Про найгірше

Історія про отруйні спогади та про минуле, що не дає рухатися вперед.

Найгірше – це знайомитись з людьми знову, коли ти вже хоча б раз у житті розповів всього себе одній людині, а тепер маєш почати все з нуля з іншою. Ще вчора твоя шкіра вкривалась мурахами від приємного нашіптування улюблених віршів, а сьогодні чужий голос запитує про улюблений колір.

– Тож, зелений? Цікаво, – хлопець навпроти мене театрально замислився. Театрально, адже це все було схоже на виставу, де я був зайвим глядачем. – А як тобі подобається, коли тебе називають? Мінхо? Мін? Чи може Хо?

Хо. Так казав Джісон. Він завжди називав мене Хо. М’яко, спокійно і так по-рідному. Я прокидався зранку від його воркочучого голосу, що шепотів «Хо, вставай», та чув це Хо ще мільйон разів за день то жалібним скиглом з іншої кімнати, то радісним привітанням. Це слово стало на стільки інтимним та рідним, що за звичкою всередині мене розлилось приємне тепло.

– Просто Мінхо. Не люблю скорочення.

– Добре. А між собаками та котами кого обираєш?

Між собаками та котами… Мені згадалась наша сварка, коли ми з Джісоном стояли на ранковій кухні, поки кипів чайник, а на пательні смажилась яєшня, й приводили один одному ґрунтовні аргументи щодо кращості котів чи собак. Не уявляю, як довго ми б продовжували, якби яєчня не стала вуглем й не довелося готувати нову. Тоді ми вирішили купити акваріум з рибками.

– Не дуже люблю тварин, насправді. А ти?

– Я найбільш люблю гризунів, може, бурундуків?

Джісон був схожий на бурундука. Його кумедне обличчя часто виглядало як перелякана мордочка бурундука, ще цей колір волосся… А інколи він так смішно тримав руки на грудах, ніби маленькі лапки, коли замислювався про щось й віддалявся від реальності.

– Вони милі, – я натягнуто посміхнувся й зробив ковток гіркої кави.

– Не схоже, що ти любиш каву.

Ні, я ніколи не любив каву. Гіркий напій, який я ніколи не міг зрозуміти. Я люблю м’які смаки та солодкі відтінки. Білий чай зранку, зелений вдень і обов’язково з цукром. Мед на тостах, солодке масло на печиві. Нічого гіркого в житті, окрім останніх слів Джісона перед тим, як мене кинути. «Я все ж помилився». Це було не солодко. І з кожним ковтком кави я ніби чув його голос знову, ніби бачив це злякане від власних слів обличчя. Кожен ковток приносив біль.

– Не люблю, та хочу дізнатися, як воно, вживати те, що не любиш.

– Я також люблю більше чай ніж каву, – хлопець демонстративно випив ковток свого чорного з апельсином чаю та задоволено посміхнувся.

Джісон посміхався так від смачної кави. Він любив пити цей клятий американо зранку щодня, кидаючи в нього кубик цукру, але не розмішуючи. Тож він пив свою гірку каву, а на останок залишалась надмірно-солодка крапля, що робила наші ранкові поцілунки до жаху солодкими. Щораз було відчуття, ніби я з’їдав цукерку і цей смак не полишав мої думки до наступних солодких поцілунків. Він все робив заради мене.

– Он як, – навіть не задумуючись протягнув я.

– Ти бував у цій кав’ярні раніше?

– Ні, ніколи.

– Я також. Люблю ходити з людьми в нові для мене місця.

А Джісон не любив. Він, попри свою екстравертність, так само як і я відчував комфорт лише у вже знайомих місцях. Ми сто разів ходили у пекарню біля дому, в маленький магазин продуктів, в один і той самий квітковий… Кардинальні зміни були нестерпними. Ми прагнули стабільності та спокою. І цей спокій ми відчували лише один з одним.

– Справді, потрібно пробувати щось нове.

– Що останнє ти спробував? – очі хлопця щиро блиснули цікавістю.

І що на це відповісти? Спробував самотність? Спробував бути покинутим? «Потрібно спробувати поодинці, Хо». Спробував, коли боляче. Дуже боляче. Дуже гірко.

– Каву, – я посміхнувся.

– Ти справді її раніше не пив?

Так, я справді раніше не відчував такої гіркоти у всьому тілі. Щодня ті слова Джісона отруюють ще більше, а раніше було так солодко. Навіть кава. Одного разу Джісон зробив два горнятка кави. «Обирай, – сказав він, – одна солодка, а інша гірка». Я втомлено посміхнувся зі словами «Я не переживу гіркої кави». Джісон хитро нахилив голову, кажучи: «Якщо вгадаєш, я тебе поцілую». Малий маніпулятор. Та я пішов обирати горнятко. З награною сміливістю я зробив ковток, очікуючи найгіршого. Та на мій подив, я відчув неймовірну солодкість, ніби відпив згущеного молока. Навіть запах цієї кави був п’янко-солодким. «Бачу, ти вгадав», – Джісон усміхнувся та почав пити свою каву. «Не думав, що скажу це, – почав я, – та ця кава неймовірна. Де ж мій переможний поцілунок?» Джісон посміхнувся ще ширше та підійшов до мене, цілуючи, та продовжуючи усміхатися в поцілунок. Я різко та здивовано зупинив його словами: «Чекай-но. Чому твої губи… також солодкі?». Я з недовірою спробував горнятко Джісона, а він, не чекаючи моєї реакції, м’яко відповів: «Ти справді думав, що я дам тобі померти від екстрагіркої кави? Дурнику».

– Пив лише одного разу, та вона була інакша, зовсім не така.

– А що змінилося?

Все. Змінилося абсолютно все, як тільки Джісон вийшов з нашої квартири й вона стала лише моєю. Я не можу досі змиритися з цим. «Ми не підходимо один одному, Хо, як ти цього не відчуваєш?». Що? Я це взагалі можливо? Ми були як частинки пазла, що створені один для одного, ми утворювали разом щось більше, щось величніше, щось особисте. Ти жив у моєму житті, а я у твоєму. І ось так покинувши його, ти все одно залишив свій слід. Всюди. Я досі відчуваю твій запах, досі натрапляю на спільні фото, досі знаходжу твої речі. На чайній поличці все ще стоїть твоя кава. А я у твоєму житті ще є? «Вибач, що зрозумів не одразу. Я витратив наш час». Для тебе наше – це лише час у минулому. А я все ще прокидаюся від щасливих снів з тобою. Я в усьому шукаю тебе.

– Момент. Змінився час, змінились обставини. Все змінилось, – я ще раз відпив кави, намагаючись втихомирити свої думки.

– В тебе, типу, нова сторінка в житті?

Ні, я все ще намагаюсь знайти місце на старій, перечитую, прагну довершити, розставити всі крапки. Я не можу відпустити це ось так. Я хочу знову написати йому купу повідомлень, та всі питання ніби вже були задані. «Чому, Джісоне?», «Будь ласка, повернись, я не можу без тебе», «Ти справді так вчиниш?», «Я не можу видалити навіть твої фото», «А ти про мене згадуєш?». І все без відповіді.

– Так, типу нова сторінка. Може, досить розмов і просто поїдемо в готель?

– Як знаєш, я хотів бути романтичним.

Але мені цього не потрібно. Джісон дарував мені все, він був для мене всім життям. Але всі інші – не він. Вони не можуть і близько дати те, що я потребую. А потребую я лише одного – щирого кохання Джісона. Я відчував це кохання щомиті: у його турботливому погляді, у його невагомих дотиках, у його теплих обіймах. А його поцілунки, його посмішки у ранковому ліжку, його сильні руки на моїх втомлених плечах, його пальці, що крадькома чіплялись за мої у натовпі, не даючи нам згубитись… Все це було таким реальним, а зараз видається далеким сном. Та на жаль, чи на щастя, Джісон не плід моєї уяви. Його досить реальні дії змогли вбити мене зсередини, змогли вбити мій сенс життя. Те, що я роблю тепер, напевно, жалюгідно: шукаю йому заміну, заповнюю порожню душу легкими емоціями, користуюся випадковими людьми. Здається, це не закінчиться, поки я не знайду його віддзеркалення у комусь. А я знаю, що не знайду, адже дивлячись правді у вічі, я й не шукаю йому заміни. Я шукаю саме його.

Кінець

Дякую, що прочитали цю маленьку замальовку, сподіваюсь, вам сподобалось! Буду дуже рада побачити ваші коментарі <3