, і обрати нового канцлера. Вирішити питання з переговорами про закінчення війни. Але Енакіна це вже не цікавило. Він подивився на Обі-Вана. Кенобі у відповідь дивився на нього, не відводячи очей. Скайвокер злегка посміхнувся. Оскільки з ворогами було покінчено, він хотів провести якомога більше часу з учителем.
*****
Обі-Ван впустив Енакіна до себе пізно ввечері. Не міг не впустити. Хлопець помітив, що магістр все ще відчуває якусь незручність і хвилювання. Ніби не знає, як себе вести.
Мабуть, уперше Кенобі хвилювався більше, ніж Скайуокер.
– Нечасто тобі доводилося проявляти почуття? – неголосно спитав Енакін, якого не покидало відчуття дежавю. Кімната Обі-Вана була такою ж, як і уві сні.
– Нечасто, – відгукнувся чоловік. Енакін підійшов до нього. Стільки всього хотілося сказати, що він трохи розгубився.
– Не бійся, Обі-Ване, я прийму все, що ти відчуваєш.
Щирість у голосі Скайуокера викликала у чоловіка легку посмішку – таку жадану для хлопця. Він доторкнувся до щоки Кенобі – спочатку рукою, потім губами. І впустив мить, коли на повну силу цілував учителя, повільно спускаючись до шиї. Долоні Обі-Вана лежали у нього на плечах, потім зарилися в кучеряве волосся. Скайвокер, не зволікаючи, роздягав його, нарікаючи на те, що джедаї носять так багато одягу. Все було, як у його сні, тільки вони з Кенобі помінялися місцями.
А Скайвокеру так хотілося, щоб учитель був зверху.
Він уклав Обі-Вана на ліжку і сів на стегнах. Не міг відвести погляду від тіла чоловіка – сильного, гарячого та такого бажаного. Енакін відчував, наскільки збуджений Обі-Ван. І як будь-яка його реакції – рвані зітхання, нервові рухи, покусування губ – збуджували самого Скайвокера. Як він ще тримався – незрозуміло. Хлопець навмисне не роздягався. Хотів, щоб це зробив Кенобі. Молодий магістр пестив його шкіру, цілував м’які губи. Прислухаючись до прискореного дихання вчителя, провів рукою від грудей до низу живота. І залишився задоволений, почувши тихий стогін З губ зірвалося:
– Голосніше, Обі-Ване.
Як же подобався Скайвокеру голос чоловіка в ці миті. Він був готовий зробити що завгодно, лише б Кенобі не мовчав. І зрадів, коли Обі-Ван перехопив ініціативу. На відміну від нетерплячого Енакіна, Кенобі роздягав його повільно, насолоджуючись самим процесом. Обидва знали, що буде далі, і саме передчуття викликало ураган емоцій. Скайвокер дивувався витримці магістра – і як Обі-Ван досі зберігає відносний спокій? А сам танув від випадкових дотиків теплих рук.
– Енакіне, – Кенобі обхопив обличчя хлопця, милуючись кожною рисою. Його очі сяяли. – Дозволь мені…
Скайвокер поцілував його долоню, висловлюючи згоду. Все, що завгодно, учителю. Він жадав відчувати Обі-Вана і не міг більше чекати.
Все буде так, як він бачив уві сні.
Ні, все буде навіть краще.