Втрачене життя

Коли перше потрясіння пройшло, Ханаґакі взявся за роботу. Наото оглядав місце злочину. Більше він не виказував емоцій, хіба час від часу заплющував очі, коли повертався до тіла. Навіть незворушний Тачібана полегшено видихнув, коли труп нарешті опинився у чорному непрозорому мішку. Детектив прискіпливо оглядав кожну деталь і терпляче вислухав доповідь поліцейських, жестом показуючи Такемічі, аби той записував. Помічник механічно кивав, намагаючись подумки відсторонитися від побаченого. Інакше просто збожеволів би.
Ханаґакі затримався до пізнього вечора. Удвох із Наото вони склали опис знайдених доказів, довели до ладу протоколи допитів, ще раз викликали деяких свідків. Такемічі забув про обід та вечерю, вдовольнившись кількома стаканчиками кави. Через надлишок кофеїну серце чоловіка гупало у скронях, а руки дрібно трусилися. Такемічі протер очі, що заплющувалися самі по собі. Навіть кава не допомагала. Певно, досить на сьогодні вражень.
Близько десятої вечора Наото пішов у морг, де мав відбутися розтин убитого. Бачачи стан помічника, не став брати із собою. Лиш попросив, аби папери були заповнені. Такемічі, котрий до сьогодні вважав роботу детективів цікавою й захопливою, вдячно кивнув. Він не сумнівався: якби опинився у морзі – втратив би свідомість.
“Скоріш би напарник Наото з’явився”, – подумав Ханаґакі. Цей день лишив по собі дивну порожнечу в грудях. А ще – невідоме відчуття, ніби чоловік щось пропустив. Чи чогось не помітив.
Такемічі волочився до зупинки, не бачачи нічого довкола. Думав, чи варто вечеряти, а чи одразу лягти спати. Не мав сил навіть іти і заснув би прямо на тротуарі.
Раптом поліцейський помітив, як до нього наближається чоловік. Високий, кремезний, коротко стрижений незнайомець мав такий вигляд, ніби щойно втік із в’язниці. Кутики його губ посмикувалися, а злі очі дивитися прямо на Ханаґакі.
Втому як рукою зняло. Натомість прийшов страх, і Такемічі весь напружився. Згадав загальні прийоми вільної боротьби, на яку ходив, коли ще навчався. Чоловік підходив ближче, а рука його щось шукала у кишені. Невже ніж? Зібрався пограбувати Ханаґакі під вікнами поліцейського відділку? Такемічі нервово видихнув і стис спітнілі долоні в кулаки, готуючись до бійки.
Зненацька незнайомець вгледів щось за спиною жертви і пополотнів. Куди й поділась його лють! Він різко спинився, розвернувся й кинувся бігти. Здивований Такемічі дивився, як розмивається силует нападника у нічній пітьмі. Тоді озирнувся, аби побачити, що так налякало незнайомця.
Встиг лиш побачити копицю білявого волосся, що зникло за багатоповерхівкою.
Ханаґакі не знав, хто цей переслідувач, але і сам злякався. Вдвічі більше, ніж коли до нього наближався той злочинець.
***
Він бачив сон. Осяйний весняний день. Гамір юрби. Школа. Він упевнено крокує на уроки. Зненацька в Такемічі хтось врізається. Біляве волосся лоскоче щоку, а дихання обпалює шию. Хлопець вловлює запахи бензину і лимона.
Його обіймають так, ніби довго не бачилися. Школяра переповнює ніжність. Ханаґакі обіймає у відповідь і посміхається.
– Такеміччі, – його прізвище вимовляють з помилкою, та школяру подобається. Лиш одна людина може так його називати. Голос м’який і приємний. – Ходімо на прогулянку. Я скучив.
Ханаґакі киває. Так, йому відомо, що він знову прогуляє заняття. Та яка різниця?
– Як же добре у твоїх обіймах, – зізнається Такемічі, дивлячись в розмите від яскравого сонця обличчя. Всією душею бажає побачити свого… кого? Хто цей юнак, котрий так тепло і щиро обіймає його? Це теж сон? Чи спогади? Звідки вони взялися? У житті Ханаґакі нікого такого не було…
Картина змінюється. Такемічі знову біжить на підземну парковку. Знає, що не може допустити ще одного вбивства. Відчуває бинти на тілі й пластир на обличчі? З ким він побився? Далі згадав, що втік із лікарні, куди його відвів Наото… А що з Наото?
Білявий чоловік знову цілиться у невидиму жертву. Ханаґакі кричить, що цього не треба робити.
– Ти не можеш убити свого друга, – додає тихіше.
– Він винен, – холодно відказує білявий незнайомець, цілячись між автівками. Лунає постріл. Він падає. Кров з грудей заливає асфальт, а Такемічі підбігає до нього. Гладить волосся, що злиплося від крові, й нестримно плаче…
Ханаґакі різко розплющив очі. У напівтемряві й тиші чув, як шалено б’ється серце. Очі були вологими від сліз.
“Чого, в біса, я плачу?” – думав чоловік, схлипуючи. – “Чому мені сниться людина, яку я не знаю? Стоп, перший сон, здається, був про школу. Я майже нічого не пам’ятаю про ті часи через аварію…”
Кілька років тому, ще до університету, Ханаґакі збила автівка. Водій утік з місця злочину. Такемічі тиждень був у комі. Коли прийшов до тями – не зміг згадати минулих років. Життя нагадувало чисту сторінку, на якій де-не-де лишилися заповнені рядки – все те, що він вивчив у школі.
Але Такемічі забув найцінніше – друзів, близьких, учителів. Насилу згадав батьків, та потім переїхав до окремої квартири. Чоловіку здавалося, ніби він живе з незнайомцями. Не хотів завдавати собі та їм ще більше болю.
Його відвідувала лише шкільна подруга – Тачібана Хіната. Завдяки їй Такемічі й познайомився з Наото.
Найдивнішим було те, що після аварії усі друзі Ханаґакі зникли. З ним не спілкувався ніхто зі шкільних друзів, за винятком Хінати. Мобільний телефон і записники Такемічі теж зникли.
Наче його хтось навмисне відрізав від минулого.
Лікарі казали, що спогади з часом повернуться, та до сьогодні Ханаґакі майже перестав вірити у це. Просто жив без минулого, відчуваючи незрозумілу тугу за втраченим.
І цей білявий хлопець був з того життя, яке детектив забув.
“Єдина, хто хоч трохи знає про мої шкільні роки – це Хіната”, – подумав Такемічі, кваплячись на роботу, – “варто зайти до неї й розпитати. Ми розмовляли про минуле, але ні про що конкретне не говорили. Точніше, це мені не було що сказати”.
В офісі його чекав стомлений Наото. Здавалося, детектив провів усю ніч у відділку.
– Дізналися, хто жертва? – спитав Такемічі. Тачібана скупо кивнув і простягнув папку колезі.
– Кісакі Тетта, 32 роки, – повідомив шеф, – вельми проблемна людина. Його відбитки були у поліцейській базі. Це й не дивно, адже він не раз притягувався до кримінальної відповідальності за пограбування, викрадення авто, нанесення важких тілесних ушкоджень, продаж незаконних препаратів. Проте його відпускали за нестачею доказів. Був бізнесменом, мав декілька точок казино. Займався контрабандою. Сім’ї не мав. У Шібуї, де він виріс, і досі його бояться.
Такемічі мало слухав. Ім’я Кісакі Тетти здалося знайомим. Чоловік десь вже чув його і тепер намагався згадати. Вдивлявся у фото чоловіка у костюмі й квадратних окулярах, з вибритими скронями і зачесаним назад світлим волоссям. Погляд уважний і хитрий, а посмішка нагадувала оскал.
– Такемічі, ти мене чуєш? – Наото насупився, коли напарник не відповів. Дивлячись на обличчя Ханаґакі, Тачібана прийшов до висновку: – Ти знаєш Тетту Кісакі?
– Не впевнений, – Ханаґакі похитав головою, – можливо, чув, коли навчався у школі, але не можу згадати.
– Я пошукаю інформацію про шкільні роки Кісакі, – сказав Наото, – проте це дивно. Його ні разу не змогли посадити, а хтось знайшов і розправився.
– Що сказав патологоанатом? Є якісь докази, що привели б до вбивці? – Такемічі перевів тему. Не хотілося думати про те, що вбивця, ким би він не був, зробив добру справу. Від цього ставало гидко. Бо ніхто в здоровому глузді не стане такого робити.
Монстра убив сильніший монстр. І це чудовисько досі на волі. Такемічі аж пересмикнуло від такої думки.
– Аналітичний відділ ще працює з доказами, – відповів Наото, – проте відомо, що кінцівки Кісакі були відстрелені з кольта. Криміналісти знайшли гільзи біля тіла. Пістолет ще ніде не використовували. Окрім ушкоджень обличчя, ран більше нема. Причина смерті – втрата крові.
– А що з обличчям? Якщо нападник бив руками, там могли залишитися його сліди.
– Він передбачливий. Використав биту.
Такемічі схопився за голову і скуйовдив волосся.
– Навіщо… навіщо було так нівечити жертву? – спитав тремтячим голосом. Він намагався тримати себе в руках, та страх був сильнішим. Стало важко дихати. – Убивця ж знав, що Кісакі помре.
– Так, він добре це знав, бо стріляв у артерії, – Наото неохоче відірвався від паперів. Теж не мав бажання озвучувати те, що прийшло обом на думку. – Хотів завдати якомога більшого болю. Жадав, аби жертва страждала перед смертю.
***
Після розмови Тачібана з Такемічі вирушили опитувати сумнівних друзів Кісакі, чиїми послугами той час від часу користувпвся. Всі вони так чи інакше були пов’язані з криміналом. Про боса знали мало, з ними більше спілкувався заступник, Шуджі Ханма. Такемічі знову охопило відчуття, ніби він знав Ханму.
– Гадаю, ці двоє разом вчилися у школі, – повідомив Ханаґакі начальнику. Той здивовано глянув на нього, поки вони йшли освітленою вулицею. – Мені здається, Ханму я теж знав.
– Отже, у Кісакі й Ханми було спільне минуле. Можливо, ти з ними перетинався, – замислено сказав Наото. Він був небагатослівним. Певно, обмірковував те, що почув від товаришів Кісакі.
Такемічі захотів підбадьорити Тачібану. Шефу рідко діставалися такі криваві вбивства. Тут у кого завгодно нерви здадуть, а Наото спромігся проявляти неабияку стриманість.
Та у Тачібани задзвонив телефон. Ханаґакі терпляче чекав, коли шеф закінчить розмову. Обличчя у того ставало все більш суворим і невдоволеним.
– Вибач, Такемічі, доведеться затриматися, – мовив Наото, сховавши телефон до кишені, – у нас іще один труп.