А кому саме потрібна підтримка?

Сьогодні мій перший день в інституті, доречі, я Узумакі Наруто, 18 років, зараз прямую парком на свою першу лекцію з психології! Я вже запізнююсь, але поки біжу розповім. Моя мрія стати знаним психологом та допомагати людям жити спокійно й в гармонії з собою та оточенням.

Я знаю, як це. Коли тебе не розуміють та й взагалі не хочуть чути.

до п’яти-шести років батько зривався на мене як тільки я траплявся на очі.

Через те що мати померла підчас родів, затуманений горем та тугою колись тато навіть ледь не вбив мене… Як це було?

Вечір, ми обидвоє на кухні. Він збирався погодувати мене, усадив в дитячому стільчику, а сам пішов запарювати вівсянку, ну як ми часто робимо, залив окропом, накрив тарілкою і сів за стіл працювати на ноутбуці взагалі ігноруючи будь-які мої спроби поговорити.

Через хвилин 10 каша була готова, тато поклав тарілку з ложкою переді мною і наказав їсти, й далі втикав собі в ноут ніби мені не чотири роки, а всі двадцять і я можу обійтися без його уваги. Я ж звісно не захотів сам їсти каші, і не довго думаючи вивернув її на його важливіший за мене, як на мою думку, пристрій миску.

Тиша… Ноутбук погас, батько спираючись об стіл руками по бокам ноута, встав. Стиснув зуби до скрипу, простояв так секунди 3, повернув погляд на мене, злобно зітхнув і різко ринув до мене. Схопив за крихкі дитячі плечі, почав трусити примовляючи щось типу “ти.. я тебе довго терпів, а ти тільки що і вмієш все псувати!”таким хриплим гучним криком, що й дитина оглохнути може.

Чесно, чітко не пам’ятаю що він казав, чотири рочки все ж таки було.

А, так чому я ледь не помер? Слухайте далі.

Тримаючи за мене за плечі тато кинув стілець на підлогу не розрахувавши сили ані трохи. Я вдарився головою, далі й не пам’ятаю що відбувалося, тільки розмито пригадую обличчя тата в паніці, багато миготящих ліхтарів і все.