Цей Вельмишановний оповість вам початок історії

Розділ 19 – Цей Вельмишановний оповість вам початок історії

 

Вродлива, блідолиця, охайна — такою була та дівчина. На овальному обличчі ясніли великі круглі очі, що були особливо чарівними. Вона мала вигляд новоспеченої невинної дружини: вбрана у світло-рожеві одежі, волосся ж зібране в гульку… Дівчина ошелешено потерла очі, озираючись навкруги в надії розгледіти щось у пітьмі.

— Де… це я опинилася?

— Ви всередині бар’єра “Повернення до Істини”, який я встановив, — відповів Чу Ваньнін.

Приголомшена дівчина з острахом спиталась:

— Хто ви? Чому коло мене суцільна темрява? Я нікого не бачу! Хто це каже?

— Ви забули? …Вас більше немає в живих, — промовив Чу Ваньнін.

Вона широко розплющила очі.

— Мене більше… Мене…

Поволі спогади поверталися до діви.

Схиливши голову, вона схрестила руки на грудях. Тиша. Ані поштовху. Серце більш не билося. Дівчина ахнула й прошепотіла:

— Я вже… померла…

— Лишень душі в змозі увійти крізь бар’єр “Повернення до Істини”. Ненависті немає тут місця. Ті, хто увійшов, байдуже на кого вони перетворилися — на безжальних потороч чи на звичайних примар, зберігають свою особистість та вигляд, що мали за життя. Звідти й наймення — “Повернення до Істини”.

Порожнеча застигла в її очах. Дівчина задумалась, неначе пригадуючи минуле життя. Затим, вона раптом опустила голову й тихо заплакала.

— Чи маєте… ви инші скарги? — спитав Учитель.

Діва заливалася сльозами.

— Ви Володар Підземного Царства? Чи може Біла Мінливість?[1] Ви тут, аби вершити правосуддя?

 

[1] Бай ву чан (白无常 bái wú cháng) — Біла Мінливість/Білий Мінливий Привид. Один з Женців Смерті, який збирає душі померлих і приводить їх до Владаря Підземного Царства задля виконання вироку. Обидва привиди(білий і чорний) зазвичай подорожують разом. Білий забирає невинних, чорний — нечестивців. Характерна особливість Білого Мінливого Привида — довгий червоний язик, на губах завжди грає гірка посмішка, а іноді на обличчі з’являється страхітливий вираз. Також він носить білий одяг та довгий капелюх із написом “Приносить багатство”. Дівчина прийняла Ваньніна за Білу Мінливість, уважаючи, що вона невинна.

/знаю, що більшість не прочитає це, та все ж це не змусить мене перестати шерстіти китайські сайти для змістовних зносок/

 

Чу Ваньнін приклав руку до скроні.

— Я ані Володар Підземного Царства, ані Біла Мінливість.

Панна тихо схлипувала. Наставник на мить замовк, очікуючи, коли вона опанує себе, а опісля проказав:

— Утім, я тут, аби відновити справедливість.

Почувши це, дівчина підняла очі. Хоч вона й схлипувала та все ж вигукнула одночасно із сумом і радістю в голосі:

— Ви справді Янь — Владика Потойбічного Світу!

— ……

Чу Ваньнін вирішив утриматися від обговорення цієї теми й натомість спитав:

— Ви пам’ятаєте, що коїли після смерті?

— Мені… складно пригадати… все дуже невиразне. Я лишень пам’ятаю, як зажура обійняла мене, така невимовна, всеохопна. Я жадала помсти… бажала знайти їх… знайти його…

Коли душі пробуджуються, вони не можуть відразу згадати більшість речей, однак у цьому немає нічого страшного.

— Кого ви бажали віднайти? — терпляче поставив питання він.

— Свого чоловіка, Чень Бохваня, — тихо сказала дівчина.

Чу Ваньнін відсахнувся.

 Чень Бохвань… Хіба не так звали старшого сина родини Чень?

— Як вас… кличуть? Звідки ви? — спитався Учитель.

Сила Тяньвень сповнювала химерний світ за межами завіси. Більшість померлих, що потрапляли всередину, розповідали все щиро й чесно. Таким робом панна й відповіла:

— Цю смиренну звуть Лво Сяньсянь, вона з міста Барвистих Метеликів.

— Перш ніж відвідати Цай Ді, я уважно вивчив свиток із родоводами міста: у ньому близько п’ятисот сімей і серед них не знайшлося нікого, на прізвище Лво. Ким був ваш батько?

Лво Сяньсянь не поспішаючи пригадувала деталі, її очі сповнювалися болю.

— Мій батько був ученим у цьому місті й близьким другом мого свекра. Кілька років тому він зліг із сухотами та невдовзі пішов із життя. Тоді я лишилася в домі сама самотою.

— Через що ви померли?

Дівчина оторопіла, а після заридала сильніш.

— Смерть була єдиним виходом для мене. Я не вбачала иншого шляху. Вони… вони ввели в оману мого батечка й змусили віддати їм таємний рецепт ароматної пудри. Вони пригощали мене штурханами, банітували, погрожували мені та зрештою присилували полишити Цай Ді. Я… Я слабка жінка, куди б я подалася? У мене не зосталося родичів у цьому світі… Земля така неосяжна, однак… куди ж мені простувати? Опріч Потойбіччя, де іще мене приймуть…

Коли спогади про минуле життя повернулися до Лво Сяньсянь, здавалося, її серце закривавило від нескінченних мук, і вона зажадала розповісти про них бодай комусь. Учитель не став продовжувати розпитувати, дівчина повільно оповідала сама.

Виявилося, що Лво Сяньсянь утратила матір ще в ранньому дитинстві. За словами батька, в неї був старший брат, однак у час, коли Нижнє Царство світу гартування огорнуло сум’яття, він щез і ніхто більше не відав, живий він чи мертвий. Вона була крихіткою в пелюшках, якій іще навіть року не виповнилося, а її брата вже не було поруч. Пізніше, дівчина силкувалася згадати бодай щось про нього та всі її намагання йшли нанівець.

У родині Лво лишилися тільки Сяньсянь та її батько. Лише покладаючись на себе, вони могли вижити. Дочка та батько блукали світом, допоки не вирішили оселитися в місті Барвистих Метеликів, де й збудували невеличку хатинку.

Того року Сяньсянь виповнилося п’ять. Старший син родини Чень, Чень Бохвань, був на два роки старший за неї.

Тоді сім’я Чень ще не нажила статків і тулилася в маленькій землянці з двома кімнатами, а вздовж низької стіни у дворі росло мандаринове дерево. Восени його віти прогиналися під вагою стиглих плодів та так, що перехилялись через невеликий мур, заглядаючи до подвір’я сім’ї Лво. 

Дівчина підняла очі: мандарини, що обліплювали гілки, були схожі на паперові ліхтарики, які запалювали на свята.

Лво Сяньсянь була сором’язливою, нелюдимою дитиною, що ні з ким не гралася, тільки сиділа собі на маленькій лаві й чистила соєві боби, крадькома кидаючи погляд на фрукти.

Стиглі жовтогарячі плоди вабили подив. У сліпучому промінні сонця не важко було уявити їхній насичений кисло-солодкий смак.

Дівчина поїдала мандарини очима, час від часу важко ковтаючи слину; шлунок зводило від жаги.

Проте, вона б нізащо не зірвала їх. Її батько був нездібним та доволі посереднім учнем, що неодноразово провалював іспит, однак він ніколи не втрачав порядності та гідності. Учений-невдаха, ймовірно, схибнувся з розуму, тож постійно наставляв дівчинку бути “чесною людиною”.

Уже в три роки Лво Сяньсянь знала, що багатство розбещує свідомість, а бідність не владна над волею[2].

 

[2] Одна з частин ідіоми “Багатство розбещує свідомість, бідність не владна над волею, а сила і влада не в змозі підкорити”. Так кажуть про справді “велику” людину, яка навіть отримавши багатство, не промотає його, збіднівши — не стане запускати руки в чуже, а сила і влада не зможуть підкорити її волю.

 

Її очі могли бути сповнені жаги, та вона б ні на крок не підійшла до того дерева.

Однієї місячної ночі Лво Сяньсянь сиділа на подвір’ї й прала, наспівуючи якусь пісеньку.

Її батько нездужав, тож уже давно пішов спати. Збіднілі діти рано привчалися господарювати в домі. Дівчинка закасала рукава. Худенькі рученьки опустилися в дерев’яне відро, личко нап’ялось від того, як вона старанно терла білизну.

Раптом від вхідних дверей почувся хрипкий кашель і всередину двору увійшов юнак. Весь у крові, він витріщився на Сяньсянь.

Дитя здерев’яніло настільки, що й крикнути не могло.

Бруд та застаріла кров укривали обличчя молодика, однак від того лиця віяло підступністю й жорстокістю, хоч за тонкими рисами водночас ховався видатний талант.

Обидва надовго застигли на місці. Високий хлопець та маленька дівчинка. Зрештою, юнак більше не міг триматися на ногах та повільно опустився на землю біля муру. Його дихання було тяжким.

— Води… — просипів він.

Може, все тому, що цей молодик не здавався лиходієм, а може це добре серце Сяньсянь відгукнулося на поклик, та хоч і побоюючись, дівчинка повірила. Вона забігла до будинку, набрала чашку і піднесла до губ хлопця.

Не стримуючись, юнак із насолодою ковтав воду. Випивши все до останньої краплі, витер кутики вуст та підняв очі, аби глянути на чарівне обличчя Лво Сяньсянь. Він пильно споглядав, не кажучи ні слова.

Молодик мовчав і вона мовчала. Дитина тільки стривожено блимала очима, тримаючись, як вона гадала, на безпечній відстані: не надто далеко і не надто близько, та уважно спостерігала за незнайомцем.

— …Ти нагадуєш мені мого давнього друга.

Несподівано на губах юнака з’явилася похмура посмішка, а очі перетворилися на два півмісяці. Залите кров’ю лице, шалена посмішка робили його схожим на хижого звіра. — Особливо оченятами. Такі великі й кругленькі. Аж руки сверблять, так оце кортить їх виколоти, пальцем потикати та проковтнути ціленькі. Один за одним.

Злостиві слова так невимушено злетіли з його вуст, що навіть почувся легкий сміх. Лво Сяньсянь іще сильніше затремтіла, і не роздумуючи, заплющила очі.

— Яка кмітливе дівча, — промовив молодик. — Продовжуй отак прикривати оченятка і не гляди на мене. Інак, я за свої руки не відповідаю.

Його язик заплітався. Він розмовляв із північним акцентом.

Подвір’я залило сріблясте сяйво. Парубок облизував потріскані губи, як притьмом узрів мандаринове дерево прямо у дворі. Одразу його очі загорілися, зіниці яро заблищали, на мить цей блиск посильнішав, а затим згас. Юнак потер підборіддя та махнув рукою.

— Крихітко.

Лво Сяньсянь:

— ……

— Зірви мандарина та очисти його для мене.

Нарешті дівчинка заговорила. Її тонкий голосочок тремтів, та вона без вагань відповіла:

— Ґеґе, мандаринове дерево не належить моїй родині. Воно чуже, я не можу зірвати з нього фрукти.

Молодик приголомшено дивився на дитину. Здавалося, він знов щось пригадав, і на його обличчя опустилася темрява.

— Якщо я сказав зірви, значить, береш і зриваєш. Я бажаю мандаринів, тож ти підеш і зірвеш їх для мене негайно!

В останньому слові було стільки люті, неначе його розгризли на шматки, а потім виплюнули. Дівчинка здригнулася від жаху та все одно вперто стояла на місці.

Лво Сяньсянь була поступливою дитиною, та всередині мала залізний стрижень такий самий, як в батька.

— Я не стану.

Юнак різко примружив очі, задер носа, вираз його лиця змінився мов у леопарда[3].

 

[3] Бао б’янь (豹变 bào biàn) — змінитися як леопард у цьому випадку означає раптову зміну в поведінці/характері/рисах тощо.

 

— Плюгаве дівчисько! Ти хоча б відаєш із ким розмовляєш?!

— Якщо бажаєте води, я-я принесу вам. Захочете поїсти — ми маємо д-дещицю їжі в домі, однак… Однак мандаринове дерево н-нам не належить, я не можу його обривати. Батечко з-завжди каже, щ-що взяти щось б-без дозволу — в-все одно, що вкрасти. Я ч-чесна людина, багатство р-розбещує свідомість, а бідність н-не владна над в-водою…

Від хвилювання Сяньсянь обмовилася, сказавши “водою” замість “волею”. Маленька дівчинка намагалася триматися гідно, її пухкеньке личко все розчервонілося. Запинаючись на словах, вона вперто чіплялася за настанови батька, але під поглядом молодика дрижала так сильно, що в неї ноги підкошувалися. 

Молодик і слова не зронив.

Можливо, якби все не склалося так трагічно, слова маленької дівчинки навіть би повеселили молодика. Пфф. “Узяти без дозволу — все одно, що вкрасти”, “багатство розбещує свідомість, а бідність не владна над волею”, “я чесна людина”… За інших обставин він би щиро розсміявся, та зараз не міг й усміхнутися.

Натомість в грудях, немов табун коней, билася пекельна лють, яро шматуючи серце.

— Більш за всіх, я ненавиджу таких як ти, так званих…

Тримаючись за стіну, парубок валко став ноги, а з вуст злетіли слова:

— Чесних, шляхетних, милосердних, героїв.

З жахом Сяньсянь споглядала, як юнак, тягнучи зранені ноги, підійшов до дерева. Піднявши голову, він жадібно вдихнув аромат соковитих мандаринів, а затим в очах запалахкотіло багряне полум’я ненависті. Перш ніж дівчинка встигла втямити, що коїться, молодик видерся на дерево та став люто його трусити, копати ногами й гамселити кулаками.

На землю полетіли плоди, розкотившись навкруги.

Губи молодика скривилися, коли він шалено заволав:

— Скільки можна торочити, що взяти без дозволу — це вкрасти, а багатство розбещує свідомість! Якого біса силою не можна послуговуватись! До! Дідька! Це! Все!!!

— Ґеґе! Що ви робите?! Припиніть! Татку! Татку!

Сяньсянь не хотіла кликати на допомогу недужого, немічного батька-вченого, бо навіть вийшовши надвір, він нічим би не зміг зарадити. Вона була лишень маленькою дитиною, яка трималася до останнього, та зрештою, злякалася та зламалася.

— Чого розверещалась?! Якщо твій батько вийде, я його як це дерево порубаю!

Крихітне дівча все трусилося від жаху, у кругленьких оченятах стояли сльози.

Родина Чень, що жила по сусідству, поїхала навідати родичів до прилеглої деревеньки, тож нікому було зупинити цього скаженого вар’ята.

Божевільний трусив дерево доти, доки на ньому не зосталося ні мандарина. Його шаленості не було меж й ніщо його не спиняло, тож він почав несамовито тупати ногами, розчавлюючи плоди. Лють несподівано відкрила хлопцю друге дихання. Скориставшись миттєвим припливом сили, він схопився на ноги й перестрибнув мур. Юнак приземлився у садку родини Чень, там знайшов сокиру та двома-трьома ударами зрубав нещасне дерево. Затим молодик повернувся назад і щиро залився сміхом.

Юнак усе реготав і реготав, а потім різко спинився та сів навпочіпки, втупившись поглядом прямо перед собою.

Зненацька він повернув голову та заговорив до Лво Сяньсянь:

— Крихітко, ходи-но сюди.

— ……

Дівчинка і не поворухнулась. Вона стояла на місці, шаркаючи маленькими шовковими чобітками, що були розшиті жовтим квіттям.

Помітивши, що вона вагається, юнак пом’якшав, звертаючись до дівчинки з усією добротою, на яку тільки був здатен:

— Ходімо. У мене є дещо гарне для тебе.

— Я… я н-не хочу… Ні… я не піду… — пролопотіла Сяньсянь.

Не встигла вона й договорити, як молодик знов спалахнув від люті.

— Якщо ти негайно не підеш зі мною, я увійду до будинку й порубаю твого батька на шмаття!

Холодний піт пробрав Лво Сяньсянь. Урешті-решт, маленькими кроками дівчинка рушила до безумця.

Юнак косо глянув на неї та промовив:

— Хутчій, у мене немає часу дивитися на твій танок Янґе[4].

 

[4] Ньов ян ґе (扭秧歌 niǔ yāng ge) — також відомий як “Виткий танок Янґе” — це традиційний народний танець, що виконується переважно в північних провінціях Китаю.

 

Схиливши голову, дівчинка рушила до молодика. Коли вона була за кілька кроків від нього, той несподівано простягнув руку й з силою потягнув її до себе. Лво Сяньсянь спробувала закричати та перш ніж крик злетів із вуст, її рота затулили чимось. Це був немитий, нечищений, укритий брудом мандарин.

Як дівчинка змогла б з’їсти фрукт за один укус?

Виродок із такою люттю пропихував плід, що той розчавився — сік та бруд полилися на щоки дівчинки. Вар’ят усе реготав, розмазуючи по обличчю Сяньсянь мандарин та намагаючись пропихнути його крізь її міцно стиснуті зуби.

— ХІБА ТИ НЕ ЛЮДИНА ЧЕСТІ? ХІБА НЕ ТИ В ЖИТТІ НІЧОГО НЕ ВКРАДЕШ? ТО ЩО Ж ТИ ЇСИ ЗАРАЗ, ГА? ЩО ТИ ЗАРАЗ ЇСИ?

— Мгмф… Ні… не хочу… Татку… Мгмф… татку…

— Ковтай.

Покидьок звузив очі та запхав останню часточку м’якоті до рота дівчинки. Його очі зловісно заблищали, та він холодно промовив:

— Ковтай. Цей. Чортів. Шматок.

Змушуючи Сяньсянь ковтати мандарин, безумець із хворобливою вдоволеністю спостерігав за нею. Ридання душили горло, коли бідолашне дитя жалібно гукало батька. На мить юнак замовк, а затим несподівано посміхнувся.

Ця посмішка була страшніша, ніж його осоружне обличчя.

Парубок задоволено скуйовдив волосся Сяньсянь, і лагідно проказав, усе ще сидячи навпочіпки:

— А чого це ти татуся кличеш? Хіба ти не маєш кликати ґеґе? Мандарин, що дав тобі ґеґе, солоденький, так? Смачненький?

Опісля він підняв ще один плід із землі. Цього разу молодик не намагався примусити дівчинку його проковтнути. Натомість він старанно почистив фрукт від шкірки, навіть прибрав білі прожилки. Після чого юнак відірвав частиночку та підніс її до вуст Лво Сяньсянь.

— Якщо тобі до вподоби, з’їси-но ще трошки, — м’яко промовив молодик.

Дівчинка усвідомила, що сьогодні вона стріла справжнього безумця. Иншого вибору не було: Сяньсянь опустила голову й мовчки з’їла мандарин, що простягнув їй вар’ят. Кисло-солодкий сік розлився по язику — в животі забурчало.

Парубок усе ще сидів навкарачки, згодовуючи їй мандарин шматочком за шматочком, і здавалося знов був у гарному гуморі, навіть став наспівувати якусь мелодію.

Грубий та хрипкий голос нагадував пошпетаного кошика, крізь проріхи якого продував вітерець. Хоч його голос і неможливо було вчути ясно та деякі вирази долітали до вух дівчинки:

 

— Пелюстки стеляться по воді,

По той берегу бік звучать струни. 

Найкращими будуть роки молоді,

Пожени вдалечінь, скакуне! 

Де сходяться всього світу кінці,

Туди прагнуть серця юних…

 

Переклад з англійської та китайської:

haibett та Miarr

 

— Крихітко, — зненацька сказав він.

— ……

— Тц, — скривився молодик та охопив руками маленьке личко Сяньсянь.

— Дай-но мені поглянути у твої вічі.

Не в змозі чинити опір, дівчинка затремтіла. Вона могла лишень дозволити божевільному ретельно розглядати її очі. Скривавлені пальці поволі вивчали її брови.

— Так схожі, — проказав він.

Сяньсянь схлипнула та заплющила очі, страхаючись, що цей вар’ят просто із примхи зробить з її очима теж саме, що й з мандаринами.

Та молодик не став їх вичавлювати, лиш промовив голосом, від якого душа в п’яти пішла:

— Хіба не ти навчала мене, що “багатство розбещує свідомість, а бідність не владна над волею”? Ґеґе теж бажає дещо тобі повідати.

— Хник.

— Відкрий очі.

Очі дівчинки були міцно заплющені. Шаленець роздратовано розсміявся та промовив хрипким голосом:

— Я не буду тобі очі виколювати, просто розплющ уже! Гадаєш, я не зможу виколоти тобі очі, якщо вони будуть закриті? 

Лво Сяньсянь могла лишень скоритися. Великі круглі очі розплющились. Довгі, м’які вії затріпотіли й намистини сліз покотилися по щоках. Зляканий, жалісний вираз на обличчі дитини, здавалося, потішив навіженого. Раптом він опустив руку, що стискала її щоки та ніжно погладив Сяньсянь по голівці.

Юнак пильно вдивлявся в її очі, губи скривились у посмішці, спотвореній, зламаній, та за маскою дикості виднілась глибока печаль.

— Жив у Ліньї молодик, що у двадцять вже серцем був мрець, — промовив він.

А затим розвернувсь та розтанув у пітьмі.

Лишень безладдя на землі нагадувало про те, що пізньої ночі вкритий кров’ю навіжений побував тут.