Happy birthday, Mr. President

Цікавий факт: все написане в більшій чи меншій мірі стає реальністю.
То ж
1) я багачка
2) таймінг: літо після другого президентського терміну Зеленського.

з вогнем не жартуй,

з водою не сперечайся,

вітру не вір

Коли Андрій пропонує відзначати в лісі, Володимир погоджується моментально. Не погоджується хіба лиш з тим, що його, Вовин, січневий день народження зібрались святкувати в середині липня. Але Єрмак проявив притаманну йому переконливість і сказав, що було втрачено надто багато президентських святкувань: у двадцятому році свої корективи вніс карантин, потім знову, потім війна, а після війни відбудова й одне за іншим. А зараз, коли збіг останній рік другого президентського терміну, колишній голова Офісу вирішив відсвяткувати все невідсвятковане.

Насправді перспектива назбирати кліщів за комір не посміхалась їм обом. Єрмак грузив себе необхідністю надмірної деталізації організації: від спорядження й аптечки до поїздки та гірських стежин. Зеленський же бідкався про відсутність досвіду і доречність такого відпочинку. Однак, обидва розуміли, що тільки таке проводження часу дасть їм можливість побути вдвох, а з огляду на їх взаємне вміння мовчати – навіть на одинці з собою.

То ж між гучними забавами та мовчанням у карпатському лісі, вибір було зроблено в користь останнього.

Йшли довго з перервами на «попити».

По дорозі мовчали.

Вова, хоч і казав, що це його перший похід, все норовив забігти кудись вперед, то й лиш зрідка озирався на захеканого і спітнілого Андрія. Кінець президентських повноважень йшов Зеленському на користь – помітно посвіжілий і такий природний у своїй енергійності, змінивши військовий хакі й офіціозний класичний на сірий спортивний костюм, він мав чудовий вигляд. Часом, коли відстань між ними була не такою великою, можна було почути веселе насвистування чи помітити посмішку на замріяному обличчі. Єрмак був повністю зачарований цим чоловіком і бачити як він поволі повертається до свого допрезидентського життя було найвищою цінністю. Заради цього можна й потерпіти кілька десятків кілограм на спині в тисячі кілометрів над рівнем моря.

Заради цього можна все, що завгодно потерпіти.

Вже розклавши палатку трохи вище ріки, Володимир виявив неприємну для себе річ: при оцінці перспективи кліщів, ніхто з них не подумав про комарів. Неприємний сюрприз чекав і Андрія – власну фізичну підготовку він значно переоцінив, бо ні куріння, ні їхні запаси провізії не полегшували сходження на гору.

Красивий захід сонця, свіжість лісу, шум багаторічних крон і вечеря цибулевим крекером подіяли миротворче і натхненний на залицяння Вова, відключився, ще навіть не защепивши свій спальник до кінця.

Світло місяця проникало через сітчасте вікно палатки й кидало тіні від розкинутих рюкзаків.

Чутно було лиш легкий шелест вітру.

«День справді був складним», – подумав Єрмак і притяг сплячого Зеленського ближче до себе.

— Ти поки спав я ходив до ріки і бачив білку, уявляєш? – ранок в горах не легший аніж підйом напередодні. Відкривши палатку Єрмак побачив, що сонце вже піднялось і нагрівало землю, але всередині намету ще не зійшов конденсат і неприємна волога холодила від землі. Крім того, все сплуталось: Вова вертівся у сні як дзиґа, то ж окремою пригодою стало розплутування спальників в перемішку з розкиданими светрами.

Андрій любив його.

Всім серцем любив.

Але останні кілька років спільний сон став тим ще випробовуванням. Зеленський крутився, розкривався, стогнав, подекуди скреготів зубами й бурмотів. Жахи війни не залишили його і це ще не прийшло в норму. То ж висипатись було складно і ховати вранішнє роздратування було складно теж.

— Всі жарти про алкоголь я тримаю поки що у своєму мішку жартів…

— Справжню, руду таку, – Володимир підійшов ближче і торкнув Андрієвого плеча рукою у вітальному жесті, а тоді пройшов далі, присідаючи поруч з залишками вчорашнього вогнища. – Це так дивно…

— Чого ж? – Андрій натягнув светр і підвівся, шурхаючи блискавкою намету. Відразу довелось роздратовано змахнути з кросівки набридливу мураху.

Над головою перегукувались птахи, в кущах шмигали зайці, а гілки вільх грайливо ховали їх від сонця.

Ліс жив і вони могли вдихнути це життя на повні груди.

Вова черкнув запальничкою і вже через кілька хвилин на місці вчорашнього погару народився новий ще несмілий вогонь. Єрмак спостерігав за тим, як Зеленський підкидував хмиз і знову згадував його слова про відсутність досвіду.

Здавалось, що цей чоловік здатен на все. Неволею згадались ті перші дні президенства, коли наляканий і невпевнений Зеленський в непримітній, трохи розтягнутій, футболці ходив на репетицію інавгурації. В той період не було й вечора, щоб він не запитав Андрія «А що я буду робити якщо..?» Ніхто з них не знав, що робити, але все завертілось так, що вони разом виграли війну.

От і зараз вогонь весело танцював під його пальцями, закручуючись за вітром, а дим сунув йому в очі, змушуючи смішно морщити носа. Довкола панувало повне умиротворення і тишу порушував лиш щебет птахів та потріскування багаття.

Андрій розвів руки та глибоко вдихнув чисте повітря, якого так бракувало в столиці.

В грудях потепліло.

Сьогодні, не будучи обтяженим рюкзаком та різким підйомом, він міг сповна насолодитись життям, що вирувало в лісі. Тут нічого не нагадувало про ті проблеми, які їм доводилося вирішувати ще не так давно.

— Ну бо ти уявляєш. Живе карпатська руда білочка і горішки лупає, шишки носить, – Зеленський задумливо провів рукою по траві, наче це мало підкріпити його розповідь. –  І карпатська білочка навіть не уявляє що робилося в кількох тисячах кілометрів від неї.

— Багато іноземців теж не уявляють, то ж які претензії до карпатської білочки… – Єрмак продовжував потягуватись, підіймав руки, шумно хрустів хребтом.

— Ну там ми хоч пробували щось з тим зробити. Кричали в рупори, стукали у двері… З карпатською білочкою ми не пробували встановлювати зв’язки, то ж… — Андрій різко розвернувся до Володимира, бо зрозумів, що за цими простими безтурботними фразами стояло щось глибше.

Усе невдоволення поганим сном і легкість ранку зникли з його обличчя. Він підійшов ближче і, всунувши руки в кишені, запитав:

— Ти не думав піти до спеціаліста з цим, Вов?

— До якого? – Зеленський і далі сидів навпочіпки й підняв погляд на Єрмака. Він його певне не бачив, бо Андрій стояв проти сонця і сяяв як апостол, але Вова продовжував вперто щуритись в його сторону. – Ти ж і сам знаєш, що в які б двері я не зайшов, найімовірніше мої одкровення стануть досягненням широких мас в жовтусі або і взагалі предметом якої-небудь книги. І я навіть не знаю що гірше.

— Можна знайти спеціаліста закордоном, – відповів Андрій і відійшов трохи в сторону, розвертаючи корпус, щоб кинути тінь на Володимира і тому не доводилось мружитись.

— Любий, я був на обгортці кожного журналу кожної країни, – він підвівся і легко стукнув кулаком в Андрієве плече. Дивно було розуміти, що він так легковажно про це говорили. Вони наче обговорювали його ментальні проблеми, а Зеленський так просто пройшов до палатки й почав шарудіти пакетами. – Не вважай самовпевненим, але мене кожна собака знає…

— Я щось придумаю, Вов, – сказав Єрмак йому в спину.

— Так, як завжди.

На цьому діалог і закінчився.

Андрій знав, що по поверненню зробить це своєю першочерговою задачею, хоч вже і не мав за спиною подібних обов’язків. Піклування про Володимира це така ж звична річ як і вересневий дощ, то ж якщо він може йому допомогти, то він допоможе. І так само очевидним було й те, що вони з цим впораються. Впораються, так само як і з усім до цього.

Володимир взявся чистити кілька картоплин, а Єрмак пішов до рюкзака за банкою тушонки. В очікуванні шедеврів польової кухні, ідея нести стільки їжі на спині вже не здавалась такою безглуздою як до цього. До того ж згадуючи альтернативу з кулінарними витворами столичних ресторанів, він відчував внутрішній трепет від спільного приготування.

— Ми зараз половину можемо використати на суп, а іншу половину — завтра підсмажити до гречки.

— Ти такий милий, Андрію, – хмикнув весело Зеленський. – Навіть подбав про різноманітність мого раціону.

— Так, вже на підйомі зрозумів, що міг організувати нам сухпайки. Там всяко було б більш збалансовано…

— Ей, все чудесно. – Оце «все чудесно» завжди означає несказане «Не починай» і «заспокойся».

Андрій звик до нього, як люди звикають до переведення годинників.

До цього мовчазного і лагідно-суворого наказу. Цим присіканням Володимир забороняє йому накручуватись. Забороняє сумніватися в собі. Забороняє не вірити й ускладнювати. І хоч він вже й не має такого обов’язку та все ж не може не слухати.

— Добре, тоді я готую, а ти маєш посуд.

— Домовились, любчику. Я поки прогуляюсь.

Єрмак подумки просить його далеко не йти.

Подумки нагадує бути обережним і так же подумки нагадує про змій.

Але нічого не каже, бо все ж, всупереч наказу не ускладнювати не може не думати про те, що забирає в нього надто багато повітря. Але про це переживання не скаже йому теж.

Вовина легкість багато, що спрощує. Можливо саме завдяки його нескінченному оптимізму вони й змогли пережити те, що вони пережили. Довгими ночами, коли Зеленський шукав втішення в його обіймах, Єрмак не раз чув оте смішливе «свита робить короля». І на цьому їхні стосунки й існували: Андрій переконував його у винятковості, а Володимир у відповідь запевняв у потрібності.

І ця легкість виручала.

Коли після сніданку вони рушили до річки, то від минулих переживань і важкої ночі й зовсім не лишилося сліду. Вони спускались до води помити посуд і Вова знову весело насвистував «скорпіонс».

— Ми так смішно калатаємо тими тарілками, що якби ми мали партизанити, то нас би пристрілили першими.

— Ну бачиш як добре, що війна закінчилась і ми маємо чудесну можливість гепати баняками, — в підтвердження цих слів Вова вдарив ложкою по каструлі, чим сполохав дятла, що кружляв поруч.

Деякий час вони йшли вздовж струмка, вишукуючи зручний спуск зі схилу, а тоді, зробивши ще півсотні кроків кам’яним берегом, зупинились біля великого нагрітої глиби. Річище в цьому місці якраз звертало ліворуч і вони опинилися закриті великим кам’яним виступом. Це могло б бути хорошим місцем для купання, але глибина біля їхніх ніг була зовсім мілкою, ледь по кісточки.

Вова, чесно пам’ятаючи про домовленість, взяв вилки з Андрієвих рук і почав закочувати рукава пайти. Його рухи були плавними й короткими, чіткими, наче він до цього десятки разів мив посуд в ріці.

Зеленський занурив тарілку у воду.

— Ого, а всі легенди про холодні гірські ріки не були перебільшенням – вода і справді крижана, – він кілька разів дістав кисті з води й знову занурив.

Андрій щасливо посміхався, спостерігаючи за ним і не міг відірвати від чоловіка погляду. Вичекавши кілька хвилин в спостереженні, не витримав:

— Ану давай поміняємось місцями,

Єрмак сів ближче до води, а Зеленський замість нього на нагрітий камінь. Спершу Володимир не зрозумів, що Андрій задумав, а потім…

— Дивись які в тебе почервонілі руки, — сказав він, приймаючи чисту каструлю і скидаючи в неї ложки й кружки.

— Не страшно.

Пізніше, коли вони сиділи на розстеленому  спальнику, Вова взяв його холодну розчервонілу руку і поцілував пальці.

В грудях серце гупало так, що, здавалось, це чув увесь ліс.

— Я тебе люблю, ти знаєш? — запитав він, надто простий і яскравий, такий обожнюваний до дзвону у вухах.

— Знаю, – з усміхом відповів йому Андрій.

— Я тебе люблю, — повторив Зеленський, відвертаючись і впираючи очі в небо.

— Добре.

— Добре, — він сперся на плече і почав роззирати дерева у пошуках ще однієї карпатської безтурботної білки.

І в гілках справді хтось зашарудів.