Вада на Аполоні

Кожен раз, як Ділюк бачив цю чортову пов’язку на оці, схожему на льоди Сніжной, его серце пропускало удар. Кожен раз, як Ділюк бачив цю чортову пов’язку, він нагадував собі, через кого під нею ховався шрам. И кожен раз, як Ділюк бачив цю чортову пов’язку, він ненавидел себе.

В такі моменти він проклинав в собі все: нестриманість, импульсивність и навіть гнів. Тому що саме через ці якості на синьому оці був шрам. Ділюк вважав це вадою, Кейа же — особливостью, шармом.

— Невже я настільки прекрасен, що ти знову задивився на мойе чудове личико? — Кейа усміхнувся и потянувся за Полуденною смертю. Звичайно, віробництва винокурні «Світанок».

Напевно, він здогадався чому Ділюк так поглядом цеплявся за прокляту пов’язку. Не ідіот ж.

— Можно и так сказати.

Ділюк піджав губи, розмірковуючи, що ще міг сказати. Чи варто було в котрий раз вибачатися за минуле? Чи Кейа знов не приме вибачення? Мол, не звиниважучав никого за око, та і не тримал образи. Що було, то було.

С кожним вдихом легені Ділюка начебто акуратно кололи іголками, на кінцях яких була повільнодіюча отрута. Маленькими, гострими та такими неприємними. Він стільки всього хотів сказати, знову вибачитися, але тільки що с того? Адже Кейа не ненавиділ, не зневажав і навіть не звинувачував Ділюка ані за що.

— И чому мені здається, що нам час побалакати? — кажучи, він відставив келих і подвинувся ближче до Ділюку. — Уважно слухаю.

— Ми це вже обговорювали.

Кейа тяжко зітхнув. Ділюк ж готувався до непростої розмови. Вони стільки разів піднімали цю тему, але все одно жодного разу ні до чого не дійшли.

Кейа все так ж не ненавиділ. Ділюк все так ж не міг пробачити себе. Підсвідомо знав, що невиновен, та і «жертва» не тримала на нього зла, але на підкорці, десь глибоко в недрах душі, зневажав себе за тот вчинок.

Кейа зняв пов’язку і тихо, але впевненно сказав:

— Дивись. Це, — він показав на шрам, на правому оці, — не те, за що тобі варто себе звинувачувати. Просто особливість, не більше.

У Ділюка тремтіла кожна фібра душі, коли він бачив цей жах на тому, за кого був готов померти. Скільки він не намагався вбити собі в голову «Я не винен» — все ніяк не виходило. Все одно дихання спирало, коли він бачив плоди свого гніва.

— Дотркнись. Відчуй. Зрозумій, що я не вважаю його чимось поганим. Та знай, що я все так же дорожу тобою, не дивлячись ні на що.

Кейа прикрив очі. Ділюк скористався цим. Акуратно торкнувся губами до шраму. Несподіванно, але він не так жахлив, як всі роки був впевненен? Але нічого. Дива не сталося. Усуваючись від шраму, Ділюк все также вважав його проклятою вадою, яке тільки псувало прекрасного Кейю.

— Не можу, — на видиху рвано сказав Ділюк.

— Ти же мене не послухаєш, якщо я скажу, що не звинувачую тебе и молю не звинувачувати себе? Я багато чого бажаю в цьому світі, але більш за все— щоб ти пробачив себе.

— Ні.

Точно такаж розмова відбувалась вже десятки разів. Напевно, станеться ще не один раз. Та все так же він ні д чого не призвів. Кейа не зміг умовити Ділюка не звинувачувати себе. Це порочне коло не так просто розірвати.

Більше всього в своєму житті Ділюк бажав повернути час назад та не залишати цю гидоту на обличчі самої цінної людини за весь час його існування. Що прекрасного Аполона, що не менш чудового Кейю було недозволено паплюжити шрамами.

К кінцю цієї розмови Ділюк не знав ані коли вони перестануть вертатися до цієї теми, ані коли він себе пробачить.