Два палаючих горіхових ока

Уві сні його засмоктувало у хиткі піски. Він не чинив опір. Хтось дбайливо поклав пелюстки квітів йому на закриті повіки, губи та ніс. З кожним вдихом Вілл занурювався трохи глибше, але йому було не страшно: він був не один. Він простяг руку назустріч чужій руці, що чекала, і зітхнув.

—

Через два дні йому зателефонували з лікарні Джона Хопкінса приблизно о 7:42 ранку. Голос Джека був різким, уривчастим, засмученим.

— Він прийшов не за тобою. Він прийшов за Чілтоном.

Відео з камер спостереження не дало їм можливості побачити транспортний засіб, яким перевозили Чілтона, але воно дало їм розмите, зернисте зображення Долархайда — той котив крісло з Чілтоном вгору пагорбом за Балтиморською державною лікарнею для душевнохворих злочинців. Піднявшись на вершину, він підпалив Фредеріка і зіштовхнув крісло вниз схилом.

Джек не знав, що є аудіо, але Вілл здогадався відразу: камери по периметру також належали лікарні, а про переваги Чілтона він уже був обізнаний. Він завис у дверях і кивнув Джеку, щоб той увімкнув звук. Коли крики агонії перейшли у переривчасті схлипи болю, Джек скривився і вийшов, щоб подзвонити. Вілл перемотав платівку назад і включив її знову, спостерігаючи за тим, як звуки заповнили всю кімнату і поглинули все навколо. Він увімкнув його втретє. Ввімкнув вчетверте. Він так сильно проковтнув, що йому стало боляче. Після кожної перемотування він відходив назад до дверей, щоб агонія не поглинула його разом з обстановкою.

— Він може не вижити, і це те, до чого я повинен вас підготувати, — сказав їм лікар у коридорі. В опіковому відділенні було тихо, окрім поспішних кроків та механічних гудків і дзижчання постійної техніки. — Ми зробимо все можливе, але йому дуже боляче, і я не думаю, що вам варто його допитувати.

— Той, хто це зробив — серійний вбивця, — прямо сказав Джек. — Ми намагаємося утримати його від того, щоб він не зробив це з кимось ще.

Вілл не намагався переконати лікаря — він залишив цю чорну роботу Джеку. Лікарні завжди пригнічували його: сірі стіни не бачили нічого крім гіркоти, і Вілла здавалося, що вона просочила все навколо. У результаті чужий біль ставав єдиним, що він бачив. Далі коридором інший відвідувач сидів на стільці й тихо плакав. У нього тремтіли плечі, але він не видав жодного крику. Значить, не споріднена душа. Люди, чия споріднена душа щойно померла, нескінченно кричали від болю. Він подумав про крики Чілтона і закусив губу.

Холодні пальці несвідомо притиснулися до шраму на шиї, і він повернувся, щоб подивитися на картину яка висіла у лікарні, зображена сама будівля лікарні, внизу була невелика золота табличка з посвятою. Востаннє, коли він був у лікарні, Моллі ледь не померла. Позаминулого разу ледь не помер він сам. У такі місця був вшитий негативний підтекст — тут питання життя і смерті ставало реальним, тільки здавалося, що те й інше тримала на розкритій долоні дитина, якій не терпілося стиснути кулак, щоб дізнатися, що протиснеться в щілини між його пухкими пальцями.

— Вілл? — він озирнувся на звук свого імені, і Джек засунув руки в кишені штанів. — Де ти витаєш?

— Нам дозволять побачити Чілтона? — запитав Вілл.

— Лікар сказав, що Чілтон примудрився покликати тебе, коли приходив до тями. Тож нас пустять.

Між бровами Джека з’явилася глибока зморшка, плід невдалого механізму адаптації до стресу та поганих новин, які він отримував упродовж багатьох років. Вілл на мить захотілося, щоб він перестав хмуритися.

— Він пішов за Чілтоном, а не за мною, — сказав Вілл.

— Де ти витаєш? — повторив Джек.

— Не у вогні, це вже точно, — відповів він. Вони подивилися один на одного, і Вілл виштовхнув з себе подих тривоги. — Зі мною все гаразд.

У кімнаті смерділо антисептиком і обвугленою шкірою. Вілл йшов з трепетом, усвідомлюючи кожен крок і шарудіння штанної тканини. Поверхня капсули, в яку помістили Чілтона, щоб полегшити контроль рівня кисню та подачу ліків, була ще холоднішою на дотик. Вілл провів рукою по її краю, а потім винувато відсмикнув руку.

Йому не треба було морально готуватися до вигляду обпаленої плоті, але безгубий рот вразив навіть його. Вони не згадували про цю частину, про відсутність губ, ніби їх відірвав якийсь великий, потворний звір. Ні, не звір. Великий Червоний Дракон. У нього засвербіло в носі, і Вілл почухав його, ігноруючи гострий погляд, який Джек кинув йому на цей рух.

— Фредерік, це агент Джек Кроуфорд і доктор Ґрем, — сказав Джек. Повіки Чілтона, які, на щастя, були на місці, здригнулися. При глибокому, болісному вдиху, запах горілої плоті був нудотним.

— Мені шкода, що це сталося з тобою, — тихо промовив Вілл. Зуби Чілтона блиснули білим на тлі чорного і червоного. Його очі розплющилися, і він втупився в Вілла болісним поглядом, що обпікав його.

— Ти… під.. мен..е, — приглушено видихнув він. Вілл відскочив назад ві погляда карих очей, що звинувачували його. — Ти… ал.. щ.. він.. ме.. мен.. як… тва..ку.

— Що він каже? — запитав Джек. — Можеш сказати?

— Т-ти оклав руку на ме.. ак  на  довб… дошн… аринку, — спромігся він, і тремтіння пробігло по його тілу, а очі закотилися назад в голову.

Вілл дивився вниз, безпристрасно. — Ти підставив мене. Ти знав, що він сприйме мене як домашню тваринку. Ти поклав свою руку на мене, як на довбану домашню тваринку.

— І у Гессів, і у Пантерів були домашні тварини, — пробурмотів Джек.

— Більше немає, — тихо сказав Вілл.

— Ви що-небудь бачили, докторе Чілтон? — запитав Джек.

Чілтон намагався знайти слова, напівзаплющивши очі. — 1L-8432B. 1L-8432B. 1L-8432B. 1L-8432B. 1L-8432-…

Він знову і знову монотонно хрипів символи номерного знака, доки лікар не випровадив їх із палати, щоб вирубати його черговим коктейлем ліків.

— Це правда, Вілл? — запитав Джек. Вілл засунув руки в кишені та скривився, побачивши надто чисту підлогу.

— Що я його підставив? Поклав на нього руку, як на сраного домашнього улюбленця?

— Так?

— Він би мені не повірив, навіть якби я спробував заперечити. Він думав, що жест був постановним, але я просто… — Вілл провів руками по волоссю, відкинувшись назад до стіни. Йому здалося, що легені більше не поміщалися у грудній клітці. — Я повинен був зробити це правдоподібним. Я не намагався зробити його мішенню.

Тиша. Така тиша була тільки в лікарнях, що вже говорило багато про що. Лікарі продовжували ходити від хворого до хворого, прилади працювали нон-стоп, люди вмирали, проте якщо хтось не міг почути серед усього цього мертву тишу, він просто не був Віллом Ґремом. Він зосередився на диханні, на розділенні, на тому, щоб не чути, як помирав Фредерік Чілтон.

— Я доручив своїм хлопцям відстежити номер машини, яку він бачив, — нарешті сказав Джек. — Можливо, це підробка, але він не встиг змінити номери вчасно.

— Про зміну номерних знаків пишуть навіть у Tattler, – сказав Вілл. — На це не потрібно багато часу. Дракон давно виношував цей план — достатньо подивитися на одне крісло.

— Я не розумію хід твоїх думок, — сказав Джек.

— Він не просто пішов і знайшов його, розумієш? — Вілл потер обличчя, легко дряпаючи нігтями ті ділянки шкіри, яких торкнувся погляд Чілтона. — Старе крісло, пов’язане з якимсь старим місцем. Він довго дивився на нього і думав, як побачить його у вогні. Думав саме про це крісло, бачив його щодня.

— Ти думаєш, що воно належало йому, або комусь, кого він знав? — запитав Джек.

— По-перше, його цілком міг хтось побачити, коли він катав Чілтона по окрузі, — невлад продовжив Вілл. — Можливо, свідки навіть не зрозуміли, що це було — Фредерік мав сидіти під препаратами, не вириваючись і пускаючи слини.

— До того ж у Дракона пішло лише кілька днів на те, щоб опинитися тут, забрати Чілтона і все провернути, — розмірковував Джек. — Я почну перевіряти будинки для літніх людей. Що-небудь поблизу, щось досить близьке для Балтимора і Міннесоти. І в нього має бути просторий фургон, у який помістилося б крісло.

Як тільки Джек пішов, Вілл прошаркав коридором, затримавшись біля палати Чілтона. В очікуванні ліфта він розглядав чорні стики кахлю на підлозі й кивнув собі, не кажучи ні слова. Відстань від його гріхів до нього укладалася в сорок дві смуги.

—

Барні сидів на своєму посту, у кімнаті біля входу у відділення строго режиму, і відсторонено дивився на конверт у руці Вілла.

— Я знаю, що Метью був не єдиним, — сказав Вілл. — Ти шпигував за мною для Чілтона, і тепер я прошу тебе про послугу, за яку готовий дати набагато більше твоєї погодинної ставки.

— І що ж це за послуга, докторе Ґрем? — запитав Барні.

— Нічого поганого. Ні відео, ні аудіо. Двадцять хвилин.

— Я можу втратити роботу, — сказав Барні.

— Той, хто може звільнити тебе, в цей час позбавлений 90% шкіри, — безпристрасно відповів Вілл. — Він не дізнається про це навіть якщо виживе.

Якщо Барні й був стурбований тією легкістю, з якою він обговорював потенційну загибель свого боса від рук Червоного Дракона, він не показав цього. Він подивився на конверт, спокійно взяв його у Вілла і відкрив, перераховуючи гроші. А закінчивши, перерахував ще раз. Зрештою Барні зітхнув і, примружившись, окинув монітори. Він кивнув, мовчки погоджуючись, і натиснув на кілька кнопок. Екран, який цікавив Вілла найбільше, згас.

— Він все ще за склом, — сказав він Віллу, відмикаючи двері.

— Я так і думав.

Ширми ставити не було сенсу, і Вілл бачив увесь коридор наскрізь. І хоча простір перед камерою не проглядався, Вілл все одно відчував себе вразливим, стоячи перед склом і дивлячись на Ганнібалову спину. Той стояв обличчям до порожньої стіни, де колись висіли картини, наче міг уявити, де колись знаходився кожен ескіз.

— Чутки поширюються швидко, Вілле, — сказав Ганнібал через мить.

— Навіть у відділенні суворого режиму?

— Особливо в у відділенні суворого режиму. Санітари, медсестри, кухарі… Після прийняття ліків тиша в цьому коридорі така дзвінка, що відлуння відскакує від стін і застряє в моїй оновленій камері. Бідний лікар Чілтон, жертва Великого Червоного Дракона. Жертва Вілла Ґрема теж, я гадаю.

Він обернувся, і Вілл не здивувався, побачивши на його обличчі маленьку, захоплену посмішку, яка не відповідала спокійним ноткам його голосу.

— У нас є двадцять хвилин, — сказав Вілл.

— Розумний хід, доктор Ґрем, — похвалив Ганнібал. — Чілтон обійшов Вас у минулому раунді, і Ви творчо підійшли до того, щоб виманити нашого маленького вбивцю і разом покарати того, хто тримає Вашу споріднену душу під замком. І все це одним успішним кидком.

Тиша. Вілл хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі, поки підсвідомість дрібно нашіптувала йому, як приємно було бачити, що Ганнібал так відверто їм пишався. Це випромінювалося від нього, як якісь кляті ялинкові вогні. Він хотів прогнати це почуття геть, замкнути його разом з рештою своїх потворних думок, але виявив, що насолоджується ним, теплим гудінням у шлунку.

— Доктор Чілтон думає, що я його підставив, — сказав Вілл. — Я цього не робив.

— Ти це зробив, — приязно відповів Ганнібал. — Так само як ти намагався підставити мене. Різниця в тому, що Чілтон недостатньо розумний, щоб це зрозуміти.

— Я не знав, що він сприйматиме Чілтона як домашню тваринку, — запротестував Вілл.

— Хіба не знав? — Ганнібал муркотів. — Я звів Барні з людиною, яка допомогла його племіннику уникнути колонії для неповнолітніх. Так що мені вдалося побачити статтю, дорогий Вілл. Рука на плечі, жест дружби між двома лікарями? Він вбивав домашніх тварин першим, а твоя претензія на привілей дотику зробила доктора Чілтона твоїм домашнім улюбленцем.

Вони втупилися один в одного, причому Вілл більше зосередився на карому оці, ніж на блакитному. Уламок провини, дряпаючи спину, повільно опускався хребтом, поки не завмер десь у районі попереку. Було боляче, ніби він спав у незручному становищі, і тепер щось защеміло.

— Пам’ятаєш що ти мені сказав? —  вголос запитав Ганнібал. — Що ти почуваєшся дуже добре, роблячи погані вчинки стосовно поганих людей. Лікар Чілтон, безсумнівно, шкодує, що потрапив у твій чорний список, мій любий.

— Уявімо, що гіпотетично саме це я і зробив, — вигукнув Вілл.

— Без питань, — запевнив його Ганнібал.

— Це дасть необхідний результат?

— Можливо, але, з іншого боку, може і ні. Він все ж таки сором’язливий, і тобі потрібно буде привернути до своєї персони трохи більше уваги, якщо ти хочеш виманити його. А після того, що трапилося, я сумніваюся, що Джек Кроуфорд дасть тобі таку можливість, не приставивши до тебе як мінімум семеро людей на перманентній основі.

— Тоді це врешті-решт не вдалося, — сказав Вілл і опустив голову, щоб розтерти зморшки на лобі. Головний біль закрутився в його скроні, настільки ж болючий, наскільки ж приємний. Може, якщо він продовжить почуватися винним у тому, що трапилося з Чілтоном, це якось виправдає, що він убив людину.

Можливо, вбив. Вердикт ще не було винесено.

— У тебе є інша ідея, інакше ти б не прийшов сюди. Ти прийшов до мене не для того, щоб я поплескав тебе по спині та дав золоту зірочку за те, що ти занурився в прекрасні темні сторони своєї особистості. Ти можеш це зробити й без мене. Я бачив твої сни.

— Ти нічого не знаєш про мої сни.

— Я бачив кожен твій сон з тієї ночі, коли ми вперше з’єдналися.

— Ні, не бачив, — Вілл почав гніватися. Він відчув, як шию затопило жаром. — Якщо ти щось бачив, то далеко не все.

— У пісках ми тонемо, в макових полях я вичищаю осколки скла з твого волосся, а перед дзеркалами в руках я тримаю твої очі, ненависні тобі найсильніше, — сказав Ганнібал, пильно дивлячись на нього. — Ти притискаєш лезо до свого горла, а я зшиваю шкіру, яку ти насмілився розсікти.

Вілл збентежено опустив очі. Він відчував перші вторгнення Ганнібала у своїх снах після першого з’єднання. Йому не спадало на думку запитати, чи Ганнібал все ще бачить їх усіх. Незвично, але не неможливо. Можливо, відсутність постійного фізичного і візуального контакту змусила його розум у відчаї шукати інші способи зв’язку з ним. Коли Ганнібал йому зателефонував, Вілл був наполовину впевнений, що той просто грав у свої ігри. Але, може, це було не так.

Чи міг Ганнібал щиро намагатися заспокоїти його, а не виїбати йому мізки?

— Тобі неприємно думати, що навіть зараз я бачу ті частини тебе, які ти дуже хочеш ігнорувати? —  запитав Ганнібал.

— Це зникне, — запевнив його Вілл. — Твої сни знову стануть твоїми власними.

— Навпаки, мені приносить задоволення бачити тебе. Всього тебе. Вілл Ґрем, якого ти ховаєш за своєю непробивною стоїчною маскою, набагато живіший і глибший. Я знаходжу його цікавим. Його чорний гумор та готовність зробити те, що повинен, схожа на ковток свіжого повітря. Він цікавий, на відміну від безневинного, стриманого і невпевненого в собі чоловіка, якого ти видаєш оточуючим, настільки старанно уникаючи зорового контакту і працюючи зі спорідненими душами.

— …Радий розважити, — сухо відповів Вілл.

— Мене цікавлять сни, в яких ти намагаєшся накласти на себе руки. Ти ж не себе намагаєшся вбити, чи не так? Хоча я завжди відчуваю в тобі відлуння ненависті до самого себе, ти вважаєш, що ти надто корисний, щоб просто… пустити собі кулю в горлянку. Ти пішов би на подібний вчинок тільки в ім’я мети, якою б вона не була.

— Ми не будемо про це говорити.

— Quid pro quo, любий Вілле. У тебе є ідея, а у мене може бути просвітлення.

— У нас менш ніж двадцять хвилин, Ганнібале, я…

— Тоді не варто зі мною сперечатися, — Ганнібал перебив його, навіть не підвищивши голосу. — Час спливає.

Вілл зціпив зуби та підняв очі на несамовито веселий вираз обличчя.

— …Це більше схоже на… спогад, — зізнався він після паузи. Він несвідомо потер шрам на шиї, під коміром сорочки.

— Я раніше не був у цьому впевнений, але перед тим, як доктор Чілтон визнав за потрібне забрати у мене всі “привілеї”, які він мені надав, я прочитав іншу статтю, яку написала про тебе підла Фредді Лаундс, — Лектер сказав “підла” з такою інтонацією, як інші люди вимовляли «зухвала» чи «безрозсудна». У його голосі був півтон, що мав на увазі історію, натяк на прихильність.

— Фредді Лаундс пише сміття, — пробурчав Вілл.

— Ти  їй безумовно не подобаєшся, правда? — Лектер злегка махнув рукою, коли Вілл відкрив рот. — Це змусило мене переглянути інші статті, ті, що стосувалися Міннесотського сорокопуда і твоєї чудової роботи з ним. У листопаді 2014 року тебе помістили в психіатричну лікарню. Схильний до самогубства, чиї зап’ястя були стягнуті ременями. Але це була не спроба самогубства, чи не так?

— …Ні, — пробурмотів Вілл.

— Ти думав, що знову вбиваєш Ґаррета Джейкоба Гоббса.

— Так.

— Тяжкий депресивний епізод після того, як тобі вимушено довелося вбити людину, яку ти збирався лише допитати. Свій відбиток наклало і те, що ти так вміло зміг проникнути у свідомість убивці й був усередині його розуму, коли він пускав останній подих, — підсумував він. — Тебе випустили через два тижні, але шкода, завдана нашою дорогою місис Лаундс, було не так просто перекреслити.

— Навіщо змушувати мене відповідати, коли ти вже все знаєш? — Вілл був в агонії. Він відвів погляд від Ганнібала і сховав обличчя в долонях, дозволивши собі з тихим шипінням видихнути.

— Це єдине життя, яке ти коли-небудь забрав?

— Так.

— І після того, як ти його забрав, воно так гротескно гноїлося всередині тебе, що ти втратив смак для роботи над профайлами для ФБР.

— Так.

— Його привид був не єдиним, хто лежав біля тебе ночами, коли сни розгорталися у твоїй уяві. Але на відміну від інших, він не покидав тебе і після пробудження.

— Я збираюся дещо зробити, Ганнібале, і мені потрібні запевнення у твоїй повній підтримці, — сказав Вілл, знову піднявши на нього очі. Якщо раніше Ганнібал виглядав мало не веселим, тепер на його обличчі відбивалася емоція, що нагадує співчуття. Бачити його таким було дивно. — Ти можеш це мені дати?

— Запевнення в моїй максимальній співпраці, — відповів він йому. — Це те, що Джек Кроуфорд схвалив би, дорогий Вілле?

— Я ще не знаю.

— …Тоді не кажи мені, — вирішив Ганнібал. — Нехай це буде сюрпризом.

— Сюрпризом? — Вілл здивовано підняв брови й почухав потилицю.

— Так. Попри те, що знання принесло мені насолоду, я також отримаю задоволення від того, що ти й без мене можеш плести свої маленькі темні махінації. Ти приймаєш достатньо морально сірих, неоднозначних рішень самостійно, любий Вілл.

Вілл кивнув, і між ними запала мовчанка, щось схоже на присмак поганих рішень і на смак це нагадувало наслідки удару блискавки. Вілл підвівся і підійшов до скла, що розділяло їх, і сів на бетонну підлогу, щільно притиснувшись до нього спиною. Він розправив плечі, глянув на годинник і тихо зітхнув.

— П’ять хвилин, — сказав він Ганнібалу.

Він не був упевнений, звідки він це знає, але він відчув, коли Ганнібал сів, скопіювавши його позу, і притулився спиною до бар’єра. Вілл уявив собі, що міг відчути навіть через скло, як серцевий ритм Ганнібала синхронізується з його власним, і відкинув голову, розглядаючи стелю.

— Щось змінюється всередині мене, — сказав він.

— Змінюється?

— Ніби я не у своїй власній шкірі. А хтось інший — у моїй.

— Цей хтось завжди був у тобі, Вілл, — доброзичливо заперечив Ганнібал. Віллу було нудотно від його доброти. — Можливо, ця частина розвивається і заповнює більше простору, але не бреши собі, стверджуючи, що її в тобі ніколи не було. Мені більше подобалося, коли ти дивився мені в очі та говорив, що вб’єш себе, якщо це означатиме, що мені теж боляче. Я повірив у це набагато легше, ніж у твої заяви про те, що ти був невинним до того, як пройшов по цьому коридору і зустрів мене.

Тиша. Мовчання було найкращим. Вілл кивнув у відповідь на слова Ганнібала, і відчув, як ненависть до себе розгорялася все сильніше. Така пожежа становила реальну загрозу, проте він не хотів завдавати Ганнібалу болю, і це усвідомлення було набагато страшнішим, ніж перспектива знову відчути ніж біля власного горла.

А коли час минув, Вілл підвівся і пішов, не обертаючись. Однак він зупинився біля порожньої камери, яку зазвичай займав доктор Абель Ґідеон. Він насупився, по дорозі назад заглянув до Барні. Той також сидів на колишньому місці, ліниво дивлячись, як секунди змінювали одна одну на комп’ютері.

— Що сталося з Абелем Ґідеоном? – запитав він.

Барні виглядав так, ніби не збирався відповідати, але тихо зітхнув. Можливо, в ньому було трохи провини за те, що він шпигував за Віллом, можливо, трохи розуміння ситуації, в якій опинився Вілл.

— Він у карцері.

— Чому?

Барні помітно впав духом. — Він убив Метью Брауна, ось чому.

Вілл моргнув і з усіх сил намагався не показати своїх емоцій. То був несподіваний удар. Вілл зробив повільний, нерівний вдих і здивовано дивився на Барні, часто моргаючи. За маскою чистого подиву і невинності ховалася пітьма, що розкручувалась усередині.

— … Як… це сталося? – повільно запитав він.

— Він скаржився на болі в шлунку — його  давно турбував біль у шлунку, — сказав він, і його погляд потемнів. — Метью Браун в цей час проходив медогляд. Ґідеон накинувся на медсестру, і до того часу, як ми прийшли туди, цей покидьок вже посадив його на підставку для крапельниць, а вона лежала на ньому зверху. Очі були виколоті.

Вілл змусив себе кивнути, хоча він відчував биття серця навіть у зіницях. Метью Браун, мертвий. Зник. Односторонній зв’язок мовчав про смерть. Вілл відчайдушно подумав про те, чи Ґідеон виколов очі, щоб знищити їх, або щоб сховати, як це робив сам Метью.

— Мені шкода, — спромігся вимовити він, і Барні похитав головою. На його обличчі, лінії губ та опущених бровах лежав відбиток горя.

— Я знаю, що він вчинив неправильно щодо вас, докторе Ґрем, але це… ці виродки — тварини, — сказав він важким від невиплаканих сліз голосом. — Метью не заслужив такої смерті. Тільки не від руки біса Абеля Ґідеона.

Вілл хотів сказати йому, що він не знав, що Ґідеон так вчинить, але швидкий вдих стримав слова. Найгірший спосіб виглядати винним — це намагатися не виглядати таким клятим винним.

— Ніхто не заслуговує на таку смерть, — сказав він замість цього. — Мені дуже шкода.

— Ти просто намагався надати йому допомогу, якої він потребував. Не треба перепрошувати, — відповів Барні.

Він кивнув Барні й вийшов з лікарні. Хоч би як він намагався переконати себе в тому, що в його тілі був незнайомець, правда полягала в тому, що він повністю контролював свої вчинки. Вчинки, у тому числі які привели до смерті Метью Брауна.

Включаючи такі речі, як смерть Метью Брауна.

—

Моллі зателефонувала йому тієї ночі, коли він лежав у ліжку і дивився в стелю. Він не хотів відповідати, але розумно вирішив, що його брудні руки не зможуть заплямувати її через телефон. Але руки він все одно помив — просто про всяк випадок. Він подумав про очі Метью Брауна і компліменти Ґідеона щодо ввічливості Вілла. Він не повинен був бути добрим до Абеля, але він був. Він не повинен був бути жорстоким до Метью, але він був.

— У місті, де мене сховали, проходить День споріднених душ – свято для дітей, які вже зустріли свої пари. Вони офіційно пропускають школу та йдуть на ярмарок у центрі, — повідомила вона йому.

— Жахливо, — пробурмотів він.

— Дорослі вважають, що це оригінально, і ніхто не каже нічого проти. Якщо з’являється хтось без другої половинки, його просять піти геть.

— Населення менше ніж 20 000?

— Як ти здогадався? — саркастично запитала вона. — Я тут божеволію.

— Вибач, — сказав він і перевернувся на бік. Біля нього на ліжку лежала тінь Великого Червоного Дракона і дивилася на нього порожніми очима.

— Ти говориш це кожного разу, Вілле. Кожного разу, коли ми говоримо телефоном.

— Це жодним чином не зменшує того, наскільки я серйозно.

Тиша. Тихий, м’який звук, схожий на той, що видає людина, коли намагається стримати ридання.

— …Я знаю. Я знаю, Вілл, мені шкода. Я просто іноді так злюся, розумієш?

— Я заслуговую на це.

— Не на тебе, на… на себе. На Джека Кроуфорда, на довбане ФБР, на маніяка, який це зробив. Іноді на тебе, за те, що ти так хочеш допомогти людям, що ризикуєш собою. І на себе за те, що я це бачила і все одно сказала, що тобі варто, що тобі потрібно… Просто допомогти, блядь. І тепер ти в небезпеці, і до того ж ти… — її голос затих. Вона спробувала продовжити, але голос знову зірвався, і у Вілла зуби засвербіли від цього звуку.

— Як твоє плече? — запитав він, коли вона не змогла продовжити.

— Нормально, — відповіла вона, відмахуючись від його занепокоєння, як від павутиння. — Я думаю, що поїду до своїх батьків, Вілл.

— До батьків?

— Вони в чотирьох годинах їзди звідси, і вони хочуть приїхати й забрати мене. Вони не хочуть, щоб я сиділа під замком, і мама каже, що хоче сама подивитися на моє плече, переконатися, що зі мною все гаразд.

— Я не знаю, чи…

— Я вже купила квиток, — перебила вона. — Я сказала їм, щоб вони не приїжджали за мною, коли я куплю квиток, і літак буде краще для мого плеча, ніж машина. Я їду через два дні.

— Ох, Моллі, — зітхнув Вілл і міцно заплющив очі, притиснувши до них долоню. — Моллі, це небезпечно, — він сказав це, що б просто сказати. Вона вже купила квиток. Вона вже вирішила.

— Зі мною все буде гаразд. Він не зміг дістати мене, тож він спробує дістати тебе, так? Він не буде намагатися знайти мене, — в її словах звучала впевненість. — Крім того, якщо правда про твою споріднену душу вийде назовні, я вже не матиму ніякого значення. Він буде шукати твою споріднену душу, а не мене.

Було відчуття, що ці слова розірвали його на шматки, і він замовк на кілька хвилин, даючи болю поширитися. Він нагадав собі, що заслуговує на це. Він подумав про Метью Брауна, сказав собі, що він безумовно заслуговує на це.

— Він ніщо в порівнянні з тобою, — спромігся відповісти він, і, боже, це прозвучало так жалюгідно.

— Він, — подумала вона, і він здригнувся від раптового звуку холодного сміху. — Мені цікаво, чи розповіси ти мені більше. Ти збираєшся розповісти мені більше про нього, Вілле?

— Я ненавиджу його, — сказав Вілл. — Я хочу бути з тобою.

— Ох, Вілл, але ж ти сумуєш за ним, чи не так? Це ж боляче, правда, крихітко?

Занадто багато нових лагідних звернень від неї. Йому більше подобалося, коли вона жартівливо називала його милим вранці після того, як вони кохалися. Він завжди морщився від усіх цих прізвиськ, але зараз був готовий вбити за те, щоб знову почути ці слова. Вілл сів на ліжко й похитав головою, ніби вона могла бачити. Якби він міг їй показати, як сильно хотів, щоб усе це було неправдою.

— Моллі, я не хочу його, я хочу тебе. Ми обрали одне одного, так? І тому ми відмінно підходимо один одному, хіба ні? Ми обираємо, і саме тому з тобою так до біса добре. Я хочу бути вдома з тобою. Хто б не проліз у мої мізки, хоч би що трапилося — завжди є тільки ти. Навіть у тисячі життів я обрав би тебе.

— Пам’ятаєш, коли ми вперше зустрілися очима в тому дурнуватому потязі, і я заплакала, бо подумала що це кінець. Що так я і зустріла свою долю.

— Так, так, — Вілл рішуче кивнув. Він тоді незграбно намагався її заспокоїти, відійшовши на відстань витягнутої руки та поплескавши її по плечу. Коли це не допомогло, то простяг їй пакування носовичків. Він спитав її номер телефону і, спотикаючись, вийшов із потяга. Він і сам був надто переляканий і приголомшений тим, що відбувається.

— …Потім ми обрали одне одного, тому що це мало сенс. Ніщо не змушувало нас бути разом, і ми вирішили спробувати.

— Ми обираємо одне одного, кожного разу, — сказав Вілл, серце його калатало. Все буде добре. Все буде добре.

— Я думаю, що мені потрібно багато подумати, чи хочу я продовжувати обирати, Вілл. Я думаю, що мені потрібен час, щоб подумати, чи хочу я продовжувати обирати когось, хто був обраний кимось іншим.

Ох.

— Ох.

— Я все ще кохаю тебе, але в мене два блакитних ока, а в тебе – ні. Це не твоя вина, я не… звинувачую тебе, але мені просто треба трохи подумати про це, гаразд?

— …Так. Так, гаразд, Моллі, — Вілл кивнув. Він кивнув ще сильніше, коли вона замовкла, і коли тиша наростала, він опустив голову вниз, притиснувся лобом до коліна і випустив різкий, беззвучний схлип дихання. — Гаразд, Моллі. Гаразд.

— Ти дихаєш, Вілле?

— Я дихаю, — спромігся він і подивився на стелю так, ніби бачив, як утворюються тріщини, які можуть завалитися на нього. — Мені… мені шкода, Моллі.

— Ох, Вілл, — сказала вона, і після цих слів Вілл уже не міг стриматись. Він поклав телефон і згорнувся калачиком, міцно обхопивши коліна руками, тремтячи всім тілом, намагаючись придушити звуки, які продовжували вириватися з його рота. Коли він не зміг повністю опанувати себе, він вдарив по екрану телефону і натиснув на кнопку відбою, а потім підвівся, крокуючи межами готельного номера, щоб прогнати жах, який швидко просувався вгору по його гомілках, стегнах, спині, до шиї, де дихання перехопило, де маленькі подихи завмирали.

— Ти забрав її у мене, — сказав він тіні Червоного Дракона, що сиділа, схрестивши ноги, на його ліжку. — Ти забрав її у мене, ти проклятий… Ти забрав у мене Моллі! — закричав він і жбурнув пластикову рамку зі спеціальними пропозиціями на коктейлі у бік ліжка. Рамка вдарилася об узголів’я ліжка, мляво впала на подушку з тихим звуком. Тінь не ворухнулася, не заговорила. Вілл упав на коліна, задихаючись і намагаючись ухопитися за щось, щоб позбавитися відчуття, що він знову вмирає.

— Я вб’ю тебе, — прошипів він у килим, вдихаючи пил і запах брудних підошв. – Я вб’ю тебе нахуй.