Це гортензія… Це кохання…

Чонін проріс гортензією. Такими гарними блакитними квіточками. Вже давно… Його сусід по кімнаті не давав йому спокійно жити. Він дуже гарний. Ну а що? Один з найкращих студентів, що переїхав з Австралії, добре знає англійську, а ще він дуже гарний і привабливий. А ще привабливий. А ще…

 

Ін почував себе жахливо. Він сидів у цьому дурнуватому кафе один, адже він збрехав про побачення. Ніколи не було і немає в нього жодних побачень. Ян просто хотів викликати у Крістофера ревнощі, але той відреагував надто спокійно. Йому начхати. Йому, чорт забирай, начхати… Чонін йому не подобається. І ніколи не сподобається. Чан занадто правильний, Чонін – дивний. Вони надто різні. Від цього ще болючіше.

 

Квіти жахливо палили шкіру і грудну клітку і Чонін мало не плакав, але тримався, адже він у публічному місці. Він пив зелений чай, який, за ідеєю, мав заспокоювати, але на Яна він не діяв. Юнак зітхнув, заплатив за свій чай і, не допивши його, залишив заклад, вирушивши гуляти нічним містом.

 

Болючий кашель іноді проривався назовні, дряпаючи горло. Чонін звик уже так, але все ж це було боляче.

 

У його голові випливали моменти поряд з Чаном. Як він усміхався йому… Як він увесь час допомагав йому у всьому… А той поцілунок… Чонін і тоді набрехав, що хоче навчитися, але він знайшов лише привід поцілувати старшого і не отримати за це. Щоправда, на жаль, так можна було зробити лише один раз.

 

Він важко плюхнувся на лавочку в парку і закрив обличчя руками. Чан такий добрий, такий чуйний, такий милий. Не дивно, що Ян закохався у нього. Гортензія всередині нього неприємно лоскотала легені. А перед очима лише прекрасний Крістофер з його милими ямочками та симпатичним обличчям. Боляче…

 

***

 

Мінхо відверто задовбався слухати скиглення Бан Чана і бачити його стан. Квіткова хвороба прогресувала, жовті пелюстки тюльпанів постійно валялися по всій кімнаті, хоча Кріс постійно намагався прибрати їх та сховати. І дуже вдало. Чонін жодного разу їх не помітив. А ось Мінхо їх бачив і його дуже це дратувало. А проблема полягала в тому, що нічого не можна було зробити. Ну, так принаймні Лі думав спочатку.

 

– Ну, хочеш я поговорю з ним? Запитаю, що він відчуває до тебе. У будь-якому випадку або так, або операція, ти знаєш. – сказав якось Хо.

 

– І як це виглядатиме? – скептично підняв брову Чан вкотре заливаючи в себе воду після чергового нападу кашлю. – “Чонін, а ти випадково не закоханий у свого сусіда?” Так чи що?

 

– Не хвилюйся. Я щось придумаю. – відповів Хо. – Тільки це ти маєш робити. Але я, як прекрасний друг, так і бути, допоможу тобі.

 

– Ага, прям зійшов з небес. – пирхнув Крістофер. – Вали вже, мені треба до семінару готуватись.

 

– Йду йду. – хмикнув Лі, але обернувся біля порога на голос Чана.

 

– Мінхо! Ти це… Як поговориш із ним… Скажи мені, гаразд?

 

– Добре. – посміхнувся Хо і покинув кімнату.

 

Зараз, через кілька днів після тої розмови, Лі прямував до умивальників, бо добрі люди підказали, що останні півгодини Чонін був там. Мінхо справді збирався поговорити з ним щодо Чана. Тільки не прямо, обережно.

 

Ян справді був біля спільних умивальників. Тільки застав його Лі не в найкращому стані.

 

У Чоніна був напад. Він активно кашляв, випльовуючи у раковину сині пелюстки. Поруч із пелюстками капали червоні криваві краплі. Ось вона найважча і найнебезпечніша стадія ханахакі. Ін задихався від кількості квітів у його легенях, а Мінхо перелякано підскочив до молодшого.

 

– Ще один, чорт забирай… – пробурмотів Лі. – Змовилися чи що? Чоніне, ти як?

 

Запитання дурне, але Ян кивнув, показуючи, що вже все добре. Він уперся руками в раковину, намагаючись віддихатися, а по його губах стікали краплі крові. Мінхо швидко взяв на кухні чиюсь чашку і, набравши води, простягнув Іну. Той, встигнувши вмитися, прикипів до чашки, жадібно ковтаючи рідину.

 

Тим часом Лі придивився до кривавих квітів і впізнав гортензію. У голові Мінхо почала раптом вимальовуватися зрозуміла картина. Але він мовчав, чекаючи, поки Чонін прийде до тями. Він схрестив руки на грудях і сперся на раковину. Ян нарешті відклав убік порожню чашку і глибоко зітхнув.

 

– Гортензія? – сказав Хо. – Здається, я здогадуюсь, через кого ти тут квітами плюєшся.

 

– Що? – Ін подивився на нього туманним після нападу поглядом.

 

– Це Чан, так?

 

Чонін нервово проковтнув і закусив губу. Він опустив погляд, а Лі зрозуміло кивнув.

 

– Це Чан. Гортензії його улюблені квіти. – уже ствердно сказав Мінхо, а потім пробурмотів: – Що ж все простіше, ніж я думав…

 

– Хьон… Не кажи йому, гаразд? – благально подивився на нього молодший. – Будь ласка…

 

– Чому ж? Я, навпаки, думав сказати йому.

 

– Що? Чому?

 

– Бо він уже кілька місяців кашляє цими довбаними жовтими тюльпанами.

 

Чонін здивовано дивився на нього. Він дуже любив тюльпани… Саме жовті тюльпани… Невже…?

 

– Тому, Чонін… Або це ти зробиш, або це зроблю я. – оставив ультиматум Лі.

 

– Я йому подобаюсь…? – пробурмотів Чонін.

 

– Ні. Ти йому не подобається. Він закоханий в тебе по вуха. Реально він мене вже замахав. Тільки про тебе і балакає постійно.

 

– Не можу повірити…

 

– А ти візьми і повір. Я саме йшов поговорити з тобою з цього приводу, але, мабуть, Доля вирішила спростити мені завдання. То я скажу йому?

 

– Ні-ні! – стрепенувся Ян. – Я… Я сам… Тільки… Дай мені час…

 

– Добре. Тільки поспішай. У вас обох залежать від цього життя.

 

Чонін кивнув, провів старшого задумливим поглядом. Він подобається Бан Чану… Він ніколи й подумати не міг, що це колись станеться. Посмішка сама собою з’явилася на обличчі Іна. Вони обов’язково мають поговорити. І він одразу почав продумувати план. План зізнання…

 

***

 

Минув тиждень, а між цими двома тиша. Мінхо здавалося, що його найкращий друг або тупий, або тугодум. Хоча в принципі і те, й інше. Останнім часом він почув стільки аргументів від Чана, чому він не може зізнатися Чоніну в почуттях, що Лі міг спокійно створити книгу “Відмазки для чайників”. Це жахливо виводило, бо навіть найтупіша людина у світі вже давно б зрозуміла, що ці двоє пускають один на одного слину, і тільки Бан Чан, здається, живе в якомусь бункері. Тиждень спостереження за сусідами дозволив дійти висновку – вони ідіоти.

 

– Ти говорив із Чоніном? – нервово спитав Кріс, після того, як Мінхо кілька днів мовчав.

 

– Так. Він сказав, що не буде з тобою трахатись, поки ти йому в почуттях не зізнаєшся. – Чан раптом подавився чаєм.

 

– Так і сказав?!

 

– Ні звичайно. – хмикнув Лі, спостерігаючи за незадоволеним обличчям старшого. – Він сказав, що йому подобається один дуже тупий сусід.

 

Усередині щось вибухнуло, а потім потроху розлилося тепло. Не може бути…

 

– Що… Правда? – Крістофер зніяковіло посміхнувся.

 

– Так. Так що прямо зараз ти підіймаєш дупу і йдеш до нього із зізнаннями.

 

– А… Чому зараз? – занервував Бан.

 

– Бо трава зелена. – закотив очі Мінхо. – А ще тому, що я так сказав.

 

– Д-добре. – Кріс різко встав і глянув у дзеркало. – Як я виглядаю?

 

– Як кіт перед злучкою. – розсміявся Хо.

 

– Ой, та ну тебе. – махнув рукою Чан і вийшов із кімнати.

 

Думки його сплуталися, тому він дорогою намагався боротися з ейфорією. Він і сам останнім часом став помічати, як і Ін знову робив скромні рухи у його бік. То за руку візьме, то дивиться пильно, то займає місце поруч із ним у його ліжку і дивиться дивно. А в животі Кріса маленькі бджілки почали збирати пилок з його тюльпанів. Так-так, не метелики, а саме бджілки.

 

Тим часом Чонін сидів на внутрішньому дворі гуртожитку просто на траві і писав конспект з біології, співаючи щось під ніс. Місце, де росли квіти почало пекти і Чан, трохи прошипівши, підійшов до молодшого і сів поруч.

 

– Допомогти? – запитав він, звернувши увагу Яна на себе.

 

– Ні дякую. – усміхнувся він, хоча побачивши Бана кольнуло в грудях.

 

Кріс нервово відкашлявся.

 

– Слухай, я… Хотів щось сказати тобі…

 

Чонін глянув йому в очі, і вони на кілька секунд застигли. Ін здогадувався, що хотів сказати старший і від цього його серце забилося частіше. Він обіцяв Мінхо, що зізнається сам, але чомусь боявся, думаючи чомусь, що Лі міг помилитися, або він просто не єдиний знайомий Кріса з улюбленою квіткою – жовтий тюльпан.

 

– К-кажи… – голос Яна затремтів.

 

– Справа в тому, що… Я… – Бан Чан глибоко зітхнув. – Я проріс твоїм тюльпаном.

 

Чонін мало не подавився повітрям. Він, звичайно, знав про це від Мінхо, але чути це від самого Крістофера було так хвилююче. Ін дивився на нього на всі очі, відчуваючи ніби його губи заніміли. Він нічого не міг відповісти. А Чан тим часом продовжував.

 

– Ти… Мені дуже подобаєшся… – Бан відсунув комір сорочки і Ян побачив невелику жовту квітку на його тілі. – Ти такий… Такий… Я не знаю навіть, як описати. Коли ти поряд, мені хочеться торкатися тебе, обіймати… Ти ніби сонце в моєму житті. А той поцілунок… Я й досі не можу його забути. Я…

 

Чонін не дослухав. Якби Кріс продовжив говорити, Ін згорів би від збентеження. Тому він просто губами притиснувся до губ старшого, відразу заткнувши його поцілунком. Чан здригнувся від несподіванки, але майже одразу відповів. На цей раз це не було так ніяково, як уперше. Ян впевнено цілував Бан Чана з натиском, через що той навіть спочатку здивувався. Чонін мучив губи Крістофера, без слів говорячи про свої взаємні почуття.

 

– Я радий, що ти мій сусід, хьон… – тихо сказав Ін, відірвавшись від нього. – Тому що мені не треба буде просити дозволу жити зі своїм хлопцем. Тому що я вже живу з ним. – Ян широко посміхнувся.

 

– Що? – важко дихаючи, перепитав Кріс.

 

Чонін мовчки відкрив свої ключиці, демонструючи кілька маленьких синіх квіточок на фарфоровій шкірі. Він щасливо посміхнувся, дивлячись на здивоване обличчя Бана.

 

– Це твої гортензії, хьон… – пояснив Ін. – Я кохаю тебе…

 

Крістофер відчув неймовірну легкість у грудях. Набридливі тюльпани миттю зникли з його тіла і він засяяв, подивившись на молодшого з усією ніжністю.

 

– І я кохаю тебе…

 

Тепер обом стало так спокійно і так легко, що вони могли вільно зітхнути. Чан стиснув пальці молодшого і притулився до них губами, солодко посміхаючись. Чонін хмикнув і знову ніжно поцілував Кріса. Поцілунок був коротким, але сповнений ніжності та любові.

 

– Так не хочеться писати це… – тихо промимрив Ян.

 

– Не пиши… – прошепотів Чан, посміхаючись. – Ходімо до кімнати… Я допоможу тобі закінчити пізніше…

 

– Ходімо. – засяяв Ін.

 

Крістофер узяв молодшого за руку і вони разом рушили у бік входу до гуртожитку. Їхні пальці переплетені, їхні посмішки накривали обличчя. Чонін був щасливий, адже він нарешті добився уваги старшого. А Кріс посміхався, адже рука молодшого на дотик була такою приємною. Ось що… Їм просто треба було відчути той біль, щоб бути разом з тим, кого вони любили.

 

– Якщо хочеш, то я куплю тобі букет тюльпанів. – усміхнувся Бан Чан.

 

– Не треба. Ти кращий за всілякі тюльпани. – відповів Ін.