Пан або пропав
від karinaВсередині кафе, яке мало назву «Далекі гори», я побачив Андрія та Олесю.
-Та невже він надумав прийти? – жартома обізвався Андрій.
-Андрію, як таке можна говорити, навіть жартуючи? – насупила брови Олеся.
Вони знову почали кумедно сваритися. Мені цікаво спостерігати за ними, адже ці двоє подобаються один одному настільки, що іноді я заздрю їхньому коханню. Погляд Андрія, коли його половинка сміється, притягує до себе.
Вони називають мене «друг», але сам я їх такими не вважаю. Інколи просочується думка, що я боюся зблизитися з кимось. Друг – це той, хто допомагає в біді та розуміє тебе, що б ти не робив і з ким. Я не маю друзів, лише знайомих та колег.
Тема сьогоднішнього заходу: «Люби казати правду, а неправду ігноруй».
«І хто придумує такі дивні назви?» – ця думка буде зі мною геть до самої ночі, поки я, лежачи на холодному снігу, не побачу перед собою стривожене обличчя з круглими окулярами в чорній оправі.
– Шановні учасники, в центрі приміщення ви бачите коло зі стільцями. Просимо вас зайняти місця та готуватися до початку нашого заходу, – декламувала організаторка на ім’я Марія.
– Маріє, а правила розказати забули, – озвався хтось у натовпі.
– Сергію, не так швидко, куди поспішаєш?
Це звучало настільки саркастично, що пройшла хвиля сміху та, де-не-де, кашлю. Всі зайняли місця у колі і з неймовірною цікавістю почали слухати правила гри. Сенс полягав у тому, що учасник обирає «жертву», якій задає питання. «Жертва», в свою чергу, повинна відповідати лише правду, адже за брехню вона випиває стопку горілки.
Це було непередбачуваною новиною для мене, тому що алкоголь я категорично не вживаю. Але правила для всіх. Тому обравши гру, а не повернення додому, я приготувався до найгіршого. Тоді я ще не знав, що ця гра переверне моє життя з ніг до голови.
**
-Олесю, ви читали камасутру з Андрієм перед сексом? – зайшовся сміхом Паша.
-Паша, я тобі зараз зад надеру, курвисько ти син! – Андрій під вечір випив вже більше п’яти стопок горілки, тому нормальних відповідей від нього ніхто й не чекав.
-Андрій, якщо ти не будеш стежити за своїм язиком, я вижену тебе з приміщення кафе. Ти зрозумів мене?! – майже криком повідомила Марія. Андрій лише роздратовано розвернувся в інший бік, щоб не бачити на горизонті Машу.
-Я ні разу не читала камасутру перед сексом, – чесно призналася дівчина – Я навіть не знаю, де її купувати.
-Ах, дівице, але хочеться купити, так? – Павло перегинав палицю.
-Це вже друге питання, на яке я не повинна давати відповідь. Тепер моя черга задавати питання, – Олеся обвела поглядом усіх учасників, які сиділи навколо неї, та зупинила погляд на мені. Поглянувши на її усмішку, я розумів, що нічим добрим це не скінчиться.
Весь день я чесно відповідав на запитання, тому вживати алкоголь не довелося. Я більше скажу – я був готовий триматися цієї позиції до кінця заходу та тверезим повернутися додому, заснути легким сном.
–Женьок, яка у тебе сексуальна орієнтація? – випалила Олеся.
Схоже, засну легким сном у домовині.
Я загальмував на добру хвилину. Почути таке неочікуване запитання від найближчої, зі всіх взятих, людини було образливо. Чому я ображаюся? Я ж не просив у неї не говорити про мою орієнтацію або щось на кшталт того. Я сам загнав себе у цю мишівку, тепер потрібно вибиратися.
**
Ще в школі я мав проблеми з однолітками через своє «не таке, як у всіх» бажання кохати хлопчиків, а не дівчаток. У той час я був певен, що це нормально. Я думав, що розказавши це усім, я отримаю лише похвалу і цьомик від матусі чи татуся. Саме їм я розказав найпершим, на кухні:
-Добрий вечір, мамо. Як на роботі? Ти втомилася?
-Так, Женя, я втомилася. Як у садку? Чим сьогодні займалися?
-Сьогодні я їв смачну манну кашу. Це тітка Клавдія її наварила.
-Звучить дуже смачно, я також захотіла таку кашку від тітки Клавдії.
-А ще я дивився на Артема сьогодні весь день! – скрикнув я.
-На Артема? Чому ти на нього дивився?
-Він мені подобається. Я йому навіть кульбабку подарував сьогодні, він подякував.
-Що за дурниці ти верзеш, Євгеній? – її тон ставав все грубішим і серйознішим.
-Я правду говорю, чесне слово!
-Значить так, хлопче, забуть про ці свої дитячі капризи та фантазії, і не смій мені такого говорити. Подобається хлопець? Та щоб тебе! – розсердилася мама – Що люди подумають?
-Я щось не те сказав? – я був наляканий новою для мене поведінкою.
-Запам’ятай, тобі подобаються лише дівчата, і інакше бути не може. Ти мене зрозумів?
-Але це неправ…
-Я питаю, ти мене зрозумів? – кричала мама.
-Не кричи, будь ласка, я зрозумів. Мені подобаються лише дівчата, саме так, – плакав я.
13 травня. День, коли я зненавидів себе. Кожного дня я через «не хочу» дивився на дівчаток і дарував їм квіти. Інколи мама купувала цукерки, і казала занести дівчинці, яка подобається. Але ні квіти, ні цукерки я не дарував їм насправді. Я викидав букет у кущі, а цукерки з’їдав під час перерви або групи продовженого дня.
Подорослішавши, я почав різати себе, настільки сильною була моя моральна біль. Я пробував все глибше і глибше, але страх померти не давав зробити фатальний поріз. Я замкнувся у собі і не знав, що робити далі. У сімнадцять років почав зустрічатися з дівчатами, щоб перевиховати себе.
Я ненавиджу поцілунки. Знаєте через що? Я цілувався з Анною, Іванкою, Кароліною, Галиною та Іриною. Це найгірше, що я пробував за все своє життя, після розмов про орієнтацію. Коли справа доходила до сексу, тоді я всяким чином уникав його, відмазуючись банальними ситуаціями. Так, у свої дев’ятнадцять я жодного разу не займався сексом. Як я задовольняю свої потреби? Як і всі хлопці без пари – мастурбацією.
**
-Агов, Женя, ти хочеш випити? – зі сміхом сказала Олеся – Є що приховувати?
Я виринув зі своїх спогадів. Точно, мені ж задали питання. Я розгублений: краще випити нестерпну горілку, але нікому, в жодному разі, не говорити про те, що я гей. Та вже краще померти!
-Саме так, я хочу випити, – рівним голосом відповів я. Всередині мене серце виривалося, а думки плуталися. Я не розумів, що зробив ще гірше.
-То нашому хлопчику є що приховувати? – запитала Наталя, яка сиділа по ліву руку від мене.
Приміщенням понеслося гучне і довге «Уу». Я зловив на собі декілька зневажливих поглядів зі сторони Миколи, Артема та Вані. Більшість були п’яні, тому всерйоз не сприймали ту інформацію, яку тільки що я відкрив їм. Випивши ту страшно пекучу горілку я не змінив їхню думку, а зробив тільки гірше – я видав їм всього себе, наче оголеного.
Після ситуації, яка трапилася, я не хотів більше приймати участь у грі. Я знайшов відмазку, яка звучала: «Треба додому, бо пес з самого ранку не годований» та вийшов на подвір’я. Обличчя торкнулося ніжне пасмо холодного зимового вітру з легким морозом, який супроводжуватиме мене додому. Собаки у мене не було, і вони це чудово знали.
-Женя, далеко зібрався? – почулося позаду мене. Це була відома трійка хлопців: Микола, Артем та Іван.
-Ми не зможемо заснути не почувши відповідь на запитання Олесі, – помалу підходив до мене Артем.
-Бля, ти реально педик? – розгнівано викрикнув Ваня. Усі в нашому місті знали Ваню як найбільшого ненависника персон гомосексуальності.
-Хлопці, я випив горілку, і маю повне право проігнорувати ваше бажання дізнатися відповідь, – я був збуджений від алкоголю.
Їм ця відповідь не дуже сподобалася, адже останнє слово, яке я почув від них було: «Ясно». Після нього пішла серія ударів в живіт. В очах потемніло, до горла підступив клубок нудоти, і я відчув, як їжа, яка потрапила в мій організм сьогодні, на останніх краплинах тримається у горлі. Вони повели мене вбік до забутих гаражів, з рота текла кров. «Що за кров? Мені розбили губу чи ніс?» – думав я.
Протягом всього мого життя я відчував психологічне насилля через гомосексуальність, але фізичного – ніколи. Це був неприємний досвід, який боляче згадувати (як морально, так і фізично). В той день я відчув всю ненависть суспільства до тих, хто відрізняється від більшості.
Вони кинули мене під гаражами, не питаючи чи зможу я дійти додому. Я почував себе чи то мертвим, чи то майже мертвим. Знадобилося багато часу і зусиль, щоб дійти до парку Шевченка. Саме там останні сили покинули мене і я втратив свідомість.
Отямився від сильної руки, яка трусила мене зі словами: «Хей, молодий чоловіче, ви живий?». Відкривши очі я побачив перед собою схвильоване обличчя з круглими окулярами в чорній оправі. Я бачив цього парубка, але не пам’ятаю де.
-Матір Божа, Женя – ти? – стурбованим голосом запитав хлопчина.
-Я.
-Що ти тут робиш? Ще й в такому стані, – я почав сміятися. Виходило нервово, рани на тілі заграли новими фарбами болю.
-Блять, та ти в жахливому стані. Де ти живеш? Я допоможу дійти додому.
-Паспорт у правій кишені, подивися, – захекано прошипів я.
Я навіть не знав, як його звати. Він швидко дістав паспорт з мого пальта та знайшов адресу, за якою я проживав. Підняв мене, обіпер на себе та потихеньку повів додому. Додому…
-Я Ілля, до речі.
***
Я проснувся на своєму ліжку, одягнений так само, як вчора на вечірці. Єдина відмінність – на ногах не було кросівок, а пальто лежало, паралельно моєму ліжку, на кріслі. У квартирі була тиша, ні одного звуку. Я поглянув на годинник, він показував десяту годину. Я проспав.
Чи є сенс бігти на роботу та пояснювати причину мого спізнення? Тоді я був втомленим, не дивлячись на довгий сон. Написав повідомлення, що тиждень буду відсутній. Як би я не хотів того признавати, але рани ще не загоїлися і біль нестерпна.
У лікарню я не пішов ні в той день, ні в наступний. Вони б обов’язково спитали звідки такі ушкодження, а сказавши правду, сюди приїхала б поліція, і все затягнулося на місяці. Саме так, я не хотів затягувати сюди поліцію та третіх осіб.
Або я соромився говорити, що мене побили через гомосексуальність…
0 Коментарів