Темна сторона м’яти

Частина 1

Початок з кінця. Кінець спочатку

Власними руками я знищила все, залишивши лише почуття ненависті. Думка про помсту, гірку й солодку, як мед, іноді не дає мені спокою. Кожної ночі я прокидаюся з дрижаками в тілі через кошмари. Він немов чудовисько, живе в моїй голові, поки я не збожеволію. Уві сні я насолоджуюся видом кинджала в його грудях, який повільно забирає його життя; водночас з’являється видіння, як я нетерпляче кидаюся в його обійми, благаючи ніколи не відпускати мене. Щодня я молюся всім богам, яких знаю, щоб ті зглянулися. Невже все скінчиться саме так? Раніше я довірилася людині, яка мене вбила. Він був для мене тією зіркою, що вночі вказує морякам шлях; сонце й місяць, які фарбують небо. Він був для мене киснем. А тепер я примара. Примара, що повстане з мертвих.

«О, так, початок так собі, але як на мене, то саме звідси зароджується моя історія. Саме з цього моменту стає ще гірше ніж було, з моменту, коли страх поступився місцем люті».

***

Аврора

Зламані ліва рука і два ребра, пошкоджені ноги і хребет. Численні синці та виразки покривали тіло, розбита голова відгукувалася болем, а стіни ворушилися щоразу, коли я намагався підвестися, спираючись на здорову руку. Ноги були ніби зіткані з хмари, я їх не відчувала, коли торкалася до них, то відбувалося щось зовсім дивне, щось схоже на маленькі голочки під шкірою. Це й не дивно, адже я прийшов до тями лише через кілька днів після тієї події. Здавалося, життя для мене закінчилося, що я справді став привидом.

Все, що я могла зробити, це лежати й дивитися в стелю. Іноді, звичайно, мені приносили книжки, щоб я якось проводила вільний час, поки лежала в ліжку, але за умови, що я не надто захоплююся. Вдень у кімнаті були засунуті всі штори, тому що яскраве світло здавалося занадто важким для мого сприйняття, і єдиним джерелом була маленька лампа, яка тьмяно світилася. Кожні кілька годин рани промивали, міняли пов’язки з закривавлених на чисті. Організм слабкий і повільно відновлюється. І навіть після цього диво, що я взагалі жива. Я не живу, а просто існую в полоні власного ліжка. Все стало навіть не сірим, а таким чорним, що пітьма позаздрила б такому відтінку.

Тепер, через три місяці, я принаймні можу тримати спину й сидіти самостійно. Не без труднощів, але можу завдяки зіллям, які прискорюють моє зцілення. Раніше я вважала магію невід’ємною частиною самого мага, що вона тече разом з його кров’ю, долаючи шлях у жилах до самого серця. Але хто б міг подумати, що один невірний крок може забрати все…

Пролунав акуратний стукіт у двері. Двері прочинилися. У прорізі стояла висока жіноча постать.

Мені дуже ніяково, а часом навіть соромно, що за мене роблять якісь елементарні речі, та я дуже вдячна цій людині, особливо за те, що вона мене не покинула. Тепер Хельга — моя єдина співрозмовниця. Єдина підтримка, поки Мінерва стежить, щоб зло не пробилося до стін школи.

– Ти спиш? – запитала Хельга.

Її сиве хвилясте волосся, завжди зібране в пучок, здавалося темнішим у такому поганому освітленні. Голос звучав тихо, але, як і раніше, владно.

– Ні, – відповіла я.

Викладачка Академії розчинила двері навстіж, крізь дверний проріз просочилося світло люстри в коридорі. Увійшовши до кімнати, вона підкотила перед собою візок. Жінка зупинила його біля ліжка, навпроти мене. Вона поклала маленьку подушку на сидіння, трохи спушила її, а потім поплескала по ній, запрошуючи мене сісти туди. Її погляд холодних блакитних очей обвів мене з голови до ніг.

– Уже вечір, – Хельга обійшла візок і тепер той стояв позаду неї. – Час на свіже повітря.

Дивовижна штука – пам’ять. Людина здатна запам’ятовувати будь-яку інформацію, яка їй потрібна, у невловимому обсязі. Роками пам’ятати її і прокручувати заново. Проте з часом мозок нормальної людини втомлюється це робити і приходить пора того самого забуття. Погані спогади стираються швидше – це, мабуть, одна з основних функцій пам’яті. Видалити неактуальну інформацію та уберегти нервову систему від перенапруги. При цьому мозок витісняючи негативні враження, залишає у пам’яті найбільш приємні та бажані моменти. Спогади стираються як малюнок на пергаменті, після чого його складно відтворити. Виринають лише шматочки від цілої картини. Але що робити, якщо забуття так і не настає?

Я мовчки кивнула, після чого жінка допомогла мені сісти в крісло. Обнявши її за плечі правою рукою, я перекинулася на сидіння візка. Кожен рух був нагадуванням про те, що сталося. Хоча запевняю її, що я просто багато чого не пам’ятаю, проте насправді в моїй голові зрадливо виринули спогади: криваві сліди; крики агонії; божевільні очі; палаюче тіло, що здригається в конвульсіях.

Перше, що я згадала, це яскравий спалах, який спричинив пожежу. Потім вогонь. Скрізь був вогонь. Лише коли я вибігла з завалів хатини на заднє подвір’я, крізь палаючі дошки, я побачила його. Він дивився з кам’яним обличчям на те, що відбувається, знаючи, що я всередині. За мить у моїй голові раптом з’явилися голоси, які розділилися на два табори і жорстоко кричали мені: «Він мстить тобі за зраду!», «Він би тебе не віддав їм!».

Можливо, я не вбивця, але точно не краща за нього. Вбивати людей, поранивши їхні душі, а не тіла, смертельно і набагато гірше. Тим не менш, зараз усі думають, і він у тому числі, що я вже покинула цей грішний світ.

Тим часом уламки мого серця борються між собою: «Пробачити і відпустити?» або «помститися і знищити ?» Це той момент, коли здоровий глузд межує з безумством.

Простеживши за тим, щоб мені було комфортно і накинувши на ноги покривало, Хельга повезла мене на вулицю. Поли її старомодної оксамитової спідниці шаруділа, слідуючи за нею. Будинок був одноповерховий і невеликим, тож перешкод у вигляді злощасних сходів не було. Крісло котилося, скрипучи коліщатками. Минувши кухоньку, жінка закликала магію помахом руки й двері в сад відчинилися.

Тепле вечірнє світло м’яко та ліниво лежало на траві. Легкий літній вітерець ласкаво обдував прохолодою шкіру, в той час, коли чисте повітря наповнювало легені. Небо танцювало на заході сонця відтінками червоного й фіолетового, а комахи несамовито махали крилами, готуючись до настання ночі.

Сонячні промені грали в лише їм відому гру, то ховаючись, то вискакуючи з-за лісових дерев. Стіни з обпаленої червоної цегли покривалися золотистим відтінком, надаючи будинку хоч трохи рожевого кольору. Квіти, що кучерялися навколо поручнів, вилізли на дах, уже потроху закривали бутони, але запах, який від них віяв, усе ще витав у повітрі. Їх стебла були вкриті тріщинами, які з часом розкрилися. Атмосфера навколо віддалено нагадувала літні канікули в дитинстві: той самий дзвінкий пташиний дзижчання, терпкий аромат меду та прянощів просочував всюди, тільки обставини зовсім інші…

Хельга підкотила візок до кінця веранди, розгорнувши мене, щоб я могла спостерігати за красою тут, а сама жінка сіла на лавку поруч. Навіть коли вона була просто там, де ніщо не зв’язувало її з роботою і зовнішнім світом, вона сиділа, як член королівської династії: її спина була витягнута, як струна; ноги разом і ні в якому разі не можна закидати одну ногу на іншу – це в першу чергу повага до себе; підборіддя злегка піднятий, надаючи особі гостроти, а образу – аристократизм. Загалом, незважаючи ні на що, вона не переставала зберігати свою елегантність і строгість.

Форсеті — покинуте норвезьке село. Найближче місто непристойно далеко звідси. Будинок був прихований від решти території за пагорбом, майже на межі з лісом. Навколо хащі хвойних дерев. Дістатися туди складно, тому щоб апарувати потрібно чітко уявляти собі місце, куди потрібно йти, і, на щастя, про це місце вже майже ніхто не пам’ятає, або просто немає сміливців, щоб сюди прийти.

Чому сюди? Та тому що місцевість мала погану славу, що нам було якраз на користь. До того ж тут ніхто майже не живе уже давно, тож це останнє місце де нас кинуться шукати. Місцеві кажуть, що багато років тому загинув пастор цього села. Він потонув у морі, і його тіло довго не знаходили. А коли воно знайшлося, виявилося, що його погризли миші. Потім його часто бачили, як він блукав по околицях і завжди був з’їдений мишами. Також у гирлі загинула одна дівчина, і її тіло прибило до берега. Коли тіло знайшли, на одній руці у неї була червона рукавиця, а на іншій нічого. З тих пір ті, хто проходив берегом у темряві або при місяці, часто помічали цю дівчину: вона стояла у них на шляху і загороджувала їм дорогу рукою в червоній рукавиці. Тому пускатися в дорогу одному, коли починало сутеніти, мало кому хотілося. Цікаво, що, коли ті мерці виходять до людей, вони одягнені і виглядають зовсім не так, як за життя, і не так, як у момент смерті, а так, як у той момент, коли знайшлися їхні тіла.

Загалом з того, що я знайшла в книзі, то зовнішній вигляд цих мерців залежить від виду їх смерті: з утопленика постійно стікає вода, а на тілі загиблого бійця видніють рани, що кровоточать. Шкіра може відрізнятись від мертвенно-білої до трупно-синьої. Тіло може набухати до величезного розміру, ставати значно важче, іноді залишаючись не схильним до розкладання багато років. А також неприборканий апетит зближує їх із фольклорним чином вампірів.

Камінна мережа тут недоступна. Тільки не в цьому будинку, тому що про це подбала Макґонеґел. Накладені захисні чари на території місця нашого перебування не дозволяють відстежити нас, і, скориставшись моїм «мертвим» становищем, Хельга наказала мені замовкнути і піти в тінь. Чому я так опирався і дуже сподівався, що Мінерва підтримає мене, але вона повністю підтримала Хельгу. Я не знаю, як довго нам доведеться тут ховатися, можливо, ще кілька місяців, а може, ми проведемо тут усе наше життя, але єдине, що я знаю напевно, це те, що я повинен вибратися звідси як якомога швидше. Я не можу не думати про те, що сталося і що могло статися.

– Виглядаєш доволі непогано та й дзеркала більше не тріскаються, бачачи твоє відображення, – з часткою іронії помітила Хельга.

Моє обличчя мабуть спотворило щось подібне до усмішки, але я спробувала зробити її якомога щирішою. Настрій покращився і куточки губ піднялися вгору. Грудна клітина злегка затремтіла від тихого сміху. Звичайно, на тлі впалих щік, які говорили про мою худорлявість це було дещо жалюгідно. Синці під очима чітко виднілися при достатньому освітленні. Раніше здавалося, що колір очей був яскравішим, сяяв, іноді навіть наливався смарагдовим відтінком, а зараз все лише вказує на втому. Очі – це те, що мене видавало, вони завжди показували які емоції зараз переповнюють розум. А зараз окрім жаги помсти нічого немає.

– Я теж помітила, – сарказм злетів і з моїх вуст. – Бите скло вже в шафи не вмістити.

– Ще б пак, – пробуркотіла жінка. – За цей час ти розбила понад сімнадцяти дзеркал у будинку, що разу як я приносила нові, змінюючи ті вбиті твоїм кулаком! Якщо чесно, то в мене так і свербіло зв’язати твої граблі, поки ти весь будинок не рознесла до дідька, – Хельга характерно пригладила волосся, посилюючи ефект жарту. Тепер вже дратівливого жарту, від чого зловила мій не добрий погляд, бо я не могла бути аж такою істеричкою.

Ще кілька місяців тому я б ні за що не сказала, що Хельга може щиро сміятися, вести простий белькіт і влаштовувати душевні посиденьки. Якщо вона й робила ці звичайні простому смертному речі, це обов’язково виявлялося в формі високого сарказму чи прямого глузування. Вона дуже вимоглива не тільки до всіх своїх учнів, а й до мене (до мене тим паче), адже вона мене виховувала в станах Академії Заліза, можна сказати, з пелюшок. Схоже вона не робить винятків нікому. Але я завжди знала і знаю, що вона мене не кине, щоб я не накоїла.

Я підняла погляд на Хельгу і уважно подивилася на неї, обмірковуючи, чи варто ставити запитання, яке турбує мене після минулих подій. Те, що сталося не мало жодних пояснень, принаймні для мене. Нічого подібного я не бачила та не чула. Про подібні явища навіть у школі не викладали. Щось мені підказує, що і вона знає про це взагалі нічого. Та й навряд чи захоче про це говорити.

Хельга знає, що трапилося тоді, не треба бути генієм, щоб цього не зрозуміти. Він їй і так не подобався, вона постійно називала його , як не «кретином», то «слизьким слимаком». А тепер вона його готова вбити. Закидати камінням, як за часи середньовіччя. Проте все ж таки я наважуюсь:

– Хельга, – звертаюся я до викладача і спостерігаю за її реакцією на випадок, якщо розмова піде не туди, то в мене буде можливість для стратегічно відступу. Жінка повернулася до мене відриваючись від блаженства вечірніх променів сонця, що лоскочуть шкіру. Крижані озерця дивляться на мене чекаючи, чим я можу зацікавити їхню господарку. Захотілося пити. Хоч Хельга виглядала розслабленою, від її погляду, як і раніше, ходили маршем мурахи по спині, прямо як під час занять з нею, – ти не могла б поговорити зі мною про те, що сталося?

– Питай, – ось так відразу? Від несподіванки я на мить забула про що власне хотіла дізнатися.

– Розумієш, після того падіння, я почуваюся інакше, – жінка слухала не перебиваючи, що вже саме по собі було чудовим початком діалогу. Від напруження, я переклала руки з підлокітників крісла собі на ноги і машинально почала постукувати подушечками пальців об коліна. – Іноді я не відчуваю своєї магії, як вона перетікає по всьому тілу, а іноді мені здається, що її взагалі немає… розумієш?

– Єдине, що я розумію так це те, що тобі, мабуть, не вистачає словникового запасу, щоб пояснити, що контрено по-твоєму не так, – сказала вона. Жінка підвелася зі свого місця і підійшла до поручнів веранди. – Чому я дивуюся, адже наскільки я пам’ятаю ти маєш пристрасть до освіти.

– Дуже смішно, – обурююсь я. – Для мене це дуже важливо. Це ж не якась застуда, яку можна вилікувати чаюванням. Мені…

– Я б воліла, червоне сухе вино, – перебила вона.

Складно було не закотити очі, та, втім, вони наче самі, на автоматі. Ні це мене не розлютило, ні, аж ніяк, просто така її дотепність, якнайкраще описує характер Хельги. Вона: часто гостра на язик, часом груба, уїдлива, а також владна, навіть дуже. Вона все ще стояла, спершись руками на перила веранди. Вітер трохи тріпав її сиве волосся, доки на обличчі грала усмішка.

– Або місяць на теплому пісочку, – замріяно простягла жінка.

– Мені здається, що вона зникла… Учора мені не вдалося навіть запалити свічку, хоча це простіше простого.

Хельга обернулася до мене і подивилася, як на дитину, яка щойно написала сувій на вказану тему та чекає, що вчитель його похвалить за правильне мислення.

– Якщо звернуться до всім відомої пані «Логіки», то можна припустити, що це все через виснаження. Але гадаю, ти не знайома з цією дамочкою.

«Я знаю що таке логіка! Якби я про неї не чула, то не врятувала б своєї дупи з тих колотнеч. І я зараз надала б багато аргументів на цей рахунок, але боюся ти будеш незадоволена і можливість просто поговорити буде втрачена».

– Зрозумій, подібне вже траплялося. Наша медицина анітрохи не поступається вашої. І є достатньо способів не тільки вилікуватись, але й зміцнитися. Щодо тебе, то тут намалюється цілий списочок чому ти не відчуваєш здібностей. О, і чи варто мені згадувати ту «нежить» з якою ти ніжилася в ліжку? Я звичайно припускала, що, дозволивши тобі довше залишитися з Мінервою ти таки знайдеш собі пригоди, але щоб проблеми були такого «сального» масштабу, я й уявити не сміла.

Я можу скільки заманеться сперечатися з нею з цього приводу, намагатися виправдати його вчинок, але це не має сенсу. Постав себе на її місце, побачивши, що над моєю підопічною ось так познущалися, то, напевно, теж так поводилася.

– Є чимало реліквій, заклинань та зілля міць яких вражає та жахає. За допомогою них можна навіть мертвого підняти. Тому не переймайся, не ти перша, не ти остання. І я на далі більше не бажаю чути твоє скиглення з приводу цього. Тій особі, яка страждає особливою формою кретинізму, варто триматися подалі від тебе, а особливо від мене, бо моя погроза відрубати його голову стане реальністю. Сподіваюся, я відповіла на твоє запитання? – на її вустах блищала усмішка.

– Так. Цілком, – я задумливо опустила голову.

Не те, щоб я отримала відповіді, проте з’явилася надія на зцілення. Та й і ми не на лекції, щоб вона пояснювала систему механізму магії. А після згадки про нього в мене взагалі з’явилося ще більше питань ніж було до того. Чи Темний Лорд намагається зараз стати ще сильнішим, крім створення хрестарів? А може він прямо в цю хвилину шукає спосіб? Якщо вже не знайшов… Від останнього у мене все всередині похололо. Страшно уявити, що буде, якщо те чувирло таки стане всемогутнім. Напевно, це і є кінець світу. А він? Він знав? Адже він може допомогти Лордові. Відданий слуга свого володаря. Пожирач смерті.

Всі мої друзі залишилися там віч-на-віч з ненаситним ворогом. Нагадую єдині друзі. Безпека Хогвартсу просто розчинилася, як кавові зерна у гарячій воді. Думаю, в Академії справи не краще. Безумовно, всі готові до критичного моменту. Проте Могутність Лорда дозволить йому запросто розшукати її, як би добре вона не була прихована.

На останній зустрічі з Гаррі в нас відбулася розмова, він сказав мені про їх з Дамблдором подорожі за хрестарями, і попросив пообіцяти йому, щоб не трапилося ми не перейдемо на той бік барикад, як це зробив Мелфой, і боротимемося пліч-о-пліч. Мабуть тяжко нести такий тягар, який несе хлопець, що вижив. Ох, чи все з ними гаразд?

Мені раптово згадалися слова того стерва Лестрендж: «Та що ти мені зробиш, га? Ти лише малолітня обірванка, яка боїться власної тіні». Знаю, не варто було приймати цей плювок близько до серця, але це було правдою, надто грубою та відвертою правдою.

Говорячи правду, то я ніколи б не змогла дати комусь відсіч, образити живу істоту, зробити комусь боляче. Власної тіні я звичайно не боюся, але темряви… Іноді здається, ніби там у темряві хтось є, спостерігає за тобою. Правда ж? Я завжди відчувала на собі чийсь погляд чи то з темряви, чи то простого пересічного. Для всіх я лише дивачка. І за стільки років я так і не розлучилася з цією параноєю. А чи параноєю насправді?

У мене було достатньо часу поміркувати про те, хто я, що можу дати цьому світу. Дев’ятнадцять років я була просто дитиною, сиріткою, що намагалася не діставати проблем іншим. Так, я не обрана, як Поттер. Не користуюсь 40 відсотками мозку, як Герміона. Не білявка, як Мелфой. Не Рон? Я не герой і не врятую життя ближнім, але поклич мене убити ту тварюку і помститися за принесений біль, я прийду гуркотливим кроком. Якщо мені не місце на лаві героїв, то я стану такою проблемою, що жоден не зможе з нею розпрощатися. Можливо зараз саме час вилізти з цього лайна. До поки я не розгубила в собі таку жагу.

– Мені потрібно до Лондону, – твердо вирішивши діяти, заявила я.

– З чого б це? – ось він, ще один фірмовий погляд з її колекції, яким вона бентежила і лякала студентів. Її брова зігнулася, як завжди до небувалих висот. Жінка явно була не в захваті від почутого. – Ти знову за своє? Вчепилася в цього жалюгідного слимака.

– Я не можу сидіти склавши руки і ноги, – я наголосила на останньому слові й показово тицьнула пальцями вниз, – коли можу допомогти хоч чимось!

– Ти чуєш себе? Ти в такому стані не те, що допомогти комусь не зможеш, ти корові в хліві сіно подати не зможеш, що вже говорити про те, щоб боротися якщо знадобиться. Чи набридла моя компанія? – вона кинула в мене вбивчий погляд і попрямувала до дверей. – Знаєш, я не буду тебе знову витягувати з крижаної води, нехай це роблять твої нові знайомі, які полюють за твоєю дурною головою.

Хельга надто бурхливо відреагувала, надто переймається. Жінка ростила мене з пелюшок і вважає себе ледь не моєю матір’ю. Вона завжди ставитиметься до мене, як до маленької дівчинки, якій потрібна турбота. Але Хельзі треба змиритися, я вже не дитина, сирітка виросла, і її треба відпустити.

– Та чому? – не витримала я, щиро нерозуміючи. У мені вихором вирувала суміш образи та гніву. Я ж достатньо смілива для цього. Так?

– Тому що там небезпечно! – жінка різко обернулася, підійшовши назад до крісла присіла поряд. – Я не хочу, щоб з тобою щось трапилося.

Щоб не чекало мене попереду, я це здолаю. Навіть якщо мені доведеться померти по-справжньому, я заберу того виродка з собою. А щодо Лестредж, то я спочатку вдосталь нею награюся, насолоджуся її стражданнями, як вона спостерігала за моїми, а потім примушу пошкодувати про своє народження. Та наразі моя ціль не ця лярва, а той, що ходить з нею усюди, наслідуючи її, як той довбень.

– Тоді допоможи мені. Навчи захищатися.

Частина 2

Там де все забуто

Аврора

– Ні!

– Що?

– Я сказала ні! Дозволь нагадати тобі, що я знайшла тебе ледь живою, – її очі здається потемніли від злості. Злості? Вона зла на мене? – Подорослішай нарешті. Зараз не місце геройству. Ти, мов та дитина свято віриш у супергероя, якого немає, не існує, – відрізала Хельга з огидою. – Той хлопчисько, який вижив? Він не обраний і дихає, тільки тому, що Лорду не вистачило розуму зробити все правильно. Випадковість. І взагалі, для кого я римувала щойно нотації з приводу правил безпеки, га?

– А тітка Олівія? Вона також випадковість? – Сестра Хельги, про яку вона часто розповідала мені до шістнадцяти років, а після ця тема стала табу.

Олівія після смерті чоловіка раптово чинила самогубство. Жінка видряпала очі, після чого перерізала собі горлянку та померла захлинаючись у власній крові. Дивна смерть. Для всіх це здається була тяжка втрата. Як говорила Хельга, причиною став банальний, тваринний страх. Хоча мені здається, що там криється дещо більше, набагато глобальніше. Тітка була прикладом того, що боягузтво – не той супутник, з яким треба долати шлях. Однак я чула і гарні історії з їхнього дитинства. Загалом, добрі. Щодо чоловіка, то його вбили пожирачі. Вбили за те, що викрав якусь річ, дуже важливу для Темного.

– Не смій говорити таке про неї! – гаркнула вона, тицяючи в мене пальцем.

– Чому? Хіба не так виходить? Твоя сестра була б жива, якби не вчинок її чоловіка.

Вона дивиться на мене так, немов із нею розмовляє незнайомка. Вона здивована і збентежена. Здається мої слова врізаються у її старі покриті зморшками рани на серці. Я починаю шкодувати, що заговорила. Хто я така, щоб судити те, чого навіть не до кінця розумію?

– Все було зовсім не так … – з подихом каже вона. – Зовсім не так… – повторює жінка. Ще мить вона дивиться крізь мене, ніби намагається знайти залишки моєї душі, потім тихо пробубніла: – Чарлі… заради т… – на останньому слові жінка різко зупинилася, наче усвідомивши помилку в сказаному.

– Чарлі? Це його ім’я, чи не так? – я підкотила свій візок ближче до нього, намагаючись не втратити візуальний контакт.

У повітрі навколо Хельги ряснів справжній ураган. Викладач Академії вперше за стільки років відчула адреналін у власній крові. Тіло жінки здавалося пронизаним зарядами блискавки. М’язи на обличчі скам’яніли за подобою щита, яким жінка закрилася, знову ховаючи всі секрети, що зберігає. Нікому не дозволено знати те, що довірено лише їй, те, що вона так уважно оберігала. Особливо до біса самовпевненому дівчиську, яке пхає свого носа, бог знає куди, нарікаючи всіх на невідомість. «Чого їй ще треба? Хіба нам погано зараз удвох, коли ми так далеко від усього? Ми створюємо наше минуле, щоби вчитися тримати курс далі».

– Ти не заслуговуєш вимовляти це ім’я. Насправді жодного з них. Ці двоє найхоробріші з тих, кого я знаю. Якби не вони, то зараз мабуть панував би чортів хаос, – холодно промовила вона, навіть не кліпнувши, що нещадно руйнувало мою впевненість, стираючи її в порох.

Прохолодний літній вітерець провів уздовж моєї спини своїми оманливими пазурами, пустив кров і вирвав хребет, одразу зробивши мене слабкою. Мої плечі опустилися, стали тяжкими. Руки нервово почали перебирати кутики тканини, що вкривала ноги. Невже Хельга Янін знову стала темною ніччю з білої вежі Академії Заліза, «залізним філіном» із непроломним характером? Саме з її вуст я знаю, що Чарлі був пожирачем смерті. Пожирачем смерті. Прихвостнем Темного Лорда. Тоді чому?

Все це здавалося просто сімейними історіями. Думала розповіді лише для того, щоб я знала про існування цих людей. Знайти стародавній альбом і запитувати тих, хто застиг у часі на фотографії через допитливість. Однак насправді я ніколи не задавалася питанням важливості цієї байки.

Для Хельги її молодша сестра була близька ніж будь-хто. Зрозуміло, що вона оберігатиме її і все, що після неї залишилося, як скрижаль. Але Олівія з Чарлі залишили по собі лише спогади. Принаймні, ніякі особисті речі мені не траплялися на очі.

Викладач Академії схрестила руки, глянула на мене зверху до кісток пронизливим поглядом. Її висока постать здалася ще вищою. Хоча припускаю, що саме я стала дрібницею.

За вісімнадцять років під її вихованням, я жодного разу не послухалася. Ну гаразд не аж таки жодного. Проте ніколи не змушувала сумніватися у мені. Очевидно, що зараз я перейшла межу. Зачепила те, що схоже й досі болить.

– Мені шкода. Вибач мені, я не розуміла, що говорю, – я опустила голову не в змозі більше тримати ляпас.

Янін глухо видихнула, згладила спідницю і востаннє глянула на сонце, яке ось-ось зайде за обрій. Останні промені попрощалися з усім, чого змогли торкнутися. На небі з’являлися поодинокі зірки, які насправді ніколи не були самотніми. Здимання комах ставало голоснішим. Птахи починали гніздитися. Трава безперестанку колихалася, як у обрядовому співі. Віяло прохолодою, від чого шкіру покрили маленькі пухирці.

– Ходімо, – Хельга взялася за візок позаду і покотила його всередину будинку. Дощечки підлоги заскрипіли, приймаючи нашу вагу.

Викладачка й сама розуміла, що її підопічна нічого злого на думці не мала. І жінку розгнівало зовсім не те, що дівчина так нетактовно відгукнулася про її сестру, або те, що поводиться як дурепа. Янін найбільше вразила власна безпорадність. Хельга не очікувала, що старі рублені криваві шрами, які вона старанно зашивала і маскувала, знову стануть їй відгукуватися. Отримала стрілу там, де вважала це неможливим. Хіба все не повинно загоїтися? Однак вона таки щось вирішила для себе.

– Послухай, мені справді шкода. Я була ідіоткою. Дідько не треба було взагалі розпочинати цю розмову, – сказала я, коли ми зайшли на кухню.

Візок зупинився біля столу. Жінка вийшла і попрямувала до плити, вона здебільшого мовчала, чим мене нервувала. Не знаю чого мені хотілося більше закричати чи заплакати, а може все й одразу. Посуд закрутився в повітрі. Чайник наповнився водою і став на вогонь. Тим часом Хельга взяла з холодильника овочі, дістала з полиці ніж, майстерно володіючи ним, нарізала скибочки. Кисть руки м’яко рухалася, поки лезо швидко шаткувало томати. Звуки вдаряння приладдя на дощечку заповнили приміщення. Я вже збиралася залишити її саму, але раптом вона не повертаючи голови вимовила:

– Допоможеш із вечерею? – запитала вона. Ні злості, ні докорів, нічого. Янін говорила без ніжності, та й без сталі в тоні. Жінка не видавала жодної емоції, з чого було складно зрозуміти, чи вибачила вона.

– Так звичайно. Що мені робити? – я закотила рукави якнайшвидше, щоб не забруднити і не гальмувати процес.

– Нічого надскладного. Тримай, – вона уткнула мені ніж, яким щойно працювала і ще кілька томатів, – нарізай. Я займуся рештою.

Ми тихенько готували. Ніхто з нас більше не заговорив. Хельга діставала з курки нутрощі і таємно від усіх спостерігала за мною. Вона ніби навмисне клала їх ближче до мене, щоб запах металу в крові цієї істоти через ніс дістався до мого мозку. Серце, печінка, легені, лежали передімною стікаючи багряною рідиною, що викликало пориви блювоти, які я щосили зупиняла.

Впоравшись із завданням, я невпевнено підняла свій погляд. Жінка весь цей час дивилася на мене, що викликало рій жалких мурах під шкірою.

Ми не поговорили навіть після вечері. Я пішла до себе в кімнату одразу, залишивши її у вітальні. І вже третю годину я не можу заснути. Почуваюся дурепою. Хельга має на меті тільки мене захистити на що я ось так ганебно повела себе. Та хай би там що все це залишає по собі ще більше запитань.

У кімнаті мерехтіла єдина свічка, яка з останніх сил намагалася не дати темряві заполонити простір. Вогник спокусливо танцює, манить до себе темряву, щоб обпалити, не дати надії. На що та не залишала спроби знову вкусити неможливе.

Я вертілася в ліжку не в змозі заснути. Цього разу це не кошмари, які сняться зазвичай після того злощасного дня. Десь із глибини будинку щось гуркотіло, падало, скреготіло, щось важке та масивне. І все це у супроводі з мелодійним мугиканням Хельги. Вона співала якусь стару англійську пісню, яка здалася мені до біса знайомою і все ж таки згадати я не змогла. Так тривало ще кілька годин, коли мене зрештою не полонив сон.

***

З царства сновид мене вивів зовсім не спів птахів чи будильник. Мені в обличчя вдарило світло з лампи. Намагаючись сфокусувати зір я не відразу побачила постать, що стоїть, позаду спалаху. Врешті розліпивши очі я впізнала Хельгу, вона стояла передомною з жахливо дратівливою лампою, яка все ще ріже очі. На ній була спеціальна форма з Академії для тренувань магів. Жінка кинула в мене одяг, зважаючи на все теж форму, тільки коричневу, а не білу як у неї.

– Одягайся. Ти маєш десять хвилин на збори. Я чекаю на тебе в саду, – суворо наказала жінка й по спішно вийшла з кімнати.

Частина 3

Остання безтурботна пора. Біс у масці

Аврора

Спогади

Ось, що природа створила чудесніше з усіх чудес – це сонце і небо. Збрешу якщо скажу, що не люблю дивитися на нескінченний потік барв. Це справді сповнене магією видовище, здатне набувати найдивніших обрисів і щоразу неповторних. Створювати незрозуміле і невловиме простому людському оку. Коли дивишся у небеса, просто спостерігаєш за течією хмар, а вночі зірок, весь світ зникає і залишаєшся тільки ти. Більшого й бажати годі.

– Що за чортівня, – проскиглила я.

На годиннику було близько п’ятої ранку. Я лежала не рухомо в ліжку, з спрямованим на високу стелю порожнім поглядом, слухала ранкову пісню птахів. Не хотілося ні про що думати. Хотілося просто бути. Просто дихати, слухати, бачити та відчувати. Я не страждала від частих кошмарів, де за карнавальними масками ховаються чудовиська, де чорти танцюють, закликаючи приєднається до них. Хоча ні все ж таки дещо мені сниться. І щоразу одне й те саме. Настільки давно, що мозок до цього вже звик та й не вважає його за жахіття.

Зі сходом сонця кімната міняла палітру кольорів, приймаючи істинний вигляд, забарвлюючи стіни у свій звичний вицвілий синій. Знову виднілися полиці з книжками, стіл з зошитами, що хаотично лежали. Оживали після сну портрети видатних учнів Академії. Приміщення були облаштовані на кадетський манер, і лише трохи нагадували обстановку звичайних спалень. Двоярусні ліжка з химерними та унікальними різьбленими візерунками виконані в стилі відповідно його власника. Ліжко жорстке й скрипуче, наче пережило не одне століття. Одні подушки, чого коштували, вони настільки тверді, що, порівняно з ними каміння – пух.

Відклавши, нарешті, наші зі стелею переглядки на потім, я злізла з ліжка. Босі ноги торкалися підлоги, відчуваючи ранкову прохолоду, чому я скривилася, даючи зрозуміти всім святим, що я сьогодні не в настрої. Далі, щоб не витрачати час марно, я стала збиратися. Хоч заняття починаються о восьмій, не дуже мені хотілося спізнюватися і псувати репутацію «самої пунктуальної учениці» у всієї Академії. До того ж, якщо поквапитися, то можна встигнути відвідати Сніжка.

Одягнувшись, я взяла сумку і збираючи до неї підручники, краєм ока помітила на сусідній тумбі недоїдений бутерброд. Він належав Кріс – сусідці по кімнаті. Хто б подумав, що наша «ненаситність», пропустила свою шосту вечерю. Думаю, староста не заперечуватиме, якщо я його візьму для звіра. Вона все рівно за сніданком напхає собі в кишені нових, а про це забуде, мовляв учора ще з’їла. Почекавши трохи і переконавшись, що та спить, я повільно потяглася за їжею. І коли моя рука вже тримала ласощі.

– Стій! – від несподіванки, по шкірі пройшлися маршем дрижаки. Ну ж бо, бери й тікай! Тіло завмерло, відмовляючись виконувати будь-які команди. Мене спіймали… Ну от, тепер треба виправдовуватися, та ще й у такому безглуздому злочині. – Знову ці новенькі! Я розповім усе Евелайн. – пробубнила Кріс і закрутилася.

Це лише сон. Зрештою вона часто розмовляє уві сні. Ми з дівчатами іноді навіть жартували і ставили їй запитання, а раптом відповість. Дівчина перевернулася, згорнувшись калачиком, і тепер я могла спостерігати за її обличчям. Таке безневинне. Хоча, зустріла б я її десь у коридорі, або на бойових мистецтвах, то так би не сказала. Дуже боляче вона б’є. Якось на занятті вона розбила мені ніс, залишок дня з юшкою крові я не виходила з лікарняного крила. Відмінниця з статурою боксера, дивовижне комбо. Завжди слідує за порядком і доносить про все Декану. Іноді корисно, а іноді страшенно дратує. Характеризуючи її іншими словами, спортсмен-перфекціоніст, що трапляється на диво рідко.

Користуючись моментом, я швидко забираю трофей і ховаю його в рюкзак. «Вибач, але це крадіжка на благо». Справу зроблено і тепер треба валити звідси, якнайшвидше. Потім я безшумно зникла.

Повіяв морозний вітерець. Незабаром Різдво все-таки. Академія була вже прикрашена та готова до святкування. Домовики дружно готували її до такого великого дійства. У всіх куточках відчувалося свято, що насувається. Перила головних сходів були обвішані гірляндами. Штори блищали маленьким кольоровим металом. Над деякими портретами майоріли світляки. Загалом все разом виглядало чудово. Домові постаралися на славу.

Перебераючи безліч сходинок і пройшовши вартових, я помчала надвір. Сніг скрипів під ногами. Вдарили морози. Куди не глянь, навколо сніговий порошок. За ніч його насипало чимало. Де-не-де діти, які навіть встигли зліпити сніговиків, що тримали в руках мітли. Снігові створіння, ніби, вітали кожного, хто проходить повз них. Моя синя мантія дуже виділялася на білому тлі, наче чорнила на чистому полотні. Та, що вдієш. Ця форма чудово зігріває в холод. Деякі студенти прикрашали її хутром. Переважно любителі показати свій статус та зневаги до інших. І вони не соромилися того, що на ній ще виднілася застигша кров.

Мене зустрічав високий і густий ліс, одягнений у білизну. Взимку він особливо прекрасний. У снігову пору величний і такий неприступний. Це видовище дарує певний спокій. У лісі дуже тихо, начебто всі його мешканці вимерли. Дерева оточені снігом і стоять зачаровані, наче під дією магії часу. Блакитні гілляки повісили величезні пухнасті лапи. Голі стовбури одягнулися в білі одежі й схилилися під вагою свого нового оздоблення. Деякі з них зігнулися маківками до самої землі, перетворившись на мереживні арки. Але, навіть втративши колишню стрункість, вони, як і раніше, прекрасні.

Тим часом ноги потопали в снігу, але все одно йшли, роблячи крок за кроком. Доводилося триматися за стволи, щоб не впасти. Головне потім справді встигнути до восьмої, інакше прочуханки дасть не лише Хельга. Чим далі я йшла, тим важче було пробиратися. Складність шляху була навіть не в тому, що снігу випало багато, а в тому, що коріння деяких дерев вибивалося з-під землі, і можна легко спіткнутися. Збоку моя хода виглядала, мабуть, трохи комічно. Моя втеча – грубе порушення правил школи. І спіймай мене хтось із викладачів, то проблем не уникнути.

Не встигла я схаменутися, як таки карма мене наздогнала. Нога заплуталася в гілках, що лежали під білим покривом. Втративши рівновагу, я покотилася вниз, раз за разом, намагаючись за щось ухопитися. Мокрий і холодний сніг прямо влипав у моє обличчя, дряпаючи шкіру. Здавалося, він був скрізь: у роті, в очах, у вухах. Звуки було неможливо розібрати, стояв суцільний шум із тріску та шарудіння. Місцями відчувалося, як піді мною ламалися гілки. На мить здалося, що це кістки. Абияк, я все ж таки вивільнила свою праву руку з рукавички і закликала все, що було на моєму шляху, замерзнути, щоб з’їхати з крижаної гірки.

І в мене вийшло. Мої пальці вимальовували хитромудрі рухи, потрібні до заклинання. Я жестикулювала руками, наказуючи тому бурхливому сніговоротові поступово стихнути, після чого проїхалася і зупинилася майже біля берега озера.

Моє тіло розпласталося на землі, як морська зірка на пляжі. Мантія все ще грала контрастом на білому тлі. На обличчя присипало жменю снігу. «Що ж, на сніданок можна не йти, я, мабуть, уже поснідала. Давно хотіла перейти на здорове харчування». Зібрані вранці в косу руде волосся вже не нагадували колишню зачіску, а більше схожі кудлате чудовисько. Я зітхнула і з рота пішла пара, а отже я не померла. Здається я божевільна.

– Дідько! – Прошипіла я, підводячись на лікті.

Вийшла прогулятись на свою голову! Хоча якщо подумати, то могло бути і гірше, я могла пошкодити свій одяг і тоді точно всі знатимуть, що я ходила шукати пригод на свою дупу. А це набагато страшніше за смерть.

– Така юна, а вже бурчиш, як та стара, – я обернулася на джерело звуку. На березі сидів чоловік, ноги загріб під себе, щось визирав у озері. – Засоромив? – посміхався він.

Досить симпатичний. Чоловік виглядав молодим, років на двадцять п’ять, але чомусь він був одягнений у новеньке чорне зимове пальто, у такому ж стані й взуття. На голові під спочивало кучеряве світле волосся, шию зігрівав неакуратної в’язки шарф, мабуть сам робив. На підборідді красувалася щетина, яку він іноді погладжував, створюючи образ задумливості. Зростом він видався високий, це помітно навіть коли він сидів у позі лотоса. Над його блакитними і виразними очима тріпотіли, довгі вії, вони не робили його гарненьким, швидше навпаки це надавало йому витонченої брутальності, загадковості.

– Я дві хвилини тому впала, а ти хочеш, щоб я сказала: “Спасибі тобі, Матінко Природо, що хоча б не вбила мене”? І взагалі, дивишся собі кудись, так дивись мовчки, – обурююся я, обтрушуючи свій одяг.

А йому, зважаючи на все байдуже. Він мовчки кинув у мене здивований погляд і повернувся назад витріщатися в своє озеро. Його очі уважно вивчали кожну бульбашку, що виходить з темних глибин. Озеро справді виглядало якимось дивним, якимось хворим чи що. Вічно кристально-чисті води стали темними і брудними, наче стали межею між царством живих і мертвих.

Піднявши рюкзак мені стало цікаво, що ж він там таке побачив. Може на ная́д задивився, збоченець. Від цієї думки мені стало погано, але цікавість взяла гору над моїм, поки ще, здоровим глуздом. Підійшовши ближче та заглянувши через його плече я побачила темну злегка схожу на смоли рідину і ні найменшого натяку на підводне життя.

– Так і має бути? – моя брова зігнулася, від нерозуміння.

– Ні, – так само не відриваючи погляд відповів чоловік. – Так не повинно бути, – він провів своєю долонею по воді, показуючи мені, що та стала густою та тягучою.

Я присіла поряд з ним і теж почала дивитися в озеро, намагаючись зрозуміти причину такої зміни води в озері. Тільки от доходило до мене туго. Кожна думка, що приходила в голову, була марудніша за попередню. Єдине, що я чітко розуміла так це те, що озеро не повинно бути таким і смердіти, як протухлі консерви. Я хотіла теж перевірити консистенцію води, але передумала. Така різка зміна не прогнозує нічого оптимістичного. Бридота, що колись звалася озером не викликає захоплення.

Плавно здіймаються бульбашки, що на вигляд досить огидно. З колишньої води виходила пара, це говорило про те, що всередині відбуваються незворотні процеси. А коли надувся, розміром з два футбольні м’ячі міхур, мої очі округлилися від здивування та жаху. Не змовляючись, ми переглянулися. Він дивився здивованим поглядом, таким самим, як і я.

– Що? – випалила я.

– Бачила? – запитав він, продовжуючи дивитися на мене.

– Бачила. Я думала, ти мені поясниш, що це було, – ланцюжок логіки в моїй голові не з’єднувався.

– Ну я б з радістю, але я ні найменшого поняття не маю, що відбувається з тутешніми водами, – знизав він плечима.

– Смієшся? Ти напевно сидиш тут уже не одну годину, і судячи з усього ти рибалка. Як це ти не знаєш? – дивуюся я.

– Рибалка? – його брова здійнялася в гору. – А ти буркотлива студентка. І виходячи з твого міркування, то будь-яка людина, що замається цим ремеслом має знати ледь не все на світі, – буркнув він.

Я знаю лише цю половину лісу з першого року навчання тут, та взагалі з пелюшок. У ліс я втікала завжди, коли там з зовні були, якісь, неприємності. А блакитне озеро бачила з далеку, гуляючи лісом. Тварини завжди сходилися до джерела пиття. Вічно чисте, живе та розуміюче. Тепер ні живе, ні мертве. Тут мене зустрічав, тоді ще маленький Сніжок. Сніжок! О, боги, я забулася, навіщо йшла сюди.

– Всі звірі, в тому числі і твоє створіння, пішли шукати інше джерело. Але він здається приходить сюди і вичікує, коли ти прийдеш, – махнув рукою рибалка, показуючи приблизний напрямок.

– А звідки…, – я притиснула рюкзак ближче. – Втім, не важливо.

Чоловік піднявся на ноги. Атлетична статура, широкі плечі … пощастить же комусь отримати такого в чоловіки. Зімкнувши руки за спиною, він став розглядати мене. Коли я нарешті заціпила свою увагу на його пронизливих очах, то наші погляди зустрілися, моїм легеням здається стало трохи важко дихати. Та й судячи з усього, він мабуть це помітив, оскільки він вишкірився в на півусмішці й глузливо хмикнув. Таке враження, ніби має рентген замість очей. Буває ж таке відчуття від пильного погляду деяких людей.

– Ти з академії? – спитав він. – З най похмурішого навчального закладу й найменш чисельнішого, – на смішливо протягнув він.

– Як же ти здогадався? Мабуть, це все форма, я щосили намагалася не видати себе, але ти розкрив мене. Трохи пізніше піду випущу сльозинку, – мої вуста мимоволі скопіювали його глузливу посмішку.

– Яка ж ти скрупульозна, – чоловік закотив очі. – Я Арон, – представився він.

Не таке аристократичне ім’я, як могло бути при його зовнішності, але цілком підходить. Я на рівні звички хотіла також йому назватися, але я подумала, що в моїх інтересах було б промовчати. Через кілька хвилин моєї тиші він зрозумів, що я друзів не шукаю.

– Що ж, називатиму тебе Загадкою. Не проти? – Він схилив голову на бік.

– Залиш це прізвисько собі, А-ароне, – кривляю його, – або для своїх дам.

– Гаразд, Буркотлива, не гнівайся. Але знаєш, як для тутешніх дуже ти вже витончена, – зауважив він.

Так, моя бліднота і справді виділяла мене з поміж інших. Ми з усією цією пляжною темою взагалі на «Ви». У той час, як засмага влітку липла до однолітків, у мене не засмагала шкіра навіть на мізинці. Проте я вже звикла, зате взимку я чудово почуваюся.

– Знаю. Ти не перший, хто це каже.

Рибалка обійшов мене і попрямував прямо повз мене, поступово гублячись у далині. Я озирнулась і закотивши очі зрозуміла, що сама вже не знайду свого пухнастого друга. Доведеться просити допомоги, що я так не люблю робити. Тільки-но я розтулила губи, щоб запитати куди мені йти, він раптово зупинився і через плече заговорив:

– Усі звірі пішли до річки біля межі лісу. Сподіваюся до швидкої зустрічі, – потім він пішов.

Я лише кивнула на знак подяки. Не знаю чи побачив той хлопець це чи ні, вже неважливо.

***

Гладеньке сіре хутро огортало мою руку. Гострі вуха іноді смикалися, вслухаючись у навколишні звуки. Задоволене бурчання звіра, що поїдав ласощі, вкрадені для нього сьогодні вранці. Великий вовк, якого я виростила з цуценяти та який тепер був розміром майже з коня. Його запросто можна було осідлати, що я іноді й робила, розтинаючи на ньому повітря і підкоряючи закони фізики про швидкість.

Як правило, кожному студенту Заліза було дозволено завести домашнього вихованця і проживати з ним в Академії, чим моторошній вихованець, тим кращий авторитет. У когось була змія чи дика кішка, хтось тримав у акваріумі піранью. Я придбала на вокзалі в якогось торговця, маленьке цуценя. Не пам’ятаю його обличчя, бо воно було прикрите капюшоном мантії. І так зраділа, коли, діставши своїм скигленням Хельгу, вона таки дозволила його взяти. Торговець обіцяв, що малюк виросте звичайним дворнягою зростом з кошеня і не більше, але згодом трішки переріс очікування Хельги… Жінка наказала його віднести до лісу, бо так усім буде краще, а йому особливо. Та не мені. Це мій друг і можна навіть сказати брат, до якого я вже сильно прив’язалася. Тепер доводиться планувати втечі так рано, щоб побачитися.

Голова звіра метнулася в сумку, обнюхуючи і розшукуючи чим там ще можна поживитися. Великі янтарні очі звернулися до мене просячи ще.

– Вибач, більше немає, – я розкрила сумку, показуючи, що більше їжі немає.

Сніжок ще раз принюхався, переконуючись у моїх словах. Потім кинувши на мене трохи ображений погляд, сів біля моїх ніг і став намивати собі лапи. Його масивні м’язисті лапи здавались ще більшими, коли він облизував їх, відстовбурчуючи подушечки з пазурами.

Він запросто може зловити собі будь-яку дичину, не докладаючи особливих зусиль. Так що з харчуванням у нього немає проблем. Єдину конкуренцію йому становлять, мабуть, ведмеді. За габаритами вони майже однакові, а от по спритності вони йому поступаються. Якби Сніжок виріс у далині від людської ласки, то являв би собою небезпеку дикого неприборканого хижака. На щастя, він зовсім не такий. Так, Сніжок не любить чужинців, але не настільки, щоб напасти й розпорошити на шмаття кожного перехожого, що не злюбився йому.

– Знаєш, Хельга знову дорікала мені, що якщо я не стану переможцям у турнірі, то вона сильно розчарується. Ніби я маю перевершити самого Мерліна. Та я й так уже живу в тих підручниках, – я присіла біля нього і знову припала долонею до його м’якої вовни на маківці. – Мені навіть колби снилися, – прикривши долонею рот я захихотіла.

Він повернув морду до мене, немов уважно слухаючи. З ним, напевно, можна поговорити, про що завгодно, він точно не стане засуджувати чи сперечатися. Часом мені здається, що він і зовсім, як людина.

– От якби мені наснилося таке, я відразу ж помчав би до лікаря, – на голос я обернулася і не скажу, що мене огорнув шок, я була в люті. Чому він! Знову! – Кажуть, що в гарних дівчат, як правило, є страшна подружка, – додав він, метнувши погляд на Сніжка. – У твоєї подружки невеликі вусики, ось тут, – скорчивши обличчя, вказує собі під ніс, – зовсім трішки.

– Ти що стежиш за мною?

Чоловік поправив кучеряве пасмо волосся на чолі й нахабно посміхнувся.

– Ні, Буркотлива. Це ти за мною стежила. Нічого, я розумію, багато хто від мене розум втрачає, але я думав, що я не в твоєму смаку, а виявилося зовсім навпаки.

– Не неси нісенітниці. Я навіть не пам’ятаю твого імені, – я схрестила руки, показуючи йому своє невдоволення.

– Арон. Я нагадав. Тепер не забудеш, – він знову шкіриться в тій своїй нахабній усмішці! – І ні, це аж ніяк не нісенітниця. Ти явно слідувала за мною.

– Гаразд. Таке не скоро забудеться… Так от, А-ароне, якого біса ти городиш?! Аж ніяк, я за тобою не йшла і тим паче не стежила!

Він говорить на повному серйозі?

Арон ледве зробив два кроки до мене своєю ходою, як Сніжок попереджувально загарчав, продемонстрував ікла, вказуючи, що він проти. Він йому не подобається. Чоловік злякано сіпнувся, повернувся на ті два кроки назад. Арон підняв руки у примирливому жесті. І тепер я вже шкірюся в посмішці.

– Буркотлива, скажи своїй подружці, що треба бути добрішим до ближніх.

Сніжок спостерігав важким вовчим поглядом за чоловіком, від чого Арон напружився ще більше.

– Так, обов’язково передам. Але попереджаю, вона не вибаглива у їжі, – його очі округлилися після озвученого мною.

– Ні-ні. Скажи зараз, – квапливо заговорив він, послабивши шарф на шиї.

– Спершу скажи, що ти від мене хочеш. І це ти за мною стежив, – тицьнула в нього пальцем, нагадуючи йому.

Він глянув на мене так, ніби я обіграла його у грі. Шарф вже достатньо сповз, оголивши ділянку шиї. Огорнуло надокучливе бажання укутати його, аби не змерз. Відкрилося слабкий обрис малюнку. Тату. Складно сказати, що там, проте дуже схоже на квітку.

– Послухай, ти можеш допомогти мені, а я тобі. Ми можемо допомогти один одному, – він руками вказує, то на мене, то на себе.

На той час сніг почав посилено порошити, засипаючи стежку. Я гадки не мала, про що йдеться. Ми знайомі всього нічого. І те, це він нав’язався, я випадково на нього натрапила.

В лісі.

Одна.

Я не стежила за ним!

Нахмуривши брови, слухаю його далі.

– Як я зрозумів, ти береш участь у якомусь змаганні.

– Що означає у якомусь? Це дуже важливе змагання по зіллям. Не всім дано в ньому навіть брати участь! – я обурена. І я говорю точнісінько як Хельга…

– Я знаю! Зілля – не мій шлях. Я спав на лекціях, – він почухав потилицю, ніби відчуваючи незручність від усього діалогу. – Якщо ти береш участь у цій фігні, – чоловік скривився, – то точно добре шариш у зіллях. Я б і сам це зробив, але я не такий, мабуть, розумний, як ти, Буркотлива, – Арон заграв бровами, викликавши цим у мене рум’янець на щоках. Як він може бути такою… такою професійно дратівливою людиною?

– А мені те, що з цього?

Я все ще не розумію навіщо й до чого тут я. Адже якщо справа тільки в турнірі, то учасників там багато й з різних шкіл. Та й не тільки. Чому не можна просто піти до іншого? Мабуть моя черга насторожитися і напружитись. По шкірі пробіг холодок, але не від холоду, а від нього.

– Буркотлива, ну ж бо міркуй, – напевно, вже забувши про погрозу, і не звертаючи уваги на оскал вовка Арон розслабленим кроком таки рушив у мій бік. – Мені потрібно зварити одне зіллячко, але… річ у тому, щоб зробити в ньому зворотний ефект.

– Тобто отрута? – здогадалася я.

– Ага, Буркотлива. Ти розумничка. Та є один нюанс. Зовсім малесенький такий, – Арон зіщюрив одне око, та звузив вказівний і великий пальці. – Воно повинно бути подібним до оригіналу, мов віддзеркалення. Тобто ти зробиш лікувальний коктейль зовсім не лікувальним.

Частина 4

Печери плачуть металом

Аврора

Спогади

– Перевертні. Анімаги. Дракони.

Професорка Ід, як завжди вела лекцію. Натхненно описуючи кожну небезпечну сутність. Але все ж таки загострювала увагу на своїй улюбленій темі. Дракони. Про них вона могла теревенити годинами на проліт. Професорка ними пишалася. Адже Академію Заліза видихнув з полум’я древній дракон.

– Слово «дракон» походить від французького drac або drogg, що означало духа стихій, – її ніжний голосок відлунням відбивалось від високих кам’янистих стін.

Жінка шерстила по аудиторії довгою білою мантією. Рукави, якої не поступалися і тяглися підлогою разом із довгим розпущеним обсидіановим волоссям. За все своє життя, вона їх жодного разу не заплітала. А доглядати за таким багатством – здувати золоті порошинки з каштовноті. Ніхто не знає скільки їй років, але виглядає вона приголомшливо молодо. Багато хто говорить, що Професорка Ід тут дуже давно мало не з самого заснування Академії. Її шкіра бліда, наче перли. Обличчя ідеальної форми. Пухкі губи. Акуратний ніс. Очі колись медового кольору, здається такого в природі навіть і не існує.

Вона сліпа…

– На відміну від давніх міфів і легенд, їхній образ нерідко постає в класичному значенні, символізує силу природи, яка протистоїть людині, її власний гріх, – вона твердим кроком йшла, минаючи парти, жодного разу не зачепивши їх.

Кожному дано пережити свій шлях, пройти труднощі та стати тим, ким є зараз. Історія про те, як вона втратила зір й до сьогодні смикає мене за душу.

Наприкінці свого навчання кожен студент окрім тестів проходить три випробування:

Перше. І воно мабуть найпростіше. Учню дають завдання згідно з його невмінням у тій чи іншій сфері. Діти Академії Заліза ніколи й нічого не бояться. Найчастіше вони потім стають або шукачами темних істот, або Аврорами. Велика рідкість, коли випускник йде іншим шляхом.

Друге. Знайти вихід із лабіринтів печер під Академією. Безліч тунелів і живності, з якими зіткнеться, той, хто навчається, повинен зуміти вижити, не торкнувшись жодної живої істоти. У цьому йому допоможуть знання особливостей тих тварюк. Складність полягає в тому, щоб не збожеволіти. Багато хто втрачає розум, оскільки з тих лабіринтів неможливо так просто вибратися і ті борознять по скелястих доріжках мало не до самого закінчення.

Третє. Тяжке. Битися з драконом. Ходить легенда, що на цьому місці була лише звивиста підземна система, відповідно до якої жили дракони.

Якось найстаріший дракон останнім вогненям диханням розплавив усі печери. І виникла будівля, стіни, якої були зовсім не з каменю, а з металу. У підземеллі протікали ріки, лилися водоспади цієї руди. Незабаром люди приручили драконів, що залишилися, і ті видихаючи жаром плавлять метал аж до цієї миті, роблячи найвідмінніші мечі й обладунки.

Але це лише легенда. Насправді ніхто точно не знає правда це чи ні, та й стіни у нас аж ніяк не з чистого металу, а зі звичайного каменю.

– Вважається, що драконів називали «тими, хто ясно бачить» через табуйованість згадування їхньої справжньої назви, подібно як фурій називали «милосердними». Здатність драконів пильно слідкувати, бути постійно насторожі, – обличчя професорки виглядає досить щасливим.

На третьому випробуванні, на останньому, вбивши дракона в дуже юному віці, одна дівчина, відрубавши голову і тримавши її, наче трофей не могла і припустити, що той може жалити, дихати полум’ям вже, будучи мертвим. Останній подих. Саме тоді професорка Ід осліпла на два ока. Вона нічого не бачить, але все чує. Ну а потім, припускаю, її чекали довгі роки непотрібних лікувань і реабілітацій. Все без користі, адже випалені, розплавлені очі не відновити вже ні як. Та вона єдина, хто відтяла голову й принесла її в руках, починаючи від овації. Тріумф її супроводжує й досі.

Портрет юної дівчинки, що здолала дракона, поважно висить у великій залі серед портрет і статуй інших видатних чаклунів й чаклунок. На ньому вона ще тодішня. Неушкоджена. Нездоланна.

І все-таки вона прекрасна. Професорка Ід.

— Ти знову тікала в ліс? — пошепки запитала Аллісон, що сиділа позаду мене.

Від несподіванки мене трохи пересмикнуло. У голові відразу запрацювали шестерні, намагаючись надати підказки для пояснення. Я згадувала свій маршрут і робила розрахунки, де ж я могла так схибити.

Головною проблемою було не те, що я ходила так далеко від дозволеного радіусу перебування, а те, що я взагалі потрапила в чиєсь поле зору. Арон. Аллісон. Але раз і вона знає, то думка про ймовірність того, що це долинуло до вух «вище» параноїдально зростає з кожним ударом серця.

— Ні. Нікуди я не ходила, — намагаюся брехати я.

Вона недовірливо і вичікувально дивиться на мене дивиться на мене. Та я б, і сама не повірила б собі.

— Ну гаразд, я ходила. Але ти так дивишся, ніби я зробила те, чого не слід було і повинна шкодувати. — пирхаючи я потяглася за пером.

Аллісон закотила очі і так, щоб професор Ід не почула засміялася.

— Ні. Я не засуджую того, що твоя ненормальна опікунка забороняє тобі, напевно, все, що тільки можна, але мені щонайменше шкода.

— Кого? — щиро не зрозуміла я.

— Твоє обличчя. Йому потрібне сонячне світло!

— З моїм обличчям все гаразд. — Заперечила я.

— Промінчики-і, — пролепетала вона. — Вони всім потрібні. Без них залишишся ти блідою і незайманою.

— Та все… — було вже почала я.

Довелося вщухнути, оскільки професорка Ід пройшла біля мого столу, зачепивши довгим низом своїх спідниць мою ногу. Все ще натхненно віщаючи про драконів і перевертнів з усмішкою на обличчі.

— До того ж незаймана я схоже не залишусь, — я самовдоволено посміхнулася.

Це одкровення зацікавило дівчину настільки, що вона присунулася ближче, посміхнулася, обніживши свої білі зуби й змовно заграла бровами.

— Ну, і хто він? Під чиїм він заступництвом?

— Він…

— Хто його наставник?

— Наставник? Зажди, зажди, Аллісон, я за тобою не встигаю. ВІН не з академії. Я навіть не впевнена, що в нього хоч якась освіта є, — я втомлено зітхннула, оскільки згадала, що цей хлопець справді втомив мене своєю балаканиною. — Його звуть Арон. Він не рибалка й збирається зірвати змагання по зіллям і десь дізнався, що саме я там буду.

— Він симпатичний? — наївне питання змусило мене підняти погляд на дівчину.

Дивно, але заперечувати не буду він справді гарний. Один його погляд змушував розправити крила, яких немає.

— Стоп. Ти сказала зірвати змагання?

А? Що?

—Так, саме так я і сказала, — насупивши брови, я продовжила писати на пергаменті, те що вдавалося вловити з лекції, що досі триває.

— Але навіщо? Це просто конкурс для любителів алхімії. Він точно не якийсь гангстер -старшокурсник? Хах, — раптом засміялася наприкінці Аллісон.

Її сміх мені не зрозумілий, адже це не конкурс — це зілля, тонка наука про магію. Зілля не зовсім мія тема, але ж навіть я знаю, що магія без казанка не магія зовсім. Оскільки за мене тримає опіку Хельга, то знати я повинна обов’язково. Вона ж бо мене й навчає.

— Дозволь спитати, що в цьому смішного? — не зрозуміла я.

Алісон це веселить ще більше, і вона не сховала своє обличчя в долоні. Потім нарешті заспокоївшись продовжує.

— Не знаю, як ти, а я подивилася б. Адже ще ніхто такого не робив, ні на якому з багатьох турнірів. А як він збирається це провернути? – нарешті задалася вона питанням, з якого, власне, і варто було б почати.

— Як я вже згадувала, він дізнався, хто бере участь у змаганні, а також хто є судді. І йому потрібний хтось із них. Оскільки я там буду офіційно, то на мене підозр ніяких не впаде, і я зможу легко підмінити головну страву на потрібну зі зворотним ефектом. Ти ж пам’ятаєш ту статтю про Пожирачів? — спитала я.

Вона задумливо глянула на професорку Ід, та стояла біля дошки і вела дискусію про анімагію зі студентами, які сиділи за першою партою.

— Та що вийшла того тижня? — уточнила Аллісон.

— Так, вона сама. Пам’ятаєш там писали про пожирачів. Ось він хоче вичислити, хто з них. Те суперське зілля має спрацювати на мітку. Не припускаю навіть, як воно діє, але здогадуюсь звичайна людина ж проведе решту дня спокійно.

Я багато цікавого чула про пожирачі та дуже кривавого. Вони зламали мені можливість нормально жити. Ці чорні каптури забрали в мене сім’ю, дім, мої сни.

— Ще як я вже потім здогадалася в Арона є спільники, їх там схоже цілий клан таких мисливців.

Вираз обличчя співрозмовниці показав, як вона засуджує все, що назріває. Цей “псевдо-рибалка”, який так їй симпатизував з першої хвилини, коли вона про нього згадала. Аллісон з побоюванням дивиться мені в обличчя. Дівчина явно тепер підозрює мене в лихому, бо знає, чому я не люблю смертежерів.

Якщо говорити про мене, я не змогла йому відмовити, я прийняла його аферистську пропозицію. Я далеко не дурна та здогадуюсь, що для варіння зілля йому потрібен не звичайний студент, йому потрібен хтось із заступництвом, у кого є мотив, а виявляється, він у мене є. Якесь дивне почуття напруженої цікавості зростає з кожним недоказаним діалогом з Хельгою і мовчазною вечерею з нею. З кожним новим фактом де згадується щось дотичне до теми про темного лорда.

Єдине, що мене хвилює, це те, як він дізнався про мої таємниці. Чи знає Арон, що я майже не знаю своєї родини і не пам’ятаю свого життя до шестирічного віку. Тому я трохи вдосконалила тупий план Арона.

Загуділи горни, сповіщаючи про закінчення уроку. Професорка Ід сплеснула руками, привертаючи увагу присутніх.

– Отже, запишіть завдання на наступний урок, ви повинні підготувати два сувої за темою сьогоднішньої лекції.

У залі пролунав несхвальний гул. Учням явно не сподобався обсяг роботи, який дає вчитель. Але жінка посміхалася, лише здогадуючись, наскільки невдоволені їхні обличчя.

Вийшовши з аудиторії, ми з Аллісон побрели коридорами до сходів, що вели на перший поверх, де мав проходити наступний урок.

Мистецтво захисту.

Це був не звичайна зала. Кімната постійно змінювалася, нічим і ніким не керуючись. Ще вчора вона нагадувала скелясту печеру, сьогодні храм у пустелі, завтра, можливо, джунглі.

Величні високі стіни з білого каменю, підлога вкрита білим піском. Це допоможе уникнути серйозних травм, але насправді лише ускладнить рух. Посередині залу чорними камінцями викладене коло, помічаючи місце для спарингів, що трапляються досить часто. Єдине, що не змінює ця велика світла зала, так це атрибути різного ступеня безпеки та серйозності. До стелі підвішений великий тренувальний дерев’яний дракон. Між собою ми називаємо його Роджер. За допомогою заклинань він оживає, майже як справжній, тільки не блює вогнем. Скільки років цій споруді, видно навіть здалеку, скільки вм’ятин і слідів магії на почорнілому від часу дереві.

Хоча тренувальна зала у певному сенсі більше походить на цілу арену ніж на храм. Мені здається, що такий ефект дають глядацькі місця, які листяться вгору.

І ось ми вже підходимо до роздягальні, щоб переодягнутися до початку. І, здається, ми перші, бо більше тут нікого немає.

– Як думаєш, він сьогодні знову катуватиме? – запитала я, знаючи, що на мистецтвах подругу так само ганяють, як і мене.

З усієї групи викладач цієї складної дисципліни чомусь не злюбив лише нас. Але ми не нудьгуємо, бо удвох страждати веселіше.

– О так. Я думаю, що це, так би мовити, його пристрасть. Знаєш, я колись розповіла про це мамі. Вона сказала, що він до біса настирливий і суворий тільки з нами. Вона навіть бровою не поворухнула. Сказала, що такій ледацюзі, як я, так і треба, – припустила жартівливу теорію дівчина вже влаштувавшись на лаві, потім підморгнула мені.

– І ще вона сказала, що він все робить правильно, тому цитую: «Коли я вчилася, до нас не так м’яко ставилися, як до вас. Нас виховували по суворим правилам і покаранням, як справжніх мисливців. Чому навчили вас? До вас відносяться, як до малих дітей, щоб не постраждали. У майбутньому ви будете ловити страшних злочинців і чудовиськ, а ви ніжні, як та квітка». Тож нам, Ро, доведеться потерпіти до самого кінця.

Як не прикро це визнавати, у певному сенсі її мати права. Якщо подумати, то справді, щоб ловити темних чаклунів, ми не можемо дозволити собі бути «квіткою». Я потрапила сюди завдяки Хельзі. Вона мене сюди влаштувала, оскільки працювала тут.

– Так, – скривилася я.

Потай від усіх я планувала зайнятися іншою професією, коли закінчу Академію Заліза. Я не збиралася ловити небезпечних істот, темних чарівників чи інших збоченців. Я вже занадто м’яка та боюся когось образити.

Аллісон більше мотивована вчитися та робити все на максимум. В її родині традиція бути мисливцем, тому вона тут. Аллісон мріє бути схожою на свою родину.

– Ти, мабуть, почала з нею глибоку дискусію з приводу цього. Чи не так? – запитала я.

Знаючи цю дівчину і відповідь однозначна так. Вона не з тих, хто перед кимось схиляє голову, навіть перед матір’ю. Аллісон завжди йде проти правил.

– Ще б пак, Ро! Система освіти змінюється і постійно вдосконалюється. Тільки печерні люди слідуватимуть всьому старому.

Подруга на мить затихла й боязко знову підняла тему змагань. Знаю її тепер дуже цікавить, що робити далі. Та я сама не знаю до кінця як чинити правильно.

– То ти будеш допомагати з цим усім? – запитала вона.

Цілком логічно просто піти зараз і розповісти про те, що на територію Академії проник сторонній чоловік з наміром отруїти суддів. Однак щось всередині підказує мені, наказує мені, що Арону можна довіряти. І я йду за тим голосом, не знаючи, куди він приведе.

Як я вже згадувала батьків своїх я пам’ятаю погано. Всі спогади наче не мої, наче я проживаю чиєсь життя, зовсім чуже мені. Так я знаю мої батьки померли. Але за яких обставин?

Це мій єдиний мотив.

Я маю дізнатися імена того пожирача, котрий убив їх.

– Я не знаю. Мабуть, що так, – я підвела не неї погляд.

Іноді, коли я забуваю випити снодійне, мені сняться дивні сни, де відбуваються якісь події, але я не можу на їх краще роздивитися, тому що щось заважає. Щоразу локація інша. Одного дня я під ліжком, наступного ховаюся в шафі. Завжди одне й те саме, я ховаюся, а щось відбувається.

Розумію, що це не сон.

Це спогад.

Це чортів спогад!

– Скажи, ти ж не збираєшся це робити, так? Для того аби надокучити Янін. Чи тому, що цей Арон наклав на тебе якесь заклинання і ти, можливо, зовсім не ти, а хтось інший? – Аллісон округлила очі.

Так дійсно. Арон міг накласти чари, але він цього не зробив. Він знав про мене що найменше все.

” –Буркотлива, ти пов’язана у цій партії так само, як і я, але твій хід буде пізніше. Твоя сварлива опікунка може піклуватися, прикидаючись еталоном материнства, але все ж мені здається, що у неї більше секретів, ніж у самого Мерліна. Твої рідні, які мали це робити мертві. Це справа Пожирача. Думаю до школи ти не ходила з тієї ж причини. Еге ж? – Арон підморгув мені, а мені від цього стало настільки погано, що якби не Сніжок, то я впала б.

До школи я не ходила, тому що мене навчали вдома. До нас додому приходили всі потрібні люди. Про мене просто дбали…

Правда?

– Хто ти такий, Ароне? Звідки ти знаєш про моїх батьків? – прошепотіла я, не в змозі чітко говорити. І тільки коли почула свій тихий голос, взяла себе в руки. – Хто ти, чорт забирай!? Я зараз когось покличу, і тебе запроторять, і краще б до Азкабану!

На мої випади чоловік лише огидно посміхнувся. Від його грайливої поведінки не залишилося й сліду.

– Галасай, скільки завгодно, я не проти. Клич будь-кого, я не забороняю. Буркотлива, ти сама прийдеш до мене, коли я покличу.

Звідки в нього стільки ненависті? Куди подівся той Арон, якого я зустріла?

Моя рука вже міцно тримає паличку напоготові.

–Ти прийдеш, бо я знаю ім’я того чорного каптура. Я не маю жодного уявлення, що ти з ним робитимеш, це твоя справа. Але я скажу його ім’я, коли ти мені допоможеш, я навіть скажу тобі, де його шукати і як його знищити, якщо хочеш.”

– В мене немає вибору, Аллісон, – знизала я плечима.

Поки ми майже повністю у формі поступово роздягальня почала наповнюватися однокурсниками. У приміщенні стало галасливо, але всім було начхати хто, про що говорить особливо ми.

– Взагалі-то є, але ти ним вочевидь не скористаєшся, – констатувала подруга.

Аллісон піднялася з лави вже майже повістю вбрана в сіру форму, але все ще боса.

– Знаєш, подруго, ти вляпалася в халепу. Я знаю, що ти лізеш в це лайно, тому що у тебе є певні причини, про які ти вперто мовчиш. Однак, якщо тебе цікавить моя думка, я не думаю, що це лайно того не варте.

Так, навіть дурню зрозуміло, що не варто туди пхати носа. Подалі від проблем – значить бути живим і здоровим. Однак інтуїція говорить зовсім інше…

Я мушу дізнатися, що тоді сталося. Можливо, це набагато важливіше, ніж здається.

– Скажи, якби в тебе була можливість втекти, то куди?

Аллісон навіть не замислюючись твердо відповіла.

– Нікуди. Я рухаюсь за правильним курсом на відміну від тебе, навіжена.

Я підскочила й у відповідь на дружню шпильку схопила взуття подруги і вибігла до зали. Аллісон часу не втрачала наздогнала за мною прямо босоніж по піску.

– Гей! Поверни!

Бігти трохи важко через те, що ноги постійно злегка грузли , але від цього азарт тільки зростав.