Мрія – це рожеві окуляри?

Більше року я мав нездійсненну мрію – отримати запрошення на бал у Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр.

Бал, про який йде мова, відвідували відомі люди: Ліна Костенко, Тарас Тополя з гурту «Антитіла», Андрій Хливнюк з гурту «Бумбокс», Джері Хейл та інші. Також там є закордонні зірки. Якщо вірити соціальним мережам, то на балу представлена виставка картин відомих митців нашого та минулого часу, а ввечері проходили літературні вечори, на яких ніжним та меланхолійним голосом читали вірші відомих письменників та поетів України.

Сьогодні у мене випала можливість побувати там. Щоправда не гостем, а офіціантом, який розносить начисто витерті келихи з шампанським. Завдяки ресторану, де я працюю, я зможу побачити картини та послухати творчість українського панства наживо. Моїй радості не було меж. Моя директорка, яку я не вподобав з самого першого дня, дізналася про мою мрію – потрапити на захід – від Марини. Можливо не така вона вже й стара карга..

Прийшла вказівка бути біля театру о 17:45. Театр мав окрас молока з корицею, дах простягався з середини будівлі і звужувався до неба; вхідні двері виглядали немов у царині. Це місце мало атмосферу величності та королівського роду.

-Малий, що ти тут забув? – різко запитав охоронець при вході – Тут не місце для таких, як ти.

-Я працюю цього вечора офіціантом, – він дивився на мене, наче кіт на мишку – Тут. Ось мій паспорт, – його обличчя огорнула програшна гримаса. Він буквально заштовхнув мене всередину.

-Що ви коїте? – обурився я – Як ви дозволяєте собі так поводитися зі мною?

-А хто ти такий, щоб вчити мене?

– Дядя, а не пішов би ти нахрін, – не стримався я.

Я вирішив не продовжувати обмін «компліментами» та посунув у середину. Розвернувшись, я побачив напис на стіні «Для персоналу» та пішов в тому напрямку. На кухні вирувало життя: страви кипіли, на пательні смажилися овочі, а кухарі кричали на один одного через напруження та обмеження в часі. Головний шеф побачив мене та запросив підійти до себе:

-Хлопче, сьогодні дуже важливий вечір, де ми не маємо шанс помилитися. Від тебе треба лише усмішка та хороший настрій, зрозумів? – я кивнув – І цупко тримати тару з келихами.

Він поплескав мене по плечу та відправив переодягатися.

Час настав, пролунав скриплячий дзвіночок. Заграв оркестр живої музики.

«Вони всі тут. Згодом я повинен вийти до них і показати свою майстерність», – подумки зауважив я.

Початку своєї роботи я чекав близько двох годин. Шеф пояснив мені, що шампанське ніхто не виносить на початку вечора. Вручивши мені тару з десятьма келихами дорогого алкоголю я вийшов у головну залу.

Вона мала ще кращий вигляд, ніж раніше: яскраве освітлення, маленькі столики з закусками та пуншом; навколо були десятки картин та вивіски, які сповіщали про автора. Мені довелося прикласти не маленьких зусиль, щоб згадати з якою місією я прийшов. Гості почали розбирати келихи зразу ж. Окрім мене були й інші офіціанти, але нас спеціально не знайомили, щоб ми зберігали емоцію відчуженості. Цікавий факт, який я замітив – ніхто з гостей не подивився мені у вічі. Вони не звертали уваги ні на мене, ні на моїх колег. Ця думка засмутила мене, але я швидко відкинув її якнайдалі.

-Пане, ваш метелик дуже пасує до вашого костюма, – обізвався чоловік старшого віку. Цей комплімент був адресований мені.

-Дякую.

-Я Крістіан. Чи можу я відволікти такого хлопця на недовгу розмову? – він був іноземцем, адже мав виражений акцент. «Крістіан» прозвучало як «Кхрістін».

-Боюсь це неможливо. Я працюю.

-Я налагоджу справи з пані Ольгою, вам не варто переживати.

-Не варто. Я не освідчений настільки, щоб розмовляти з таким шановним паном.

-Ох, – чоловік явно був задоволений моєю відповіддю – а нам і не обов’язково говорити на розумні речі. Як щодо улюбленого фільму?

– Я працюю, прошу пробачити мені.

Кинувши швидкий погляд, я побіг по нову партію шампанського. На кухні до мене підійшла пані Ольга – директорка і організаторка цього балу.

-Тобою зацікавився сам Крістіан Бейл. Хочу, аби ти зробив все, що він попросить. Я обіцяю гарно за це заплатити, – жінка витримала хвилину мовчання – Що скажеш?

-Звучить дивно.

-Роби все, про що він попросить.

-Геть усе?

-Геть усе.

«Що такого може попросити дядько, якому на вигляд років 45?». Відповідь зрозуміла. Тим не менш, мене зацікавила ця пропозиція в плані грошей, тому я погодився (спойлер: колись гроші мене погублять). Ольга провела мене до гостьової кімнати, попередньо наказавши зняти з себе фартух.

-Дорогий Крістіан, – привіталася вона.

-Люба Ольго, як я радий тебе бачити, – вони незручно обійнялись та поцілувалися у щоку.

-Привела тобі Євгена, який тебе зацікавив.

-Бачу. Дуже вдячний, що ти погодився на це. Ольго, залиш нас наодинці, я пізніше зайду до тебе, – махнув рукою у сторону виходу Крістіан. Вони говорили про оплату, я впевнений. Ольга кивнула та зачинила за собою двері.

-Як ти себе почуваєш тут? – поцікавився гість показуючи на кімнату.

-Некомфортно. Може вийдемо у велику залу до всіх?

-Ні, не поспішай. Я хотів дізнатися про тебе більше.. Скільки тобі років?

– Дев’ятнадцять, сер.

-Ще геть молодий. Мені такі подобаються, – я ледь стримувався, аби не послати цього мудака – Мені подобаєшся ти. Як ставишся до одностатевих стосунків?

-Може бути.

-Я хочу провести цю ніч з тобою. Про оплату не бійся, зможеш забрати гроші у Ольги.

-Це жарт? – звичайно це не жарт, він говорив серйозно.

-Ну тільки не кажи, що проти такого, і взагалі ти по дівчатам.

-Я не буду так говорити.

-Так ти гей?

-Яке вам діло? – я помалу підійшов до дверей – Та й взагалі, діду, ви не можете тримати свої брудні бажання у штанах?

-Якщо ти зараз покинеш це місце, не думай, що повернеш свою роботу у «Білій голубці».

-Звідки ви знаєте, де я працюю?

-Я все знаю, Женічка.

– Закрий рот, старий виродок, – погрозливо кинув я. Нікому не дозволено пестливо мене звати, нікому.

-Ух, а хлопець з характером. Женя, у штанах вже тісно, роби вибір.

-Та пішли ви.

За декілька секунд я оминув коридор, центральну залу та вихід на вулицю. Дивовижний день!

**

Всю ніч думки про бал та про недотраханого мужика не давали заснути, тому вранці я виглядав препаскудно. Триматися відносно бадьоро дозволяла остання надія на те, що про роботу Крістіан пожартував. Я вирішив не тягнути кота за хвіст та зателефонував Ганні – власниці ресторану:

-Добрий ранок, Ганно Геннадіївно. Сьогодні моя зміна, так?

-Добрий ранок. Женю, ти перейшов дорогу важливій персоні. Я не знаю, що трапилося, але роботу ти втратив.

-Ясно.

-Мені шкода.. Тих два тижні можеш не відпрацьовувати, заміну вже знайшли. Зарплату вислала на карту. Нехай щастить.

-Бувайте.

Світ з кожною хвилиною.. ні, секундою, все тьмянішав. Грошей вистачить лише на оренду та сплату комуналки. Я безробітний, а в скорому часі ще й безхатько.

-Ну що, Женю, здійснив свою мрію? – з рота вирвався нервовий смішок.