Перший крок до кохання – примирення

Спекотні ранки почалися з перших днів літа. В цю пору року діти, ті що школярі, мають найбажаніші канікули довжиною в три місяці. Студенти закривають борги, захищають дипломи та здають сесії. Літом життя кардинально змінюється у всіх. У всіх, окрім мене.

Вчора, коли наш ресторан готувався до закриття після довгої та насиченої зміни, я ненароком підслухав розмову директора. Він не зачинив до кінця свої масивні дерев’яні двері. Саме тоді, о двадцять третій годині, я повинен був обговорити з ним інформацію щодо нових паперів, які прибули сьогодні в обід. Почувши, що чоловік зайнятий, я був повернувся, щоб піти геть, але краєм вуха зловив своє ім’я.

Валентин Олександрович, той що директор, говорив стомлено та різко. «Була не була, тихенько підслухаю розмову, нічого не станеться. Все-таки ця розмова про мене», – подумав я і на носочках прошмигнув до щілини.

• Ні, я вже сказав тобі, – спокійно промовив сер – Ти глухий, Роберте?!
• Послухай, відпустку давати зараз нікому не можу, ресторан переживає великі негаразди. Маю нового менеджера, який гарно справляється зі своєю роботою, але у відпустку ні ногою. Хай розгрібає ці завали і борги, бо я вже, – кашель – стомився.

Він хоче, щоб я розбирав папери, які належить розбирати йому? Невдячний старий дід.

Я розлютився. Швидким кроком оминув коридор окрасу червоної полуниці, вловив нотки ожини, але мені це не допомогло. В той момент я думав лише про розмову Валентина Олександровича і списування його роботи на мене. А що саме головне – у мене не буде відпустки. Ця думка ще більше нагнітала.

Розкажу, чому ця відпустка настільки важлива. На це літо я мав грандіозні плани: поїхати в Одесу на море, пізніше заїхати у Карпати на декілька днів, а там додому. Ілля визвався скласти мені компанію, хоча я не шукав компаньйонів.

Одесу запланували на початок літа – червень, тому що вода у морі буде холодна, а ми таке любимо. З цього виходить, що Карпати близько середини червня, а в кінці місяця ми б були вдома. Чудові плани, погодьтеся.

Тепер ви можете уявити, яким я був засмученим, коли переодягав робочу форму менеджера престижного ресторану «Le parma dimesio». По дорозі додому настрій не змінився, став ще гіршим. Комунальні платежі виросли, оренда житла стала ще дорожчою. Ціни росли вгору з швидкістю гепарда. Донедавна я був впевнений, що потягну, але не вийшло все як хотілося. Через це я почав ділити квартиру з Іллею, – він перший запропонував цю ідею – що значило оплата пополам. Нам було вигідно: я менше витрачаю, а Ілля з’їжджає від батьків.

Ілля ніколи не показував свій смуток або гнів, якщо винним був я. Чесно кажучи, з початку нашого знайомства я не чув і не бачив, щоб він когось бив або на когось кричав. Задушливий спокій молодого чоловіка інколи вбивав мене, адже мій характер абсолютна протилежність.

У квартирі, що знаходиться по вулиці Соборній, було пусто. На даний момент Ілля працює фрилансером на онлайн-біржі і заробляє чималі гроші. Значно більші, аніж я у своєму ресторані. По початку це сильно впливало на мою самооцінку та гордість. Я відчував себе недо- , себто не такий самодостатній. Він це відчував, але зразу не ліз. Тоді була довга розмова на кухні, з чашкою холодного чаю, про усвідомлення себе та поваги. Парубок пояснив, що який би вклад не був, але він є, і не обов’язково заробляти шалені гроші для щастя. На кінець він додав, що допоможе знайти більш оплачувану роботу, якщо я щиро цього захочу.

Повернемося до квартири. Пустої квартири. Я перевірив повідомлення у Instagram та Telegram. Непрочитаних від Іллі не було. Я вирішив, що він пішов прогулятися або ж у магазин. Тим краще, маю час, щоб обдумати нашу сьогоднішню розмову.

Двері заскрипіли близько четвертої ночі. Я прокинувся і вийшов у тісний коридор нашої квартири. На порозі, з двома пакетами «АТБ», стояв хлопець. Він витягнув мене з неспокійного дрімання.

• Ти чому ще не спиш? – здивовано запитав він.
• Якраз цим і займався, поки ти не прийшов.
• Я тебе розбудив, вибач, – Ілля опустив пакети та зняв кросівки самими носочками.
• Угу.
• Ти чого?
• Нічого, – мої очі відмовлялися дивитися у відповідь. – А взагалі то, я того!
• Починай розповідь, – хлопець схрестив руки на грудях.
• Ти очманів, адже я прийшов додому близько дванадцятої ночі, а тебе не було. Я вирішив, що ти пішов прогулятися або ж у магазин за продуктами, але о другій годині тебе все ще не було. Я чекав тебе, але від утоми закимарив, – я вдихнув, щоб набрати повітря у легені – І взагалі, ти знаєш, що у нас не вийде відтворити наші плани щодо подорожі цього літа? Мій директор мало того, що відпустку давати не хоче, так ще й докидує на мене свою роботу.

Він довго мовчав, близько хвилини, роздумуючи і смакуючи мої слова, які щойно випали з уст.

• Ти злишся на мене через ситуацію на роботі та невдалу відпустку чи через мій похід у магазин вночі?
• На все зразу, – видихнув я.
• Пропоную поспати, а вранці поговорити детальніше, – парубок забув, що пакети з продуктами так і лежать при вході у квартиру.
• Ілля, я хочу сьогодні про це поговорити.
• Ти певен? – я кивнув – Гаразд, тоді зачекай трохи. Я продукти розкладу та повернуся.

Десять хвилин. Пройшло, всього-на-всього, десять хвилин з того моменту, як Ілля покинув спальню. Вони здалися вічними. Я повернув голову вбік – до вікна – де не вщухав громіздкий вітер, куйовдячи листя дерев та низькорослі кущі. Інколи проїжджала тихо машина, а інколи нісся спорт кар з гучною молоддю усередині. Я задумався чи вони мого віку.

• Тепер до справи. Гадаю, нічка буде безсонною, – він скуйовдив моє волосся на голові та повернув руку на своє бедро. Я відмахнувся, німим жестом наказуючи припинити.
• Ілля, це псує наші плани на літо, – я вивчав його лице, немов переді мною сидить незнайомець – Що будемо робити?
• По-перше, ти певен, що відпустки не буде? Він особисто тобі це сказав? – я вже хотів казати «так», але зрозумів, що ніхто мені особисто цього не казав.
• Ні, але я чув його розмову по телефону, де він говорив, що ніяких відпусток не буде.
• То може варто особисто з ним поговорити?
• А толку?
• Тоді який толк з нашої розмови, Женю? – він втомлено позіхнув – Що ти хочеш почути від мене?
• Я не знаю.
• Ні, ти знаєш, – наполягав він.
• Я не знаю!
• Добре, ти не знаєш, – декілька секунд він відвів, щоб я заспокоївся і перевів подих – Поговори з ним сам-на-сам.
• Як скажеш, помічнику.

На невеселій ноті ми розійшлися по кімнатам для пізнього сну. Просто так, без «добраніч», «спи солодко», абощо. На щастя, я не мав людської енергії, щоб залишки ночі потратити на роздуми його слів, тому зморений провалився в сон.

**

Через три години наш потяг відправляється з Рівненського залізничного вокзалу. Наші валізи як лежали порожні ввечері, так і залишились лежати порожніми вранці. Картина маслом: Ілля бігає по квартирі і шукає павербанк з червоними шортами, будильник лунко дзвенить на всю спальню, бо його не вимкнули; я похапцем смажу обвуглені оладки на сніданок. Хаос.

**

Вечірня атмосфера завжди розслабляє всередині та додає сил. Саме в цей час доби я маю невагоме бажання до нового або до буденної роботи: попрати речі, пропилососити або елементарно прибратися. Довго це не відбувається, адже через годину-дві я валюся на ліжко та поринаю в сумні роздуми сенсу життя або згадую неприємні ситуації, через які мені довелося пройти за життя.

Четвертого червня я дізнався, що мій директор погарячкував і відпустка все-таки буде. Саме п’ятого червня, перед ранковим потягом, я зловив ту вечірню енергію та почав вчити нову мелодію на гітарі, яку купив ще років два назад і успішно закинув через тиждень. Ілля з цього дійства тільки сміявся або ж підколював словами «овва, та це ціла симфонія» або «краще, ніж Шопен».

• Шопен не грав на гітарі, дурник.
• Значить почне, – з неймовірно впевненою гримасою відповідав Ілля.

Через годину, як я говорив раніше, мене почали дратувати свої помилки і сама мелодія. Я хотів-був взяти нову, але Ілля запевнив, що буде така ж ситуація, як з першою. До речі, мелодія, яку я спробував опанувати мала назву «Bella Ciao». Це  моя найулюбленіша пісня.

• Женю, гарно виходить у тебе, – хлопець погладив мене по маківці, коли я відкинув голову назад та обіпер на матрац ліжка – Подумай над продовженням навчання.
• Вона мені не цікава, – відмахнувся я – Гітара, маю на увазі.

На електронному настільному годиннику висвітилися дві двійки, що вказувало на десяту годину за Київським часом. Я спати аж ніяк не хотів, що не можна було сказати про Іллю. Він розстелив нову постільну білизну у вітальні та ліг.

• Ілля, я хочу фільм подивитися, – я виглянув зі своєї кімнати не підходячи до нього.
• Завтра рано вставати, а валізи ще не зібрані, – він не почув відповіді, навіть угукання. На ліктях повернувся в мою сторону та припав очима до моєї постаті– Нумо завантажимо фільм на ноутбук та подивимося його у потягу?
• Я хочу вже. В потяг ми маємо що переглянути.
• Ех, – томно видихнув Ілля – Гаразд, вмикай.

Зрозуміло, що фільм завершився близько першої ночі. Після перегляду я ділився емоціями та прокоментував майже кожну сцену з фільму «Заборонений». Цей фільм про Василя Стуса – українського поета – про його долю та в’язницю, про вірші та радянську владу. Я любив таке дивитися. А ще більше любив, коли хтось розділяв мої інтереси.

**

• Женя, викликай таксі, – кричав з ванни Ілля – Потяг через 30 хвилин відправляється.
• Блять, – від хвилювання я не втримав у руках ніж, що призвело до болючого порізу.
• Що сталося? – тепер крик доносився зі спальні. Відповіді не було, я шукав аптечку по білим дверцятам та поличкам кухні, паралельно набираючи номер таксі.
• Доброго ранку, до залізничного вокзалу треба терміново, – не став слухати формального вітання служби таксі – Вулиця Степана Бандери, 4. Перший під’їзд. Мг, дякую.
• Що сталося? – повторив Ілля вже стоячи у дверях, які ведуть на кухню.
• Впустив ножа, – нарешті знайшлася та аптечка.
• Це не просто поріз, – хлопець нагнувся до лівої ноги, на яку припав удар. Гомілковостопна була в крові– Я допоможу.

Ілля посадив мене на м’який білий стілець та почав обробляти рану.

Потяг відправляється о 9:04. Прибули на вокзал ми о 9:01. На щастя, потяг з маршрутом Рівне-Одеса стояв на першій платформі, тому в останню мить ми залетіли у купе, розпластавшись на сидінні та переводячи подих.