Частина 20

Робота, якою я себе навантажила, забирає у мене близько півтора місяця. Що Вінчестерам не дуже подобається, оскільки вони все ще вважають ніби я можу в будь-який момент зірватися після втрати брата. Півтора місяця зі мною намагається зв’язатися Люцифер, але не сміє являтися мені на очі. Підозрюю, це його Михаїл напоумив. Врешті-решт я блокую дядьків номер телефону.

– Фель! Два питання, – у двері грюкає Дін. Неохоче відриваюсь від останніх штрихів роботи й відчиняю. – По-перше, нам знову випало доволі дивне полювання. При чому, не дуже й далеко звідси, в Ель-Дорадо. По-друге, звідкіля у Люцифера мій номер телефону? Він мені написав, я його послав, а тепер дивись, скільки тексту він викатав, – Дін обертає до мене екран свого телефона. Мигцем дивлюсь і знову переводжу погляд на брата.

– Що там за справа в Ель-Дорадо?

– Тебе не хвилює, що твій дядечко мені понаписував?

– Виражаю свою глибоку стурбованість з приводу того, що він десь відкопав твій номер телефону. Заблокуй його. До речі, я читаю близько п’ятнадцяти тисяч слів у хвилину, його текст вже на пам’ять встигла завчити. То що за справа, Діне? У мене ніби своя робота є.

– Подробиць не знаю. Мені відомо лише те, що в якісь закинутій церкві в Ель-Дорадо відбуваються дивні речі. Послухай, це не полювання на вампірів, привидів, вервольфів, які ти так успішно ігнорувала півтора місяця. Сидячи у своїй норі, Пазузу не знайдеш.

– Типу в Ель-Дорадо, в Канзасі, я його знайду? – схрещую руки на грудях. – Гаразд, дай лише роботу закінчити й зібратися.

За годину виходжу до братів з полотном і мольбертом під пахвою.

– Мить істини, – вони здивовано дивляться на мене, а я лишень включаю Бетховена і під нього зриваю накидку з готової вже картини. На ній зображені мініатюрні ми з Діном перед входом у гігантську пащу колектора. Слабкий промінь від ліхтарика ледь-ледь пробиває навколишню темряву. Загалом, вся картина витримана в темних кольорах і від неї віє безвихіддю. – То як вам? Я пензлика давно в руки не брала, щоб прямо самій сюжет вигадувати. Так, по номерах малюю. Назви у неї нема, залишаю це на ваш розсуд.

– Ого, ти малюєш, – ну, від Діна іншої похвали годі й чекати, тож і цьому дякую.

– Вона прекрасна, Фель, – Сем підходить ближче. – Де плануєш її почепити?

– Планую її віддати вам, а ви вже розбирайтеся. То ми їдемо чи ні?

Дорога туди займає три з половиною години. Ель-Дорадо являє собою невеличке містечко, в якому в основному промишляють сільським господарством. Уже наступного місяця поля, на яких золотиться пшениця, будуть чорними від воронів, котрі шукатимуть поживу у вигляді загублених зернят.

– Куди всі люди ділись? – ми в’їжджаємо в місто. Попри те, що сьогодні робочий день, вулиці, зазвичай, кишать людьми, однак зараз стоять пустими. Легкий осінній вітерець гойдає розклеєні на стовпах оголошення. – Чи це за своєю природою має бути прикольне покинуте містечко?

– Чудові питання, мала. О, дивись, перша людина, – Дін кивком голови вказує на бородатого мужика з пляшкою в руці, який сидить біля супермаркету.

– Діне, нам потрібно знайти того, хто зможе пояснити, що тут відбувається, а не тобі товариша по чарці. Де той мисливець хоче з нами зустрітися?

Пальцем Дін показує на невеличку кав’ярню, розташовану неподалік від супермаркету. Дін паркується напроти й ми виходимо під теплі промінчики вересневого сонця. Єдиний плюс в цій ситуації, – можна перейти дорогу, не дивлячись по сторонах. Імпала наразі єдина машина на всій вулиці. Мисливець, який покликав нас сюди, сидить за столиком на літній терасі та попиває каву.

– Народ, який я радий знову вас бачити, – він по черзі тисне нам руки. – Вас певно дивує, чому так мало людей на вулицях.

– Дорогою сюди ми зустріли тільки одного, не кращого вигляду, – ми сідаємо за столик і до нас підходить офіціантка. Вона кидає меню і швиденько ховається в безпечній напівтемряві закладу. – Що це з нею?

– Тут вони всі такі. З домівок не виходять після настання сутінків, однак люди все ж зникають і їх тіла так і не можуть знайти. З усього, що мені вдалось розкопати, я зрозумів, що всі дороги ведуть до закинутої будівлі церкви на околиці. – поки мисливець це розповідає, нам нарешті приносять каву. Швидко її роздають і так само швидко знову укриваються в будівлі.

– І що не так із цією церквою? – питає Дін.

– Всередині ЕМП просто зашкалює. Але там немає жодних слідів будь-чого. Тут одному малому вдалось недавно вибратись звідти живим і відтоді він у психлікарні у Вічиті. Тому я й покликав вас. Той малий сказав мені всього одне слово: янгол. Його лікар та медсестри стверджували, що це єдине слово, яке він взагалі казав.

– Янгол? Нащо янголам здалося людей викрадати чи вони там ще роблять? – Дін звертається до мене. Я тільки плечима знизую. На Небесах я зустрічалася тільки з рідними. Може у якого янгола і зірвало дах після війни. Але є одне “але”.

– Якби це був янгол, ЕМП би мовчав, – відповідаю.

– Що це за церква? – Сем питає мисливця. Олівер, точно. Його звуть Олівер.

– Церква як церква. Зведена на честь архангела Михаїла ще у вісімнадцятому столітті. Нині вважається місцевою пам’яткою архітектури. Під час Сухого Закону під нею змурували бункер, в якому переховували контрабандний алкоголь. Місцевим це не подобалося, але багато документів стверджують, що тодішній пастир був у змові з контрабандистами й отримував свою частку з продажу алкоголю. Немаленьку, я вам скажу, бо жив він у доволі перспективному районі міста. Он, де ця багатоповерхівка зараз стоїть. Після смерті пастора церква ще тривалий час трималася на плаву, однак місто збільшувалося і відповідно збільшувалася кількість парафіян, тож було вирішено звести нову церкву, оскільки громада виступила проти розширення вже наявної. Так минулого століття її проголосили пам’яткою архітектури та всесвітньою спадщиною ЮНЕСКО. Це всі відомості, що мені їх вдалось зібрати.

– Доволі непогано, – гмикаю. – Краще ходімо зараз туди. Якщо місцеві бояться настільки, що із будинків не виходять, то значить, що є вагома причина.

Хлопці тільки стенають плечима, допивають каву, залишають гроші й прямують до машини. До церкви всього пара кварталів. Можна й пішки пройтись. От, що робить прогрес із людьми. Дін паркує машину біля самого входу в церкву і, озброївшись ліхтариками, ЕМП та дробовиками із сіллю, ми заходимо всередину.

Для звичайної людини всередині церкви темно, хоч око виколи. Та для мене це радше легкі літні сутінки, ніж морок першої години ранку. Я бачу все приміщення церкви, яке радше виглядає як бальна зала в якомусь невеликому старовинному замку.

– Вас тут нічого не напружує? – хлопці обводять ліхтариками пусте приміщення, звідки винесли навіть лави. – Спадщина ЮНЕСКО, кажеш? – штовхаю Олівера ліктем в бік.

– Клянусь, вчора тут все було на місцях.

– Ну, дещо таки я знайшов, – Дін жестом руки підкликає нас до себе. Ми підходимо до перегородок і зазираємо через них. На підлозі валяється хрест, на котрому мав би бути розіп’ятий Ісус. – Основного його елементу немає, – констатує очевидний факт Дін. – Годиться тільки на дрова, – він перехиляється через перегородку, щоб підняти хрест, але той розсипається в його руках. – Не годиться.

– Як можна було непомітно винести з церкви все за один день? Навіщо? – Олівер ставить правильні питання.

– Мабуть, це протест проти ЮНЕСКО, – Дін витирає свої долоні об штани й знову береться за ліхтарик.

– Або витівки полтергейста. У нішах, де зазвичай розташовуються статуї святих чи янголів, повно пилу рівним шаром. Їх винесли щонайменше роки тому. Може, в більшу церкву або воно все десь тут і незабаром полтергейст почне в нас тим всім жбурляти, – обводжу поглядом склепіння церкви. – Ще немає павутини, – бурмочу собі під ніс.

– Гаразд, ми з Олівером поїдемо в сусідню церкву, порозпитуємо. Ви продовжуйте тут шукати. З чого ти взяла, що це полтергейст? – Дін розвертається до мене практично біля самого виходу.

– Відчуваю це.

Дін лише гмикає і покидає будівлю, залишивши нас із Семом посеред пустого приміщення. Сем вибиває двері кабінету пастиря і ми заходимо всередину. Там так само пусто, як і в решті будівлі. Однак на підлозі валяються вирвані із Біблії сторінки. Це явно робилося в стані абсолютної люті.

– Ходімо в підвал, пошукаємо вхід у бункер там. Відчуваю, що в ньому ми й тіла знайдемо, – Сем тягне мене до виходу.

Підвал розташований на протилежному боці церкви і являє собою невелике приміщення, в якому за кращих часів зберігався церковний інвентар. Про це свідчать скляні шафи та мотузки з причепленими на них табличками “руками не чіпати”. Мощей святих тут не спостерігається. Церква занадто мала і занадто примітивна для такого.

– Фель, сюди, – підходжу до Сема і бачу, що він стоїть навпочіпки перед лядою люка в підлозі. В минулому, коли ще сюди туристи приходили, її, мабуть, закривали якимось килимом. – Заходимо?

– Краще почекаємо Діна з Олівером. Хочеться знати, з чиїм саме полтергейстом ми зіткнулися.

Виходимо з підвалу та прямуємо до виходу. До свіжого повітря і сонячного світла. Раптово звідкілясь згори чується хихотіння. Одночасно підводимо голови й бачимо одну з лавиць, яка зависла в повітрі прямо над нами. Ледве встигаємо відскочити від того місця і лавиця падає поміж нас. Хихотіння переростає в істеричний регіт і зникає вдалині.

– А він веселун. – Сем тільки з осудом дивиться на мене.

– Ти його роздивилася? – питає він, коли ми виходимо на вулицю.

– Так.

– Описати зможеш?

– Краще намалюю, – скидаю рюкзак з плечей на землю і дістаю звідти графічний планшет. – Не кажи Дінові. Він досі думає, що я тягаю з собою полотно, мольберт, набір професійних пензликів та фарби.

– І берет, – докидає Сем. Тепер моя черга дивитися на нього осудливим поглядом.

Дін з Олівером під’їжджають, коли портрет полтергейста майже готовий. Це зайняло трохи часу, бо мало того, що я той планшет бозна-коли витягувала, так ще й Сем повсякчас за плече мені зазирав.

– Гей, це ж місцевий кримінальний авторитет. Його застрелили в тисяча дев’ятсот двадцять третьому році під час перевезення контрабандного алкоголю, – Дін вихоплює планшет із моїх рук. – Місцевий пастор сказав, що його відспівали в цій церкві, а потім кремували. Мешканці вчинили бунт щодо того, щоб його ховали на місцевому кладовищі. Недолюблювали бідолаху. Це наш полтергейст?

– Так, і відсутність кісток значно ускладнює нам справу. – забираю свій планшет назад.

– Можна спалити церкву, але тоді він може оселитися будь-де, так?

– Ми знайшли бункер, але не досліджували його. – Сем ігнорує пропозицію і питання Олівера. – На крайній випадок вона має меч.

Не встигаю заперечити про погану енергетику полтергейстів, як вони вже заходять всередину. Покірно плетуся за ними в кінці цієї імпровізованої вервечки. Дін з Олівером мовчки оминають рештки лавиці, яку на нас скинув полтергейст, і через деякий час ми скупчуємося навколо ляди. Не без зусиль братам вдається відкинути її й перед нами постає драбина, що веде в нікуди. Дін світить ліхтариком, але все одно нічого не видно, тож він бере його в зуби та спускається першим. Слідом я, потім Олівер, а Сем останній. Шкода, звісно, що тут немає нічого, чим можна було б зафіксувати ляду. Не хочеться потім опинитися в пастці.

– Ого, – видихає Сем, коли спускається. Ми, не менш ошелешені, стоїмо у величезному приміщенні, оточені статуями. Крім статуй, тут нічого більше немає.

– Скільки їх тут? – Олівер обводить ліхтарем кам’яних янголів та святих.

– Сто тридцять шість. Забагато як на таку маленьку церкву. Чекайте-но, – підходжу до найближчої статуї й уважно її роздивляюся. – Це зображення святого Луки, яке вважається зниклим з вісімнадцятого століття. Насправді тут повно викрадених статуй. Як цього за три століття люди не помітили?

– Дали грошей, кому треба. Тож наш контрабандист займався не тільки алкоголем, а ще й архітектурними пам’ятками? – Дін підходить до мене.

– Тільки тими, які в теорії можна винести. Або склад тут собі організував хтось інший. Пастор, наприклад. Мешканці і його недолюблювали, не забувайте.

– Скільки нам дадуть, якщо ми повідомимо про знахідку? – очі Діна загоряються вогнем.

– Залежно від того, у скільки їх оцінять. Штат потім забере десь відсотків двадцять, а решту ми можемо залишити собі. Ви це чули? – вдалині наче щось гримнулося.

– Ходімо, – Олівер йде першим у напрямку звуку, але Сем перехоплює у нього ініціативу.

– Здається, там щось поворухнулось, – повідомляє він.

– Питання. Полтергейсти можуть вселятися в предмети? – до мене обертаються три голови.

– А чому питаєш? – усмішка Діна більше схожа на вищир, ніж на милу.

– Бо можу поклястися, що та статуя поміняла позу, – вказую на Михаїла з інсталяції “Михаїл вбиває Люцифера”. – Він має стояти із занесеною ногою і піднятим вгору мечем. – натомість статуя на своїх двох і з опущеним мечем.

– Чудово, пора звідси забиратися. Я не фанат янголів, які плачуть, – Дін розвертається до виходу, ми за ним слідом і стикаємося ніс у ніс з янголом, який вишкірює свої зуби. Він б’є мене рукою і я відлітаю в протилежний кінець бункера. О, трупи знайшла.

Чи варто казати, що дробовики із сіллю мало чим допомагають? Вони тільки змушують полтергейста перелетіти в іншу статую. Ближче до мене, дякую. Підводжуся на ноги й майже одразу присідаю. Кам’яна рука тільки повітря вхопила над моєю головою. Навприсядки мені вдається доволі швидко дістатися відносно безпечного місця і вихопити меч. Його вдасться вбити, якщо він залишиться в якісь одній статуї. Та, на моє нещастя, Вінчестери з Олівером продовжують відволікати його на себе. Полтергейст продовжує стрибати зі статуї в статую, при цьому сміючись.

Шанс, один із тих, котрі випадають раз у житті, з’являється, коли полтергейст, рятуючись від Діна, вселяється у святого, за яким знаходився мій брат. Привид хапає його кам’яною хваткою за куртку і поки Дін схилив голову, щоб її розстебнути, я кидаю в горло полтергейсту меч.

Меч застрягає в горлянці й даремно полтергейст намагається вийняти його. Це під силу тільки архангелу. Статуя вибухає тисячами друзок, основна маса яких приходиться на Діна. Меч із дзенькотом падає на підлогу і я його підбираю.

– Ноги моєї більше не буде в жодній церкві й знаєте, що? Можете залишити гроші від цих статуй собі. Дивитися більше на них не хочу. – Олівер надто збуджений, тож я відбираю в нього пістолет, поки він сам не застрелився або нас не поранив.

– Дамо анонімний дзвінок, а далі хай поліція розбирається, – Дін обтрушується від пилюки.

У той момент, коли вже починаєш думати, що гірше за сьогодні вже не буде, то згодом виявляється як ти насправді помилявся. Ми виходимо із тієї проклятої церкви всі в пилюці й бачимо Клер, котра стоїть біля Імпали. Однак наша радість швидко змінюється шоком, коли ми бачимо пістолет, який вона прикладає до своєї голови, та її заплакані очі.

– Клер, не роби дурниць, – Сем повільно витягує руки й трохи схиляється. – Повільно опусти пістолет і віддай мені. – він робить крок, але вона сіпається і це змушує його зупинитися. – Гаразд, гаразд. Поясниш нам, що сталося?

– Я… Я не хочу цього робити, – плачучи, відповідає вона.

– От ми й зійшлися. Ми теж не хочемо, щоб ти застрелилася. – Дін усміхається їй своєю фірмовою усмішкою і трохи розводить руками. “Дзвони Джоді”, – ця його думка адресована мені. Дякувати Небесам, її номер останній, куди я дзвонила. Непомітно засовую руку в кишеню і двічі натискаю на кнопку блокування.

– Це він мене змушує, – пошепки додає Клер. – Він каже, що я повинна це зробити, інакше він вб’є Джоді, Алекс, Донну, усіх.

– Хто тобі каже це зробити? – заспокійливим тоном питає Сем.

– Демон. Пазузу.

Лунає постріл.