madness
від brunette93У всіх трапляються погані дні. Стрес. Недосипання. Дедлайни. Як наслідок підвищення рівня кортизону та зниження серотоніну, що призводить до високого рівня агресії.
От і у Бан Чана стався такий день. Він прокинувся вже знервованим. До оголошення камбеку залишилося не так багато часу, а пісні все ще «сирі», на його думку. Хоча всі навколо, кажуть, що все в порядку. Навіть Чанбін та Джисон, які часто досить довго погоджують остаточну версію, в цей раз були задоволені. Але не Чан. Тому він з самого ранку вирішив відправитися в студію та працювати там весь день.
Але все пішло не по плану з самого ранку. Спочатку його роздратував зламаний душ, в їх квартирі з Синміном. Хоча молодший, здається, казав, що вирішить це питання самостійно. Пересмажена яєчня та надто солодка кава настрій не покращували.
Коли Чан завершував свій сніданок, протираючи очі на кухню зайшов сонний Синмін. Якщо у них з Чаном були різні розклади, він все одно завжди прокидався до того, як Чан піде працювати. Тому що була велика ймовірність, що коли він повернеться, Синмін засне на дивані у вітальній, так і не дочекавшись Чана. А старшому прийдеться відносити його сонного в їхнє ліжко, під невдоволене бурчання змішане з сонними поцілунками.
— У нас все ще проблеми з душем, — починає Чан, замість вітання.
Синмін підсаджується до нього, все ще намагається прокинутися, сонно лине до старшого під бік та маже губами по підборіддю, від чого у Чана мурахи по спині біжать.
— І тобі ранку… — не вимушено відповідає Синмін та заглядає своїми чарівними очима в обличчя Бана.
А у того серце стискається від любові та одразу соромно стає за свій невдоволений голос. Стає байдуже на зламаний душ, підгорілу яєчню та все інше, коли на тебе дивляться люблячі очі, коли для когось ти цілий всесвіт.
Кладе руку на потилицю Синміна та притягує до себе для солодкого поцілунку. Цілує повільно, солодко. Шепоче між короткими перервами:
— Вибач.
Синмін розвертається всім корпусом, щоб бути ще ближче, обіймає та відповідає на поцілунки.
— Все в порядку.
І це дійсно було так. Він його відчував та розумів. Ніколи не злився, завжди знав вірний підхід до неспокійної душі. Особливо в періоди творчих коливань.
Чим довше вони цілуються, тим хаотичніші стають їхні руки, які досліджують груди, плечі, спину, обличчя, повзуть під худі. Вони розпалюються та губляться один в одному. Такі потрібні та бажані один для одного. Бан Чан, навіть, поміж цим задумується чи не відкласти на декілька годин поїздку в студію.
Проте їх перериває звук мобільного. Чан з невдоволеним риком відривається від улюблених губ та перевіряє, хто йому дзвонить.
Відповідає на дзвінок. Слухає, що йому кажуть. З кожним словом, його настрій знову погіршується. Невдоволення таке очевидне. Синміну хочеться одним дотиком змахнути це з улюбленого обличчя та полегшити внутрішні вируючі емоції. Шкода, що це не так працює.
Тому він просто стискає руку Чана у свої та легенько гладить великим пальцем. Заспокоює.
Чан скидає дзвінок та каже, що йому потрібно крім студії ще їхати в компанію, хоча в його планах цього не було. Синмін ще раз швидко цілує його та відпускає зі словами:
— Не буду затримувати. Гарного дня, — ще один поцілунок.
— Хочу бути з тобою. Я був готовий виокремити час зі студії на нас, але не це…— цілує у відповідь.
— Ми ще обов’язково знайдемо час для нас, — Синмін перший відпускає, даруючи останній поцілунок.
Чан неохоче встає з місця, збирає потрібні речі та викликає таксі. Зупиняється біля виходу з квартири, широкими кроками прямує до Синміна, який в цей час заварює каву. Розвертає його до себе, гаряче цілує на прощання та відступає.
— Гарного дня, любий, — трохи задихаючись каже Синмін та яскраво посміхається зацілованими губами.
Чан відчуває тепло та легкість. Поруч з Синміном він завжди заземляється та не іскрить, як оголений дріт.
Виявилося, що в компанії могли обійтися без його присутності, проте він витратив на це дорогоцінний час. Враховуючи час, який у нього ще вкрали й затори. Час, який він міг приділити Синміну, або музиці. Це знову підняло його рівень злості. Він розумів, що дуже ірраціонально злитися на обставини й тримав себе в руках з останніх сил.
Але чим довше тягнувся день, тим сильніше ріс рівень його агресії. Стримуватися було все складніше. От саме тому в один з моментів він підвищив голос на Джисона. Одразу ж захотілося самому собі дати потиличник, коли він побачив розгублені очі Джисона. Проте щось на біологічному рівні не давало тверезо мислити. Бан Чан лише стиснув руки в кулаки, сердито видихнув і нервово нахилив голову в одну та другу сторону, розминаючи шию, скидаючи напругу.
Наскільки це можливо, він спокійно запропонував Джисону продовжити запис його партії, але все стало ще гірше. Тепер Джисон виглядав ще більше невпевненим та розгубленим. І кожен раз, коли Чан його зупиняв, молодший був схожий на побиту собаку.
Щось в середні кричало Чану про те, що йому: по-перше потрібно вибачитися, а по-друге зупинитися, подихати, а можливо взагалі залишити це на сьогодні, повернутися додому та відпочити. Але впертість та трудоголізм не дозволяли.
Під вечір атмосфера в студії не стала краще. Все було вкрай погано. Чан злився на себе та на всіх навколо. Дійшло до того, що вони накричали з Чанбіном один на одного, через те, що Чан знову рявкнув на Джисона. Молодшому навіть знадобилося покинути студію на декілька хвилин. Чан був впевнений, що Джисон плакав.
Це його остаточно зламало. Вся злість повністю обернулася на нього самого. Він захлинався під цим тиском. Хотілося вдарити себе, розідрати на шматки та відчути полегшення через біль.
Коли Джисон повернувся, Чан оголосив, що на сьогодні робота завершена. Проте не дивлячись на спокійний тон, у Джисона знову засльозилися очі.
— Хьон, я…я зможу продовжувати. Вибач..
— Джисоні…це ти вибач. Я..просто… — Чан підходить до хлопця, але все ще тримаючись на відстані, намагається підібрати слова.
Він дуже несправедливо віднісся до нього. Джисон не заслужив такого ставлення. Хлопець дійсно дуже старався. Просто сьогодні не найпродуктивніший день.
— Все в порядку. Ну, я точно буду. Я правда розумію, — на обличчя Джисона повернулася його хлоп’яча посмішка, яка зігріла серце Чана.
Перш ніж вийти зі студії, він швидко обійняв Джисона, хоча це були дуже стримані, швидкі та трохи ніякові обійми. Проте обидва хлопці відчули неймовірне полегшення та, здається, відпустили ситуацію. Чому радий був і Чанбін, який з іншого кута кімнати лиш з посмішкою помахав Бан Чану на прощання.
Коли Чан залишав студію, здавалося все знову повернулося під контроль, негативні емоції відпустили його. Але по дорозі додому всі демони в його голові завели нову пісню, на старий мотив. Вся накопичена злість та гнів були направлені на нього самого. Хвилі негативу накривали все сильніше з кожним кроком. Чан почував себе найгіршою людиною у світі. Він не розумів, як друзі його терплять. А ще Синмін. Його Синміні…такий чуйний, такий уважний. Такий його.
Він не заслуговує їх всіх, шепотіли демони. А він вірив.
Коли Чан зайшов у квартиру, він помітив, що Синмін відклав мобільний телефон у бік, і підняв на нього схвильовані очі, хоча на його губах була посмішка. Чану хотілося…він і сам не знав чого. Можливо повернутися назад, на темну вулицю. В темряву, там де йому й місце. Не сюди, не до Синміна, його сонячного хлопчика.
Йому не місце поруч з ним, знову знущалися демони.
Але він не міг так з ним вчинити. Хоч і задихався зараз в їхній затишній квартирі, дивлячись на улюблене обличчя. Задихався від ненависті до себе та від любові до Синміна.
— Привіт, — тихо привітався Синмін, підходячи ближче, наче до дикого звіра.
Чан уявив, як він зараз виглядає в очах Синміна і йому стало погано від цього, тому все що він зробив – мовчки пройшов повз нього та зі стуком зачинився у ванній.
Скільки він провів у душі, стоячи то під гарячою, то під холодною водою, він не знав. Але коли крізь шум води почув тихий стук і схвильоване:
— Чанні, ти в порядку?
Він зрозумів, що занадто довго стоїть тут і дивиться на невелику тріщинку в кахелі. Швидко витерши тіло, Чан вийшов із ванни лише в одних шортах для дому.
Дивитися в очі Синміну він все ще не міг, тому не піднімаючи голови він пройшов на кухню.
— Чан..я тут…замовив нам вечерю, — все ще добираючи слів, почав Синмін.
— Я не хочу, — рявкнув Чан через плече, наливаючи собі воду в склянку.
— Але…
— Я сказав, я не хочу. Що ти не зрозумів, Кім Синмін?
Приречено видихнув, Синмін нарешті зрозумів, як йому далі себе поводити.
— О, ясно. Сьогодні у нас в гостях Крістофер, — іронічно підмітив Синмін піднімаючись зі стільця.
— Замовкни, — тихо промовив Чан, але краще б кричав. Краще б відпустив.
— А якщо не замовкну? Накричиш на мене, як на Джисона…Кріс? — наче змій шепотів Синмін, чудово знаючи, що грає з полум’ям.
І тут сталося те, чого Синмін прагнув. Чан зірвався, відпустив себе.
Спочатку було так тихо, ніби час зупинився. А потім тишу сколихнув дзвін розбитої склянки, яка вилетіла з руки Чана та вдарилась об стіну. Уламки розсипались по підлозі із жалібним звуком.
— Я..я..сказав…тобі…замовкнути… — задихаючись прошепотів Бан Чан, хапаючись руками за край столу.
Його голос був тихий та вразливий. Здавалося ще секунда й він заплаче, але він тримався. Це розривало серце Синміну, він швидко опинився поруч та обійняв Чана зі спини. Притискаючись до оголеної спини гарячими губами, залишаючи хаотичні поцілунки.
— Кричи…кричи на мене…Хочеш ще щось розбий?…Не тримай це в собі, — між поцілунками шепотів хлопець, стискаючи Чана в обіймах.
— Я ненавиджу себе. Я погана людина, — з надривом промовив Чан, а Синмін відчув, як на його руку впала гаряча сльоза.
Не описати наскільки сильно це ранило Синміна. Чан, він неймовірний, він кохання всього його життя та просто найкраща людина, яку він мав. Та всі інші в їх команді. Але він був такий несправедливий до себе.
Синмін обережно розвернув Чана обличчям до себе, намагаючись заглянути тому в очі, але старший дивився почервонілими очима куди завгодно. Його дихання було важким, наче він пробіг марафон.
Поклавши руки Чану на обличчя, Синмін буквально силою змусив його дивитися собі в очі та суворо прошепотів:
— Ти не погана людина. Ти людина. Це просто день поганий. Таке буває, — зробив паузу, — Ти найкращий. Чуєш? Ти коханий. Ти потрібний. Чуєш?!
Чан дивився в очі Синміна та вірив. Чорні демони відступали перед світлом.
— Синміні…, — видихнув Чан та припав до улюблених губ.
Жадібно. Наполегливо. Відчайдушно.
В голові: коханий, мій, єдиний.
Стискає в гарячих руках тонку талію, хапається за нього зі всіх сил. Між поцілунками важко дихає, потім знову припадає до солодких губ. А Синмін віддає йому всього себе, женеться за ним, змішуючи їхнє дихання. Гладить вилиці, спускається руками до шиї. Стискає оголені плечі, залишаючи неглибокі впадини від нігтів.
Бан Чан ричить в губи. Задихається. Стискає сильніше, штовхає до стіни та притискає стегнами.
Темна кухня наповнюється шумним диханням та мускусним запахом. Синмін хниче йому в губи та з новою силою відповідає на поцілунки. Проводить руками по рельєфному пресу, за що отримує чергове ричання та укус за нижню губу.
— Ай, — виривається з припухлих губ Синміна.
Чан відривається від Синміна, дивиться затуманеними очима.
— Вибач…вибач…мені просто потрібно..
— Тшш, — кладе руку на губи Чана, іншою бере його руку та веде їх в спальню.
Не вмикаючи світло одразу штовхає Чана на ліжко та швидко опиняється на його стегнах. Проводить долонями від паху до шиї, не забуваючи приділити особливу увагу кожному кубику преса. Відчуває, як старший плавиться від цих дотиків, як забувається в чуттєвих ласках.
Нахиляється, цілує повільно та гаряче, сплітаючи їхні язики. Довго. Солодко.
Відстороняється, тремтячими руками тягнеться до шафки поруч з ліжком. Дістає атласну пов’язку та ще дещо.
— Ти мені довіряєш? — тихо запитує Синмін.
— Боже, так..Все своє життя довіряю тобі, — трохи заплітаючимся язиком каже Чан та стискає стегна Синміна.
— Добре.
Синмін обережно закриває очі Бан Чана пов’язкою. І тепер для Чана перестає існувати все: світ, квартира, ця кімната. Його всесвіт звужується до Синміна, його дотиків та важкого дихання. Немає більше нічого, що його хвилює. Немає демонів.
Він чистий лист паперу, на якому Синмін гарячими губами вимальовує їхню історію. З поцілунками залишає на ребрах слова кохання, ніжності та пристрасті.
Гучне дихання, шепіт, шурхотіння постільної білизни та одягу, який між цим летить кудись в кут кімнати. Це все, що зараз наповнює слух Бан Чана, а потім, поруч зі своїм вухом він чує хриплий голос:
— Підіймай руки, — це наказ, але звучить так солодко.
Чан підкоряється без зайвих слів і одразу відчуває на зап’ястях, щось прохолодне. А потім клацання. А далі…
Далі якесь божевілля. Губи і руки Синміна були всюди. Чан розпадався на атоми, на молекули. На сотні зірок.
Синмін наповнював коханням його душу, кожну клітину. Зцілював. Зшивав наново. Збирав по шматках. Кохав.
Як міг тільки він.
Його Сонце. Його Всесвіт.
0 Коментарів