Їх вбила війна

Війна. Саме про неї говорили усі люди в місті. Вони перешіптувалися про це в темних закутках або сидячи в тавернах за столиком. Розмови про війну були всюди. Люди боялися, але не були впевнені, що вона добереться до них. Не хотіли вірити, що її гострі пазурі дотягнуться до їхніх життів. В головах людей панував страх, який вони намагалися ховати в далечінь розуму.

Лише в маленькій крамничці молодого художника не було страхітливих розмов. Всі звуки, що були – лише тихенька музика та спів пташок, які повернулися з теплих країв. Цей магазин був невеличким приміщенням, але доволі містким. У темному куточку головної зали стояв мольберт, коло нього завжди творився хаос із фарб, пензликів та красивих скляних, із різними різьбленнями, стаканчиків. Та не зважаючи на це, магазин виглядав охайно, статно, але разом з тим по-домашньому, саме це і привертало увагу покупців. На прилавку і на поличках позаду стояли підсвічники, що виглядали так само багато, доповнюючи атмосферу цього місця.

Художник, на ім’я Джерард, закінчував малювати нову картину. Останні штрихи і вже завтра вона має стояти на полиці, чекаючи на свого покупця. Так само мають стояти на полиці і свічки із запахом ромашок та лаванди. Їх робить помічник художника – на декілька років молодший Френк. Ніхто не знає яким чином вони потоваришували, адже були надто різні. Джерард тихий та відлюдькуватий, а Френк завжди мав на лиці сонячну посмішку. Тим не менш, вони працювали в одному приміщенні. Їм щиро це подобалося, адже свічкарю подобалися розповіді про магічних створінь і космос, які розказував художник. А художнику просто подобався свічкар.

– Привіт, Джерарде, – промовив Френк зайшовши, – уявляєш, я ледве дістав цю лаванду! Кажуть, той пан, у якого я завжди купляв інгредієнти, поїхав світ заочі через…війну.. – хлопчина став похмурим.

– Війна?… Я чув багато пліток вчора, коли зайшов у таверну. – Джерард відірвав очі від картини. – Але, знаєш, я думаю, все буде добре, наше місто добре обороняють. – він посміхнувся кутиком роту і почав знову малювати.

Френк повірив йому. Завжди вірив. Але у його серці закралася тривога. Проте це не заважало йому бути веселим і займатися своєю справою.

До кінця дня художник та свічкар займалися своїм ділом, говорячи про усілякі дрібниці та шуткуючи про панянок, які почали вважати наймоднішим аксесуаром року величезний капелюх, що здіймався догори на висоту двох голів. Така вже була мода…..
Впродовж дня до них заходили клієнти, яких вони чемно обслуговували і надавали все, чого ті хотіли. Цей магазинчик картин та свічок користувався неабиякою популярністю. Мешканцям міста подобалися їх товари. Та й ціни парубки ставили не великі, аби кожен міг купити щось собі. Але грошей вони мали, достатньо, аби жити і регулярно їсти. Так і пройшов їхній день.
Єдине, що турбувало Френка, а тепер вже і Джерарда – розмови про війну. Художник вже не був таким впевненим, що місто точно вистоїть, але він не міг дозволити, аби Френк боявся, аби вогник у його очах затьмарив страх. Через це Джерард після кожного пліткуючого покупця, підходив до свічкаря, обіймав його і казав, що все буде добре.

Ввечері, коли вони вже хотіли зачиняти магазинчик, почули дзвони церкви. Це одразу здалося їм дивним. Вибігши на подвір’я, парубки почули стурбовані голоси жінок, плач дітей та крики чоловіків про те, що треба ховати панянок з малюками. Всі бігли до порту, до човнів, на яких можна було евакуюватися.

– Хлоп’ята, тікайте! Війна почалася…. Швидше!!
Прокричав їм старий чоловік, що біг повз.

– Джерарде…що це значить? – запитав переляканий Френк.

– Френку…я..я не знаю. Ходімо! – художник взяв його за руку і потягнув в крамницю. – Почекаймо тут, добре?

– Мабуть, я боягуз, але чому ми не можемо піти з усіма на човни? – ще раз поставив питання Френк, перебираючи тремтячими пальцями низ светру.

– Ох, Френкі.. Ходи-но сюди. – Джерард простягнув руки, запрошуючи в обійми. – Ми поки що не можемо, бо перш за все мають виїхати жінки та їхні діти. Та й все одно місць дуже мало. Впевнений, ще багато людей будуть в місті.

Вони сиділи в куточку магазину, чекаючи поки гамір навулиці хоч трохи втихне. Гамір не втихав. Навпаки, через декілька годин стало ще гучніше. Почувся перший вибух.
Френк притулився до художника, а той його ще сильніше обійняв, шепочучи щось незрозуміле, але явно про те, що вони будуть жити і зовсім скоро це скінчиться.

Почувся і другий вибух. Френк хотів бути сміливим і сильним, тому вже він підбадьорював Джерарда, очі якого все більше наповнювалися страхом. Але разом вони були сильними. Вибухи чулися в різних районах міста, але той, де був їхній магазин залишався неушкодженим. Обидва думали, що це подарунок долі. Та чи справді доля може бути такою щирою на подарунки?

– Гей.. Френку, начебто все.. – Джерард повернувся до нього.

Френк нічого не сказав.

Вони не знали куди йти і чи безпечно виходити, тому просто сиділи в кутку крамнички, чекаючи світанку. Світанку, який зовсім не скоро наступить в цьому місті, тим більше в цій крамниці.

Почулися важкі кроки. Людей було багато. Джерард та Френк бачили їх через маленьку щилину, яку залишили не затуленою шторами. Вони були у формі та озброєні, виглядали суворо і грізно, наче голодні вовки, що от-от відчують і підуть на запах м’яса. Звісно, парубки не могли розібрати їхніх слів, але, мабуть, ті казали щось на кшталт “перевірте чи є хто живий?”, адже вояки розбігалися в різні боки, обшукуючи домівки. В деяких домах чулися постріли. При кожному такому звуці, Джерард заплющував очі і тулився ближче до свічкаря. Молилися, аби ніхто не увійшов в їхнє сховище, аби не забрали їх в один одного. Але ж доля не буває щирою на подарунки, пам’ятаєте?

Саме тому двері магазинчику різко відчинилися. Одразу зайшов холодний вітер, який віщував щось жахливе, потім приміщення освітив ліхтар, який тримав у руці солдат. Він зайшов, озираючись навколо, шукаючи свою наступну “здобич”.
Френк та Джерард ще сильніше забилися у куточок так, щоб їх не було видно.
Кроки вояки ставали все ближче, світло ліхтаря блукало поряд, аж поки не засліпило їхні очі. Тоді хлопці їх підняли і побачили перед собою крижані звірячі очі, в яких не було нічого крім жаги до вбивства та ґвалтування. Через мить, він міцно схопив Джерарда та силоміць поволік на середину приміщення.

– Благаю, хоча б не чіпайте його, я прошу вас, будь ласка. – несамовито просив Джерард не чіпати Френка.
Вояка нічого не казав, не розумів тієї мови.
Френк сидів на підлозі і не знав, що робити. Його рухи скував липкий огидний страх, не давав змоги говорити, його били дрижаки і ноги стали ватяними. Він лише дивився на художника, який благав солдата не чіпати Френка.
Раптом у крамничці пролунав гучний постріл. Джерард впав на підлогу, наче маріонетка, якій обрубали ниточки. Такі ж ниточки обрубали і Френку, але то були ниточки самовладання. Свічкар оскаженів, встав на негнучких ногах і вихватив зброю у вояки. На диво, йому це вдалося досить легко, бо чоловік був у декілька разів більшим за нього. Френк думав, що ще трохи і переможе, але у якусь мить відчув як по його светру ллється кров – ножове поранення. Хлопчина впав до долу. Навіть якби він і хотів піднятися на ноги – не зміг би. Рана була глибокою. Френк думав, що його теж чекає постріл, але ні. Вояка просто вийшов. Мабуть, бачив, що хлопчині лишилося не довго. Так воно і було. Коли двері зачинилися з гучним стукотом, Френк впав. З останніх сил він підліз до художника. Його милого художника, який ледве дихав.

– Джи..чуєш?..я не знаю..пробач мені. – по щоці Френка покотилася сльоза. Джерард дивився майже скляним поглядом, у нього текла кров, розстікаючись по підлозі. – Боже.. мені так шкода, вибач, я мав щось зробити. Чуєш, Джи? Я такий боягуз, я…
Поки Френк говорив, він мимоволі схиляв голову до голови художника. На кінці фрази губи Джерарда торкнулися губ Френка. Френк плакав.

– Шш….мій милий Френкі… – Джерард намагався говорити, в той же час, шукаючи руку свічкаря. – Я..я думаю.. думаю, я люблю тебе…

– І я тебе, Джи, дуже..

– Давай помовчим, будь ласка?

– Авжеж…

Вони мовчали. Останні хвилини свого життя вони провели разом. Їхні очі закрилися, але руки художника так і торкалися рук свічкаря.

Ця війна була жорстокою, холодною, убивчою. Померло багато невинних людей, але ця країна вистояла. Через багато років почали ходити легенди про маленьку крамничку з картинами та свічками, і про закоханих художника та свічкаря, які померли трагічно, але з безмежним почуттям любові одне до одного.