На крок позаду тебе

Хосок сидів на тому ж місці за столом і спостерігав у вікно як Юнгі клопочеться над своїм помічником, активно жестикулюючи і час від часу виписуючи легкі стусани. Хлопець на вигляд був не старший за Чонхі. Він, нудьгуючи, вислуховував свого роботодавця час від часу киваючи, через що його кучері сповзали на лоб і залізали в очі.

Поки господар будинку був відсутній, можна було детальніше оглянути його житло. Вчитель часто казав, що по кімнаті людини можна дізнатися про неї все. Зазвичай стариган згадував про це, коли лаяв Хосока за безлад в його будиночку, що цілком влаштовував третього принца. Ось тільки розглядати тут було особливо нічого, лише одна майже порожня кімната. Ось ліжко, над яким висів мисливський лук, ось стіл із двома лавками, ось низька шафа, зверху на якій виставлені по висоті різнокольорові свічки химерної форми. Помешкання здавалося не затишним, і ніби нежилим зовсім. Тільки пройшовши трохи далі Чон побачив біля ліжка меч. Він був, мабуть, дорожчим, ніж ця халупа, всі собаки та помічник разом узяті. Скоріше за все, лишився як згадка від контрабандистського минулого.

Помітивши, як за помічником зачинилася хвіртка, юний наслідний принц поквапився на своє місце за столом. Коли зайшов Юнгі, гість сидів так само, як його залишили пів години тому. Мін поставив на стіл невеликий плетений кошик, накритий сірою хусткою сумнівної чистоти. З неї ширився запах свіжого хліба. Якщо точніше, скибка хліба, ще гарячий суп у щільно закритому горщику та пара зварених яєць. Досить убога вечеря навіть для одного. У пані Лі годували набагато щедріше, а про рідний дім і згадувати боляче.

– Пригощайтеся. Мати Техьона готує не гірше за кухарів у палаці.

– Цей Техьон, здається, тямущий малий. Впевнений, що з вашим господарством все буде добре на час відсутності.

– Тямущий? Так. Відповідальний? Ні. Роздовбай, яких ще пошукати, але він єдиний, кого я можу собі дозволити. – Мін перелив суп у миску і підставив гостеві. – Я наплів йому, що збираюся відвідати далеких родичів. Він, звичайно, не повірив, але саме це відповідатиме, якщо хтось надумає запитати.

За вікном вже стемніло, миска спорожніла, як у ворота знову постукали, а за кілька хвилин на столі стояв ще один кошик із харчами. Цього разу замість хустки її накривав солом’яний капелюх, який принц бачив на робітниках у полях, коли проїжджав повз. Під нею була їхня провізія на найближчий тиждень. В дорогу вони вирішили вирушити через кілька годин, ще до світанку, поки містечко спало і можна було залишити його непоміченими. Відкладати похід не можна було. Осінь набирала оберти, а дорога була довгою. Потрібно було встигнути до перших заморозків. Та й залишатися в містечку так близько від палацу було небезпечніше з кожним днем.

Юнгі вивудив із запасів деякі квіти, ягоди та свіжі шматочки кори, які ще пахли деревом, і почав їх товкти.

– Вам потрібно помити голову перед походом. Візьміть мило у ящику під ліжком. – Це здавалося дивним. У будинку, в якому не було нічого, знаходився здоровенний ящик, наповнений битком милом з цілими пелюстками, таким же дивним за формою і різнобарвним, як і свічки на шафі.

– Добре. Мені буде достатньо одного відра гарячої води. – Хосок обернувся, коли відчув на собі глузливий погляд.

Ні, він син імператора (нехай і покійного), чи собаки? Його мало не стусаном під зад відправили з якоюсь ганчіркою (яку чомусь назвали рушником) і милом до найближчого невеликого джерела на околиці лісу. Вода в ньому була крижана. На зворотному шляху горе-син-імператора докоряв себе за те, що не ослухався і не пішов до пані Лі. Там у нього було щовечора по два відра з теплою водою, халат та рушник! Нормальний запашний рушник. Згадавши про неї, у Хосока почервоніли вуха. Юнгі досить доступно пояснив рід діяльності «старої повії Лі». Але бордель, прийнятий за заїжджий двір, все-одно викликав теплі спогади, а повага і вдячність до його господині анітрохи не зменшилася.

Розчин, приготовлений Юнгі, пофарбував білу шевелюру в каштановий відтінок. Він далекий від чорного, але вже не так кидався у вічі. Добре, що пані Лі встигла підстригти довге волосся, що норовило визирнути з-під капюшона. Підставляти свою голову під грубі чоловічі руки, що вже знатно прорідили копицю під час фарбування, Хосок не ризикнув би. Особливо після «скажи дякую, що не налисо».

Ні, він син імператора (нехай і покійного), чи собаки? Вже двічі за вечір юний наслідний принц відчув себе дворовою шавкою. Ліжком йому, звичайно ж, не поступилися. Натомість гостинний господар розстелив солому майже біля входу. Ту саму солому, на якій спали взимку його собаки. «Це всяко краще за сітку. Це краще сітки. Це краще сітки». Ні, самонавіювання не працювало. Нехай він і втратив все, але гідність залишилася при ньому. Вона не постраждало і після тижня, проведеного у борделі. Але вистачило одного погляду на солому, щоб викликати обурення та невдоволення молодого пана.

– Можете спати стоячи, якщо спадкоємцеві так буде комфортніше.

Дві лави, поставлені поруч, все одно були надто вузькі і короткі навіть для такого худосочного юнака, як Хосок. Але лягати на тепле пухнасте сіно, що здавалося вже не таким поганим варіантом, не дозволяла гордість і висловлене раніше господарю будинку. Цієї ночі заснути йому не судилося.

Як тільки за вікном почало сіріти, вони зібралися в дорогу. Хосок перевдягнувся у старий одяг свого супутника. Той був все ще трохи широкий, особливо в плечах, але вже не так висів, як мисливський. Голову прикривав капелюх, принесений Техьоном. Тепер він виглядав звичайним сільським хлопцем. З образу вибивалися лише його чоботи, які було вирішено залишити, адже ходити та бігати у взутті на пару розмірів більше вкрай незручно. Білі піхви із золотим візерунком, інкрустовані дорогоцінним камінням, довелося замотати в ганчір’я та сховати за спиною під похідну сумку із запасами. За спиною його супутника висів лук і сагайдак, набитий стрілами, а на поясі під похідним плащем ховався той самий непомірно дорогий для собачника меч.

До речі, про собак. Перед тим як відправитися у дорогу, Юнгі востаннє відвідав загін, повернувшись з одним із своїх вихованцем. Старий пес не був мисливським, як інші. Набагато менше, але не мініатюрний, весь у шрамах і опіках, що давно загоїлися, але так і не вкрилися шерстю з часом. Такий вибір здивував Хосока.

– Ви ще побачите, на що Холлі здатний. – Юнгі говорив з усією ніжністю, що міг собі дозволити. – Вірний собака, хай і маленький, захищатиме до кінця, навіть ціною свого життя. А ті, якими б великими і страшними не здавалися, при небезпеці нададуть перевагу собі, або просто втечуть.

Так двоє і собака покинули місто ще до того, як сонце повністю випливло за обрієм.

До обіду Хосок зняв спочатку плащ, потім і капелюх. Йому було надто спекотна, адже весь цей час він майже біг, щоб наздогнати розмірений швидкий крок супроводжуючого. Холлі поділяв його труднощі, перебирая маленькими ніжками за своїм господарем. З кожною годиною вони все далі й далі віддалялися від Юнги, який майже біг попереду, і, поринувши знову в свої думки, зовсім не помічав, що від нього вже так відстали.

На голову наслідному принцу тиснула тиша, яку він терпіти не міг і намагався уникати як вогню. У палаці третій син імператора був завжди оточений братами, вчителями, слугами. Пані Лі так само не залишала «юного симпатягу» надовго. Юнгі ж був не з балакучих, а на всі спроби молодшого зав’язати розмову відгризався, або відповідав односкладово, даючи зрозуміти, що не зацікавлений у її продовженні.

Через велике навантаження на ще не до кінця загоєні ноги Хосок часто просив зробити перерву, щоб відпочити і перевести дух. Щоразу він чув відмову.

– До маєтку пару тижнів на конях головним трактом. На своїх двох, петляючи, уникаючи головних доріг та великих міст і так шлях збільшується вдвічі. З постійними затримками ми до початку зими не дістанемося.

Ця заява була дуже перебільшена з огляду на те, що зараз лише початок осені. Але холоднішати цього року почало справді раніше, ніж треба. Надвечір, коли Хосок просто сів на землю і відмовився йти далі, Юнгі довелося таки влаштувати привал ще до темряви.

Молодий пан підсів ближче до вогню, кутаючись у плащ. Юнгі, здавалося, було зовсім не холодно. Занурившись у свої думки, він гладив Холлі по голові.

– Переживаєш за них? Впевнений, твій помічник з усім упорається.

– Як я казав, хлопець він хороший, тільки безвідповідальний. Всі мізерні гроші, що я плачу, ця дитина витрачає у твоєї подруги Лі. Стара карга приймає всіх без розбору, і старих, і дітей, і навіть спадкоємців імператора. Жодних принципів, тільки гроші.

Юному принцу було прикро, коли про пані, що дала йому стільки турботи задарма, говорили неналежно, але на звинувачення відповісти не було чого, він тільки тихенько пробурмотів щось про те, що Техьон вже й не дитина, і може витрачати свій заробіток як заманеться.

Наступний день мало чим відрізнявся від попереднього. Двоє і собака вирушили одразу після сніданку ще вдосвіта. Хосок вже почав звикати до тиші. Хоч тіло боліло і нило від сну на землі, а ноги пульсували, він звик до постійної болі та дискомфорту, намагаючись заповнити розум приємними думками і спогадами. Просити Юнгі про перепочинок було марно, тому наслідний принц навіть не намагався, що б в зайвий раз не псувати настрій своєму провідникові. Сьогодні ввечері він йому потрібен у гарному гуморі.

Зупинитися на ночівлю довелося раніше ніж планувалося, так як ідеальна місцина підвернулася ще до заходу сонця. Величезне старе дерево, назву якого недбалий учень забув як тільки дізнався, стояло поодаль від натоптаної дороги. Його пишна густа крона, що вже почала жовтіти, могла з легкістю вкрити від дощу, якщо знадобиться. Поки старший заглибившись до лісу збирав сухе хворостиння, молодший швидко перебинтовував ноги під зацікавленим поглядом Холлі. Старий собака декілька хвилин обнюхував старі бинти, просочені кров’ю, поки юнак не завернув їх у листя та заховав подалі у наплічник, щоб при можливості запрати.

Вогнище зігрівало. Але Хосоку було все-одно прохолодно від атмосфери, що панувала навколо. За сьогодні вони обмовилися хіба що парою фраз. Тому, коли Холлі підійшов за порцією почесеньок від господаря, Хосок використав цей шанс, щоб завести бесіду з самою мовчазною людиною, яку він зустрічав за своє життя.

– Холлі виглядає старим. Скільки йому вже?

– Тринадцять років.

– А ці опіки?

Юнгі не любив порожніх балачок, але оцінив терплячість і стриманість імператорського сина, тому вирішив трохи розважити юнака. Видно як той тримає в собі океан слів, які так і хочуть прорвати хитку дамбу самоконтролю.

– За ці роки трапилося багато паскудного. Ця собака пережила більше, ніж ми з вами разом.

Продовжувати він точно не збирався. Хосок зрозумів, що з Юнгі співрозмовник такий собі, але була надія, що слухач з нього кращій. З рештою, саме це юному принцу і потрібно.

– У мене в дитинстві була собака. – Не дочекавшись належних запитань від горе-співрозмовника, Хосок продовжив. – Здається, не більшим за Холлі. Завжди ходив зі мною, навіть на хвилинку не відходив, був мені за кращого друга. Нажаль, у мого молодшого брата, з яким ми жили разом, виявилася на собак алергія.

– То у тебе забрали собаку? – Хосок, здивований першим запитанням, кивнув. – Чому просто не відселили брата? Невже в палаці не знайшлося місця?

– Така була воля імператора. Тоді я ще не розумів чому він так вчинив і був дуже сердитий на нього, на Чіміна, на весь світ, що, ніби, відвернувся від мене. Лише з роками я зрозумів, що це було дійсно необхідно. Чімін народився раніше терміну, казали, що немовля і пари днів не протягне. Але він зміг прожити і перші дні, і перші тижні, і роки. Проте був вкрай хворобливим і, здавалося, трохи відставав у розвитку. Сторонився людей, не бажав нікого слухати, у п’ять років навіть не говорив. Я йому чомусь подобався, він час від часу таскався за мною, копіював рухи. Коли імператор побачив який вплив я маю на його молодшого сина, то вирішим побільшити наше спілкування. Це дійсно допомогло. Вже через пів року він розмовляв, ще через пів вчився читати, писати, його все більше цікавив світ і науки. Почав тренування для зміцнення здоров’я. Зараз і не скажеш, що в дитинстві з ним було щось не гаразд. Чімін наймолодший з принців, але однозначно найрозумніший і найгідніший. – Хосок пишався своїм братом, тому продовжував хвалитися його досягненнями, як своїми, поки не згадав, що ні його, ні двох старших братів більше немає. Юнгі вловив цю зміну. До нього дійшли новини.

– Ви з братом залишилися близькими?

– Так. Хоча цей малий негідник і заперечував. Та він завжди піклувався про мене і прикривав мої витівки, хоч бубонів і засуджував гірше за вчителів. Навіть не знаю, коли я став його сприймати як свого старшого брата, а не молодшого. – Передчуваючи наступне питання, Хосок зупинив хлопця рукою. – Про старших можеш навіть не питати. У нас дуже велика різниця у віці, тому і росли ми окремо. Бачились лише декілька разів на рік на важливих заходах та святах. Ми майже незнайомці. Та я знаю найголовніше, вони були прекрасними людьми. Набагато гіднішими цього життя, ніж я. Вони мали врятуватися. Від мене ж не буде ніякої користі.

– Один мій знайомий колись сказав, що все відбувається так, як має відбутися. Кожен в потоці часу має свою роль і призначення. Просто ти ще не зрозумів своє.

Хоч Хосок і проговорив годину, та від розмови, а точніше від спогадів про сім’ю, на душі стало ще важче. Він був дуже вдячний Юнгі за те, що робив вигляд, ніби не чув вночі тихі рюмсання останнього живого з синів імператора.

Ранок видався ще паршивішим за ніч. Хосок прокинувся від незнайомих голосів. Відкривши очі, він побачив як над ним стоять чотири чоловіка, що зовсім не вселяють якихось позитивних вражень. Він озирнувся, але Юнгі не побачив ні на своєму місці, ні серед товпища. Невже його кинули? Намагаючись угамувати свій страх, і повернути самоконтроль, він видавив чергову посмішку і привітав добрих мандрівників, запитавши куди ті тримають шлях. Все що він міг – то відтягувати час, поки щось не придумає. Від неочікуваної поведінки своєї жертви, чоловіки на мить завмерли, перезирнулися і зареготали, деякі (імовірно найтупіші з шайки) навіть почали кривляти наївність юнака. Коли Хосок спробував підвестися, той, що стояв поряд штовхнув його назад на землю і сів навпочіпки поряд. Погляд наляканого принца метнувся до меча, що лежав надто далеко. Це визвало мерзенну усмішку у того, що сидів поряд.

– Не рипайся, не роби собі ж гірше. Ми заберемо отой меч, і все інше, що зможемо знайти в тій сумці. А потім, можливо, розважимося з тобою, щоб запам’ятав «добрих людей» надовго, аж надто мордашка миловидна. – Він простягнув свою культяпку і погладив симпатичного хлопця по щоці, жадібно роздивляючись всього. – Юне, ніжне, доглянуте … прямо як у придворної дамочки.

Достоїнство відкинуло подалі інстинкт самозбереження, тому наслідний принц з усією зневагою та огидою подивився в очі кривднику.

– Звідки тобі знати як виглядають придворні дами, наволоч? – Можливо цей плівок у харю навпроти буде останнім, що зробив Хосок у своєму житті, та він точно не буде жалкувати.

Витерши пику рукавом, кривдник замахнувся щоб дати ляпас зухвальцю перед ним, але рука застигла в повітрі, а навколо поширився крик. В його плече встромилася стріла, а за нею друга у груди. Покидьки на мить розгубилися, дивлячись на свого мертвого товариша, але інстинктивно дістали зброю. Не встигнувши отямитися він першого шоку, Хосок не одразу зрозумів що відбулося далі. З дерева щось вихором впало. Той високий, що ще секунду назад витріщався у ліс, вишукуючи противників, вже лежав придавлений обличчям до землі і з мечем у загривку. Над ним підвівся на ноги Юнгі і забрав свій меч.

– Ну, чого встали? Хто наступний? Підходьте, «добрі люди»!

Обидва громили отямилися і разом напали. Плітки підтвердилися, рівень володіння зброєю у Юнгі був дійсно високий. Перший, гладкіший з нападаючих, був поранений і відштовхнутий до дерева, до якого приклався лобом. Другий виявився розсудливішим, він вичікував для атаки слушної миті, та контрабандист напав першим. Оглушливий брязкіт сталі привів принца до тями, і він встиг побачити як Мін заколов супротивника, виграючи у спритності.

Коли Юнгі згадав про залишеного «на потім» ще живого мерзотника, він озирнувся до дерева, і побачив гладке́ бридке лице за пів метри від свого. Товстун відкашляв кров прямо на нього і впав замертво. За ним стояв блідий як смерть Хосок з тремтячими руками, що були всі у крові негідника, що лежав у його ніг. Все тіло принца тряслося, а погляд не відривався від мерця. Холодний піт виступив великими краплями. Юнгі підійшов і почав стрясати хлопця за плечі.

– Хосок! Агов! Чон Хосок, не дивись на нього, дивись на мене! Чуєш? – Юнгі довелося взяти обличчя юнака у свої долоні, щоб змусити їх погляди пересіктися. – Все закінчилося! Все позаду! Тебе не скривдять. Ти зробив те, що було слід. Чуєш? Скажи що-небуть.

– Я… Я… ніколи раніше…

– Ти вперше вбив людину? Я знаю, це шокує, ти відняв життя. Але якщо б ти цього не зробив – я був би вже мертвий. Це було необхідно. Хто прийшов з мечем – від меча і загине, чи як там кажуть?

Погляд Хосока став більш осмисленим, дихання майже рівним, хоч дрижання у кінцівках ще залишалося.

– Ходімо звідси. «Добрі люди» цими стежками не шастають. Такі типи нечасто ходять такими малими групами. Можливо решта братії неподалік.

Отримавши декілька кивків у відповідь, Юнгі зібрав речі, і повів їх у глиб лісу до річки. До неї була година шляху, який хлопці бігом подолали хвилин за тридцять. Хосок за цей час повністю заспокоївся. Діставшись до води він скинув з себе верхній одяг і пірнув. Хотілося скоріше змити з себе засохлу кров та і весь ранок в цілому. Юнгі ініціативи такої не поділяв. Він відійшов подалі і зник за очеретом. Наслідний принц був цьому тільки радий, бо міг без зайвих запитань змінити перев’язки на сухі і випрати старі симпатичним шматком мила, що був «позичений» без згоди господаря.

В цей час Холлі бігав десь неподалік. Під ранок, зазвичай, він йшов до лісу на полювання, і повертався щасливий і ситий вже коли вони збиралися в дорогу. Цього разу він пропустив всі веселощі. Зараз пес став у бойову стійку і почав гавкати, ткнувшись у комиші.

– Що там? Знайшов щось цікаве? – Хосок підійшов до собаки і присів поряд. – То жабка?

Не встиг хлопець договорити, як та сама жабка вирішила перейти до нападу, і стрибнула прямо на нього. Це вже другий замах на його обличчя за ранок. Але цього разу він не зміг зберегти достоїнство, тому мимоволі закричав від несподіванки та огиди. Через декілька секунд з очерету вибіг Юнгі в одних штанях і з мечем на готові. Ситуація здалася Хосоку потішною та абсурдною, але не встиг він засміятися, як погляд зупинився на тілі його проводжатого, що було вкрито шрамами та старими опіками, схожими на ті, що були у Холлі. Зрозумівши, що до чого, напівголий захисник не на жарт розсердився і зник у тому ж напрямі, звідки і з’явився.

Сьогодні вони йшли як завжди в тиші. Розмов у вогнища також не було через кепський настрій Юнгі. Деякі шрами не для сторонніх очей. Хосок це розумів, тому не ліз під гарячу руку, а точніше – під гостре слівце і знищуючий погляд. Навіть Холлі вів себе тихо і, не наважуючись підійти до хазяїна, терся біля іншого двоногого.

Декілька діб пройшли однаково спокійно. Вони йшли у вже звичній тиші до вечора, а із заходом сонця – розводили багаття. Хосок день за днем приохочував мовчазного хлопця до спілкування. Спочатку то були чергові фрази про погоду, собак, їжу. Далі дійшли до дискусій про культуру. Призвичаїти такого як Юнгі до буденних бесід взагалі здавалося чимось нереальним, але він привчався розмовляти з людьми, як і Чімін колись.

За цей час їм зустрілося не багато людей, всі вони робили вигляд, що на дорозі нікого немає і відводили погляд. Наслідному принцу, з його вродженою допитливістю, було дуже важко вгамувати її, але він пам’ятав сувору настанову старшого, що на незнайомців задивлятися не слід, бо можна вскочити в халепу.

Не дивлячись на всю обачність хлопця, неприємності не оминули їх стороною.

Запаси їжі вже закінчувалися, тому двоє і собака повинні були зайти у найближче містечко, щоб купити харчі. Було ризиковано заходити у досить велике поселення з одним із принців, але залишати того самого на дорозі Юнгі не міг, особливо після тієї пригоди з компанією болванів. Пройшло декілька днів, а вразливий юнак досі здригався від кожного звуку, і задивлявся на свій меч, повертаючись спогадами у той день.

З самого ранку неприємна морось закликала містян не покидати свої домівки без необхідності. Тому по торговій площі тинялися лише волоцюги і ті, кому на негоду було байдуже. Це було не на користь тим, хто хоче залишитися непоміченим. Загубитися серед натовпу в напливі клієнтів набагато легше. Зараз же за ними спостерігали з десяток зацікавлених поглядів торгівців, що байдикували за прилавками. Такі торгаші без сумніву могли указати на чужинців, бо для них встановлювалася зовсім інша ціна. Завдяки непогоді Хосок міг без підозр натягнути капюшон нижче очей, що сумнівно допомагало від небажаної уваги. Розглядати дорогу попереду не було потреби. Головне – йти одразу ж за своїм охоронцем. Це працювало, допоки він не почув гучні голоси недалеко від себе.

– Ви не бачили цих людей? Один вашого зросту, біле волосся. Другий нижчий на голову.

– Подивіться на портрети, бачили когось схожого?

Серце Хосока зупинилося, сам він також встав як вкопаний і рефлекторно озирнувся в сторону голосів. Троє кремезних вояк ходили від лавки до лавки і розпитували продавців, показуючи їм пергамент, імовірно, з портретами. З одним з них наслідний принц зустрівся поглядом, але через пару секунд різко відвернувся, і, панікуючи, намагався знайти знайому спину.

– Хей, ти! Ти! Я з тобою розмовляю!

В цей момент мозок Хосока, перед тим як відключитися дав останню команду тілу. Біжи! Тримаючи однією рукою капюшон він побіг вздовж головної вулиці, поки не звернув до вуличок між будинками. Позаду його гукало вже як мінімум двоє з місцевої варти. Тіло хаотично петляло серед будинків, поки його не схопили за руку, і не смикнули в один вузький прохід. На щастя, він одразу ж впізнав Юнгі, що волік його за собою в якомусь тільки йому відомому напрямі, поки вони не опинилися біля старого покинутого будинку. Двері були не замкнені, і зі скрипом відкрилися, коли на них надавили плечем. Опустивши за собою засов, наслідний принц присів і виглянув у щілину в ставнях. Позаду нього вже з грохотом відкрився погріб, в який його рятівник спускався не зволікаючи.

– Чого стоїш? Особливе запрошення його величності чекаєш?

Схаменувшись, хлопець зліз слідом. Коли дерев’яна кришка встала на місце світло повністю зникло. Не видно було навіть свого носу. Десь біля вуха він почув знайомий тихий голос, що, здавалося, був таким же спокійним, як і завжди.

– Не навернися. Тримайся за мене, я можу орієнтуватися в цій халупі і без світла.

Рука Юнгі знайшла його раніше і взяла за тонке зап’ястя, другою – він ощупував стіни вздовж проходу. Хосок з рештою зовсім закрив очі, щоб більше сконцентруватися на інших відчуттях. Це не дуже допомогло, він тільки те й робив, що перечіплявся за нерівно вистелену підлогу. Через пару хвилин каміння змінилося на грунтове покриття. Після почутого глухого удару, Юнгі знову тихо заговорив.

– Пригнися. Тут повсюди дерев’яні балки. Ми вже скоро вийдемо на світло.

Гул з будинків, що ледь доносився під товстим шаром землі, зник зовсім. Ще метрів за двадцять Юнгі зупинився, відпустив чужу руку, і вже намагався підняти стелю над собою. Одному сил не вистачало, але вдвох вдалося зрушити дощечки над собою. Свіже повітря як ніколи радувало. Хоч прямих сонячних променів сьогодні видно не було, але денне світло все одно засліпило Хосока, що вже звик до абсолютної темряви. Зазвичай, йому було тривожно у замкнутому просторі, але цього разу страх відступив. Рука, що міцно тримала і вела за собою в невідоме, дарувала відчуття захищеності і впевненості, що він скоро вибереться звідти.

Двоє знову закрили лаз дерев’яною кришкою, на якій було сантиметрів п’ятнадцять вологої землі. Притрусивши таємний лаз поверх листям, наслідний принц нарешті зміг розігнутися. Вони вийшли на поверхню біля лісу, залишивши стіни міста позаду.

– Ходімо, краще тут не стирчати. Нас можуть досі розшукувати. – Юнгі поправив сагайдак і попрямував глибше у ліс.

– Стривай, а де Холлі?

– Він нас наздожене. Йому не вперше.

Хоч Юнгі і чекав гору запитань про його минуле, але вічний балакучий фонтан йшов поряд, звівши брови. Було навіть чутно, як в його голові зараз працюють шестерні. Хосока на стільки поглинули роздуми, що він зовсім не помітив, як їх наздогнав Холлі. Не побачив і як його супроводжуючий постійно зупинявся щось збираючи в лісі.

Темніти починало все раніше. Двоє сиділи у вогнища, намагаючись просушити кісточки після невеликого дощу. В казані Юнгі вже другу годину варив якусь суміш, поки задоволено не хмикнув і не зняв з вогню. То була не їжа. Закупитися сьогодні їм так і не вдалося, тому на перекус були лише залишки сиру, що вже почав вкриватися пліснявою. Через годину, коли суміш охолонула, Хосоку знову почали фарбувати волосся. На цей раз колір був більш насиченим і темнішим.

– Юнгі, ти не помітив нічого дивного?

– Все було дивним. Не міг би ти конкретизувати що саме тебе турбує?

– Чому при описі, чоловік сказав, що ти нижчий мене десь на голову? У нас приблизно однаковий зріст. Це мене не покидає. Якщо хтось розповів, що бачив мене в компанії з кимось, то як можна було так помилитися зі зростом?

– Я не думаю, що шукали мене. – Хосок різко повернув голову назад, через що отримав тичок у бік. – Я мигцем побачив ті портрети. І якщо твій був твоєю копією, то друга людина – то точно не я. Що як ти не єдиний врятувався?

– Чонхі сказала… не знаю, не хочу про це думати. Я вже прийняв смерть всіх своїх рідних. Якщо зараз з’явиться надія що хтось вижив, а потім… Я не зможу пережити це знову.

Цього вечора більше не звучало слів. А Хосок так і не заснув, все думаючи над тим, чи зміг Чімін пережити ту страшну ніч. Саме він з усіх братів був на голову нижчим за нього і таким же худорлявим. Двоє старших мали таку ж величаву міцну статуру, як і батько.