Ти (не) зміг бути моїм

Двері до квартири зачинилися і хлопця зустріла тьма, не враховуючи світло, яке йшло з їх спальні. Отже, шукати свого хлопця довго не доведеться. Чан включив у коридорі світло і, знявши куртку та кросівки, пішов до спальні. По дорозі він відчув смачний аромат, що доносився з кухні, а це означало, що вечеря вже готова.

Зайшовши до спальні, він побачив хлопця, який лежав на ліжку на животі і щось продивлявся в телефоні. Він досі був у тих речах, в яких уранці йшов на роботу. Це означало, що прийшов він не так вже й давно, а вечеря, скоріше за все, це просто щось розігріте з того, що було у холодильнику. От і чудово. Чан спочатку зробив фото свого коханого, просто тому що захотілося, а потім підійшов до нього ззаду. Він просто ліг на нього зверху, просовуючи руки під його живіт, таким чином обіймаючи.

– Я вдома, – промовив той, проводячи носом по його потилиці, вдихаючи запах волосся. Схоже, хтось сьогодні мив голову не своїм шампунем. Розуміння цього викликало на обличчі теплу посмішку.

– Ти важкий, – отримав Чан у відповідь, що змусило його тихо засміятись. Але як тільки він почав підніматися, зробивши вигляд, що хоче злізти, хлопець під ним повернувся на бік і на Чана був направлений здивований погляд. Схоже, парубок злякався, що своїми словами образив його.

– Ти куди? – спитав Мінхо, а в голосі було чутно хвилювання. Чан нахилився і цьомкнув його у вуста. Він знав, що ті слова хлопець сказав не зі злим умислом, а просто тому, що в нього такий характер. Насправді ж, Мінхо любить обійми,  поцілунки та інші ніжності. Але з особливою умовою: лише від Бан Чана. Іншим  торкатись його таким чином не дозволено.

– Хотів лягти поряд, щоб тобі не було важко, – тихо сміючись, відповів хлопець, спостерігаючи за реакцією коханого. Здивування і хвилювання вмить змінилися на спокій. Милий.

– Я сказав,  що ти важкий, а не щоб ти злазив з мене. Не плутай. І поцілуй нормально, – сказав Мінхо, який тепер лежав на боці, під ним, явно очікуючи на нормальний поцілунок. Чан знову тихо засміявся, але просто так цілувати його не збирався. На що одразу отримав нахмурені брови і питання в очах навпроти.

– А де моє “З поверненням” і “Радий тебе бачити”, м? Не підкажеш? Якщо не хочеш казати це, але хочеш поцілунок, то… Хоча б скажи: “Будь ласка”, – з хитрою усмішкою сказав Бан Чан. Його хлопець декілька разів кліпнув, подумав, а потім закотив очі. Можна було подумати, що зараз когось відправлять далеко і надовго шукати те – не знаю що, там – не знаю де. Але ні.

– З поверненням, Чан. Радий тебе бачити. Поцілуй мене вже нормально, будь ласка, – сказав Мінхо, зробивши максимально щасливий вираз обличчя, а потім ще й губи качкою. Бан на це усміхнувся. Лі, який потребував уваги до себе – це щось неймовірне. Завжди змушує серце Чана робити кульбіт. Хлопець нахилився і затягнув коханого у довгий, ніжний поцілунок. І напруги після важкого робочого дня як і не було. Так завжди відбувалося, коли поряд був Мінхо. Достатньо одного поцілунку чи обіймів, щоб Чан відчув себе краще і всі погані думки чи стрес від роботи пішли геть. Те ж саме відчував і Мінхо, просто не вмів про це говорити. Зате він чудово показував це діями. А Чан і так все розумів.

– Ось так би одразу, котику, – усміхнувшись, промовив той, ще раз цьомкнувши Мінхо у вуста, а після – зліз з нього, щоб переодягнутися. До того ж, на них обох на кухні чекає вечеря, буде не дуже приємно їсти холодне.

– Ось так би одразу… – передражнив його Лі, сідаючи на ліжку і спостерігаючи за своїм хлопцем. А поспостерігати було за чим, адже Бан переодягався прямо тут, в кімнаті, абсолютно не соромлячись. Та й чого соромитись? Вони у відносинах вже чотири роки.

– А чи не забагато ви хочете, містер Бан? Може мені ще червону доріжку вам стелити щоразу? – фиркнув Лі, після чого підійшов до шафи і теж почав шукати, в що йому переодягнутись. Адже він все ще був у тому одязі, в якому сьогодні ходив на роботу. Бан на його слова лише тихо засміявся. Схоже в його коханого сьогодні настрій погратися і побути саркастичним. Добре, що Чан вже знає, як на це відповідати.

– Лише хочу зробити тебе своїм чоловіком. Офіційно. А ще, дуже сильно хотілося б ляснути по дупці, коли побачив тебе, але стримався,  бо подумав, що налякаю. Це теж вважається “забагато”? – підморгнувши сказав той, коли вже переодягнувся в домашні штани. Футболку вирішив не надягати, бо йому було спекотно. Чан пішов на кухню, задоволений тим, який ефект мали його слова на Мінхо. Почервоніли вуха, широко розплющені від здивування очі – саме так він зараз виглядав. Чан вже не вперше пропонує одружитися, але Мінхо не готовий. А Бан і не поспішає, не давить. Просто іноді, не стримавшись, у жартівливій формі нагадує, що пропозиція все ще, так би мовити, дійсна. Наче перевіряє, чи не передумав його хлопець. Він робить це дуже рідко, приблизно два рази на рік, бо не хоче, щоб його коханий відчував сильний дискомфорт. Лі ще декілька секунд стояв у ступорі, а після, надягнувши одну з футболок Чана, яка була більша за розміром, пішов за своїм хлопцем на кухню. Бан тим часом вже сидів за столом, почавши їсти свою порцію.

– Декілька секунд раніше, твої слова… – почав говорити Мінхо, сівши за стіл навпроти свого хлопця. Він не міг сформулювати те, що хотів сказати, тому зупинився, не закінчивши фразу. Але його коханий все пам’ятає.

– Я пам’ятаю, котику, що ти боїшся одруження, не хвилюйся. І… Я більше не буду говорити про це. Раніше я іноді питав тебе про одруження, бо думав, що може ти все ж таки передумаєш. Але я бачу, що тобі важко, що твій страх все ще присутній.  Навіть через 3 роки ти все ще так само реагуєш на подібні мої питання, – почав свій монолог Чан, припинивши їсти. Він подивився на свого хлопця. Мінхо сидів, опустивши голову і поклавши руки на стіл. Просто слухав, нічого не кажучи. І Бан вирішив сказати все, до кінця. Але перед цим узяв Лі за обидві руки, які лежали на столі, привертаючи таким чином до себе увагу.

– Не думай, що ти розчаровуєш мене своїм рішенням і страхом, добре? Я все розумію і не хочу давити на тебе тим, що тобі приносить дискомфорт. Саме тому більше не буду про це казати чи питати. В кінці кінців, я щасливий поряд з тобою навіть без одруження. Тому що ти кохаєш мене, а я тебе. Чуєш мене, котику? – сказав Чан, з хвилюванням подивляючись на свого коханого. Весь цей час той сидів з опущеною головою і йому це не подобалося. Бан випустив його руки зі своїх і, вставши з-за столу, підійшов до Мінхо. Він сів перед ним на підлогу, поклавши голову підборіддям на коліна, щоб нарешті побачити його обличчя.

– Мінхо… – почав хлопець, але не встиг договорити. Його перебили настільки різко, що він аж злякався.

– Я хочу, щоб ми зробили це! – різко промовив Лі, дивлячись в очі свого хлопця. Бан, декілька разів кліпнувши, нахилив голову вбік, намагаючись зрозуміти, що той мав на увазі.

– Я хочу, щоб ми одружилися, Чан, – пояснив хлопець. У той час очі Чана одразу стали розміром з монету. Він не вірив в те, що щойно почув. А потім з’явилися певні сумніви, чи дійсно його хлопець цього хоче. Тому він вирішив одразу все прояснити:

– Сподіваюсь, що ти дійсно цього хочеш. А не сказав так лише тому, бо подумав, що твої постійні відмови і страх мене образили. Бо, якщо що, я на тебе не ображаюсь. Заради одруження нам доведеться їхати на мою батьківщину, в Австралію, і жити там. Тобі ще доведеться вчити англійську, ми про це вже говорили. Тому дозволь спитати. Ти впевнений у тому, що зараз кажеш? – спитав парубок, вставши з підлоги. Він взяв стілець і сів на нього, узявши коханого за обидві руки. Чан терпляче чекав, доки Лі дасть відповідь. Але той зробив інше. Мінхо сів до нього на коліна, узявши його обличчя в свої долоні.

– Спочатку, я дійсно дуже боявся. Мій страх ще доповнювався тим, що ми обидва працюємо. І я думав, що, можливо, твої почуття до мене охолонуть і нашим стосункам прийде кінець. Але… – було видно, що йому тяжко даються ці слова. Адже зазвичай Мінхо небагатослівний. Бан Чан відчував, що той говорить від щирого серця і тому, не перебиваючи, уважно слухав. І, у якості своєї підтримки, обійняв за талію.

– Але нашим стосункам вже четвертий рік і я відчуваю, що почуття стають лише сильнішими. Не дивлячись на нашу зайнятість, я постійно відчуваю твоє кохання і турботу. І намагаюсь у відповідь віддавати стільки ж, скільки отримую. І… Нещодавно мама розповіла мені, як вони з татом разом обирали обручки, як він зробив їй пропозицію, показала фотографії з весілля… Це допомогло мені дещо зрозуміти, – Лі зробив паузу, провівши великими пальцями під очима Чана, наче збирався сказати щось дійсно важливе, але не наважувався. Наче лише підштовхни – і ось-ось скаже. І Чан підштовхнув.

– Що ти зрозумів? – серйозно, але м’яко спитав той, показуючи цим, що дійсно уважно слухав коханого. Лі шумно видихнув, доторкнувшись своїм чолом до його чола, прикривши очі.

– Що я хочу того ж самого… Сперечатися з тобою, обираючи, який дизайн і розмір обручки краще, обирати одне одному костюми на весілля, і… Побачити твої сяючі очі, коли я відповім на твою пропозицію… – в кінці кінців, вуха хлопця видали все його хвилювання і сором’язливість, адже сильно почервоніли. Чан був вражений такою промовою коханого, адже знав, що подібне дається йому нелегко. Саме тому зараз одна з його долонь заспокоювала Лі, погладжуючи його по спині. Бан цьомкнув його в шию і посміхнувся.

– Дякую, що поділився цим зі мною. Якщо мій кіт так сильно цього хоче, то я маю хоча б пропозицію зробити нормально, чи не так? Почнемо виконувати твоє бажання прямо зараз, – Чан ще раз поцілував його в шию, а після – обережно зняв зі своїх колін, змусивши Мінхо стояти навпроти себе. Він швидко збігав до спальні, а потім повернувся з однією зі своїх власних каблучок, яка подобалась Лі. Тому що у Чана таких каблучок дві і Мінхо весь час одну забирав собі.

– Добре, що я ще не купляв обручок, зможемо зробити це разом. Думаю, що і така тобі поки що підходить, – пояснив хлопець, показуючи, що на його пальці прямо зараз друга каблучка. Чан підійшов до Мінхо і, узявши його за обидві руки, став на одне коліно і почав говорити:

– Після цієї розмови, що в нас була, гадаю, я можу сказати коротко. Я справді дуже сильно тебе кохаю. Мій коханий, хлопець, який робить мене щасливим щодня. Лі Мінхо, ти згоден стати моїм чоловіком? – нарешті він це сказав. У той момент Чан відчув хвилювання: а раптом страх хлопця все ж таки переможе, і ось так, в останню мить, Мінхо змінить свою думку? Буде, звісно, неприємно, але Бан налаштовував себе на те, що прийме будь-яку його відповідь. Тому що кохає його і готовий чекати стільки, скільки потрібно. А Лі в цей час стояв і все більше червонів. Отримувати пропозицію одружитися, як і казала його мати, виявляється дуже приємно. Він думав, що емоції зараз розірвуть його на частини. Хлопець дивився на Чана і розумів, що ця, з кудрявим від природи волоссям, працьовита людина, яка ставить щастя інших поперед власного, і є його власне щастя. Чи може людина стати твоїм безпечним місцем? Мінхо сказав би що так. Оскільки його коханий став безпечним місцем для нього. І хлопець йому за це дуже вдячний.

Доки Лі ось так перебував у власних думках, пройшло вже хвилини дві, а Чан все ще стояв на одному коліні і чекав. Спокійно чекав, доки хлопець дасть свою відповідь. І розуміючи, що його дійсно готові чекати, Лі здається ще більше закохався в той момент у Чана. Хоча здавалося, куди вже більше?

– Я згоден. Я хочу бути твоїм чоловіком, Бан Чан, – нарешті сказав той, і, не даючи коханому піднятися, сам сів перед ним на коліна, затягнувши у свої обійми. Щоб сором’язливо сховати своє обличчя на його плечі. Чан на це тихо засміявся, і обійняв у відповідь. Занадто мило для його серця. Лі був правий, очі Чана дійсно сяяли, він щойно особисто в цьому переконався.

– Дай мені свою лапку, Хо, – промовив Бан, цьомаючи хлопця в щоку. Лі, трохи відсторонившись від нього, простягнув йому свою руку. Давно він не чув, щоб коханий так скорочував його ім’я, але це було приємно. Тому що тільки йому це дозволено. Чан, узявши руку Мінхо в свою, надягнув йому каблучку на палець. А після – скріпив їх пальці в замок і, потягнувши його руку до своїх губ, цьомкнув тильну сторону долоні Лі.

– Воно здається трохи більше за твій палець, нічого страшного? – запитав хлопець, дивлячись на коханого, який все ще утикався йому в плече, сором’язливо посміхаючись.

– Нічого, не загублю. А щоб точно не загубив, треба швидше знайти день, коли ми зможемо піти й купити обручки, – пробурмотів Хо, після чого узяв обличчя свого майбутнього чоловіка в свої долоні. Він почав залишати короткі поцілунки по всьому обличчю Чана, тим самим змушуючи його щасливо посміхатися і тихо посміюватись, бо було трохи лоскотно. Проте, Мінхо наче спеціально не цілував його у вуста.

– А поцілунок сюди буде? – вказуючи на свої вуста, спитав Чан. На що спіймав хитрий погляд свого коханого. Що він вже задумав?

– Якщо скажеш хоча б “Будь ласка”, – використавши слова Чана проти нього ж самого, сказав Лі. Його хлопець на це засміявся і притягнув Хо до себе за талію, всадивши на своє коліно.

– Мої ж слова проти мене…Хитрий кіт. Будь ласка, поцілунок, Хо, – посміхаючись, сказав Чан. І Лі одразу ж виконав його прохання – цілував довго і ніжно, передаючи всі свої почуття через цей поцілунок. А Чан відповідав тим самим, міцно обіймаючи, тепер вже, свого нареченого.

Трохи пізніше вони нарешті повечеряли і лягли в спальні, на ліжку, обіймаючись під якийсь серіал, який ніхто навіть не слухав. Вони розповідали одне одному, як пройшов їх день, і куди вони можуть піти, щоб купити обручки. Чан знову дозволив Мінхо спати в своїй футболці, тому що обожнює, коли той її надягає. Сам Лі скаже на це дякую і жартома додасть, що Чану взагалі-то краще без футболки. І ніхто не стане один з одним сперечатися щодо цього. Тому що про правду не сперечаються.

Згодом, вдосталь поговоривши про все на світі, вони вже почнуть засинати в обіймах одне одного. Обидва зі спокоєм на душі і щасливою посмішкою на обличчі.        Пройде пару тижнів, їхні вихідні нарешті співпадатимуть, і вони, як і планували, підуть купувати обручки.

Пройде рік і хлопці вже будуть в Австралії, одружені і щасливі жити з батьками Чана до тих пір, доки не знайдуть власну квартиру, яка влаштовує обох. Мінхо дійсно вивчив англійську, щоб мати змогу спокійно знайти роботу в новій країні. Два-три рази на рік вони повертатимуться в Корею, до батьків Мінхо та спільних друзів. Вони житимуть так, як того хотіли, з дахом над головою, з гарною роботою, нарешті одружені. Вони даруватимуть одне одному кохання щодня і щохвилини. Хлопці дійсно були щасливі, і їх кохання не згасало. Іноді навіть здавалося, що лише ставало сильніше.

І так було до тих пір, доки одного дня, невиліковна хвороба одного з них, не розділила життя на “до” та “після”…

– Я все ще кохаю тебе, моє вовченя… – каже він щоразу, коли приходить до могили свого коханого, протягом багатьох років після їх болючого розлучення…