Кому належить влада?

Я писала цю роботу на замовлення своєї подушки-подружки. Дуже мучилась. Тому, якщо маєте якісь претензії, пишіть, будь ласка, їй. То вона у всьому винна.

    Лютий, 2022 

    Утома текла замість крові по венах Володимира Зеленського. Безкінечна кількість справ, листів, зустрічей, візитів і тому подібного виснажувала, не залишаючи у голові вільного місця для особистих думок. Усі західні видання трубіли про наближення війни, безліч іноземних журналістів уже налаштовували свої камери на Хрещатику, щоб знімати сюжети просто з місця подій. Володимир навіть не мав сил подумати, наскільки це все комічно. Він лише відчував, які важкі його ноги та руки. Купка паперів байдуже лежала на столі, навіть дивитись на неї було тяжко. Люди постійно діймали Зеленського своїми звинуваченнями, закидами, вимогами, що логічно, бо він  – Президент. Усі об’єктиви спрямовані на нього, усі питання  – йому. У цьому безладі і хаосі Володимир сам-один. Президент не може скаржитись  – нема кому; не може показувати, як утомився чи як його все дістало. Сиди й роби свою роботу, козаче.

Шумно видихнувши, Зеленський спробував нарешті взятись до документів, які чекали на нього цілий вечір. Додому він сьогодні потрапить далеко за північ. Аж раптом двері до його кабінету відчинили:

– Перепрошую, пане Президенте, не відволікаю? – Із-за дверей виглянув Єрмак.
– Ні. Заходьте, Андрію.

Чоловік неквапом зайшов, зачинивши за собою двері. Андрій на голову вищий, але зверхньо себе не поводив, не мав звички ставитись до Володимира, фактично новоствореного політика, поблажливо. Можливо, він приховував своє справжнє ставлення до Зеленського. У такому випадку, робив він це майстерно, бо можна було повірити, що вони майже друзі.

– Як ви себе почуваєте? – Єрмак запитав спокійно, але серйозно.
– Цікаве запитання, а що? Перевіряєте ґрунт перед тим, як засадити погану новину? – Зеленського ніхто не питає, як він себе почуває, бо відповідь очевидна.
– Усе простіше, – крізь усмішку відповів Андрій. – Прийшов вас підтримати.
– Андрію Борисовичу, якщо ви маєте якісь важливі справи, то займіться ними.
– Я це й роблю.

Зеленський підвів очі на Єрмака – лице того було доброзичливо чесним, хотілось вірити йому. На мить, хоч на єдину мить, можна дозволити собі відволіктись? Насправді, Володимир хотів, щоб його спитали, як він, хотів відчути легкість роботи та підтримку колег, як колись у “кварталі”.

Чи було помилкою відкрити серце і довіритись Єрмакові? Хтозна. Після всього, що сталось між ними, думати про це було пізно. Зеленський обіцяв собі не думати про стосунки між ними, але постійне напруження перед початком уторгнення зовсім обеззброїло його самого. Одне діло бути впевненим в армії, у солдатах, а інше – у собі. Перед Андрієм він був беззахисний, бо вірив, що той і є його захистом. Вірив, що перед Єрмаком йому не треба тримати образ Президента, а можна просто бути собою. А, може, йому просто хотілось так думати.

Володимир відкинувся на спинку крісла і запитально глянув на Єрмака, чи то кидаючи виклик чи то просто чекаючи, що той скаже.

– Володю, я серйозно, як твій стан зараз? Пам’ятай, що ти обличчя України. Не можна розкисати.

Зеленський неохоче зізнався собі, що розчарований. Ось у чому справа – президентське личко має сяяти на телеекранах, а не засмучувати людей. Сподівання, що хтось може хвилюватись про нього, як про звичайну людину, а не інструмент влади, випарувались, як вода в літній день.

– Нормальний в мене стан, просто хочу спати. Зранку буду готовий до зйомок. – Байдуже відповів Зеленський.
– Чаю хочеш? Може, сто грам? – Єрмак почав жартувати.

Можливо, справді випити трохи? Відпустити тривоги хоча б на вечір, дозволити Андрію заговорити його на кілька годин. Уже потім взятись до справ, які, на жаль, нікуди не дінуться. Володимир вирішив.

– Знаєш що, Андрію? А давай.
– Чорний чи зелений? – Не відразу зрозумів той.
– 40-градусний.

Єрмак кинув швидкий погляд на Зеленського, і, посміюючись, вийшов з кабінету. Володимир не встиг ще пошкодувати про свою свавільність, як Андрій вже повернувся назад. Він витяг з нагрудної кишені невелику пласку флягу і поставив перед Зеленським на стіл.

– Я не маю склянок у кабінеті.
– То поділимось однією фляжкою.

Єрмак відкрутив кришечку і принюхався до аромату напою: пахло різко і п’янко. Він перехилив флягу і зробив досить великий ковток. Від міцності захопило подих, і тому довелось глибоко вдихнути. Володимир спостерігав за ним і думав, як було б добре сидіти десь у барі, у тьмяному золотому світлі, під приглушені звуки джазу. Тоді атмосфера між ними була б іншою, а зараз їхнє “застілля” відчувалось, як затишшя перед бурею. У тому барі вони б жартували, голосно сміялись, напились би і заснули б у таксі. У цьому ж кабінеті чоловіки просто мовчки сидять один навпроти одного і п’ють одну флягу горілки на двох.

У Офісі давно вже нікого немає, окрім охоронців на постах, тому і в коридорі, і всередині – тихо. У в’язкій тиші чітко чути, як ковтає Єрмак. Зеленський прослідкував поглядом, як смикнувся кадик на міцній шиї. Ковзнув вище – Андрій витер долонею мокрі від горілки губи. Володимир на мить застиг, дивлячись на гострі кутики вуст. Відразу швидко відвернувся – здавалось, він надто очевидно витріщається.

– Тримай, – Єрмак протягнув йому горілку.

Зеленський взяв флягу і припідніс її до рота. Усвідомлення прийшло за секунду до того, як горлечко торкнулось губ – тут щойно були вуста Андрія. Тут досі мокро, залізо приємно холодило шкіру, горілка обпікала горло. Проте Володимир цього не помітив – йому шуміло у вухах від розуміння, що вони, фактично, цілуються. Він хотів відволіктись від загрози імовірного вторгнення, і йому це вдалось – тепер взагалі ні про що не міг думати, крім цієї поцілованої Єрмаком фляги. Довелось опанувати себе, щоб спокійно ковтнути і віддати напій чоловікові навпроти. “Ти вже вигадуєш, досить придумувати казки”, – думав Зеленський. Він намагався зберегти стриманий вигляд, заспокоював себе, що якщо й виглядав схвильовано, то тільки через міцний алкоголь. Володимир не хотів, щоб Єрмак помітив якусь зміну, яка могла б порушити той момент, який вони проживали. Нехай це буде добрий спогад на випадок, коли вже ніщо не буде добре.

Андрій виглядав спокійним, але не можна було зрозуміти, що у нього справді на думці. Чи помітив той Володимирове занепокоєння? Чи зрозумів, що саме, а точніше, хто є причиною цих емоцій? Залишалось тільки гадати. Єрмак тримав флягу у руках, дивився на неї розфокусованим поглядом. Він сидів розслаблено, широкими плечима заступаючи спинку крісла.

Андрій дивився просто у вічі Володимирові, прямо і однозначно. Він підніс фляжку до рота і обережно торкнувся горлечка губами, не витираючи його після Володимира. За мить Зеленському різко стало гаряче, наче у кімнаті ввімкнули опалення, – Єрмак не пив. Він просто притулив свої губи до місця, де щойно були Володимирові. Слова у голові не складались у думки, вони хаотично плелись між собою. Зеленський не міг зрозуміти, чи то від горілки, чи від Андрія. Глузлива раціональність раптом знову наштовхнула на думку, що йому все здалось. Він просто бачить те, що хоче бачити. Ну не мусить же Єрмак цмулити горілку, як воду? Ось і зупинився перед тим, як ковтнути. І справді, за мить Андрій перехилив флягу і відразу передав її назад.

Володимир відчував, як тверезість помалу розчиняється, як і власне випитий алкоголь у його крові. М’язи розслабились, тепло пливло по тілу. Він знову прокрутив у голові цей момент, бо хотів розтлумачити його для себе. Він дозволив собі подумати про Єрмака, бо знав, що його думки точно ніхто не прочитає.

Зеленський завжди відчував комфорт поряд з Андрієм. Вони були добрими знайомими. Проте з початком його президентства взаємини стали більш робочими, колишня розкутість та близькість перетворились на професійну тактовність. Володимир зрідка відчиняв двері, за які сам собі ж заборонив заглядати. Там, за тими дверима, – Андрій. Такий Андрій, якого Володимир бачив біля себе – розумний і відвертий, прямолінійний і рішучий. Інколи він мріяв, щоб Андрієвої наполегливості вистачило для них двох. Інколи, навіть сам не знав, чого він хоче, і сподівався, що Єрмак вирішить усе замість нього. Проте час і умови диктують свої правила, усі мрії та бажання Зеленського залишились у допрезидентському житті. Зараз, Андрій Борисович то його радник, і на цьому все.

– Володь, про що думаєш? – тихо спитав Єрмак, перервавши невеселі думки Зеленського. Той глянув на Андрія і зустрів погляд його злегка стурбованих очей. Приємно було думати, що він щиро переживає, а не лише думає про образ Президента.
– Андрію, – Зеленський важко видихнув, – тобі не хочеться відволіктись від того всього інколи? Так, знаєш, як люди беруть відпустку від роботи, так я хочу взяти перерву в думанні. Я усвідомлюю, що все тільки починається і скоро думати доведеться багато і довго, але, чесно, так хочеться просто вимкнути голову і той шум усередині, розумієш мене?

Володимирові здавалось, наче мова його сплутана, а сам він уже встиг сп’яніти. Повіки стали важкими, язик ліниво стукався об зуби, коли той говорив. Проте йому все ж цікаво було почути, що скаже Андрій. Може, він зараз посміється з того, що Зеленський захмелів від кількох ковтків горілки, а, може, подумає, що той зовсім не серйозний, бо питає такі дурниці. Володя не хотів, щоб Єрмак так думав, його б це образило. Він з надією глянув на Андрія, шукаючи товариської підтримки та дружнього розуміння. Але той навіть не дивився на Зеленського, натомість ліниво розглядав гравіювання на фляжці. Губи Володимира стиснулись у тонку лінію від досади – він ділиться з Єрмаком своїми переживаннями, а тому байдуже. Отже, на цьому й кінець. Зараз вони закінчать пити і більше ніколи не повернуться до цієї розмови.

Зеленський міг би ще кілька хвилин картати себе за надлишкову відвертість, якби не відчув, як його ноги під столом торкнулась чужа нога. Ні, точно не випадково. Сміливо і впевнено Андрієва нога рухалась вгору, повільно гладила гомілку Зеленського. Спантеличений Володимир не відразу зрозумів, як сприймати такий жест. Тепло чужого тіла гріло його ногу, поки Єрмак потрохи рухався вище. Щоки Зеленського почервоніли, а руки напружено стиснули підлокітники крісла. “Не роби поспішних висновків”, – думав той. Місця під столом небагато, Єрмак об’єктивно великий і точно потребує більше простору, йому просто тісно, от їхні ноги і зіткнулись. Проте це не пояснювало, чому Андрій продовжує рухати ногою і доволі ритмічно погладжувати Володимира. П’яна свідомість Зеленського тішилась – випадкові фантазії, здавалось, стали реальними. Навіть якщо Андрієві й справді просто тісно, навіть, якщо Зеленський просто сприймає бажане за дійсне, ситуація була відверто двозначною.

– То що, мені вдалось? – Зненацька спитав Єрмак.
– Вдалось що? – Не зрозумівши, перепитав Володимир.
– Відволікти тебе.

У той момент Зеленський відчув, як і без того гарячі щоки запекли ще більше. Отже, все це відбувалось таки не випадково, а цілком свідомо. Він глянув на Єрмака, щоб хоч якось розтлумачити для себе його вчинок, і зустрівся з його прямим уважним поглядом. Раптово Зеленський відчув себе зовсім голим під цим прискіпливим спогляданням. Йому стало ніяково, бо він не міг підібрати слів для відповіді.

– Я нічого не розумію, – спантеличено і стиха сказав Володимир.
– Слухай, тобі не потрібно намагатись зрозуміти щось. Просто прийми це. Ти знаєш, про що я.
– Що ти хочеш сказати, Андрію?
– Володь, ти надто очевидний. Мабуть, вся ця ситуація з повномасштабним наступом вимкнула твій захисний бар’єр, а разом з ним і самовладання. У тебе все на лобі написано. Дозволь цьому статись.
– Статись чому? – Зеленський все ще боявся, що вони говорять про різні речі. Він переживав, що зараз ляпне якусь дурницю, якої Єрмак зовсім не мав на увазі, а тому хотів, щоб Андрій сам все прояснив для них обох.
– Цьому, – відповів той і різко встав з крісла.

Серце Володі гупнуло в п’яти, від несподіванки він втиснувся в спинку крісла. Андрій, здавалось, збирався нападати: однією рукою сперся на стіл, а іншою схопив Зеленського за сорочку. На секунду Володимир і справді повірив, що зараз отримає в зуби. Він хотів було зажмурити очі, але передумав, коли побачив, як наполегливо Андрій шукає його прямого погляду. У ту мить, коли їхні погляди зустрілись, Єрмак рвучко потягнув Зеленського до себе. Без додаткових попереджень він поцілував Володю, все ще міцно стискаючи тканину сорочки в руці. Гарячі губи Андрія накрили зсушені жаром вуста Володимира. Той сидів ошелешений і боявся поворухнутись. Йому здавалось, що його викинуло за борт корабля “Реальність”. Зеленський ніколи не дозволяв собі уявляти їхній поцілунок і навіть думати про романтику між ними. Відтак зараз відбувалась найочікуваніша і водночас найнеочікуваніша подія.

Андрієві губи смакували горілкою. Той був ведучим у їхньому поцілунку, та й хіба могло бути по-іншому. Володимир думав, що він п’яний, але тепер зрозумів, що то було нервове збудження. Усі його системи дали збій: дихати важко, руки тремтять, у очах тьмяно. Серце наче виривається кудись із грудей. Усе всередині наповнилось силою, для якої не вистачало місця, і вона рвалась назовні. Набравшись сміливості, Зеленський торкнувся руки Єрмака і несильно стиснув її. Йому хотілось торкнутись Андрія, не думати-гадати, що відбувається, а просто прожити цей момент наповну на випадок, якщо це більше ніколи не повториться. Хотілось запам’ятати важке дихання Андрія, коли той нахиляється на ним, його велику шорстку долоню, уже розслаблену на Володимирових грудях.

Що є цей поцілунок? Це приховані ( чи не дуже? ) бажання двох людей, які нарешті дозволили собі жити? Це боротьба за свободу своїх думок і почуттів в очікуванні можливої загибелі? Чи, може, це випадковість, помилка? Усі роздуми – потім. Зараз – тілесність. А тіло, власне, не лукавить. Володимир відчув, як впевнено твердіє в штанах. М’язи довкола ледь спазмували, нестримно бажалось утихомирити наростаюче збудження. Не зупинити, а саме задовольнити. Дійти до кінця. Краще зробити і пошкодувати один раз, ніж не зробити і шкодувати все життя. Зеленський не зміг стримати голосу, коли відчув, як член боляче вперся у тканину штанів. Андрій розірвав поцілунок і запитально глянув на Володю перед тим, як за секунду самому все зрозуміти. Логічний висновок, чоловіча природа, а найбільше хтивий вираз обличчя Зеленського, чітко дали зрозуміти, чого той хоче. Пояснення були зайві.

– Ти мусиш мене переконати, що ти справді цього хочеш. Мені погано від однієї лиш думки, що опісля ти можеш закритись від мене, що наш зв’язок зруйнується і між нами не залишиться нічого, окрім роботи. – Єрмак уважно стежив за реакцією Зеленського, поки той п’яно заглядав у очі Андрієві. – Чуєш, Володю? Доведи, що мені варто продовжувати.

Мабуть, вперше за вечір Володимир глянув на Андрія по-іншому. Якась полуда спала з його очей і він побачив зовсім іншого чоловіка перед собою. Це не був той холодний і виважений радник, якого всі звикли бачити. Поряд з ним стояла людина, яка дозволила заглянути собі у душу. Зеленський тепер справді може вірити в те, що Єрмак не байдужий до нього. Усі доторки, усі швидкі погляди, усі двозначні фрази були невипадковими. У голові не панувало жодної іншої думки, окрім думки про Андрія. А все ж, той чекав відповіді.

– Я… Я не знаю, як довести, – раптом зрозумів Володимир. Від цього усвідомлення він мало не впав у розпач. А що, якщо це розчарує Єрмака і він просто піде? Такого не можна допустити. – Скажи, що саме ти хочеш почути. Будь ласка. Я доведу тобі, тільки скажи, що саме тебе задовільнить.
– Що мене задовільнить… – Єрмак злегка усміхнувся. – Якщо ти серйозно налаштований мене переконати, тоді слухай уважно.

Андрій, який досі стояв просто нахилений над Володимиром, повільно опустився нижче і майже притулився губами до його вуха. Зеленський почув низький тихий голос, який моментами переходив на шепіт. Шкіру вуха запекло від гарячого подиху чоловіка. Хвилі мурах вкрили шию та спину. Звук Єрмакового голосу наче торкався цих частин тіла, від чого ті тремтіли.

– Я був би дуже задоволений, якби побачив, як ти сидиш на от цьому столі, – він постукав пальцем по дерев’яному покриттю. Володимир вичікувально затамував подих, бо, здавалось йому, просто посидіти на столі точно буде недостатньо. Він не помилився. – Без штанів. Голий. З широко розведеними ногами. Проте, ти ж знаєш, що очі не брешуть? Мені дуже важливо, щоб ти дивився на мене так, щоб я залишився втішений.

Зеленського водномить захопили сором та хіть. Він навіть уявити себе не міг у такому положенні, а тут ще й перед Андрієм, який сам же про це і просить. Чи, більш коректно буде сказати, непримусово наказує. Щоправда, не було б так соромно, якби ця фантазія так шалено не збуджувала. Варто визнати це – він хоче Андрія і завжди хотів. І так, Володимир зробить все, що той накаже.

Єрмак випрямився і сів назад у крісло, як раніше, відкинувшись на спинку. Лице його було спокійним, та деталі видавали його нетерплячість: чоловік раз-по-раз облизував губи, які безперестанно сохли, злегка почервонілі щоки тощо. Без слів Зеленський встав та обійшов стіл, опинившись просто перед Андрієм.

“Боже, який ж буде ракурс”.

Володимир опустив погляд, набираючись рішучості. Руки, ніби не свої, потягнулись до ременя. Тоді до ґудзика, тоді – до застібки. Мить – і пряжка дзвінко ляснула об підлогу, впавши разом з штанами донизу. Зеленський обережно торкнувся боксерів.

“Пластир треба відривати різко”.

Чоловік одним рухом стягнув з себе білизну і сів на холодну поверхню стола, розвівши ноги, як того вимагалось. Налитий кров’ю член стояв, упертий в тканину сорочки. Серце його стукотіло швидко, наче поршні мотора, – він знав, що Андрій дивиться на нього. Він знав, що то не тіло оголене, а його власний розум. Володя розумів, що пора підняти погляд. Він хотів вкласти в це невербальне спілкування все, про що навряд чи спроможеться сказати вголос.

“Я є твоя покора – я покірний Тобі.
Я є твоя слухняність – я слухаюсь Тебе.
Я є твоя вірність – я вірний Тобі.”

Йому здавалось, що сльози течуть йому по обличчі, але очі були сухі. Погляд Єрмака був прикутий до Зеленського. Не можна було зрозуміти, що той думає: очі блищали, вилиці напружені, але з уст – ні слова.

– Андрію, ти… втішений?
– Так.

Миті, як фарби на палітрі, змішались воєдино. У свідомості миготіли окремі картинки, ніби видерті з книжки. Секунда – Єрмак схоплюється з крісла назустріч Зеленському, друга – притягує того до себе обома руками, третя – цілує нестримно і жадібно, як не цілував жодну жінку в своєму житті. Володимир знав, що сидів би голим на цьому столі хоч перед Верховною Радою у повному складі, якби йому гарантували цей поцілунок опісля. Він обійняв Андрія за шию, уже не боячись осуду чи невзаємності. Своєю шкірою Зеленський відчував жар тіла Єрмака, але тільки притискався ближче. Він упивався цими почуттями, як водою серед спекотного дня. Пив, спраглий, ці поцілунки, куштував Андрієву слину на смак, бо вона – Володимирів іхор.

Єрмак стояв між розведених ніг Зеленського, мимоволі потираючись об ніжну плоть. Було майже боляче терпіти. Стогін чи то болі, чи то благання, знову вирвався з горла Володимира.

– О, ти безперечно заслуговуєш на нагороду, – тихо сказав Андрій, розірвавши поцілунок. Він облизав мокрі губи і повільно опустився на коліна перед Володимиром. Погляди їхні досі були спрямовані один на одного.

Зеленський завмер в очікуванні, усі сенсори його затихли, поки Єрмак стояв там унизу. Йому жахливо хотілось кінчити: тут, перед Андрієм, уже.

– Будь ласка… – голос, здається, не належав Володимирові.

Андрій Борисович Єрмак завжди був людиною діла, а не слова. Йому, звісно, подобались цікаві бесіди, де можна ділитись ідеями чи якимись історіями, але що ж до роботи – мовчки діяти завжди було результативніше. Такої ж думки чоловік дотримувався й стосовно любові. Дії скажуть більше, ніж слова. Він завжди вважав, що якщо партнер не розуміє його вчинків без додаткових словесних пояснень, то ця людина йому не підходить.

За таке німе розуміння Єрмак щиро цінував Зеленського. Той знав, що хоче отримати Андрій, і з надлишком давав це йому. Андрій був вдячний.

Вдячний до мокрих звуків і гучного хлюпання.
Вдячний до впертого в горло члена і натягнутої шкіри.
Вдячний до слини, яка тече по бороді.

Зеленський затулив собі рота рукою, щоб не стогнати на весь кабінет, хоч його ніхто й не почує в таку пізню пору. Ноги тремтіли і погано тримали його, тому Андрій турботливо притискав їх руками до стінки стола. Шкіра на пружних стегнах побіліла під натиском довгих пальців Єрмака. Він не зупинявся і не сповільнювався. Діло треба було довести до завершення. Андрій знав, що Володимир зараз залежить від нього. Єрмак впливав на почуття Зеленського, на його настрій, емоційний і, більшою мірою, фізичний стан. Володимир був під його владою. Тому треба брати на себе відповідальність за тих, кого ти контролюєш. Андрій доведе Зеленського до оргазму, бо Володимир – то його відповідальність.

Здавалось, від температури в кімнаті запотіли вікна. Дихати було все важче, напружені м’язи боліли від нетерплячки. Зеленський дивився, як швидко рухається голова чоловіка між його ногами і навіть не міг засоромитись від розпусності такої картини. Йому подобалось те, що бачив. Він був у захваті від того, що відчувало його тіло, і в повному блаженстві від розуміння, хто з ним поряд.

Кожен рух язика і губ Андрія по члену наближали Володимира до фінішу. Той чітко відчував, як смикається орган в чужому гарячому роті. Слина Єрмака тоненькою цівкою потекла по внутрішній частині Володимирового бедра, залишаючи за собою мокрий слід. Зеленський не думав ні про що. Якби зараз до кабінету хтось зайшов, він навіть не повернув би голови – погляд його був звернений тільки на Нього. Андрій ніби зрозумів, що на нього дивляться, і підняв очі у відповідь. Цей зв’язок не можна порушити, бо він не укладений на папері з закарлючками-підписами і кружками-печатками. Цей зв’язок не наслідок, а причина.

Причина, чому Єрмак стоїть на колінах і відсмоктує президентові.
Причина, чому президент попросив про це.
Причина, чому їм обом подобається.

Зеленський кінчив, захоплений такою бажаною хвилею оргазму. Усі частини тіла розслабились водночас і чоловік сповз з стола на підлогу, до Андрія. Володимир притулився чолом до широких грудей, мовчки цілуючи туди, куди діставав губами. Тишу кімнати порушував тільки шум важкого дихання Зеленського. Він прислухався до Єрмака, аж поки почув короткий звук ковтання. Різко піднявши голову, Володимир зустрівся з самовдоволеними нахабними очима. Нараз уся соромливість повернулась до нього, від чого той зачервонівся, як мак влітку.

– Дякую, було смачно, – доброзичливо насміхаючись, сказав Андрій, коли помітив реакцію Зеленського.
– Я переконав тебе? – Раптом серйозно запитав Володимир.

Знадобилась секунда, щоб Єрмак зрозумів, про що той.

– Цілком.