Страйк = виграш

Ранок. Як би добре не було лежати під теплою ковдрою, на м’якій подушці та в домашньому одягу, але робота сама себе не зробить. На годиннику 6:53. Мій робочий день у ресторані починається рівно о 8:00.

«Я маю ще сім хвилин на лежання», – подумав я – «Але є великий ризик заснути».

Одним рухом я стягнув з себе ковдру та різко встав з ліжка. Ніколи не заправляю постіль, хоча в дитинстві за це смачно отримував по руках. Одягнув тапочки та почовгав у кухню. В сусідній кімнаті була чистота: Ілля до блиску протер столи, а я гарно вимив посуд. Я відчув укол сорому за свою лінь, адже такої чистоти я не бачив на своїй кухні з самого заїзду.

Поки чайник кипів, а сирна запіканка нагрівалася, я пішов у ванну. Видавив весь вміст тюбика з зубною пастою та викинув порожню у смітник. Умився, побрився та пішов снідати.

На вулиці був легкий вітерець без морозу. Сніг все ще лежав, але де-не-де почав танути. Люди не йшли, а бігли: на роботу, на тролейбус, у таксі або у заклади харчування (більшість – бістро). Життя вирувало. Мені ніколи не подобався швидкий темп життя. Я фанат релаксу та повільного, дещо лінивого, проводження часу.

Ресторан «Біла голубка» знаходився у самому центрі міста, тому дістатися було зовсім не складно. Пів на восьму я був у закладі та взявся переодягатися. Колектив у нас дружний і молодий: кухарі – Максим та Анастасія – були чудовими коміками, які піднімали настрій в самі завантажені дні; моя колега Марина – офіціантка – дуже хороша людина, яка завжди прийде на допомогу. Єдина проблема – це бармен, який з перших днів відносився до мене, як до лайна. Він дозволяв собі принижувати мене при всіх та заважав працювати в повну силу, не роблячи вчасно коктейлі або випивку. Чесно кажучи, я не згадаю, як його звати.

-Шановні колеги, нумо братися до роботи! – урочисто крикнув Максим та перекрутив табличку з «Зачинено» на «Відчинено». Новий робочий день тільки що почався.

***

Сутеніло, місто огорнулося вечірнім простирадлом. Залишалася година до закриття, тому я розслабився. Гостів ставало дедалі менше, тому Марина попросила взяти майбутні столи з клієнтами на себе, бо вона дуже поспішає на побачення з хлопцем.

-Женю, можеш мене прикрити на ту годинку? Я не хочу спізнитися на перше побачення з хлопцем. Благаю!

-Без проблем, Марино, – усміхнувся я. Від щирого серця надіявся, що вона нарешті знайде собі другу половинку і не буде ходити пригніченою.

Дівчинка заплигала від радості і блискавкою побігла у переодягальню. У залі залишився тільки я і декілька заповнених столів.

Коли до закриття залишалося менше сорока хвилин, у ресторан зайшли гості, які голосно сміялися. Це був хлопчина у чорній кепці та дівчина, яка жартома била його у праве плече. Вони сіли за крайній столик біля вікна.

-Доброго вечора, я можу чимось допомогти? – привітався я.

-Я хочу стейк зі свинини та овочі гриль, – замовив парубок.

-Я не знаю, що замовити. Порекомендуйте смачні страви, – дівчина дивилася з викликом на мене.

-Можу запропонувати неймовірний банош з фірмовим соусом або гречаники з чорносливом та бальзамованим соусом, – мій мозок ломився від страв, які я хотів запропонувати – Якщо ви хочете страви не з української кухні, то можу порекомендувати рататуй або курячу запіканку з пікантним соусом.

Молодий чоловік зняв свій головний убір, де ховалося знайоме лице. Лице Іллі. Інколи мені здається, що ми живемо не в великому місті, а у селі, де проживає не більше ста людей.

-Женю, я не звернув уваги, що то ти, – зніяковіло сказав хлопець.

-Нічого страшного, – я посміхнувся. Останнім, кого я хотів побачити сьогодні – це він.

-Ви знайомі? – округлила очі дівчина.

-Це мій друг, – він кивнув у мій бік головою – Дуже хороший хлопчина.

-Я Анжела, сестра цього ірода, – вона простягнула мені руку, щоб я її пожав, але я відмовився.

-Мені дуже приємно, Анжело, але під час роботи мені заборонено всяким чином показувати, що я знаю або знайомлюся з новими людьми. Вибач.

-Точно, я чула про це, – махнула рукою панянка – Тоді іншим разом.

-Ви обрали, що будете замовляти? – нагадав я.

-Я хочу баноша.

-Гаразд. Щось випити бажаєте?

-Нам, будь-ласка, келих червоного вина «Бароло-Бароло», – Ілля відповів за двох. Я ще раз продекламував їхнє замовлення та пішов на кухню.

До кінця дня я відчув втому, яка накривала з головою. Поки я прибирав столи, повіки закривалися, а руки відмовлялися витримати важкість підносу. Я пообіцяв собі, що сьогодні ляжу спати раніше.

Ілля з Анжелою збиралися виходити рівно тоді, як ресторан «Біла голубка» зачинявся. Ілля йшов позаду Анжели, трохи відстаючи, та дивився на мене. Я саме йшов прибирати їхній стіл. По дорозі хлопець затримав мене, зупинивши легкою хваткою за лікоть, та сказав:

-Ми можемо почекати тебе та провести.

-Ні, нам в різні сторони, – моє бажання прогулятися вечірнім містом на самоті було сильнішим за світську бесіду.

Довго я не затримався, адже правила порушувати не хотілося. Одного вечора, як я домивав столи, Марина розказувала, що моє місце раніше займав юний офіціант, років вісімнадцяти, на ім’я Остап. Довго він не працював – його звільнили через тиждень. А все через те, що він обійняв подругу під час роботи. Для мене це було шоком, який до сих пір вчить дисципліні.

В «Білій голубці» гроші платять непогані, як для офіціанта, і чайові хороші. Тут зрідка бувають люди з малим або середнім статком. Поки цих грошей вистачає на оренду житла, комунальні платежі та їжу – я задоволений. Одяг та взуття я купую собі у секонд-хендах, вибір великий та дешево.