Флорентійська

 

У Флоренції епохи Відродження Саске вчиться живопису та любові

 

Карін не могла всидіти на тахті, зітхала й кидала на нього важкі погляди. Оксамитова тканина під нею збилась, і можна було дати руку на відсіч, що промокла. Вона не завмирала ані на хвильку, більше зосереджена на спокушенні, ніж на спробах втримати позу. Сакура в цьому плані була, куди терплячішою. Він, навіть, пройнявся до неї повагою зараз.

 

Черговий шар фарби відмовлявся лягати, як треба, пензль тяг його за собою з полотна, перетворюючи все на бруд, поки Саске намагався вкотре виправити силует зображеного тіла. І коли зі столика полетів униз розписаний кухлик, зачеплений «випадковим» рухом Карін, Саске не витримав. Рука смикнулася, залишивши за собою жирний слід впоперек полотна. Палітра полетіла на столик, збивши кюветку з олією на підлогу, ковзнула трохи далі й перекинулася вниз, як бутерброд з маслом.

 

— Пішла геть! — закричав він, хапаючи одяг із підлоги разом із робочими ганчірками і жбурляючи все це в Карін.

 

— Але Саске…

 

— Я сказав геть!

 

Виглядав він, мабуть, справді розлюченим, раз дівчина вибігла на вулицю голяка, схопивши лише сорочку та сукню.

 

Коли двері зачинилися, Саске обернувся до роботи. Від побаченого схопився за голову й ледь придушив підступаючу лють. Якщо полотно ще можна було врятувати, то дорогезні фарби були даремно зіпсовані. Ця понівечена картина не коштувала й ламаного гроша, і йому знову доведеться найматися на аби-яку роботу, щоби заробити грошенят. Така робота зазвичай була доволі далекою від його ремесла.

 

Але що гірше…

 

— Ти мене збудив.

 

Орочімару спустився в майстерню непомітними сходами зі своєї кімнати на другому поверсі. Приніс із собою незмінний запах пилу, чогось їдко-солодкого й розчинника, що в’ївся, здається, у його душу. Навіть у майстерні, просоченій запахом фарб та заваленій пахучими ганчірками, так не пахло.

 

Саске лише хмикнув, навіть не подивившись на майстра. Зрештою, у чому його вина?

 

— Дай їм бажане і вони догодять, — прошипів Орочімару, плавно влаштовуючись на тахті й оголюючи кістляві плечі. У шовковому халаті винного кольору він здавався молодшим за свої роки. Навіть витончений, однаково виглядав хижо через жорсткий погляд майже жовтих очей, що з огидою спостерігали вчинений безлад.

 

— Пиши, — наказав він, — можеш узяти мої фарби, вони мені більш не потрібні.

 

Та Саске зробив по-своєму. Знайшов шкіряну теку з папером для замальовок, і вугілля, жваво накидав сухий силует майстра. Орочімару лежав нерухомо, задумливо дивився крізь. Саске швидко закінчив малюнок, відклав лист і взявся за наступний. Майстер змінив позу.

 

Рукою, ніби хтось керував. Злі й динамічні лінії виглядали чудово. За якусь годину на столі зібрався цілий стос замальовок. Змінивши кілька поз, Орочімару підійшов подивитись на них, кутаючись у халат. Руки його дрібно тремтіли й кістляві вузлуваті пальці ледь слухалися. Саске знав, що писати майстер більше не може.

 

Він розклав малюнки на столі й окинув невдоволеним поглядом.

 

— Все ще недостатньо добре, — розчарувався він, а потім тицьнув пальцем в один з аркушів. — Напиши цей.

 

Саске, який начерками був цілком задоволений, розлютився. Він справді був вдячний Орочімару, що той носиться з ним. Але це його бажання встигнути перетворити учня на найвідомішого молодого художника, поки не віддав кінці, зводило всі досягнення Саске нанівець.

 

Постійна гонитва розпалювала лише на початку. Але тепер, коли він відчував необхідність узяти перерву, щоби визначитись із напрямком своєї кар’єри — заважала.

 

За останні кілька місяців він налякав майже всіх місцевих повій, і ті більше не хотіли йому позувати, а «пристойні» дівчата погоджувалися оголюватися тільки заради великого кохання. Зображати його Саске не вмів.

 

Орочімару вирішив роздути вогонь:

 

— Я чув, що учень Джіраї минулого тижня отримав замовлення…

 

— Не хочу й чути, — вирішив не піддаватися Саске.

 

На сьогодні вистачить із нього старих ворогів. Скільки разів він чув ці нескінченні «Джірая те, Джірая се». Довічний суперник Орочімару — вони постійно змагалися: чия робота підняла більше ґвалту, у кого більше гонорари, чиї замовники більш впливові. Тепер же, два старих маразматика вирішили помірятись учнями.

 

Саске чув про бісового протеже Джіраї. Він, навіть не знав, як той виглядає, але вже почав ненавидіти через щоденні уїдливі зауваження Орочімару.

 

Підбурений злістю, Саске стрімголов прибрав майстерню, та ігноруючи шипіння старого майстра, вилетів із неї у вечірні сутінки вулиць зі швидкістю кращих гончих.

 

Сонце тільки зникло за обрієм. Міський годинник завели знов. Почалася нова доба. Хотілось напитися вина й найняти повію, щоби зрозуміти, нарешті, що ж такого вони всі від нього хочуть.

Від останньої ідеї Саске швидко відмовився, вирішивши, що в ньому знову зіграє гордість: він вирішить довести собі чи Орочімару, що може гідно написати навіть ту дівку, що скаче на ньому.

 

За що Саске був вдячний учителю, то це за розташування майстерні. Звернувши за ріг усього кілька разів, по вузьким кам’яним вуличкам він вийшов на площу Синьйорії.

 

Саме враз.

 

Вечір майже вступив у законні права, дозволяючи місту полегшено зітхнути від літньої спеки, щоби зігрітися в інший спосіб. О-о, тут зігрівали. Декілька таверн були під зав’язку заповнені половиною населення міста, яке й досі святкувало повалення влади П’єро «Фатуо».

Дорогою Саске замилуватися Юдіф у бронзі, що належала Джіраї. Кілька місяців тому її винесли на площу, від чого Орочімару намагався більше тут не з’являтись. Від виду скульптури він сатанів.

 

Зловтіха дала змогу трохи заспокоїтись і він, нарешті, дістався найменш гомінкої таверни. Але й тут не було вільних місць. Однак, Саске пощастило — незабаром за одним із п’яничок прийшла розлючена дружина, розігнавши всю компанію чоловіка, який просаджував зароблене за день.

 

Саске, лиш встиг сісти, махнувши корчмарю, як в очі трапила наче блискавка. Хтось ударив по столу важким кухлем і крикнув:

 

— Всім вина моїм коштом!

 

«Що за дурень…», — вирішив Саске та обернувся.

 

«Яскравий» — перше, що подумав.

 

Саске потягнуло до нього якимось давнім шостим, сьомим і дванадцятим чуттям. Звіриним.

 

Що ж, як уже прийшов напиватися, то чому й не за його гроші? Підібрався ближче, прийняв із чужих рук кухоль. Відпив розбавленого вина, як води, навіть не дивлячись.

 

І не міг відірвати очей.

 

Так і залишився, приклеєний до стійки, на безпечній відстані.

 

Люди навколо снували бурхливою водою. Накочували, стукали посудом, кричали, пили, проливали на себе добру половину дармового вина. А Саске крадькома дивився крізь цю густу людську масу.

Закарбовував у пам’яті ще хлопчачі риси: променисті очі, короткий їжак світлого волосся, поціловану сонцем шкіру. І руки, руки, що раз у раз снували в танці жестів. Пальці його були вузлуваті, наче в муляра, проте спритні — рухались, ніби грали на невидимих струнах.

 

Випадково спіймав його погляд, витримав кілька секунд, дивлячись у п’яні веселі очі, і відвернувся, залившись вином.

 

Дивно було. Дивно. Ніколи не відчував такого. Тремтіли руки, чи то від випитого вина, чи то від бажання викарбувати це обличчя на папері. Живі рухливі губи, надто широку усмішку.

 

Дитя цих сонячних місць, які боги тебе ліпили?

 

Саске не зустрічав таких, може примарилось?

Та видиво не відпускало. Обвило горло зашморгом, затягло думки п’яним дурманом. Добре, вирішив Саске. Як і хотів. Так легко зникли зайві думки про Орочімару, повій-натурниць, звичайних натурниць і звичайних повій.

 

Знову впіймав чужий погляд, так само подертий туманом. Здається, чи він став ще привабливішим?

 

До ланіт прилив жар. Саске підвівся, відчув — усе тіло горить. Вилетів за поріг, сперся руками в нагріте дерево стін, не встиг перепочити.

 

Мана переслідувала, врізалася всією спритністю молодого міцного тіла, мало не зваливши з ніг. Саске не встиг вилаятися, світ обернувся кілька разів і він отямився, уже біжучи за цим хлопцем, схоплений за руку, і здається, за душу, Ледве не впав кілька разів, плутаючись у ногах, і тільки на темній вулиці, де ще не запалили ліхтарі, був, нарешті, звільнений.

 

— Якого дідька?! — крикнув.

 

Хлопець навпроти засміявся, намагаючись перевести дух.

 

— Можеш, звичайно, повернутись і розрахуватися за випивку, а можеш скласти мені компанію цього чудового вечора.

 

— Ти не заплатив?! — від обурення Саске аж заглитнувся. Справді, вертатись уже не хотілось.

 

Дивний і нахабний супутник знову схопив його за зап’ястя, повів далі вулицею:

 

— Гей, тут не варто затримуватись, нас можуть шукати, — всміхнувсь він лукаво.

 

Саске не упирався, йшов за ним по вечірніх туманах, немов уві сні. Схвильований, сп’янілий його світлом, брів до самої площі в Санта Кроче, тільки тут його відпустили. Супутник усівся на сходах, витягнувся, заплющив очі, відпочиваючи. Саске з насолодою спостерігав пластику його тіла. Не міг відірватися.

 

Хлопець уловив погляд, придивився, на мить обернувся на церкву, сказав зовсім тихо:

«Не очі — сили потайні, чудові,

Йдучи од нього, і почуття міцне —

Дали впізнать колишній чар любові»

 

— Данте, — усе, що зміг відповісти Саске, зніяковівши, не зовсім розуміючи, що хлопець хотів цим сказати.

 

— Ти знаєш, що в Німеччині називають флорентійським коханням?

 

Саске махнув головою. Звідки йому було знати, він ніколи не виїжджав із Флоренції. Батьківщина давала йому все, що потрібно: тут були майстри, у яких було, чому вчитися, тут були види, які варто було написати, і кожна вуличка вже дихала тим мистецтвом, яке хотілося осягнути, повторити, перевершити.

Тут був той рай на землі, де кожна повія могла стати музою, а кожен голодранець — великим митцем.

 

Але про кохання Саске не знав. Бачив, лише бажання в чужих жіночих поглядах. Ці погляди переслідували його років із п’ятнадцяти, але йому ніколи не хотілося дізнатися, що ті приховують. Також він відчував щось темне в Орочімару, що був іноді надто вже близько, та ніколи не перетинав меж.

 

Усе це б заважало.

 

Саске хотів слави. Величі. Щоби десь там, хай у Римі, Німеччині, Франції, хай, навіть, на іншому кінці світу, про який він, можливо, навіть не чув, обговорювали його роботи, його картини, його фрески, його Мадонн. Його життя.

 

Але зараз, чомусь, у тьмяному світлі перед собором, йому захотілося, щоби цей дивний зухвалець показав, що варто знати про флорентійське кохання.

 

— Покажи мені, — сказав Саске, дивлячись зверху вниз, наче кидаючи виклик.

 

Хлопець плавно зісковзнув зі сходів. Наблизився впритул, затримався, надовго заглядаючи в очі, немов шукав у них відповіді на невиказані питання.

 

— Боїшся? — гмикнув Саске.

 

— Що ти втечеш із криком, як перелякане дівчисько, — посміхнувся той і припав губами до губ.

 

Саске не збирався кричати — голос більше не слухався — він відповідав на поцілунки, язиком відчуваючи легкий присмак вина, торкався руками чужого лиця, припадав усім тілом.

 

Тільки застогнав від надлишку нових почуттів, сам собі здивувавшись.

 

Хлопець відійшов від нього, прошепотів:

 

— Мене Наруто звуть, до речі.

 

— Саске…

 

На сусідній вулиці зашуміло: крикнули п’яно, розсипалося залізне знаряддя, обурено нявкнула вулична кішка.

Наруто на мить притиснувся, ковзнув по тілу Саске долонями — від грудей до стегон, узяв за руку.

 

— Ходімо, нам потрібне місце тихіше, — і посміхнувся так, ніби заманював у пекло.

 

Саске покірно пройшов за ним кілька кварталів. Поки зовсім не вивітрився хміль, бо вечірній холод остудив голову.

 

— Чому я йду за тобою, може, ти пограбуєш мене за рогом?

 

— Можливо… — Наруто задумався, навіть спинився, — я вкрав би твою цноту, якби від неї ще щось лишилось.

 

Саске засміявся. Йому захотілося дати придурку по пиці й піти, але той усе ще тримав, не плануючи відпускати. З цих пут було не вибратися, і Саске йшов, п’яний уже азартом, не бажаючи чути здорового глузду. Тільки іноді вони зупинялися в тісноті вузьких вулиць, де вдвох навряд вдасться розминутися, не торкаючись один одного. Цілувалися бездумно й жадібно водячи по чужій шкірі вустами. Наруто шепотів нісенітниці, тихо, трохи хрипко сміявся — ніби мурчав від задоволення, як той вуличний кіт.

 

Саске хапався за його плечі, тяг за коротке волосся, цілував терпкі губи.

 

Час зупинився, приховав їх у темряві між чужими будинками, де не бачили їх ні світлий лик місяця, ні святі з карнизів будівель, ні міщани із вікон домівок. Їх наче не існувало для світу, а світу — для них. Це розв’язало їм руки.

 

Лабіринтами темних вулиць Наруто довів його до монастиря Сан Марко.

Саске рідко бував тут, у садах Медічі, де зараз догорала слава академії, заснованої ще за Лоренцо. Орочімару не любив це місце із принципів, а Саске просто був холодний до скульптури, яка була основним напрямком академії.

 

Їм довелося крастись. Наруто прислухався, повільно, але впевнено ведучи Саске, рухався навпомацки. Здавалося, зараз прокинеться хтось із мешканців і їх випруть звідси, чи що гірше — покличуть міську варту. Хотілося обуритися і спинити Наруто, бо їм тут будуть зовсім не раді.

 

Але той, нарешті, зупинився біля масивних дверей, смикнув ключ із шиї та впхнув Саске в темну кімнатку з вузьким високим вікном. Не став запалювати лампу. Місяць змалював чорні силуети убогих меблів у крихітній кімнатці. Розглядати тут було нічого.

 

Наруто притиснувся, обпалив шкіру подихом і дотиком рук. Саске потягнувся до нього, загорівся від сорому й жаги доторкнутися, притиснутися ще ближче, відвертіше — шкіра до шкіри.

 

Він чув, що може статися в ліжку між двома, але все ж зніяковів, коли Наруто штовхнув його на вузьке ліжко. Намагався не видати хвилювання, охоче відповідав на поцілунки, ледве встигав за руками Наруто, дзеркалячи рухи.

 

А потім потонув у відчуттях. Наруто звільнив його від одягу, цілував, ніби намагався обпалити поцілунками тіло, не оминувши ані ділянки.

 

Саске торкався його руками, але це було однаково, що торкатися південного сонця. Пальці палило від дотиків, він вів ними по чужій шкірі, і ті ніби плавились до кісток.

Коли ж Наруто схилився між його ніг, Саске ледь втримав зойк. Закинув голову, ховаючи розчервоніле обличчя, закрився руками, зціпив зуби, не проронивши жодного звуку.

 

Але Наруто повів язиком по розпаленій плоті й тіло зрадило Саске. Вигнулося назустріч умілим рухам, потяглися руки до чужої голови. Пальці вп’ялися Наруто в потилицю, зминаючи жорстке неслухняне волосся.

 

У тілі, ніби спалахнула пожежа. Кров скипіла — не менше, стегна вкрилися гусячою шкірою. Саске здалося: ще секунда і він помре, навіть замружився. Побачив під заплющеними повіками білі спалахи, наче на небі в грозу, і не витримав.

 

Затремтів усім тілом, ухопився руками за чуже волосся, за тверду постіль, за власне обличчя. Заметався під чужими дотиками, не встиг заспокоїтися, як Наруто потягнув його на себе, вклинився твердим членом між його ніг, де таким болісним був тепер кожен дотик. Саске відчув, як він задоволено усміхається, ведучи губами по шиї.

 

— Таки вкрав, — обпік подихом шкіру.

 

Саске не став сперечатися. Пропустив руку між тілами, де так давило і гріло чуже тепло. Забрався під одяг, торкнув пальцями гладку шкіру. Наруто задихав частіше, підвівся, даючи більше свободи рукам, штовхнувся в долоню. Саске зосередився на чужому диханні, обхопив рукою його член. Коханець штовхнувся ще й ще, Учиха повів слід за рухом, упіймав дивний тягучий ритм, зібрав вологу з голівки.

 

Тісна кімнатка стала душною, повітря — в’язким і вологим. Наруто впіймав його губи в поцілунок, і Саске відчув, як бажання знову розлилося тілом.

 

Час загубився десь у темряві ночі. Ніхто не рахував, щоразу підводячи один одного до межі, за якою чи то рай, чи то смерть, чи то безмежне блаженство.

 

Саске запам’ятав лише, що тісна кімнатка стала напрочуд чіткою, що риси обличчя Наруто стало розрізняти легше — вивчати його вже не лише дотиками, а й чіпким зором митця. Можна було милуватися ним, доводячи до шаленства. І коли розглядати стало вже зовсім легко, Саске, нарешті, зміг заплющити очі.

 

Щось гучно гримнуло і все навкруги затремтіло. Хтось закричав. Чи загарчав — не розібрати. А потім Учіха відчув, що з нього зірвали якесь покривало.

 

Він підірвався, злякавшись, що до них увірвалися злодії або вбивці. Ворогів у Орочімару вистачало.

 

Але перед очима опинилася незнайома кімната і стовпчик пилу в сонячних променях із вузького вікна. Поруч когось стягли з ліжка й Саске раптом згадав усе, що відбувалося минулої ночі, але ім’я коханця, хоч і крутилося на язиці, ніяк не могло оформитися.

 

— Ах ти падлюка! Уже вкрай знахабнів — крикнув чоловік.

 

Здалося, зараз той задушить коханця Саске, так він накинувся на нього, схопивши за шию своїми велетенськими лапами. Чоловік був кремезний — плечі з косу сажень, не менше, він майже відірвав хлопця від підлоги, притиснувши до стіни. Кидатися на нього з голими руками та і взагалі голим виходило не з руки.

 

— Вгамуйся, старий збоченець, чого ти причепився?! — голос у хлопця був напівзадушений, він пручався, ледве волочачи ногами по підлозі.

 

По лицю його вдарили так, що здригнувся й Саске.

Тіло інстинктивно кинулося захищати. Він відтяг ошелешеного чоловіка від хлопця (де тільки й сили знайшлись), і Наруто схопився за розбитий ніс. Руки йому вмить залило кров’ю.

 

— Та що ти собі дозволяєш? — приголомшено крикнув чоловік, і Саске вмить впізнав у ньому Джіраю.

 

Захотілося провалитися подалі під землю й ніколи більше не вибиратися звідти. Завтра вся Флоренція судитиме про те, як він пробрався вночі до великого скульптора, блудив там до самого ранку з якимсь пройдисвітом, а потім ще й накинувся з кулаками.

 

Недарма він ще вночі нутром чув — їм будуть не раді, а зараз, здається, їх просто вб’ють. Уявив, як Орочимару одержить звістку, що його забили камінням, наче покидька, що пробрався на кухню Медічі, аби накрасти срібних виделок. Який чудовий кінець кар’єри! Нащадки запам’ятають його, як розпусника, наволоч, злодія!

 

— Вам пощастило, що сюди зайшов я, а не хтось інший, — гаркнув майстер. — На тебе вже кілька годин чекають у майстерні, Наруто, приведи себе до ладу. І щоби я його тут більше не бачив!

 

Він подивився на Саске, як на кізяк, що невдало опинився на його шляху, і вийшов, оглушливо грюкнувши важкими дверима.

 

Наруто спирався на стіну, закинувши голову вгору й намагаючись зупинити кров.

 

— Ану, дай, — Саске схопив його за обличчя, намагаючись роздивитись масштаб катастрофи, — зараз буде боляче.

 

Наруто зойкнув, наче дівчисько, Саске його не засуджував — зламаний ніс став на місце з хрускотом, принісши купу болю. Зате обличчя його не буде зіпсоване за таких дурних обставин.

 

— Нагадай-но своє прізвище.

 

— Я не говорив, — шморгнув носом Наруто й поспішив витерти кров. — Мені потрібно…

 

— То просвіти.

 

Єдиний шлях до відступу Саске завбачливо перегородив своїм тілом. Подітися Наруто було нікуди.

 

Мабуть, вони виглядали доволі комічно, застиглі в тісній кімнатці, що більше нагадувала комору, зовсім голі, такі безцеремонно розбуджені. Погляд у Наруто бігав, ніби він соромився зізнатися у своєму імені.

 

— Мене звуть Узумакі Наруто, — нарешті сказав він, розправивши плечі та навіть зарозуміло задерши розбитого носа, — можливо, ти знаєш мене, як найперспективнішого молодого митця.

 

Саске, звичайно, знав його. Хто ні?

 

Він мовчки вдягнувся. Почувався, ніби Карін, що вилетіла на вулицю без спіднього, хіба що його самого підганяли тільки власні змішані почуття. Наруто щось говорив, але Саске чув його, як крізь товщу води.

 

Почуття були мерзенні, але їхньої справжньої природи він розібрати не зміг. Не зараз.

 

Втікав звідти через собор Святої Марії. Флоренція раптом здалася йому зовсім блідою — не зворушили серця ні величність собору, ні його оздоблення, ні затишок рідних вулиць. Ніщо.

 

Іноді, перепивши вина, Орочімару перераховував усі свої заслуги в Римі та тут. Згодом, він завжди доходив і до невдач, в основному шкодуючи, що не народився на кілька сотень років раніше й не одержав від Господа безсмертя. Так йому вдалося б прикласти руку й до Санта Марії Дель Фйоре, повз яку Саске пройшов навіть не глянувши, та й ще до половини міста.

Він, звичайно, мав шанс, коли Лоренцо взявся за реконструкцію, але був уже надто старий, а Саске ще не був досить вправний, та й до мармуру був байдужий, інші ж учні для такої роботи не годилися зовсім.

 

Короткий шлях обірвався зненацька. Шум натовпу привів його до тями. Площа Синьйорії, як завжди, рясніла людьми. Ліниво прогулювалася знать, гомоніли міщани, хтось кричав на кішку, що стягла тельбуха, а хтось на дрібного злодюжку, що умикнув гаманця.

 

Раптом жага до життя наповнила груди. Він знайшов Карін за роботою майже у самого Понте Веккйо, схопив за руку, липку від соку персиків, які вона продавала, кинув її господині пару монет і майже стрімголов помчав у майстерню, запевняючи натурницю, що більше не гніватиметься.

 

— Я думала, ти поб’єш мене! Що тільки на тебе найшло?

 

— Зараз — натхнення. Поквапся.

 

Карін була напрочуд зговірливою, що виділяло її на тлі тієї ж Сакури. І саме тому спершу Саске подумав про неї.

 

Вона оголювалася, як завжди, з властивою їй театральністю. Бажаючи чи то спокусити, чи то надихнути його. Саске тепер уже не було до того діла. Він носився майстернею, готуючи робоче місце. Стягнув із підсобки чиєсь нове полотно, що, певно, належало одному з учнів Орочімару. На це було байдуже.

 

Карін, вловивши його настрій, і сама поспішила. Переступила скинуту із себе сукню зі спіднім, розпустила волосся з мідним відливом.

 

Саске зірвав із вікон щільні портьєри, і шкіра Карін засяяла в яскравому полудневому сонці. Він схопив її за плечі, розвертаючи до світла. У Карін раптом збилося дихання, вона спробувала пригорнутися до нього, притулитися голим тілом, але Саске втримав її на відстані.

 

— Саске…

 

— Потім, усе потім, — відсторонився він, виставляючи сцену.

 

Підсунув тахту, посадив Карін, повернувши до світла. Вона, здається, перестала дихати, коли він ухопив її за щиколотку, змушуючи зігнути ногу, залилася рум’янцем, коли повернув її обличчя до світла.

 

Яскраво згадалася минула ніч. Дотик до чужого оголеного тіла, тепло шкіри — не такої ніжної, як у Карін — а може, він тільки намагався себе в цьому переконати.

 

Розпалена, вона знов не була готова застигнути в одній позі на багато годин, їй хотілося звиватися під ним, торкатись руками, притискати, відчути в собі. Тепер Саске міг прочитати її бажання, відчути його в розігрітому повітрі, та сам він не відчував… як учора.

 

Йому хотілося писати її.

 

Тіло Карін було підвладне його пензлю. Від самого підмальовка та до фіналу він усе контролював: без сумнівів, зайвих мазків, помилок. Час застиг, і Карін, ніби піддалася цій магії. Простір кімнати раптом стиснувся до тонкого шару фарби на мішковині лляного полотна, світло й тінь стали формою, а форма — виразом його почуттів.

 

Вони закінчили, коли світло змалювало кімнату червоним золотом.

 

Саске поставив почату картину до стіни підсихати, а Карін пішла, тихо прикривши двері.

 

Та він не скінчив. І далі метався майстернею, руки свербіли від необхідності писати. Продовжувати розпочату картину не можна було, фарбі потрібно хоча б кілька днів підсохнути, перш ніж можна повернутися до роботи, не ризикуючи перетворити працю й надмірно дорогі пігменти в бруд.

 

Саске дістав із полиці вчорашню теку з папером, відкинувши готові замальовки — витрачати час на портрети Орочімару не було жодного бажання. Знайшов у майстерні ящик із сангіною і крейдою.

 

Тренувати анатомію не було за мету та він захопився, раз у раз із пам’яті перекладаючи на папір пластику тіла: вигини, плавність форм, напружені м’язи застиглих у неприродних позах людей. Вів крейдою по шорсткій поверхні, майже забувшись, ніби знову торкався руками чужої гарячої шкіри.

 

Звичний вечірній галас за вікнами, то змінився дзвінкою тишею, то знову наповнився — уже скрекотом цвіркуна, що вибрався з-під половиці і його побратимів, що шуміли десь у вечірніх сутінках. Саске довелося запалити ліхтар та всі свічки в майстерні.

 

Рукою його, ніби наказував сам Господь, а, може, його одвічний противник. На папері з’являлося те саме обличчя, яке Саске й хотів, і боявся побачити. Він відкладав нарис, беручись за наступний, але знову і знову на папері з’являвся Наруто: сидячи задумливо, махаючи рукою, усміхаючись, піднімаючи дерев’яний кухоль, кидаючи диск, оголений, у грецькій тозі, одягнений за останньою модою італійського двору.

 

Саске, здається, і далі малював його, навіть заснувши. Метався в сні, вибирався із пут нічних марив, у руці звично хрумтів папір, торохтіла крейда, що впала під ноги, він знову занурювався в хитке небуття. Скрипіли мостини підлоги, шаруділи листи.

 

— Ти пробув тут всю ніч? — питався Орочімару, перебираючи замальовки. Щось нарікав. — Нічим хорошим це не скінчиться, — шипів по-зміїному.

 

Саске отямився далеко за південь. У майстерні було ясно, стіл поряд був залитий воском. Стирчали згарки свічок. Пощастило — не загорівся будинок.

 

У зачинені двері хтось вперто ломився.

 

— Ти втік, а я не знаю, навіщо прийшов, — випалив Наруто, не вітаючись, — та прийшов…

 

— Йди додому, — бачить Бог: Учіха, правда, хотів спровадити його й повернутись у ліжко.

 

Тільки погляд сонно блукав рисами чужого обличчя, розглядаючи, запам’ятовуючи, ніби не руки Саске виводили його на папері всю ніч, ніби сам Наруто перед ним це продовження сновидіння, що великодушно забудеться після пробудження.

 

Наруто хитнув головою, і сонце, що визирнуло з-за його спини, засліпило. Допомогло — Саске заплющив очі, отямившись від сонних видив.

 

— Я сподівався, ти сходиш зі мною до Понте Веккйо, — спробував Наруто по-іншому, — чув, там зараз багато арабських купців.

 

Саске зам’явся. Ні, правда, він би радий вивести цього нахабу з майстерні, з життя й зі спогадів, як найприкріше непорозуміння. Нічим хорошим їхні стосунки закінчитися просто не можуть. Рано чи пізно вони зіткнуться на невдало схожій ідеї чи її виконанні. Чого доброго, про це говоритиме вся Італія, обговорюючи, наприклад, що нова Мадонна одного з них надто схожа на натурницю іншого, чи ще гірше…

 

Розлучитися не просто суперниками, а заклятими ворогами, що обходять десятою дорогою чужі роботи, як це роблять Орочімару з Джираєю?

 

Слухати плітки, ніби хтось із них у тіні іншого малює низькосортні картинки чи ліпить погані скульптури?

 

Вони провели один вечір разом, але Саске вже відчував, чим це обернеться.

 

— Мені треба вбратися, я тільки прокинувся, — сказав він, відкинувши всі доводи розуму.

 

Зрештою, варто було подивитися на товари арабських купців. Звісно, можна сходити й потім, коли поруч не буде осяяного усмішкою бовдура, у якого в волоссі заплуталося сонце, що вдало засліплює очі. Але логіка відмовила Саске, поступившись місцем чомусь іншому.

 

— Я почекаю, — безцеремонно ступив за поріг Наруто, не чекаючи на запрошення.

 

Саске поспішив згребти зі столу малюнки. Думав, закине кудись на полицю, але спіймав пильний погляд і вирішив — не можна. Зацікавлений, нахаба дістане їх хоч із пекла.

 

Довелося забрати з собою.

 

Він збирався так довго, як міг, сподіваючись, що Наруто втомиться сидіти в майстерні й піде. Може, усе це — помутніння свідомості? Треба дати йому трохи часу і все мине. Саске спуститься вниз свіжим, з чистими думками та знайде внизу тільки звичний запах пилу і фарби, можливо, когось із залишків підмайстрів Орочімару, які тепер майже не з’являлися тут — розбрелися Флоренцією в пошуках нового вчителя. Добре, що майстрів у їхньому місті було вдосталь.

 

Але мара ніде не поділася — Наруто розглядав його писанину. Саске завмер на сходах, схований у тіні. Узумакі гортав начерки з Карін, що так і лишилися на столі. Походжав із ними навколо полотна, чухав біляву потилицю.

 

Саске майже вдалося застати його ізненацька.

 

— У тебе гарна натурниця, — кинув Наруто, якось задумливо відвівши погляд.

 

— На цьому її талант, як моделі, закінчується.

 

Й Узумакі, нарешті, глянув на нього. Саске цим поглядом задовольнився.

 

Сьогодні він не виглядав, як пияка, що втік з роботи, забувши перевдягнутися. Вираз обличчя Наруто підказував, що не дарма він вирядився в кращу із сорочок.

 

— Ви б затьмарили Народження Венери… — зачаровано прошепотів Наруто.

 

— Не передумав? — перервав Саске його сум’яття тоном на межі зарозумілості. Він дивився на Наруто трохи зверху й це надавало йому певної уїдливої ​​самовпевненості.

 

Але той усміхнувся і весь цей фарс випарувався, потріскався, обсипався, немов стара фарба зі стін. Узумакі відкинув начерки на стіл і попрямував до виходу плавною впевненою ходою. Саске нічого не залишилося, окрім слідувати за ним, наче прив’язаний.

 

У Саске вирували сумніви. Майже з дитинства він надто багато міркував, надто багато обдумав та зважував варіанти перш, ніж діяти. Орочімару швидко помітив, як він невпевнено кладе на полотно мазки, як тремтить його рука з пензлем чи олівцем, намагаючись прокласти недосяжну, ідеальну лінію. Ідеальною мусила була кожна дія, інакше навіщо все?

 

Орочімару відучував його різками.

 

Бив по руках, як тільки-но Саске, який нещодавно став учнем, завмирав. Коли невпевнений у своїх діях, надто довго не міг підступитися до полотна. Орочімару не щадив — лупив, залишаючи в пам’яті та на шкірі згадки, чого варті сумніви.

 

Саске ненавидів його. Щоразу руки гоїлися місяцями. Навчання було болем. Мистецтво було болем. Сумніви приносили біль.

 

Він йшов за Наруто, крадькома намагаючись розім’яти щемлячі руки. Старі шрами давно згладилися та побіліли, але урок закріпився глибше: під шкірою, під сплетенням сухожиль, м’язів — у самих кістках, у підкірці, у свідомості, у душі.

 

Гул у руках щез разом із сумнівами, а Саске ступив за Наруто в саме жерло людського натовпу.

 

Вони дісталися до самого Понте Веккйо, не проронивши ні звуку. Базар поглинув їх, одразу забивши голову какофонією голосів, відтіснив один від одного людською масою. Саске загубив Наруто з поля зору кілька разів.

 

Базар жив своїм життям, швидким і галасливим, а вони, що звикли до розміреності майстерень, поглинені власними думками, звиклі до нерухомих фігур, були тут чужинцями, немов погані танцюристи, які не потрапляли в ритм жвавої музики.

 

Саске малодушно схопила жага швидкої й легкої слави. Багатства. Щоби більше нога його не ступала в подібні місця, де з усіх боків тіснять і напирають, де запах несвіжої риби, солодкий душок такого ж м’яса, кислий — людського поту, і бруд, бруд, ще раз бруд.

 

Він сам спіймав Наруто за руку, той оминав натовп, як південні вітри, і Саске пройшов за ним через міст на інший бік річки, де людей було в рази менше, а товар був у рази коштовніший.

 

Оздоблення тутешніх наметів сліпило очі так само сильно, як різав ніс гострий запах спецій та порошків. Якщо не знаєш, чого шукати, загубишся тут назавжди, намагаючись відрізнити заморські приправи від таких же заморських пігментів. Погляд блукав товарами, а Наруто в усю вів мову з арабом здебільшого зрозумілою всім мовою жестів та небагатьма словами, що знав із чужої мови, а потім довго сперечався, рахуючи монети.

 

Араб був непохитний, нависав над Наруто темною скелею й пояснював пальцями, що торгуватися безглуздо.

 

Блищало на сонці і золото його прикрас, і волога шкіра з потом, і жадібні до грошей очі. Саске відволікся, блукаючи між товарами, розглядаючи безцінні шовки, а коли знов повернувся, Наруто вже спустошував гаманець, поки торговець на мідних терезах скупо відважував ультрамарин. Про свою успішність Узумакі, вочевидь, не лукавив.

 

— Чергова Мадонна для папського престолу, — відмахнувся він від цього питання пізніше, бредучи берегом річки.

 

Саске сам запропонував прогулятися далі, туди, де ринок усе більше рідів, переростаючи в селянські хатки, халупи, а потім незліченні виноградники та поля. Повітря тут було вільним. Без затхлого запаху міських стін — лише нагріте сонцем різнотрав’я, квіти, скошене неподалік сіно, земля, саме сонце.

 

Наруто тріщав щось безперервно, перескакуючи з теми на тему: то про навколишні пейзажі, то про їхній брак у римських стінах, то про Бога, то про людське тіло.

 

За останнє Саске, навіть, вхопився, але Наруто швидко пішов від теми, воліючи не поширюватися про те, як вивча анатомію.

 

— Ти гарний… — обрубав він розмову під корінь, зійшовши на пагорб.

 

Саске зніяковів трохи, не стільки від слів, скільки від прямого погляду очі в очі.

 

Він, мабуть, зовсім не вміє брехати, подумав Саске. А якщо вміє, то горе їм усім.

 

Його хотілося й не хотілося поцілувати. Одна справа — піддатися всім спокусам ночі, у густій ​​темряві якої не видно, навіть, власних гріхів. І зовсім інша — коли перед вами, як на долоні, у світлі яскравого сонця лежить усе місто. У самісіньких ніг.

 

Ніч — любові плотській, день — платонічній.

 

— Вид пречудовий.

 

— Я, бува, тут малюю етюди, — відволікся Наруто, — але земля ця зараз у продажу, і можливо, новий господар скоро зрівняє пагорб із землею та засіє зерном. А може, розіб’є сад чи збудує садибу…

 

Саске не відповів, лише гмикнув на те, як багато Узумакі може говорити, про що завгодно, аби тільки не торкалося його самого.

 

Але той усе ж додав, подумавши:

 

— Я хотів би, щоби тут виросла площа. Встановив би свою найкращу скульптуру. І коли я помру, вона дивилась на місто замість мене.

 

— До чого ж пихатий, — пирхнув Саске беззлобно і притягнув Наруто до себе.

 

Вони цілувалися довго і вдумливо, майже не чіпаючи один одного. Тільки Саске ледве торкався пальцями до чужого обличчя, а Наруто обережно обіймав його за плече.

 

Навколо стало тихо, завмер вітер. Замовкли птахи, щоби дати Наруто сказати напівпошепки й бути почутим:

 

— Саске?

 

Той неохоче відірвався, помітив лукавий погляд, такий, ніби в нього зараз душу не просто викуплять — сам віддасть, разом із тілом і нічого не побажає взамін.

 

— Ти не проти побути моделлю?

 

— Чи ти здурів, — категорично відмовив Саске.

 

Стояти в одній позі годинами, поки пів майстерні вирячують очі на твої до судоми зведені м’язи? Заради чого? Щоби потім пів міста вирячалося на те ж напівоголене тіло, але вже в мармурі?

 

Наруто, здається, не хотів відступати.

 

— Та про це мріють усі!

 

— Ну й нехай собі! — огризнувся Саске, — Я виставляю картини, а не тіло, як дівка.

 

— Тобто, на твою думку, я ваяю якихось дівок?!

 

Здається, Узумакі розлютився не на жарт, ображений, він сипав іскрами. Навіть світлі очі потемніли й він виглядав так, ніби зараз почне розмахувати кулаками. Саске варто було б злякатися, він був зовсім не з прошарку суспільства, де звикли вирішувати сварки так примітивно. Але в душі спалахнула пожежа. Кулаки стиснулися й тіло, піддавшись немислимим інстинктам, напружилося, готове битися.

 

— Я створював П’єтту для самого кардинала! Я…! А що ти? Де висять твої картини, Учіха?!

 

Вигукнув, і здається, сам зрозумів, що перегнув. Саме за мить до удару.

 

Саске колотив його щосили, не маючи жодного аргументу. І Наруто не залишилося нічого, окрім як відповідати, зчісуючи з кулаків шкіру об чужі кістки. Вони повалилися на землю, катаючись по м’якій траві та дрібним гілочкам. Нило все тіло, грубо втиснуте у тверду землю, гули руки від невмілих ударів, кров із розсіченої брови заливала очі. Узумакі виглядав, певно, не краще, йому дісталося, навіть сильніше, опухало обличчя, подекуди порвався одяг.

 

Виснажений, він притис Саске до землі, сівши поверх. Підняв руки нагору на знак примирення, а потім завалився на спину від удару в щелепу. Учіха підвівся на ноги, чіпляючись рукою за траву. На іншій, здається, вивихнув пальці.

 

Наруто намагався підвестися, відповз трохи далі й тепер стояв напіврачки, похитуючись, намагаючись розігнутися. Щось бурчав, доки, нарешті, не зміг стати на ноги.

 

Знову підняв руки.

 

— Досить, Саске. Вибач, — сказав щиро.

 

Та в Саске все ще свербіли до бійки кулаки. Здається, заспокоїтися зможе тільки якщо Наруто відключиться.

 

— Досить іскрити, вгамуйся, — все не вгавав Узумакі, замість того, щоби бігти й рятуватися від чужого гніву. — Я просто хотів зачепити тебе, зрозуміло? Вибач! Тільки вислухай!

 

Саске завмер, задерши ніс. У бою він вочевидь переміг.

 

Наруто, помітивши, що його слухають, тепер намагався переконати Учіху, який значний внесок в історію вони разом зроблять.

 

— Мені доручили шматок мармуру понад п’ять метрів заввишки. Тільки уяви, Саске, він стоятиме на головній площі, перед собором Марії, — мова його звучала натхненно, ніби він виступав на форумі перед половиною міста — привабливо, як найкращі пісні сирен. Проникливо — до самого серця.

 

Наруто звертався до марнославства Саске, бо здогадався — вони схожі.

 

— Гаразд, подивімося на цю твою брилу,— піддався Учиха, направившись у місто.

 

Брила була, справді, гігантська. Вона виглядала плачевно, обтесана кимось до Наруто, певно, переходила з рук у руки. Створити з неї те, що планував Узумакі, могло коштувати йому кілька років безплідної роботи. Але Саске дивився: як він тицяє пальцями в цей потворний шматок мармуру, натхненно усміхається розбитими губами, наче нічого й не було — і був очарований ним, як у таверні, коли вперше зустрів.

 

— Я погоджуся, лише з однією умовою, — вирішив він.

 

Наруто завмер у передчутті, здається, здогадуючись, чого від нього хочуть.

 

— І з яким? — лукаво всміхнувся він. — Хочеш моє тіло для втілення своїх найбрудніших фантазій?

 

— Ти зараз знову отримаєш по морді, — буркнув Учиха, — дійсно, мені потрібне твоє тіло. Якщо хочеш тесати з мене скульптуру — я з тебе писатиму.

 

— Замовлення? — з Наруто вмить спала маска дурня, як тільки справа торкнулася роботи.

 

— Майже в мене в кишені. Я сповіщу.

 

Залишок дня вони провели в майстерні. Саске розглядав роботи учнів Джираї, задумливо торкався прохолодної кам’яної шкіри завмерлих навіки постатей. Постаті міщан, увічнених у камені — ангели, святі, мадонни. Учіха, навіть, трохи зажурився від нескінченних біблійських тем.

 

Тутешня майстерня не була така порожня, як в Орочимару. Сади Медічі повнилися голосами учнів, їхніх натурників, самого Джіраї, керуючого, здається, усім і одразу. Наруто за звичкою влився в процес, обмінювався з усіма кількома фразами, викликав усмішки натурниць, що зігнулися в неосяжних позах, від виду яких у Саске занила спина.

 

Навколо Узумакі крутився Всесвіт, і здається, пропади він — життя зупиниться, зітліють чужі кістки й навіть мармур. Зникне світло.

 

Згодом їм не пощастило натрапити на самого Джіраю.

 

Його голос гримів гуркотом, а очі налилися кров’ю. Мабуть, Орочімару і все, що з ним пов’язано, він ненавидів з усією можливою взаємністю. Але Наруто спритно послав його до пекла, обізвавши старим збоченцем, і потяг Саске подалі від шуму, у свій закуток.

 

Тут, можливо, колись було просторо, але тепер панував хаос із незакінчених полотен, якоїсь ліпнини, закінчених і не дуже барельєфів і цілий ліс фігур у кутку, що стирчав твердими кінцівками-гілками. Наруто залишив мішечок із лазур’ю в одній із незліченних шухлядок. Саске, навіть, здивувався, як вони ненароком не розсипали пігмент у бійці.

 

Єдине вільне місце тут, що призначалося натурниці, пустувало.

 

Узумакі зам’явся, не знаючи, куди діти погляд, чи то на Саске, чи то на власне робоче місце — ось воно все його життя в одному кутку. А Учіха свої скелети вчасно сховав від чужих очей.

 

Стало трохи соромно. Він обережно пробрався до скульптур, торкнувся ліпнини. Юнак, що сидів у напруженій позі, був наче живий — ворухнеться, якщо зачепити його рукою — крізь білу фарбу на шкірі проступить піт, змажеться пудра, залишившись на пальцях.

 

— Ніколи не любив скульптури, але це… вражає, — пройшов Саске далі, намагаючись стерти відчуття пилу на пальцях.

 

— Міг просто сказати, що в захваті від моєї майстерності, — усміхнувся Наруто.

 

Погляд Учихи привернуло сплетіння тіл. Рельєф здалеку не читався, та підійшовши поближче, Саске завмер.

 

Захоплення — перше, що спало на думку.

 

Він уже бачив цю роботу, ще не знаючи, хто її автор. Казали, перед нею вмирав сам Лоренцо Чудовий. Відома, вона зображала дивовижну гармонію битви. Насильство, заточене в мармурі, було напрочуд мальовниче, красиве: лапіти з кентаврами запекло зчепилися, сп’янілі боєм, не бачили загиблих і зморених, продовжуючи битися.

 

Дивлячись на фігури людей, що злилися, він не міг позбутися образів проведеної з Наруто ночі.

 

Хіба битва має виглядати так?

 

Щоки у Саске горіли, а Узумакі спостерігав за ним з усмішкою, вловивши хід думок.

 

Учіха повертався додому з дивною сумішшю почуттів: захопленим, заздрісним, заведеним. Взятися за пензель було необхідністю. Дописати Карін, почати щось масштабне.

 

У майстерні щось діялось.

 

Так здалося Саске ще до того, як він штовхнув вхідні двері. Ті відчинилися, відкривши погляду біблійну картину.

 

Карін втішала Сакуру в сльозах, сидячи на тій же тахті, на якій Саске писав її нещодавно. Сакура схлипувала, то затихаючи, то заводячись знову і знову. Карін щось шепотіла.

 

Біля вікна, сидячи на табуретці, Орочімару спостерігав за ними, відсторонено поїдаючи виноград. Сцена його бавила.

 

— А ось і протагоніст цієї трагедії, — багатозначно сказав він, відправляючи до рота чергову ягоду.

 

Сакура заплакала дужче, від чого Карін закотила очі. Мабуть, терпіння в неї було межі.

 

— Навіщо цей фарс? — Не зрозумів, що відбувається Саске.

 

— Розбив дамам серце, мені — надії.

 

Учіха закотив очі, вирішивши тут не затримуватися, і вже було поспішив нагору, не збираючись брати участі у виставі. Але Карін, нарешті, відсунула майже знесилену і вмить затихлу Сакуру, щоби сказати Саске у спину:

 

— Вже майже все місто судить про вас. Чутки повзуть дуже швидко, і повір, ти не хотів би це чути своїми вухами.

 

Двері за ним грюкнули з такою силою, що затремтіли шибки.

 

Не треба поспішати з висновками, вирішив він. Відігнав уїдливі думки, привів себе до ладу, перевдягнувся в робочий одяг, вмився, знайшов приховану теку з начерками.

 

Вийшов із кімнати тільки коли з майстерні зникли всі звуки. Орочімару пішов у місто, голосно сповістивши про це своїм неприємним сиплячим голосом.

 

Працювати при свічках над картиною було дуже незручно, але бажання зайняти себе роботою нікуди не зникло. Відшукалися і давно відкладені на потім кассоне, і стос начерків, які варто було доробити.

 

Наступного тижня він покінчив із роботою, яку відкладав кілька місяців, від чого, навіть розжився грошима.

 

Наруто не з’являвся, і тільки з бурчання Орочімару Саске дізнався, що той поїхав із міста. Узумакі, здається, взагалі не знав потреби шукати замовлень. Насправді, деякі з них він робив взагалі тільки заради слави, працюючи майже за безцінь, чим доводив увесь цех до сказу.

 

Тепер Саске й самого поглинула робота. Він майже не вилазив із майстерні, бо кількість замовлень тільки зростала.

Не знайшовши його в місті, навідалися замовники від Попполано, бажаючи отримати від Учіха кілька картин із грецькими сюжетами. Саске чекав їх давно.

 

Роботи було так багато, що він виходив у місто тільки аби купити пігменти чи їжу. Чутки ж приносила Карін — Сакуру він не бачив того самого дня, і здається, дівчина його уникала. Робота займала весь час. Він вставав із першими променями сонця, зустрічав Карін, робив начерки, снідав тільки опівдні, після чого брався за замовлення. Надвечір віддавав Карін плату за день і повертався до роботи. Лягав спати пізніше останніх гуляк і всю ніч марив.

 

Ще через тиждень, вибравшись із майстерні під спеку сліпучого сонця, усвідомив, що йому потрібна перерва.

 

Довго гуляв містом, наче чогось шукав. Тільки добрівши до садів Медічі, ніби прийшов до тями.

 

Розвернувся назад. Блукав вузькими кам’яними вулицями, намагаючись загубитися. Заблукати там, де знав кожен камінь.

 

Сум’яття охопило його, туга ланцюгом стиснула горло. Саске рвався із нього, утікав геть від садів де, здається, втратив себе.

 

Так не можна, вирішив він.

 

Але доля наздогнала його біля його майстерні.

 

— Орочімару сказав, що ти не виходиш надовго, і я чекав. Ти мені потрібен, — заявив Наруто.

 

Він сидів, притулившись до виступу на стіні. Підкидав монетку в руці, безцеремонний, як всемогутнє божество, безтурботний, наче дитина.

 

Диявол у деталях, подумав Саске, помітивши напружені пальці в мозолях. Монетка майже впевнено ковзала ними, поки Наруто не підірвався з місця й мало не збив його з ніг. Монетка бряцнула, вдарившись об бруківку

 

— Ти навіть не уявляєш, як я сумував, — шепотів він на вухо, намагався обійняти, урвати цілунок.

 

— Господи, ми ж на вулиці, — обмер Саске, злодійкувато озираючись. Поспіхом заштовхнув Узумакі в будинок і завбачливо задвинув клямку на дверях. Ще не вистачало, щоб Орочімару, який нещодавно пішов, повернувся, побачивши їх тут удвох.

 

Руки Узумакі тремтіли, не зайняті дрібною грою. Він дістав з-за пазухи згортки паперу та кинув їх на найближчий стіл. Глянув зневажливо, як вони покотилися, мало не впавши, зізнався:

 

— Амор мені розум сплутав, — прошепотів він, підійшовши впритул.

 

Саске відчував його подих, бачив тремтячі вії, відчував ніжність пальців, які торкались обличчя.

 

Потрібно сповідатись, вирішив він. До добра ці почуття не доведуть… але потім, усе потім. А зараз не зміг опиратися спокусі.

 

Поцілував його, притулившись губами до тремтячих повік. Наруто перестав дихати, припав ще ближче й Саске втонув у його обіймах. У грудях клекотіло серце — ніби палало.

 

Саске досліджував чуже тіло, наче творіння Бога, вів пальцями стежками вен, ловив пульс на зап’ястях, цілував вигини ліктів, прикушував шкіру біля ключиць.

 

Ловив себе на думці, що знає: там під шкірою кістки, суглоби та сухожилля, судини, складна в’язь м’язів. Це знання було богопротивним, забороненим і мерзенним, але Саске торкався руками мирського людського тепла і відчував, ніби в ньому весь рай.

 

Принесені Наруто начерки так і лишилися забутими на столі. Учиха лиш глянув на них, перш, ніж вирватися слідом за Наруто у місто.

 

Вечірнє сонце гріло бруківку біля будинку, поливало міддю дахи. Саске відчував себе окриленим, спроможним долетіти до сонця, не розплавивши воску на крилах.

 

Вони тинялися містом до заходу сонця. Цілувалися у підворітнях, майже не сподіваючись, що ніхто не побачить. І здається, їхні стосунки вже стали культурними (а може й не дуже) надбанням Флоренції. Обсмоктували їх не менше найвидатніших предметів мистецтва.

 

Саске купував випивку, виносячи з таверни пляшки з вином. Наруто після його витівки тут більше не обслуговували, хоча він і заплатив наступного ж дня. Вони напилися гірше місцевих п’яниць. Всю ніч тинялися містом — Наруто вихвалявся, тикаючи пальцем у собори. То тут, то там місто закарбувало в собі його слід — у скульптурах святих, вітражах, фресках.

 

Коротка літня ніч пролетіла, як мить. Саске заснув під ранок на чужому вузькому ліжку, затиснутий між прохолодою стіни та жаром тіла Наруто. Благо, що був сп’янілий і виснажений любовними ласками, що не заважав ні на місто, що прокидалося на світанку, ні на галас у майстернях.

 

Їх ніхто не будив цього разу. Саске прокинувся вже від метушні поряд. Наруто стояв посеред кімнати, заплутавшись у рукавах сорочки. Наспівував під ніс щось безладне — музикальним талантом Господь його обділив.

 

За вікном, здається, йшов дощ, через що в кімнаті було сиро й мерзлякувато. Учіха не поспішав вилазити з ліжка, обравши спостерігати, як шкірою Узумакі розповзався озноб, поки він ходив кімнатою в тонкій сорочці, із широкої пройми якої відкривався чудовий вид на ключиці та шию. Він взувався, поставивши ногу на табурет, і мимоволі Саске зрівняв його зі скульптурою Гермеса.

 

— Саске…

 

Учіха ж не чув, занурений у думки, думав про те, як написати Наруто, щоби це не було очевидно. Приміряв на нього образ богів: думав, може і справді Гермес — красномовний, хитрий і юний, а може, Аполлон — Сонце…

 

— Я знаю, що вбивчо-привабливий, але сподіваюся, ти не перетворишся в камінь, — реготав Узумакі, змахнувши руками. Він уже був одягнутий.

 

— Так ось, чому вони як живі.

 

— Поїдеш зі мною в Болонью? Хотів відвідати Хашираму сьогодні. Тобі теж могло бути корисно.

 

Із Саске вмить здуло всю млость.

 

— Того самого? — підірвався Учиха. — Я думав, він давно вже помер! 

 

— Саме того.

 

Про Хашираму Сенжу ходили легенди. Говорили, що він збудував Флоренцію, чи щонайменше, був архітектором собору Марії. Саске лише пирхав, бо люди стільки не живуть. За роки своєї слави він досяг успіху, здається, скрізь, і познайомитися з ним не просто варто… У Саске аж перехопило подих від передчуття.

 

Хаширама Сенжу виявився напівсліпий і немічний, його колосальне тіло рухалося з великим зусиллям, ніби він був тисячолітній титан, повалений синами-богами. Вузлуваті пальці були вкриті наростами та слухалися гірше, ніж в Орочімару, зате пустотливі очі світло-карого кольору сяяли хитрістю й гострим розумом.

 

Він — учитель, наставник, легенда — привітав Узумакі, як старого приятеля.

 

Здавалося, Наруто ростила, як сина, Флоренція. Кожен тут був йому другом чи наставником — батьком. У кожного він навчався й кожен його любив.

 

Наче його мистецтвом була не лише скульптура, а й уміння читати душі людей.

 

Мимоволі Саске й сам вручив йому серце.

 

Хаширама дозволив лишитися. Гостинно показував дім, вбраний, наче хороми Медічі. Водив галереями повними світла та старовинних картин.

 

Наруто нахвалював, розповідав про ідеї та плани, про Саске, який незабаром напише Діву Марію для Папи, а потім його, Узумакі, портрет.

 

Старий майстер був радий його балачкам. Реготів у відповідь на дурні жарти, та й сам із задоволенням травив байки.

 

Вони залишилися на кілька днів — проводили час, купаючись у штучному ставку біля садиби та відпочиваючи у тіні садів. Сама ж Болонья здалася Саске нудною зі своїм нескінченним ритмом аркад. Відвідувати її двічі не захотілося.

 

Зате маєток Сенжу був пречудовий. Напевно.

 

Учіха пам’ятав сам ставок, що розлився в тіні старого саду, і дзюрчання води фонтанів всередині двору. Решта була залита сонцем.

 

Він прокидався зранку від метушні під боком. Ломило всі кістки від незручної пози та ваги Наруто, що за ніч віддавлював йому всі кінцівки, а засинав пізньої ночі, зморений блаженним безділлям і тим же Наруто, який не знав жодної міри в коханні.

 

Саске не хотів навіть питати в себе, чи запам’ятав він щось, крім Наруто, який постійно мелькав у полі зору та іноді на периферії, тому що відповідь була очевидною й дещо страшною.

 

Наруто усміхався, Наруто кликав у ліжко, Наруто снідав навпроти, Наруто грав на заморських інструментах, доводячи звук до агонії, Наруто говорив-говорив-балакав-шепотів-гомонів-бовкав і ніяк не вгавав.

 

Усе крутилося довкола Наруто. Весь Всесвіт, і Саске ледве встигав за ним із надто короткими перепочинками.

 

В один із таких, коли Узумакі не витримав усамітнення й помчав у місто один, так і не домігшись компанії Саске, той отримав можливість поспілкуватися сам на сам зі старим майстром.

 

— Як ви досягли всього цього? — спитав він, маючи на увазі гучну славу Сенжу, яка досі примножується міськими легендами.

 

Хаширама задумався, довго-довго дивився йому в очі, а потім реготнув:

 

— Можливо, зараз ти вважатимеш це нісенітницею божевільного старого, але мистецтво — це та коханка, що не терпить суперників. І вона не підкориться тобі, поки дивишся на Узумакі… так.

 

Саске насупився. Гучало, і справді, як нісенітниця.

 

— Але мистецтво оспівує…

 

— Любов? Секрет у тому, що ти не можеш бути щасливим. Як давно ти писав?

 

Учіха не зміг відповісти. Як давно вони тут? Коли вони з Наруто востаннє займалися роботою? Коли тільки-но приїхали? Це було вчора? Він порахував, раптом усвідомивши, що минув уже не один тиждень, як вони користуються гостинністю Сенжу, і все, що вони зробили за цей час — пара начерків один з одного.

 

Він не став прощатися навіть із майстром. Відбув стрімко, ніби утік від інквізиції. Наче прокинувся від довгого сну.

 

Готовий був йти до Флоренції пішки. Право, йому пощастило, що тутешніми торговими шляхами постійно возили товар. Добродушний візник запропонував місце у возі та вже надвечір Саске увірвався додому — злий, бо відбив усе тіло об жорсткі дошки, підстрибуючи на вибоїнах дороги.

 

Орочимару відклав потріпану книгу, коли почув як Учіха гиркнув дверима. Роздивившись його, зробив собі якісь висновки.

 

Саске відчував розпач, і мабуть, це читалося навіть у погляді.

 

— Нагулявся? — спробував зачепити Орочімару.

 

— Я хочу поїхати звідси негайно, — не став ходити довкола Саске, — якнайдалі та…

 

— Так, щоби він не знайшов, — проникливо закінчив учитель. Відповіді він не потребував і Саске пригадав його попередження. — Сподіваюся, мої старання окупляться, та ти не побіжиш назад, не витримавши туги?

 

— Я згоден на все, що завгодно, — заявив Саске.

 

Чомусь, він був упевнений у своєму рішенні, як ніколи раніше. Намагався згадати, ким був до зустрічі з Наруто, та не міг. Розчинився в ньому, а тепер ледве стояв на ногах, коли хотілося якнайдалі тікати від Узумакі й від себе самого.

 

Зібрав нечисленні пожитки за кілька годин, поки Орочімару шукав візника. Мало хто погоджувався тягнутися казна-куди вночі, але хороша плата в усі часи допомагала заглушити доводи розуму.

 

Прощався лише з містом. Вийшов на площу Сіньйорії, рахуючи останні хвилини до відбуття.

 

Вечоріло. Тут було галасно й горіли багаття. Церковники щось палили під репіт громади. Хтось кидався у вогонь, намагаючись щось врятувати із нього.

 

Полум’я їдко тхнуло димом від лаку й добротним деревом. Саске підійшов ближче, побачивши у вогні кілька картинних рам, чий вміст встиг з’їсти вогонь.

 

— Подякуйте, що самі не в цьому багатті! — знущався чернець у відповідь на галас, — талант дарований вам Господом, щоб шанувати Його ім’я, а не оточувати себе світською розкішшю.

 

Саске подумав раптом, що непогано б зробити свій внесок у це похоронне багаття. Повернувся до майстерні забрати немале полотно. Уже було доніс до площі, як вигадав ідею краще, хоч і довелося заради цього волочити його через пів міста.

 

Карін зустріла його на порозі свого будинку блаженна — уже збиралася спати.

 

— Вона не дописана, і ти навряд чи зможеш її продати. Можеш спалити, якщо захочеш — я не можу.

 

— Ти їдеш? З ним? — Карін забрала з його рук полотно, навіть не глянувши, приставила за дверима до стіни й переступила поріг, підійшовши до Саске. Власне зображення її не хвилювало. Вона притискала руки до грудей, намагаючись не замерзнути, стискала легку накидку вдягнену поверх сорочки та дрібно тремтіла. Вечори раптом стали холодними. Насувалася осінь.

 

— Від нього, — зізнався Саске, відводячи погляд.

 

— Отже, не скажеш, — зрозуміла вона. Зробила ще крок, притискаючись, обвила руками за шию, вставши на почіпки. Притулилася губами до скроні, ніби благословляючи. — Сподіваюся, ще побачу тебе.

 

Саске не став обіцяти. Намагався не будувати ілюзій, поки дивився, як зачиняються за Карін двері та гасне світло у вузькій щілині над порогом.

 

Орочімару його зачекався. Стояв біля ридвана, вислуховуючи бурчання візника, і ледве зберігав самовладання.

 

— Не примушуй мене сумніватися у твоєму рішенні, — попередив він, — я не планую бігати Європою, переховуючи тебе, як наречену-біглянку, якщо ти залишив йому якісь зачіпки.

 

Саске, лиш закотив очі, мовчки сідаючи на місце. Орочимару не змусив себе довго чекати, і візник одразу погнав коней.

 

Коли місто за спиною розвіялося в темряві сутінків, Учиха спитав:

 

— І в якому монастирі мені доведеться провести решту своїх днів?

 

Орочімару драматично образився.

 

— Сподіваюся, тобі сподобається французький двір.

 

— І нас не знайдуть?

 

— Немає кращого місця для хованок, ніж на виду, — посміхнувся майстер, і не було в цій посмішці нічого людського, — але якщо хочеться, можеш змінити ім’я. На якесь більш… французьке. Карл оцінить.

 

Епілог

 

Що є живопис?

Скорочення простору до товщини шару олійної фарби на полотнищі? Ремесло, що вимагає довгих років навчання й неймовірної майстерності, чи погляд творця, вміло перенесений на це полотно? А може, щось інше, не підвладне осмисленню?

 

Саске віз із собою кілька картин для вілли Попполано в Треббіо, які ті замовили ще кілька років тому.

 

Однією з них він особливо пишався — тією, на якій Аполлон оплакував смерть Гіацинта й був напрочуд схожий із Наруто, яким Саске його пам’ятав. Орочимару до смерті ненавидів цю картину, презирливо пирхаючи, коли бачив її, та обіцяючи Учіха ганьбу та звинувачення церквою в содомії.

 

Саске хвилювало, лише, що картину незабаром доведеться віддати.

 

Флоренція зустрічала його ранковою вогкістю після весняної зливи. Вітри лютували, і Саске марно намагався натягнути вузькі манжети на змерзлі руки, лаючи французьку моду, як міг. Який сенс від усіх цих неоціненних тканин, якщо він змушений мерзнути наприкінці весни?

 

Місто було таке ж, як він пам’ятав. Ті ж вузькі вулиці з бруківкою, здається, не зміняться й за три сотні років. Саске крокував ними, розглядаючи перехожих, і намагався вичепити поглядом хоч одне знайоме обличчя. Але ті, що зустрічалися, не вартували й секунди уваги.

 

Минуло понад чотири роки. Душа повнилась ностальгією. Подумав: може, так і приходить старість, а потім вирішив не обманювати сам себе.

 

Серед випадкових перехожих, у сотні зустрітих облич, виглядав, лиш одне.

 

Знав, що Наруто марно шукав його перші роки. А потім, мабуть, поринув у роботу. А може, забув… Саске боявся, що варто їм зустрітись, всі здобутки  підуть собаці під хвіст.

 

Він не випадково опинився тут саме в цей час. Картини було закінчено близько пів року тому, але він відкладав, скільки міг, знаючи, що Наруто завершує статую. Чутки про неї доходили аж до Франції.

 

«Воістину, велична!», — говорили ті, кому пощастило побачити. Та потім зневажливо пирхали, говорячи про пропорційне марнославство її майстра — Наруто домагався місця перед самим Палаццо делла Синьйорія, де досі стояла Юдіф.

 

Суперечки велися із самої зими, аж довелося збирати комісію. Багато хто сперечався, але Узумакі б не був собою, поступися він, хоч дюймом від задуманого для скульптури місця.

 

За ці роки він встиг нажити чимало ворогів, що копалися в його таємницях. Орочімару переказував чутки, які рясніли фактами про коханця з якого Наруто витесав статую. І Саске реготав, слухаючи байки, кожна з яких була далека від правди.

 

Впоравшись з усіма справами, він безцільно тинявся містом, довгий час обминаючи площу Синьйорії стороною.

 

Статую мали явити місту опівдні, хоча всі городяни й бачили, як її тягнуть кілька днів до місця, накриту темним рядном. Однією з ночей вона, навіть, зазнала нападок людей, які прийняли її за символ республіки.

 

Саске не вийшов на площу до натовпу, обравши причаїтися в темряві арки, наче злодій.

 

Дивився на Наруто, що пожинає славу, як зриває з гіганта темну тканину, а з натовпу — оплески. Виснажений, він торкався велетенських ніг свого кращого витвору, сяяв задоволеною усмішкою й дещицею полегшення.

 

Саске дивився на статую, наче у дзеркало, і був радий, що залишився в тіні.

 

Ізраїльський цар дивився місто, як переможець. Величний, досконалий у своїй наготі. Учиха знав, що з івриту його ім’я означає «коханий» і він, справді, виглядав ніби витесаний не з мармуру — із любові.

Вельможі та духовенство обступили його, ніби в бажанні вклонитися язичницькому божку, і Саске нічого не чув, крім захоплених вигуків.

 

— Він чудовий, — сказав хтось зі знайомих Наруто, коли натовп, нарешті, порідшав, — наче живий… разюче! Зізнатись, найкраще з того, що ти робив.

 

— Сподіваюся, не останнє, — ледь чутно сказав Наруто, Саске, навіть, здалося, що він сам це вигадав.

 

— Візьмеш черговий мармур і вивільниш із нього витвір, як завжди…

 

— Досить! Ти кажеш, ніби це просто — розгледіти в брилі справжнє обличчя! Я шукав його, як живого… Ні, бо знав його — його погляд і тіло. Я дивився на цей каррарський мармур і заздалегідь знав… чекав на нього й дочекався. Я хотів слави, але увічнив кохання. Висік своє серце з каменю. І що мені лишилося? Я порожній.

 

Співрозмовник мовчав, розгубивши всі доводи. Наруто, виговорившись, дивився кудись у темряву неба — на мить його розсік спалах зірки, що впала.

 

Учіха не знайшов слів. Безшумно і спішно щез у пітьмі вулиці, відчуваючи себе вже не злодієм — вбивцею.