Розділ 1 “Перемовини на кризі”

Нік Шелдон прямував добре знайомою йому стежкою. Не дивлячись на те, що була пізня осінь, все навкруги вже покрилося тонким шаром першого в цьому році снігу.

Ліс швидко поринав у осінні сутінки. Занадто швидко, на думку Ніка. Засунувши руку під зимову уніформу, він намацав телепорт. За умовами сьогоднішньої зустрічі він не повинен був брати цей компактний пристрій, але якщо все піде за планом, він і не буде його використовувати. На зброю, як не дивно, заборони не було. Проте посильний Безликих наголосив: це буде суто дипломатична зустріч. Телепорт в кишені тихенько пищав, коли Нік натискав кнопки. Цей звук означав, що він знаходиться поза територією, призначеною для телепортації.

Цокочучи зубами від холоду, він озирнувся. Схоже, що поблизу нікого не було, але його шосте відчуття, натреноване за всі ці роки, підказувало протилежне. І Безликі були би дурнями, якби не приставили до дипломата свого “опікуна”. Запхнувши почуття небезпеки куди подалі, Нік продовжив йти. Врешті решт, їм було просто не вигідно вбивати його. Скоро він мав вже дістатися до точки призначення. І немов у підтвердження своїх думок, Шелдон побачив у темних хащах невеликий клаптик світла. Цей клаптик ставав дедалі більшим, поки Нік крокував засніженою стежкою.

Невдовзі чоловік вийшов на берег закутого в кригу озера. Дипломат зі сторони Безликих з’явився раніше. Немов відчувши на собі його погляд, він рвучко озирнувся.

– Я не чув, як ти підійшов, – з-під маски пролунав добре знайомий голос.

– Тео?

– Так, – він зняв маску. На його обличчі була легка посмішка.

– Якого біса? – голос Ніка луною покотився льодяною поверхнею озера.

– Заспокойся. Це я вмовив Безликих погодитися на мирну зустріч.

– Значить, ти тут не один, – припустив Нік.

– Не можу точно сказати. Я не зустрів нікого з наших на шляху.

Останній раз Ніколас розмовляв зі своїм другом вчора. Якраз тоді він висловив йому свої хвилювання з приводу зустрічі. Тео у відповідь промовчав. Тоді Шелдон і повірити не міг, що наступного разу вони зустрінуться не як побратими.

– Добре, – глухим голосом промовив Тео, – Тепер всі карти відкриті. І я сподіваюся на твій холодний розум в даній ситуації.

Посмішка нарешті зникла з його обличчя.

– Нужбо, Нік. Я знаю ти вмієш відокремлювати сім’ю від роботи.

– Тепер я не знаю, ким мені тебе вважати.

Тео роздратовано зітхнув.

– Не драматизуй. У нас все ще є спільна мета — закінчити ці переговори вдало.

– Чому саме ти? – процідив крізь зуби Нік.

– Перепрошую?

– Чому від Безликих прийшов саме ти? Ти ж не відіграєш там ніяку важливу роль. Чи я ще чогось не знаю?

– Давай обговоримо це після того як все закінчиться.

Нік криво посміхнувся.

– Ну звісно, – уїдливо сказав він, – Як вам буде зручно, Пане Безликий. Отже, чому я тут?

– Не кривляйся. Ти не в тому становищі, – почув Нік позаду себе.

– Ні в якому разі. Я лише спитав, яка мені з цього користь.

Озирнувшись, Шелдон побачив ще одного чоловіка одягненого, як і всі члени угрупування “Відродження”, у сірий плащ. Його маска була зсунута набік, так, щоб одне око могло бачити оточуючих.

– Усе дуже просто. Ми хочемо рівних умов, – удавано м’яко промовив новоприбулий.

– Перепрошую, та ніби-то з вашого боку в переговорах виступає Тео, – холодно промовив Нік.

– Можеш вважати, що Тео прийшов просто щоб сказати тобі, що він звільняється з бюро.

– Так не чесно, – вкрадливо мовив Нік, – Вас двоє, чи може й більше, а я один.

Безликий пройшов мимо Ніка та став за спиною у Тео.

– Що-ж, ти маєш рацію.

Після цих слів він точним напрацьованим рухом вдарив Тео в шию. Через декілька секунд той упав на землю. Аж тепер Шелдон в руках Безликого роздивився шприц.

– Що це? – Ніколасу коштувало чималих зусиль, щоб зберігати спокійний вираз обличча.

– Лише снодійне. Поки що. А тепер продовжимо наші перемовини.

Сутінки поволі перетікали в ніч. Нік майже був упевнений, що потрапив у пастку. Та це було легко виправити, викликавши підмогу. Але поки що зарано було кликати на поміч, тим паче, що він тримав телепорт напоготові.

– Як вас звуть?

– Хлопче, сутність Безликих полягає у тому, щоб зберігати аноніміність, – роздратовано відповів чоловік.

– Але ви сказали, що хочете рівних умов.

Деякий час Безликий свердлив Ніка оком.

– Саме так. Мені відомо, що Бюро знає місце знаходження нашого штабу. Але ми не знаємо де засідає Бюро.

– Це вас бентежить? – невинним тоном запитав Нік.

Безликий проігнорував це запитання.

– Місцезнаходження Бюро не знає ніхто, крім його працівників. Це така сама умова, як і анонімність лідера і всіх членів організації “Відродження”.

З-під маски долинув сміх.

– То ти сюди прийшов тільки щоб дізнатися хто очолює Безликих? – вдав здивування незнайомець.

– Я тут, щоб забезпечити безпеку королю та його сім’ї.

– І чому ви вирішили, що наша організація буде йти у наступ?

– Насправді, питання про встановлення особи лідера вкрай важливе…

– Справді, чому?

Запитання Безликого прозвучало загрозливо. Нік знову намацав у кишені телепорт.

– Тому що під ім’ям у реєстрі, в кожної людини написаний магічний ранг, та з того ж таки реєстру можна приблизно зрозуміти статус людини у суспільстві. Крім того, ваша діяльність останнім часом нам невідома. Ви вже десь пів року не займаєтеся, або принаймні не афішуєте свої політичні проєкти, – терпляче пояснив Нік.

– Господи. Які ж боягузи працюють в цьому Бюро. Ніякої довіри до людей, – глумливо проказав Безликий.

Ніколас не відповів. Схоже, що ситуація загострилася ще більше.

– Ми втрачаємо час. Що ви хочете від Бюро?

– Тільки місцезнаходження. І все.

Нік кинув на чоловіка недовірливий погляд.

– Що я отримаю натомість?

Безликий знову хрипло засміявся.

– Дай-но мені подумати…

Шелдон вичікувально дивився на Безликого. Проте він не квапився з відповіддю.

– Життя, – нарешті відповів незнайомець.

– Що?

– Ти залишишся живим після нашої зустрічі.

– Он воно як?

Тягнути далі не було сенсу. Натиснувши комбінацію з кількох кнопок, Ніколас викликав підмогу.

– Дурень! На що ти сподівався, прийшовши сюди один! – наближаючись до Ніка говорив Безликий, – Начхати, що в тебе є телепорт. Він тобі не допоможе.

– Справді? А як щодо пів десятка людей зі штабу?

– Це буде тяжка ніч, – Нік подумав, що Безликий промовив ці слова скоріше для себе, ніж для Ніка.

Після короткої сутички супротивники залишилися позаду. Нік підозрював, що ці люди були — прості пішаки. Найсильніші бійці, ймовірно були кинуті на те, щоб стримати підмогу з Бюро.

– Стояти! Або я його вб’ю.

Нік повернувся на голос. Над Тео навис одноокий Безликий, тримаючи біля його скроні дуло пістолету.

– Дідько! – пошепки вилаявся Нік та пірнув попід якоюсь гілкою у темряву.

– Виходь, – наказав Безликий.

Нік повільно вийшов зі свого укриття.

– Добре, підійди ближче та підійми руки вгору.

Нік так само повільно підняв руки вгору.

– Молодець. Тепер дай мені свій телепорт.

– Ти що, не знаєш, як правильно затримувати заручників? Забери його в мене.

– Знущаєшся з мене?

Пролунав постріл. Біля голови Тео з’явився слід від кулі. Нік не зрушив з місця.

– Що ви там в біса робите? – розгнівано закричав одноокий у пітьму.

Звідти пролунала негайна відповідь:

– Двоє без тями, третьому я зупиняю кровотечу.

Маска Безликого зсунулася набік ще більше, тепер було видно його криву посмішку.

– А ти швидкий.

Пролунав другий постріл. На снігу навколо голови Тео з’явилася темна пляма, яка почала швидко розширюватися.

Нік закляк, не відриваючи погляду від мертвого товариша. Тепер дуло пістолету вказувало на нього.

– Ти мене не вб’єш.

Нік більше не міг приховувати страх. Він був відчутним навіть у його голосі.

– Ні, але я можу тебе покалічити.

Віддалено пролунав звук кількох пострілів. Здалеку долинула якась метушня. Приблизно через десять секунд пролунав ще один постріл. Він був значно гучніший. Нік стояв спиною до лісосмуги, тому не міг бачити тьмяних спалахів серед темряви. Схоже, Безликому це не сподобалося.

Він підійшов до Ніка та став позаду нього. Шелдон відчув, як до його спини притиснулося дуло пістолету. Його швидко обшукали.

– Рухайся, – наказав одноокий.

Вони швидко рушили через замерзле озеро до протилежного берега.

“Гей, бовдуре, думаєш крига витримає?” – пролунало з кишені Безликого.

– Якого дідька, – тихо вилаявся одноокий.

“Спинися, або я тебе прикінчу.”

Нік збагнув: це його рація влаштована в телепорт. Голос прозвучав знайомо, але він не міг згадати його власника. Безликий на ходу витягнув з кишені свою рацію. Але вона не подавала ніяких ознак життя.

“Нужбо, ти ж знаєш, що я влучно стріляю.”

Безликий схопив Ніка за зап’ястя та викрутив йому руку.

– Що це за лайно? – розлючено прошипів у вухо Шелдону.

Відповідь спала на думку Ніка сама.

– Це моя рація. Реймонд Джонс.

Так. Знаходження тут тритона не викличе хвилювання у Безликого.

– О, то це ти русалонька Джонса молодшого?

“Не зашкодь йому. Бо скоро моє терпіння лусне.”

– О так, звучить загрозливо. Довго тренувався? – блазнювато сказав Безликий, – Хлопці, ціль у нас, ми відступаємо.

Через декілька секунд ззаду почулися кроки. Дуло пістолету знову уткнулося Ніку в спину.

– Ворушися.

Раптом навколо спалахнуло світло. Почувся постріл, один Безликий впав на кригу. Одразу після цього світло спалахнуло в іншому місці. Ще постріл. Глухий звук падіння чийогось тіла.

Знову з’явилося світло, на цей раз Нік розгледів постать тритона. Одноокий рвучко крутнувся та зробив постріл. Він заточився. Куля влучила в ногу. Світло. Реймонд зник.

– Наступний раз вистрілю в голову. Ти ж знаєш, я влучно стріляю, – зловісно промовив одноокий.

Пістолет тепер не цілився в Ніка. Користуючись моментом, Нік зробив удар головою. Безликий скрикнув та відпустив зап’ястя Ніка. Одразу після цього Нік вільною рукою, а точніше ліктем, вдарив у пах Безликого.

Шелдон впав на коліна, і саме вчасно, бо в кількох сантиметрах біля його голови пролетіла куля. Швидко піднявшись, він щосили побіг по кризі.

Пробігши з-десяток метрів, він почув постріл, а далі плече спалахнуло різким болем. Нік не зміг встояти на ногах та звалився на лід. Перед ним одразу виникли дві постаті.

– Тікати зараз, це було дурне рішення, – почув Нік над собою голос одноокого.

Декілька пар рук підняли його на ноги. Хтось міцно схопив його за лікоть, і всі знову рушили на протилежний берег. Дійшовши приблизно до середини озера, всі завмерли. Одноокий вилаявся.

– Повільно, опустіться всі на кригу, – скомандував він.

Хтось потягнув Ніка вниз, і вони всі опустилися на кригу. Все в середині Ніка похололо. Прямо під собою він побачив тріщину.

– Гаразд, хлопче. Хочеш жити — дай мені руку, – почув Нік збоку голос одноокого.

– Нізащо. Тепер ми всі в халепі. І хто тепер дурний?

Ніколас почав обережно повзти по кризі.

– Чорт. Добре. Подивися на мене.

Нік повернув голову. Одноокий зняв маску. На Ніка дивилося смутно знайоме лице.

– Господи! Ти не впізнаєш мене? – вигукнув Безликий.

Ніколасу перехопило подих.

– Куди ти вляпався? – охриплим голосом запитав Нік, – Проте… неважливо.

Він знову почав повзти до берега. Вони були десь на середині озера, тому розвертатися не було сенсу. Знову почувся тріск льоду.

– Пане Шелдоне, спиніться. Зараз вам допоможуть, – почув Нік голос зі своєї рації.

– Дай мені рацію, – сказав Нік Безликому.

– Ні, я сказав, дай мені руку.

– Ти що не розумієш? Якщо ти хочеш жити, тобі слід дати мені рацію.

Безликий погодився. Витягнув з кишені телепорт та простягнув Ніку. Той, в свою чергу приготувався схопити пристрій.

Пролунав тріск льоду. Нік це скоріше відчув, ніж почув.

– Спокійно, – почув Нік, – Просто дай мені тобі допомог…

Далі Нік миттєво опинився під кригою. Коли йому вдалося винирнути, він почув крики інших. Він почав судомно хапатися за слизький край пролому. За лічені секунди вода пробралася крізь товстий шар одягу та обпекла холодом все його тіло. Нік відчув як зісковзує з льоду. Набравши в легені побільше повітря, він опинився під водою, де настала суцільна темрява. Майже онімілими кінцівками він почав знімати з себе верхній одяг, який тягнув його на дно.

З останніх сил Нік став випливати на поверхню. Легені ледве витримували пекучий біль від нестачі кисню.

                                                                         * * *

Перед тим, як втратити свідомість, він відчув як хтось обхопив його руками та потягнув на поверхню.

Повітря знову з’явилося так несподівано, що він закашлявся. Хтось накрив його чимось сухим. Усе ще кашляючи, він став на карачки. Тільки виплюнувши неабияку кількість води, він без сил впав на спину.

– Шелдоне, ви мене чуєте?

Він не зміг відповісти. Його тіло поступово слабшало, і він повільно поринав у порожнечу.