Страйк ≠ контр страйку
від karinaМоє дитинство було не з легких. Я почав ходити до психологині, на ім’я Галина, після того, як ішов зі смертю нога в ногу. У психології це називається «селфхарм». Тоді я не знав, що це тільки початок моїх негараздів. Через деякий час я потрапив у кабінет психотерапевта з діагнозом «анорексія». До цих діагнозів добавилися «ОКР» та «депресія на фоні виснаження». Тоді я був не людиною, а примарею. Моя вага була менше тридцяти дев’яти кілограм, а кістки виглядали з-під одягу. Я не гуляв, не спілкувався з друзями, не кохав; моє волосся випадало жменями, а нігті стали такі тоненькі, немов травинка. Кожного дня я мав найбільшу мрію – поїсти.
З батьками я лише сварився або не говорив взагалі. Вони мені втирали про те, як я страшно виглядаю, немов я не знаю.
«Ти зовсім не схожий на чоловіка, якась худощава шмаркля», – говорила мама. Тато, в свою чергу, додавав: «Наче школярка. Поїхав здоровим глуздом вже на своїх дієтах, займається бабськими справами».
Він був ще тим сексистом і мене обурювала його позиція. Вони не повели мене до психолога ні в перший день, ні через місяць. Навіть навпаки – заборонили відвідувати «цих мозкоправів». Потайки, після університету, я йшов на роботу, а пізно ввечері відвідував консультації у психотерапевта. Батькам брехав, що ходжу на тренування по боксу. Тоді я вперше збагнув, що вони пишаються мною.
*вам прийшло нове повідомлення від: illiako*
І:Привіт, як справи?
Я забув про набридливого хлопця, але він про мене ні.
Є: Норм.
І: Побачимося сьогодні?
І: Женю, перестань читати і не відписувати.
Є: Не виходить.
І: Не вірю. Я зайду до тебе близько вісімнадцятої години.
Є: Багато впевненості? Пішов нахрін!
І: Я наполягаю на нашій зустрічі. Ну так що – зайду?
Є: Я не відкрию тобі о шостій. Максимум о восьмій.
І: Домовилися, восьма година!
Нервовість та злість накопичувалися в грудях. «Якого чорта він не слухає мене?» – думав я.
Весь день я провів у ліжку, під ковдрою, тому не встиг зробити побутові справи. В першу чергу я привів себе в порядок у ванній кімнаті, а вже пізніше пішов прати одяг. У нотатках поставив нагадування щодо оплати оренди. Витягнув із шафи спортивні штани сірого кольору та чорного светра з червоною вишивкою. Одягнув теплі носки та вийшов прогулятися по Рівному.
Рівно о восьмій долинув гучний стук у двері. Я відсунув дверний замикач та покрутив два рази замок у ліву сторону. Двері розчахнулися та відкрили вид на чоловіче тіло та червоне обличчя. Ілля був одягнений в чорні джинси та таку ж чорну курточку-пуховик. На ногах він мав темно-червоні, ближче до бордового, кольору чоботи. На голові була базова шапка, а на шиї чорно-білий шарф. В очі кидалися окуляри у чорній оправі.
-Женя, на вулиці така хурделиця! Я думав, що не дійду до тебе, – сміявся він.
-Прикол, – я хотів чим скоріше збавитися від нього, але він був налаштований на довгий діалог. Я прислонився до стіни, жестом запрошуючи ввійти гостя.
– Я майже не відчуваю своїх пальців на лівій нозі.
-Зроблю чай, а ти поки роздягайся, – неемоційно кинув я.
-Дякую.
З коридору долинуло шарудіння одягу, взуття, а пізніше пакету. Я не залишився чекати, поки він роздягнеться – зразу пішов на кухню кип’ятити чайник. У мене не було нічого солодкого до чаю. Вирішив, що це не біда.
– А я ж не з пустими руками! Приніс до чаю смачних тістечок та печива трішки, – з’явився в проході Ілля.
-Не потрібно було.
-А я взяв, тому не бубни.
Я подумки послав його та сконцентрувався на першочерговій справі. Він виложив біленькі коробочки з ласощами на стіл та заходився оглядати кімнату.
-Миленько тут у тебе, – сказав хлопець.
-Це орендована квартира, у якій ремонту не було близько двадцяти років, – я кинув короткий смішок – Перестань строїти з себе люб’язного гостя.
-Я говорю з тобою щиро.
-Не вірю.
За секунду чай стояв по праву руку від своїх господарів.
-Цукру я не добавляв.
-Я не хочу цукру у чай, маю солоденьку їжу, дякую.
Я тільки пожав плечами. Він не поспішав заводити бесіду, тому я мовчки сьорбав імбирний чай. За п’ять хвилин, які ми провели у тиші, я зловив декілька його поглядів.
-Перестань витріщатися на мене.
-Чому?
-Не став дурних запитань, – відмахнувся я.
-Це не дурне запитання.
-Я хочу дізнатися, де ти живеш, щоб одної ночі зашити твого рота назавжди.
-Ти натякаєш, щоб я тебе запросив на чай?
-Я можу обійтися координатами на карті.
-Мій дім знаходиться на іншій стороні Рівного, ближче до виїзду з міста. Навпроти пейнтбольного клубу «Отаман».
-Задалеко ти поселився.
-Це щоб ти довше їхав до мене, – повисла незручна тиша для мого співрозмовника – До речі, ти спас мене від нудної прогулянки з дівчиною, – таку відповідь я не очікував почути від нього.
-Чому ти не дозволив їй зробити це? – він не зрозумів мого питання – Погуляти з тобою.
-Тому що вона мене не цікавить.
Дивна відповідь людини, яка погодилася на прогулянку непримусово. Я вирішив, що Ілля не такий вже солоденький, раз користується дівочою увагою. Час наближався до десятої вечора, засиділися.
-Ти не передумав щодо молодіжного простору? – поцікавився парубок.
-Ні.
-Що сталося тоді у бібліотеці? Чому ти так швидко зібрався покинути приміщення?
-Непорозуміння з Марією.
-Це непорозуміння називається «Розмова про вечір у кафе»? – хлопець задавав питання обережно, завуальовано.
-Можливо.
-Я попав в саме яблучко. Ти хочеш поговорити про це?
-Ти серйозно? Я всяким чином стараюся уникати цієї теми, а тут ти питаєш чи я хочу поговорити про це, – мій настрій погіршувався, а спокій змінився на роздратування.
-Роблю висновок, що не хочеш, – хлопець добирав слова – Знову колючки, Женю. Що такого ти пережив, що так різко реагуєш на звичайні запитання?
-Уже пізно, коли у тебе остання маршрутка? – я проігнорував його останні слова.
-Ні, ми не можемо завершити сьогоднішній вечір ось так, – він показав рукою на нас – Я хотів спробувати дізнатися про тебе більше, але поспішив. Я хочу продовжувати спілкування з тобою у майбутньому, тому прошу казати мені, якщо ти почуваєш себе незручно через мою поведінку. Домовилися? – я стримано кивнув.
-Щодо маршрутки, то я всі пропустив. Остання відправилася від центру рівно три хвилини назад, – спокійним тоном повідомив мій гість.
-Що ти плануєш робити далі?
-Піду пішки. Ввечері дуже красиво гуляти алейками.
За вікном була ніч. Навіть ліхтарі вимкнули, щоб не витрачати дарма електроенергію. Я не планував залишати Іллю у себе з ночівлею, тому викликав таксі по його проханню.
-Ілля, таксі вже під’їжджає.
Хлопець лише поглянув на мене розслаблено. У коридорі втомлено натягував бордові чоботи та повільно одягав чорну курточку.
Після закінчення чаювання Ілля визвався допомогти прибрати на кухні, тому таксі прибуло близько дванадцятої ночі.
-Дякую за сьогоднішній вечір, – на прощання сказав Ілля.
-Таксі чекає, – він все ще не йшов – Бувай.
Останнє слово було для хлопця невидимим поштовхом до дій. Тому через п’ять хвилин я чув гудіння мотора від’їжджаючого Шевроле.
0 Коментарів