Як раніше вже не буде ніколи.

Чонгук розплющив очі від звуку будильника, мабуть, тепер цю пісню він точно зненавидить назавжди. Так рано він вже давно не прокидався. Йому взагалі хотілось, щоб цей ранок не наставав ніколи, але час безпощадний. Коли він стояв у ванній мов у воду опущений, такий розгублений й дивився на своє сумне, втомлене відображення по його щоках раз за разом стікали великі крижані сльозинки. Вони текли по його блідому, зеленкуватому обличчю, шиї, крапали на футболку, залишаючи солоні мокрі цятки. Він стояв так до того часу, поки його зображення у дзеркалі не перетворилось на розмиту пляму і простояв би ще довше, якби його страждання не перервав телефонний дзвінок. На екрані висвітлилось «Коханий».

– Пора. – Чонгук почув все ще трохи сонний, тихий і дещо засмучений голос Техьона в трубці.

Він мерщій вийшов з квартири й похапцем витираючи сльози спустився вниз. Біля під’їзду вже стояла машина. Майже всю поїздку вони провели без слів. Мама Техьона сиділа за кермом, відстукуючи долонями мелодію якоїсь веселої пісеньки, що лунала з динаміків. А вони удвох сиділи позаду щільно притиснені один до одного. Чонгук поклав голову Техьонові на плече, а той дивився у вікно й увесь час ніжно гладив крижані пальці, що лежали в нього на стегні.

До відправлення потягу ще залишалось трохи часу, тому на пероні жінка з розумінням, тактовно відійшла, щоб дати хлопцям більше вільного простору для прощання. Чонгук опустив очі й так сильно прикусив губу, щоб не заплакати, що на шкірі виступила невеличка кругла краплинка крові. Вона була густою і темною, не такою як у звичайної людини. Техьон не довго думаючи схопив його обличчя долонями й попри протест Чонгука ніжно злизав її з губ, після чого залишив ще один невеличкий ласкавий, але дещо журливий поцілунок.

– Що ти робиш? Це ж… огидно. – промовив Чонгук, облизуючи губи.

Він опустив голову, бо відчував як сльози от-от хлинуть з його очей.

– В тобі немає нічого огидного для мене. Ти прекрасний.

Після цих слів Чонгук більше не міг себе стримувати, але все ще не підіймав голову. Він прикрив обличчя руками, але Техьон одразу ж прибрав їх і підчепивши підборіддя пальцями підніс лице хлопця угору, щоб акуратно долонями стерти доріжки сліз з Чонгукових блідих щічок. Той був таким красивим навіть зараз, засмучений та заплаканий. На обличчі Техьона мимоволі розквітла усмішка, він міцно обійняв Чонгука й прошепотів на вушко:

– Не плач, серденько. Це ж ненадовго. Ми будемо бачитися. Я приїду до тебе невдовзі. Я буду приїжджати на канікули й  на кожні вихідні які тільки зможу. Згода?

– У мене погане передчуття, Техьон. Я знаю, що тобі пора, знаю, що ми все одно зможемо підтримувати стосунки на відстані, але… я не хочу, щоб ти їхав. Щось… щось не так.

– Я теж не хочу, коханий. Але маю. Я… не хочу на тебе тиснути, Чонгукі, але знай, що ти можеш переїхати до мене коли завгодно, коли тільки захочеш… якщо захочеш або можеш просто приїжджати в гості.

– Я знаю, але поки я тут, я так сумуватиму за тобою. – Чонгук вже не намагався приховати своїх сліз.

– Я теж сумуватиму за тобою. – промовив Техьон, він взяв долоні Чонгука у свої та востаннє переплів їх пальці. Холод та тепло. Так правильно. – Я кохаю тебе, Чонгукі.

– Я… я теж… я теж кохаю тебе, Те.

Техьон сидів біля вікна і з сумною усмішкою махав рукою, прощаючись з мамою і Чонгуком. Він робив це аж поки ті не стали маленькими цяточками й не зникла з поля зору.

– Я підвезу тебе додому, Чонгукі, добре? – спитала жінка, а хлопець лише байдуже кивнув головою.

Всю дорогу додому він просидів мовчки, лиш в кінці ввічливо подякував і побіг до ліфта, щоб швидше опинитися вдома, впасти лицем у подушку і щосили розридатися. Чонгук знав, що може переписуватися з Техьоном, дзвонити йому коли заманеться, ще той обіцяв, що приїде через кілька тижнів його навідати. Але чому тоді у нього було відчуття наче вони бачаться востаннє? Наче щось йде не так… Можливо все це через вірус і Чонгук просто хвилюється за Техьона.

Зрештою його чуття не підвело…

Того ранку було доволі прохолодно, хоч сонце вже сходило й пускало свої перші теплі промінці, осінь давала про себе знати й хоч дні все ще були нагрітими та тепленькими, ночі ставали все дедалі холоднішими. З моменту, коли Техьон з Чонгуком востаннє бачились минуло трохи більше як місяць. І хоч Техьон обіцяв приїхати швидше, через навчання зміг вибратися лише на початку жовтня. Його поїзд вже мав прибути й навіть те, що Чонгук проспав і запізнюється не могло зіпсувати йому настрій. Він сповнений щастя, радості та нетерпіння їхав у таксі, не помічаючи косих поглядів водія у свій бік. Ситуація з зомбі очевидно стала загострюватись, в країні почали діяти суворі карантинні обмеження, кожного дня були все нові й нові дані про свіжих інфікованих. Тому, певна річ, загальне відношення до зомбі бувало й краще.

Коли вони нарешті наблизились до вокзалу почалась справжня метушня. Це насторожило Чонгука. Він напружився уважно спостерігаючи за хаосом, що діявся. Машини  величезним потоком від’їжджали зі сторони будівлі, хтось похапцем виїжджав з самого вокзалу, хтось розвертався навіть не доїхавши, бо їх спиняла поліція, а налякані люди просто тікали.

– Дідько. – прошепотів Чонгук. Він взяв до рук телефон і почав набирати Техьона.

– Ей, хлопче, щось недобре діється, я не повезу тебе далі. Повертаємось, або виходь.

– Добре, я…  я виходжу.

Чонгук кинув водію готівку і вибіг з машини. Він швидкими кроками наближався до будівлі все ближче й ближче, натовп ставав все щільнішим, до вокзалу почало під’їжджати ще більше поліції та навіть військових. Це вже перетворювалось у щось зовсім недобре. Не потрібно було довго думати, щоб зрозуміти, що тут відбувається. Й так крижана кров Чонгука ще більше захолола в жилах. У телефоні були чутні лише губки. Він знову перевірив повідомлення, Техьон так і не прочитав жодного з тих, що були відправленні за останню годину.

– Ні, ні, ні. Все добре. З ним все гаразд. – промовляв як мантру Чонгук.

Він почув постріли всередині вокзалу. Поліція намагалась заблокувати всі входи в будівлю. Лише одні двері обладнали для евакуації людей. «Чудово, це означає їх випускають» – подумав хлопець.

– Техьон! – крикнув Чонгук. – Техьон!

Чонгук розгублено роззирнувся у всі боки й закляк, коли зустрівся поглядом з Техьоном. Той стояв неподалік від головного входу. Його шкіра все ще була засмаглою, а очі темними, майже чорними, хоч і віддавали трохи нездоровим блиском. На щоках хлопця був рум’янець, але це більше було схоже на те ніби в бідолахи почалась гарячка. Він дивився на Чонгука розгубленими, наповненими жахом очима й той все зрозумів, зрозумів одразу, коли їх очі зустрілись.

Люди почали силою виламувати двері, всередині почулись чергові постріли, крики та ричання. Останні звуки Чонгук хотів би назавжди забути. Хотів, щоб це все було лише поганим сном. Його ніби на мить паралізувало, все навколо відбувалось в уповільненій зйомці, а потім він знову упіймав  фокус на обличчі Техьона і його наче облили крижаною водою. Чонгук вчасно отямився та чимдуж побіг до хлопця, схопив його за руку, повів з собою. Техьон намагався пручатися, він хотів сказати щось, але йому бракувало дихання.

– Чо…Чонгукі. – нарешті промовив він. – Я не можу… Я маю повернутися… Неправильно…

– Ні, Техьон, ми маємо йти. – різко заперечив Чонгук. Він йшов попереду й тягнув за собою Техьона не звертаючи уваги на опір, аж поки той не встав як в копаний, що заставило їх нарешті спинитися. – Що ти робиш, Техьон? Тут небезпечно, ми маємо йти.

– Ти не розумієш. Я… Мене в…

Чонгук закрив йому рота рукою, перш ніж він встиг промовити слово до кінця й прошепотів:

– Я знаю. Я… бачу. Але ми маємо йти.

Він знову потягнув Техьона за собою, той ще намагався протидіяти, але коли Чонгук зі швидкої ходи перейшов на біг, йому не залишалось нічого іншого як побігти слідом за ним. Вони зупинились лише коли відійшли на безпечну відстань.

– Як ти? Ти відчуваєш щось? Голод? Лють? Скажи, ти не голодний?

– Ні… я просто. Мені погано. Мені здається в мене гарячка і мої очі вони так печуть. Враження, що я от-от знепритомнію.

– Нам треба зловити таксі. Ми маємо повернутися додому перш ніж це трапиться.

– Я небезпечний. Мені треба повернутися. Треба, щоб мене забрали.

– Ні. – впевнено, трохи підвищеним голосом відповів Чонгук. Він клацав щось у своєму телефоні, замовляючи таксі.

– Ти що не розумієш. – Техьон схопив Чонгука за плечі та струсонув, щоб той глянув на нього. А тоді прошепотів – Мене вкусили.

– Я знаю, зрозумів це одразу як побачив тебе. – Чонгук сказав це голосніше ніж планував, люди навколо почали повертатися до них і він теж перейшов на шепіт. – Ліків немає. Вони не зможуть нас усіх прогодувати. Вони вб’ють їх усіх. Вони вб’ють тебе. Я не дозволю цьому трапитися, Техьон.

– Але… Я не хочу нікому шкодити.

– Я знаю, знаю. Я не дозволю, щоб ти комусь зашкодив і ніхто не нашкодить тобі. Ти віриш мені?

Техьон повільно кивнув, на його очі навертались сльози. Чонгук востаннє уважно глянув у них. Ще темні майже чорні, скоро вони зникнуть назавжди, стануть блакитними, майже прозорими. Після чого він залишив на губах Техьона невеликий швидкий заспокійливий поцілунок, намагаючись не бути занадто відчайдушним. Можливо цей поцілунок був останнім…

– Як ти інфікувався?

– Мене вкусили. – Техьон опустив погляд униз й підняв штанину. На лівій нозі виднівся величезний гидкий укус.

– Як давно тебе вкусили, Те? Це важливо. – Чонгук намагався не втрачати рівноваги й холоднокровності. Спочатку треба повернути Техьона додому.

– Я… не знаю, тобто я не впевнений. Можливо двадцять хвилин тому. Це трапилось ще у потязі. Але я бачив… бачив як дехто перетворювався одразу.

– Одразу? Дідько. Тоді ти можеш перетворитися будь-якої миті. Це недобре, нам треба довезти тебе додому до того як це станеться. Але ти не переживай, добре? Якщо щось я з тобою впораюсь. Ти не зможеш мені зашкодити. – останні слова Чонгук говорив чітко та впевнено, хоч насправді й сам дуже сумнівався у їх правдивості. Чи зможе він й справді в разі чогось спинити Те?

Через декілька хвилин приїхала машина. Перед тим як сідати усередину Чонгук промовив:

– Коли відчуєш, що голодний, одразу дай мені знати. Домовились?

– Так, так… я скажу – прошепотів Техьон.

Вигляд у хлопця був такий наче він дійсно от-от втратить свідомість. Усю дорогу вони їхали у мертвій тиші. Техьон зігнув ноги й поклав голову на коліна, а Чонгук заспокійливо гладив його волосся й не зводив з нього співчутливого, повного розуміння погляду. Приїхали вони, на щастя, напрочуд швидко. Чонгук знав, це має трапитися вже з хвилини на хвилину. Шкіра Техьона ставала все блідішою і блідішою, а очі ніби втрачали колір. Коли вони вийшли з машини Чонгук доторкнувся до лоба хлопця долонею. Той більше не видавався йому гарячим. Він був звичайним.

– Твоя мама вдома? – запитав Чонгук.

– Ні. – ледь вичавив з себе Техьон.

– Тоді йдемо до тебе.

– Я голодний, Чонгукі. Я такий голодний. Хочу їсти.

– Знаю, Те. Потерпи трішки.

Чонгук зі всієї сили потягнув хлопця у сторону ліфта. На щастя, нікого поблизу не було. Він натиснув потрібну кнопку, коли вони увійшли всередину й витягнув з сумки один зі своїх стіків.

– Бери. Тобі цього не вистачить, але… хоч щось. Стане краще. В тебе є дома щось чим я зможу тебе прив’язати? Щось міцне.

– Я… Чонгукі… кохаю. – все, що зміг вимовити Техьон.

– Я теж, Те, я так сильно кохаю тебе.

До квартири Техьона довелось вести силоміць. Він вже був не при тямі, але ще майже не пручався. Чонгук зачинив двері на ключ, посадив Техьона на стілець і побіг у комору. Там знайшлась в’язка з мотузкою і старий ланцюг для собаки. Коли Чонгук повернувся Техьон стояв на колінах, його голова була неприродно опущена, так ніби він помер, але груди сильно здіймались і опускались. Чонгук вже бачив таке колись, не один раз, але від цього картина лякала нітрохи не менше.

– Техьон. – тихо покликав він і хлопець різко підняв голову. Він поки що відкликався на своє ім’я, значить голод ще не затуманив розум повністю і він розуміє слова Чонгука. – Ти дозволиш зв’язати себе? Я обіцяю, все буде добре, тобі лиш треба зачекати поки зроблять ліки. І все буде майже як раніше.

Той дивився на нього скляним поглядом, але дозволив посадити себе на стілець знову та міцно зв’язати мотузкою. І хоча насправді хотілось плакати Чонгук гучно й дзвінко розсміявся. Він зв’язував свого тепер вже дикого зомбі-хлопця по відеоінструкції з ютубу. Ситуація справді видавалась комічною.

Після цього Чонгук увімкнув телевізор. Все було погано. В країні запровадили надзвичайним стан. По всій території були зафіксовані масові спалахи інфікування. Особливо в столиці, звідки власне й приїхав Техьон. Все почалось знову.

Чонгук наспівував якусь життєрадісну мелодію, яка крутилась у нього в голові вже декілька днів, він навіть не пригадував, що то за пісня, напевно почув її у фільмі чи щось таке. Йому потрібно було надягнути на Техьона ошийник, а той ніяк не давав це зробити. І хоч сидів доволі спокійно, що вже жалітися, зомбі з Те вийшов чемний, але застібати пряжку ніяк не хотів. Все вертів головою й тихенько погаркував на Чонгука. А коли той нарешті зробив це й переможно потягнув ланцюг на себе, міцно стискаючи у руці, Техьон лиш злісно зиркнув на нього й відвернув голову.

– Злишся на мене? Ну не ображайся. Так безпечніше, ти ж знаєш.

Їм потрібна їжа. На вулиці панував хаос. Звичне постачання зомбі-харчування було нерегулярним та майже припинилось. З кожним днем все більше людей заражалось і хоч це було схоже на кінець світу, Чонгук чув, що уряд чи те, що від нього лишилось планує зачистки. Їм треба вибиратися з міста.

– Знаєш, це ти мав водити мене на ланцюжку. Пам’ятаєш?

У відповідь почулись невдоволене ричання, після якого Чонгук засміявся.

– Я тебе теж кохаю.

Вони вибрались з будинку, коли вечоріло, намагались йти швидко й не привертати зайвої уваги. За межу міста потрапили вже десь вночі. Та ніч була ясна й зоряна та на дивовижу тиха. Це заставило Чонгука пригадати як вони ще кілька місяців тому майже кожного вечора вибиралися на нагрітий літнім сонечком дах й іноді до самого ранку дивилися на небо, на красиві полум’яні вогники угорі та  довго безупинно розмовляли. Ох, ті розмови, як же він за ними скучив. Він сподівався, що колись вони зможуть повторити це хоча б ще раз. Але зараз їм не можна зупинятися, потрібно до лісу, в поле чи куди завгодно, якомога далі від міста. Навколо невеличкими купками снували зомбі. Треба залишатися тихими й обережними. Його силует йшов попереду, рівно, ритмічно й швидко, а за ним невдоволено на ланцюгу плентався його власний ручний дикий зомбі. Іноді він ричав і пручався, але все одно йшов. Чонгук знав, що десь там всередині під цією майже безтямною блідою оболонкою, яка трохи жахала, все ще живе його коханий  і він ніколи його не покине, навіть якщо ліків не буде, навіть якщо той назавжди залишиться таким…