Гріхопадіння Адама

Голосний гуркіт грому і відлуння дикого сміху змінилися тишею та примарним шумом дощу. Десь коло виходу гучно грюкнули двері, закриті протягом, а дихання і стук власного серця набатом звучить в голові. Немов в цей день саме Небо не хотіло дозволити богу сонця спостерігати за ганебними вчинками священника, сховавши від погляду за важкими сизими шапками хмар. Невже навіть воно знало, що має сьогодні трапитися, тому і вберегло від божої кари? Принаймні він досі живий і не зійшов на нього священний вогонь, аби спалити дотла нікчемне тіло. Голова чомусь йде обертом, а серце так і жадає вискочити з грудей. На шкірі залишилось те бридке відчуття прохолоди темряви, яка огорнула його тоді. Хочеться помитися, змити чистою водою залишки потойбічної сили й взагалі не віриться, що все закінчилося саме так. Хоча чи закінчилось? Адже бісова тварюка досі жива і може повернутися. З’являється стільки питань і глибинний страх. Наскільки сильним було це створіння, якщо так легко йому вдалося опинитися в храмі, чинячи опір світлій енергії ? І що буде далі…

Новий гуркіт грому, який немов витягує з трансу, розганяючи морок власних думок і Адам нарешті приходить до тями. Слід негайно допомогти постраждалому! Він лежав в залишках соляного кола і важко дихав, притискаючись до підлоги, тому чоловік збирає думки докупи та хутенько підбігає до хлопця. Подумати про все інше ще буде час.

Виявилося, що того звали Коді та він не пам’ятає, як тут опинився і що взагалі сьогодні було. Чи варто говорити, що екзорцист відчув полегшення? Тепер не потрібно буде пояснювати, що саме відбувалося до цього. І як він взагалі міг це пояснити, якщо сам не розуміє чому все обернулося саме так. Це виходить… Він фактично зґвалтував цього хлопця? Від цієї думки всередині зібрався огидний клубок. Адам відчував себе мерзенно. Як він міг так вчинити ? Так, Коді був у полоні біса, але це не звільняє чоловіка від відповідальності. Та чи можна вважати це просто частиною екзорцизму ? Хіба є у світі хоч щось, що може виправдати цей жахливий вчинок?

Розуміння скоєного розриває на частини. Воно жере й гризе, не дає змоги просто відволіктися. Адам намагається зберігати спокій. М’яко кладе руку на чуже плече, та виводить з кімнати.

Коді був перевірений на наявність темряви в тілі. І на величезний подив священника, він був чистим! Тільки аура була трішки нестабільною, а в іншому був повний порядок. Але хіба може таке бути ? Його тілом володів дійсно сильний демон. Справжня нечисть, яка поглинає живу енергію в величезних кількостях. І тепер він не міг зрозуміти, яким чином цей хлопець взагалі залишився в живих, а не перетворився у купку висушених решток.

Та постраждалому він нічого не сказав про це. Сказав помолитися ввечері й частіше ходити до храму , а випадку якихось дивних відчуттів чи поганого самопочуття прийти до нього. Адам також стисло пояснив хлопцю, що той став жертвою спокуси та все закінчилося більш ніж прекрасно для нього. Потім він напоїв все ще розгубленого письменника гарячим відваром та дозволив залишитися допоки не закінчиться злива, весь цей час опікуючись ним, бо відчував провину, яка каменем звалилася на плечі. Тому і відволікався розмовою ні про що, зберігав при цьому серйозність та урівноваженість, заспокоював схвильованого хлопчину, який виявися письменником, хоча чомусь так і не розповів про що саме пише. І в цілому Коді здавався йому трішки дивним.

Святоша, хоча чи можна його тепер так називати ? Так ось, пройшов вже деякий час після того, як постраждалий пішов додому. Він відмовився від супроводу і запевнив, що зможе сам дійти, тому чернець не наполягав, а тому тепер стояв у дверях біля виходу на задній двір і дивився, як краплі знову летіли з неба стіною, не дозволяючи розгледіти нічого далі десяти кроків. Невже це небо ллє свої гіркі сльози та потрясає землю тонкими сліпучими розчерками блискавок, бо гнівається на свого дурного сина ? Хоче сховати його від всевидящого ока бога сонця, допомагає оминути страшну кару.

В голові стоїть рівний гул. Насправді йому було страшно і він не до кінця розумів, що йому тепер робити. Написати в столицю і попросити допомоги, чи спробувати розібратися самостійно? Паніку підіймати не можна, бо в цьому храмі він єдиний був саме екзорцистом і якщо розкаже, то можуть розповзтися плітки… І тоді довіра зникне. Хто при своєму розумі взагалі буде вірити в божу силу, якщо демони вільно розгулюють в храмі ? Також він не знав, що далі може вчинити біс і до чого це призведе. Водночас чоловік з соромом розумів, що вперше за довгий час в голові посвітліло і йому справді сподобалось те, що відбулося. Відчуття чужої покірності та слухняності, якийсь такий спокусливий блиск в очах, які немов наповнювалися кривавим туманом. Тільки тоді коли помітив як зіниці перетворюються в тонкі смужки до нього почало приходити розуміння хто саме перед ним. Чому сталося саме так? Яким чином виродок зміг викликати саме таку реакцію… Можливо це було якесь пропаще наслання чи вплив темряви, або екзорцист в цей день по пояс провалився в холодне багно спокуси. І одне діло, коли об’єктом млосних бажань стає людина, але демон… Це в корені змінювало все і ламало будь-які спроби виправдати себе та свої думки. Нечисть не має права на його милість.

Решту дня Адам не міг знайти собі місця. Займався своїми справами якось відсторонено і постійно прислухався до кожного звуку, бо відчував ворожий погляд, який спостерігає з дикою цікавістю. Але скільки б не дивився в усі боки, так і не зміг навіть краєм ока впіймати примарну тінь цього таємничого гостя. Чоловіку навіть здавалось, що це його яскрава фантазія коїть з ним злі жарти, та вдіяти нічого не міг. Це примарне щось рухалося серед тіней, спостерігає за ним. Але саме дивне почалося саме ввечері. Чоловік довго молився, просив бога дати змогу пережити цю ніч без потойбічного втручання, бо саме в цю пору нечисть поводить особливо активно та кровожерливо. І весь цей час він відчував важкість всередині. Немов проковтнув кілька камінців так ще й підхопив хворобу, відчуваючи себе мляво та надто вже втомлено. Та здавалося, що все вже буде добре, він ліг спати й сон миттю схопив його у свої обійми. Але цей самий сон наповнився чимось не до кінця зрозумілим. Простір полонило щось густе та тягуче, воно звивалося чорними гладкими язичками, грузько хлюпаючи під ногами. І чомусь замість страху була напруга та розуміння, що потрібно просто йти далі та очікувати. Ця потойбічна сила жила і рухалась, випиналася, немов дихала, пругко хлюпала під ногами. Перетікала під ногами наче щось розумне…

А втім, картинки швидко змінилися. Йому снились сцени сьогоднішнього дня. Вирвані з контексту і змінені, незрозумілі та дещо неправильні. Йому навіть здалося, що бачить це все від обличчя постраждалого хлопця, а потім знову спостерігає з боку і не може хоч якось заподіяти припиненню цих розпусних дійств.

Ось таким був подаруночок біса — навіяні гарячі сновидіння якими він немов давав зрозуміти, що саме втратив Адам, коли прогнав його. Хоча може це було не зовсім так і насправді навіть без чужого втручання сни були б далекі від непорочності.

****

Цей ранок був на диво похмурим. З самого світанку важкі сизі оболоки схиляли над обрієм свої шапки та ліниво повзли в незвідану далеч, погрожуючи в будь-яку мить прорватися, зрошуючи землю прохолодними краплями. Туман білим серпанком звивався поміж потемнілих від вологи стовбурів дерев, та немов прокрадався в приміщення наповнюючи повітря вологою, яка осідала на одязі. Неприємна прохолода та сирість торкаються оголених частин тіла, тому слід переодягтися якомога швидше, аби не відчувати мурах по шкірі. Втім, він на ці всі види з вікна не дивився, бо погляд був прикутий до невеликого букета кульбабок на підвіконні… Жовтенькі квітки все ще вологі від вчорашньої зливи, перев’язані білою тонкою стрічкою вони привабливо поблискувала жовтими віночками, що нагадували маленькі сонечка.

Всередині все обмерло, варто погляду зачепитися на папірець серед квіток. Адам з напругою озирнувся і зітхнув, щільно зачинив вікно з якого віяло прохолодою та знову подивився на квіти, простягнув руку до послання і декілька секунд не наважувався розгорнути записку. Та все ж цікавість перемогла. На папері було красивим почерком написано лиш два короткі речення: «Ми непогано розважились вчора. Ти зацікавив мене, любчику». Очі в цей момент широко розплющились і мимоволі рука зім’яла листочок. Тільки дурень не зрозуміє хто саме був відправником. Це був саме він — демон, який довів до гріха, який спокусив і очевидно, не відчуває ніякої провини. Розуміння цього відверто обурює ! Тому Адам прочинив шибку, безжально викинув квіти та грюкнувши, зачинив ще й на гачок защіпнув, щоб вже точно ніякі противні біси не лізли до нього серед ночі. Що ж, якщо це гидке створіння так зацікавлене в ньому, то священник зробить так, щоб ця цікавість зникла без сліду, а точніше… Він зробить все, щоб вбити демона. Знищити та розсіяти по вітру, звільняючи світ від чергової біди. Він зробить саме так і ніяк інакше, бо це його призначення та обов’язок. Нехай вчора він і оступився, вперше в житті вчинив імпульсивно, та це був останній раз. Більше не буде слабкостей і Адам обов’язково сам впорається з усім.