Стало Краще

В очі Мінґі засвітило сонце. А ні, то просто Юнхо нахилився до нього, уважно роздивляючись чоловіка, котрий вже почав прокидатися.

– Доброго ранку, – промовив Юнхо, цілуючи уста Мінґі.

– Доброго ранку, сонячний, – м’яко прохрипів Сон, розтягнувши губи в привітливій усмішці, а потім підніс руку до маківки хлопця, торкаючись пальцями його пухнастих пасом.

Сонячний. Саме так Мінґі називав свого коханого, бо той був його єдиним світилом у житті, і не існувало ще нічого прекраснішого за те, щоб прокидатися, і бачити обличчя його любого.

Вони познайомилися два роки тому, коли Мінґі спіймав хлопчиська, що за допомогою бити почав громити його автомобіль. На той момент Юнхо ледь стукнуло вісімнадцять.

Завівши хлопця до свого кабінету, він усівся на своє шкіряне крісло, а потім м’яко промовив до розбишаки:

– Нумо, йди ближче, я не завдам тобі кривди, – і хлопець підійшов, зупинившись від нього на відстані витягнутої руки. В його очах досі можна було прочитати впевненість та сміливість.

– А тепер розповідай: нащо ти проник у мій гараж та розбив хьондай битою?

Юнхо набрав побільше повітря в легені, а потім випалив:

– Бо це корито не пішло з ринку РФ, а тому, ти мені ще подякувати повинен.

Приголомшений, Мінґі посміхнувся куточком рота.

– А ти мені подобаєшся.

Він дивився на хлопця, але розізлитися на нього не смів. Він замість юнака бачив лише сонячне світло, що виходило від нього нескінченною енергією. Навіть такий розлючений і трохи замараний в пилюці, він сяяв. І тому Мінґі розумів, що перед ним зовсім не хуліганський хлопчисько, навіть якщо він і намагався його вдавати.

– Ти хоч не поранився? – спитав він, і той, оглянувши себе, захитав головою.

– Добре. Але, у будь-якому випадку, думаю, ти розумієш, що за скоєне треба понести відповідальність? – хлопець нервово сковтнув слину, а потім кивнув у відповідь.

***

Юнхо довелося власноруч прибратися у гаражі Сона після погрому, що він вчинив, а потім ще протягом двох місяців виконувати всі накази чоловіка і допомагати із волонтерською діяльністю. Він розумів, що ще легко відбувся, бо хто знав, чого можна було очікувати від людини з таким достатком, як у Мінґі? Юнхо лише хотів помститися колишньому, але сталася маленька помилка, котра могла коштувати йому тюремного строку. Хто ж знав, що такою ж самою машиною користувався не тільки той засранець?

Так, було безглуздо трощити чиюсь тачку, але Юнхо тоді не думав, що робив. Йому потрібно було виплеснути емоції, і він скористався цією нагодою. Він вже пережив справжнє пекло, йому нічого не було страшно.

А Мінґі виявився, на подив, співчутливим. Підійшовши до зламаного гаражу, він мовчки і з подивом спостерігав, як якийсь хлопчисько нещадно нищив його новеньку машину, не зважаючи на сигналізацію, що спрацювала моментально. Здавалося, від гніву парубок її навіть не чув. Стільки печалі в чужих очах Мінґі ще зроду не бачив, і вона не личила такому гарному обличчю.

– Чим ти тут зайнятий? – тільки після того, як той трохи заспокоївся, Мінґі підійшов до нього з-за спини, а по тілу Юнхо у цей час пробігли мурахи шкірою.

***

Поки Юнхо прибирався у гаражі, Мінґі спостерігав за ним і роздивлявся жалюгідні залишки від його машини.

– Його тобі так сильно розбили? – спитав він хлопця, і той із здивуванням повернувся до нього, на мить припинивши збирати сміття.

– Кого?

– Серце.

Чон сглитнув, а потім опустив погляд, нічого не відповівши.

В цей момент Мінґі захотілося обійняти його. Бачити того таким засмученим змушувало його груди стискатися від болю, хоч він знав Юнхо на той момент лише декілька годин.

Він милий. Ця думка змушувала його серце битися частіше. Скільки потрібно часу, щоб закохати хлопця в себе?

***

– Приніс суші? – як тільки Юнхо зайшов до кабінету із двома величезними пакетами від «Мафії» у кожній руці, Мінґі підвівся, уважно слідкуючи за хлопчиськом, котрий вже почав розкладувати на столі контейнери із різних сетів. Як тільки він закінчив, чоловік вказав на сидіння навпроти і запросив: – а тепер присядь-но.

Той слухняно сів, і Мінґі простягнув йому палички для їжі. Юнхо у відповідь здивовано скинув брови, а потім, подякувавши чоловікові, потягнувся паличками за суші, в наступну мить вже почавши набивати свого рота. Сон тим часом налив у його склянку персикового соку.

– Можеш вважати це нашим першим побаченням.

Юнхо вдавився. Проковтнувши все, що тримав у роті, він з питанням у погляді подивився на чоловіка, котрий усміхнувся йому.

– Ну а що? Ти вже погасив свій борг, не знаю, нащо ти вже другий тиждень приходиш сюди, як не за моєю увагою, – усміхнувся Мінґі.

Чон тихо промовив, з азартом дивлячись тому в обличчя.

– Хочеш зустрічатися зі мною? А новеньку ауді тобі не шкода? – він усміхнувся куточком рота.

Мінґі не боявся погроз від Юнхо. Може, його хьондай вже не підлягав ремонту, зате серце хлопця чоловік все ж таки хотів відремонтувати. А воно у Чона було найдобрішим, за ці два місяці, що пронеслися, як один день, чоловік в цьому лише переконався. Юнхо був людиною, усмішка котрого мала здібність зцілювати будь-які рани. А Мінґі, тим часом, бажав зцілити його.

– Будь я проклятий, якщо хоч раз зроблю тобі боляче.

Після недовгого мовчання Мінґі спробував змінити тему:

– Я би хотів дізнатися про тебе трохи більше. Що тобі подобається? – спитав він хлопця.

Юнхо, зробивши ковток соку зі своєї склянки, відповів:

– Мені подобаються такі речі як: ракета потрапляє у танк, звідти вискакує роснявий окупант, біжить і горить.

– Ну це база, – усміхнувся йому чоловік.

***

Пройшло два роки, і Мінґі навіть уявити не міг, що буде відчувати себе з кимось так добре. Кожна мить, проведена поруч із Юнхо була незабутньою. Цей хлопець трошки шалений, але досі такий коханий. У Мінґі серце стискається, бо Чона хочеться обіймати вічно, тримати у власних руках і відчувати тепло його тіла, і ніколи, ніколи в житті не відпускати. Ним важко надихатись, ним важко насолодитися в повній мірі, а що точніше, неможливо.

– Що хочеш на сніданок? – спитав Сон, не випускаючи Юнхо з обіймів. – Може, рису з кімчі?

– А може краще шашлика з кацапського немовляти?

– Ну ні, хлопче, – Мінґі бережно перебирав пальцями рук м’які пасма хлопця, а потім усміхнувся йому. – То вже буде на обід.

***

Юнхо в житті б не подумав, що колись зустріне когось на кшталт Сон Мінґі. Цей пан, із найдобрішими у світі очами і щирим серцем причарував його чи не з першої ж зустрічі. Чоловік міг би подати на нього до суду і змусити виплачувати штраф за псування чужої власності, а замість цього, все, що зробив Мінґі – це закохав хлопця в себе. Він неможливий, таких людей, як Сон, світ просто не заслужив, але Юнхо – так. Чоловік з усмішкою на обличчі постійно повторював йому ці слова, а потім притягував до себе, цілуючи його уста.

Чон не думав, що зможе комусь ще раз довіритись і відкрити своє серце, але сам не помітив, як цей чоловік поселився в ньому, змусивши відбивати шалений ритм. Те, що було розбито на шмаття, тепер здавалося знову цілим. За ці два роки Мінґі жодного разу не порушив обіцянки, що дав Юнхо: він краще помре, аніж завдасть його хлопчику болю.

Поки Чон замріявся, у цей час почувся грюкіт вхідної двері. Юнхо тут же підвівся з дивану.

– Юнхо, цей час настав! – почулося на всю квартиру замість стандартного «Я вдома».

– Ти що, купив байрактар? – здивований, Юнхо дивився на чоловіка, котрий підійшов до нього, і дбайливістю обхопив його талію руками, як робив це завжди.

– Краще.

Юнхо весь в очікуванні дивився на Мінґі, а той наблизився до самого його вуха і ніжно прошепотів:

– Ми їдемо у звільнений Крим.