Помилка

Трохи попереду в темряві маячила широка спина Чанбіна. Мінхо досі зрідка нервово обертався назад, хоча вони кульгали не менше кількох годин. Він притримував Хьонджіна однією рукою за талію, іншою – за перекинуту через плечі руку. Квітневий прохолодний вітерець смикав їх скуйовджене битвою волосся, пірнав під роздертий одяг, охолоджував пульсуючі садна і шовком торкався гарячої шкіри.

– Вже відірвалися, все обійшлося, – заспокоював його Хван, – інакше ми б зараз не насолоджувалися прогулянкою, – невесело хихикнув. Не обійшлося. Сміх одразу ж перейшов на кашель і хлопець вилаявся, хапаючись за бік.

– Стулися, поки не відкинувся, інакше я тобі з цим допоможу, – пробурмотів Мінхо, міцніше підхоплюючи свій нелегкий тягар.

– Не дочекаєшся, – Хьонджін розтягнув розбиті губи у фірмовій посмішці й сплюнув кров на асфальт.

– Може влаштуємо невеликий привал? – занепокоєно спитав Мінхо. – Скоро схід сонця, там піймаємо попутку.

– Яку попутку? Ми всі виглядаємо так, ніби вийшли з м’ясорубки, – роздратовано відповів Хван.

“Так і є”, – хотів сказати Мінхо, але вчасно прикусив язика.

– Хоча від привалу я б не відмовився, – додав Хьонджін, стираючи буру доріжку тильною стороною долоні, що стекла десь з-під темного волосся на скроні. Цим рухом він тільки розмазав кров та бруд по обличчю, однак хлопця це ані трохи не хвилювало.

– Годі скиглити, Фелікс скоро під’їде, – подала голос напружена спина Чанбіна.

Хлопці замовкли. Підошви кросівок неритмічно шкребли дорожнє покриття, хрумтіло дрібне каміння. У високій траві, що стелилася далеко за обрій в обидва боки від траси, стрекотіли нічні комахи, десь лунав спів ранніх птахів – віщунів скорого сходу. З жовтого краєчку горизонту, куди сірою стрічкою утікала дорога, стрімко наближалась чорна пляма. Ніч добігала свого кінця, світ навколо умиротворено вдихав свіжість нового ранку. Змучені хлопці виглядали зайвими на цьому краєвиді.

Через кілька хвилин автівка м’яко загальмувала поруч із пораненою трійцею.

– Як? – замість привітання спитав Фелікс. Чанбін мовчки хитнув головою, сідаючи на переднє сидіння, Хьонджін з Мінхо влаштувалися на задньому.

Їхали у нервовій тиші. Сонце вже розчинило ніч, ніби агресивна кислота, і впевнено нарощувало свої сили, лоскочучи першими теплими променями. Скромне провінційне містечко зустріло компанію співом півнів та галасом інших хатніх тварин. Авто було припарковано надворі одного з кількох десятків однакових затишних будинків. Фелікс допоміг Мінхо витягнути Хьонджіна: чи той дійсно був важко поранений, чи просто влаштовував драму, щоб порушити нервове мовчання, але його скиглення діяло на нерви всім трьом. Тим не менш, ніхто не вимовив жодного слова проти такої поведінки.

Хлопці важко ввалилися в хату. Мінхо, всідаючись прямо на підлозі вітальні, жадібно припав до запропонованого Феліксом графину з водою, після чого передав його іншим. Коли Хьонджіна було вкладено на канапу, він знову театрально застогнав. Чанбін зупинився біля вікна спиною до друзів. Всі чекали моменту, коли хтось наважиться розповісти про те, що сталося вночі.

– Ми зробили фатальну помилку, – першим подав голос Чанбін. Фелікс терпляче очікував на продовження. Його знервованість видавала тремтяча ліва рука. Він стиснув її в кулак, одначе це не допомогло.

– Це була провокація, а ми успішно проковтнули наживку, – Мінхо запустив п’ятірню у сплутане карамельно-руде волосся, заплющуючи очі.

– Зачекайте, як це можливо? – між бровами Фелікса пролягла складка.

– Інформація, яку я дістав, виявилася фейком, – приглушено відгукнувся Хьонджін. Він закрив очі закривавленим передпліччям (здається, то була не його кров), а інша рука, що вільно звисала з дивану, помітно тремтіла, так само як у Фелікса.

– Це неможливо, – твердо заперечив блондин, – я все перевірив: кожне відео, кожного свідка. Ані монтажу, ані…

– Ми зрозуміли надто пізно, – тихо, але чітко відповів Мінхо, – демонтувати вибухівку ми фізично просто не встигли.

– Я вам ще раз повторюю, це неможливо, я особисто займався перевіркою всієї інформації, – Фелікс почав підвищувати голос.

– Феліксе, нас наїбали! – гаркнув Чанбін так, що хлопець аж відсахнувся від нього.

За вікном загорланив півень – абсурдний контраст із дзвінкою тишею в кімнаті. Всі присутні розділяли той гнів та жаль, що кипіли у їхнього провідника всередині. Це була вже не перша їхня помилка, але до цього їм щастило обійтися без жертв. Чанбін зробив глибокий вдих і, повільно видихнувши, взяв себе в руки.

– Вибач, – ледь чутно мовив хлопець, – ти не винен, це був мій наказ.

Фелікс сповз по стіні на підлогу. Усвідомлення про скоєне накочувалося лавиною.

– Це наша спільна провина. Одному згодували фейк, інший цього не зрозумів, третій віддав наказ, четвертий – виконавець, – голос Хьонджіна був наповнений гіркотою.

– Неможливо, – прошепотів Фелікс, його світлі очі розширились від раптового розуміння. Він витріщився в одну точку, ледь ворушачи губами.

– Прибережи муки совісті на потім, нам терміново треба думати що робити далі, – голос Мінхо був сухий та колючий.

– Може ти й звик до болю, але не чіпай Фелікса, – прогудів Чанбін, обертаючись до них.

– Проте він правий, – хрипко відгукнувся Хьонджін, – вони вже дуже близько, у нас обмаль часу. Може вони й не знають наших облич, але точно знають про наші плани.

– Що там було? – пошепки спитав Фелікс, пропалюючи поглядом протилежну стінку. – За нашими даними на тому поверсі мав бути один із штабів з новобранцями та сховище зброї.

У відповідь тиша.

– Це був звичайний житловий комплекс безсмертних, від першого до останнього поверху, – нарешті подав голос Мінхо, сокирою відсікаючи останню надію Фелікса. – Одразу після вибуху почався наступ – вони чекали на нас. В бою розділилися: Хьонджін відволік їх на себе та повів у інший бік, потім наздогнав нас з Чанбіном – так і відірвалися.

Він набрав повітря в легені й тихо додав, озвучуючи те, про що інші боялися навіть думати:

– Ми вбили кілька десятків невинних душ, а сотні – поставили під загрозу.

– Вони отримали те, що хотіли. Тепер Чан має можливість тиснути відкрито. Ніхто не сумнівається, що це зробили люди, – Чанбін схрестив руки на широких грудях і почав похмуро міряти кроками кімнату.

– Джінні, – Фелікс вимовив не своїм голосом, вириваючи всіх роздумів, – хто був твоїм інформатором?

Знову тиша. Це починало діяти на нерви.

– Він побажав залишитися інкогніто.

***

Зранку всі канали новин лементували про нічний вибух на одному з поверхів елітного житлового комплексу. Очікувано, Бан Чан виступив з промовою, що це стало останньою краплею в чаші терпіння: мирне існування людей і безсмертних пліч-о-пліч добігає свого кінця.

– Ви вкусили руку, що вас годувала тисячоліттями, – пафосно заявив лідер безсмертних з екрану. – Ми довго терпіли, але коли люди замахнулися на найдавнішу расу на світі…

Джісон не слухав. Він, стомлений робочим тижнем, тільки заступив на останній день цієї зміни й ліниво готував робочі поверхні та інструменти: віднедавна йому доводилося працювати одному, тож всі обов’язки повністю лягли на його плечі. Джісон порався без зайвої старанності: «тобі не обов’язково добре виконати свою роботу, тобі достатньо її просто виконати» – було його девізом. Він стомився. Стомився від одноманіття не тільки ззовні, а й зсередини. Від думок, що повільно, день за днем не ламали, але впевнено точили його внутрішній стрижень. Раннім відвідувачам посміхався механічно та холодно – кілька років у закладах громадського харчування залишили свій відбиток. Однак постійні гості вже знали, що за цією маскою ховається щире, втомлене маленьке сонце.

– Наразі у “безсмертних кварталах” посилено охорону, чиновників доставлено до сховищ з найкращою системою безпеки, – доносилося з телевізора. Вочевидь теракт розтривожив громаду. – Організатори затерли свої сліди, але правоохоронні органи над цим працюють.

Відвідувачів майже не було. Хлопець неохоче все ж звернув увагу на новини. Без особливого ентузіазму він приблизно порахував у голові, скільки коштуватиме йому дорога до сестри за кордон у разі відкритих протистоянь: якщо запахне жареним, приймати участі у чужих розбірках він не мав жодного бажання.

Телефон коротко завібрував, на екрані відобразилося повідомлення:

Джінні
Сьогодні після зміни Соні зустрічаємося у нашому барі, є що обговорити

Джісон швидко надрукував відповідь:

Джісон
Сьогодні пізно звільнюся

Рюджін
Ми почекаємо

Джісон
Це через новини?

Джінні
Не зовсім. Зараз немає причин перейматися. Побачимось (＠＾◡＾)

Хьонджін, за всі роки знайомства – а їх набігло вже немало, – жодного разу не розповів де працює, але кожного разу він був знайомий із закуліссям усіх подій. Хан розумів, що Хванові з якихось причин не можна було розголошувати цю інформацію, тому зайвих питань не ставив. Вигадувати прикриття про якийсь татовий бізнес Хьонджін не став і за це Джісон був йому вдячний. Вочевидь, він був схильний довіряти другові.

Якщо ранок був сонячним, то опівдні небо затягнуло важкими хмарами. Відвідувачів практично не було, день був до огиди нудний. Джісон комфортніше почувався в запарі, бездіяльність його втомлювала набагато більше. Він вже сотий раз перетирав чашки, аби чимось зайняти руки, та перемкнув на музикальний канал. Під вечір у тісненьку теплу кав’ярню народу все ж набралось – звичне явище. Сьогодні всі тільки нічні події й обговорювали. Джісону, як і зазвичай у скупченні людей, було трохи не по собі: кілька разів помилився із замовленнями та розбив одну прозору склянку для рафу. Колись його начальство це напружувало, але не зважаючи на соціальну тривогу та її наслідки у вигляді проблем з концентрацією, хлопець виявився цінним співробітником. За п’ятнадцять хвилин він попередив гостей про закриття та неспішно почав замивати кавову машину, коли на телефон прийшло нове повідомлення від Хьонджіна. В ньому друг люб’язно нагадав про зустріч і просив прийти у будь-якому стані.

Через годину Джісон, роздратований і стомлений, потягував темне пиво з пузатого кухля у дальньому темному куті бару, прикривши очі. Хьонджін як завжди запізнювався: скоріш за все заїжджав за Рюджін на таксі.

– А от і наша білка, – бадьорий Хьонджін поліз до хлопця з обіймами, після чого плюхнувся на місце напроти. Поряд з ним сіла Рюджін, перед тим тепло привітавши Джісона дружнім чмоком у пухку щоку.

– Класний колір, тобі дуже пасує, – звернув він увагу на світло-рожеве волосся подруги.

– Відчайдушні експерименти моєї колористки. Боялася, облисію, але просто в захваті від результату. Якщо захочеш, вона поверне тобі синій.

– Мене влаштовує чорний. Бля, а що з твоїм обличчям? – він болісно скривився, зачепивши поглядом приховані косметикою, але все ж помітні садна та синці на завжди бездоганному обличчі друга. Увагу не відволікала навіть бездоганна укладка досить довгого чорнявого волосся.

– Дрібниці, – відмахнувся Хьонджін, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що нічого з нього не витягнути.

– Чого ви хотіли? – Джісон мріяв зараз опинитися у теплому м’якому ліжку, тому не став ходити навкруги.

– Ні, ну ти подиви на нього, – награно обурився Хван, – майже місяць не бачилися, а як він зі мною розмовляє.

Джісон тільки зараз помітив, що той був аж занадто веселим, насторожився: лукава посмішка Хьонджіна завжди була дурним знаменням.

– Ми б могли зустрітися завтра, – Хан зробив великий ковток, очікуючи на вагомі аргументи.

– Ні, завтра у тебе побачення.

Джісон похлинувся пивом.

– У мене що?